РОМАН КУПЧИНСЬКИЙ. »Перші полонені«.

(Уривок з повісти: «Заметіль»).*

Вістка має швидкі ноги, а голос сильніший від усіх звірів на світі. Вилетівши звідкись, коли цікава та проворна, забі­жить усюди, пролізе найгрубші мури, потрапить у найтай- ніші заулки, перебриде найбільш непроходимі води.

— Полонених ведуть!

— Полонених привели!

— Сотки полонених!

— Тисячу Москалів злапали!

Народ розглядався на всі боки, чи не видно де кольон по­лоненого війська. Врешті почав іти в сторону казарми і чим далі тим більше квапився і більше його було.

Ззарич біг туди, куди всі, хоч ніхто властиво не знав, де полонені. Останними днями він мимовільно піддавався настроям, що панували в місті. Провожали золочівці військо, що пішло на російську границю, провожав і він, кричали якомусь стар­шині, що більше світив ґудзиками та шаблею, кричав і він, співали »Боже, буде покровитель...*, співав і він. Тепер бігли всі дивитись на полонених Москалів, він біг теж, хоч — як кажу — ніхто не знав, де можнаб оглядати тих цікавих людей. Це не були люде пять миль звідсіля, зза російської границі, це були якісь для всіх невидані єства, що зі зброєю в руках ішли на Австрію, били в її військо страшними гарматами, під­палювали села, насилували жінок, відрізували раненим Австрій­цям язики, носи і вуха, горожан брали на муки, а дітей на­стромлювали на списи, як куропатву на рожен.

Зварич не дуже довіряв поголоскам про звірства Москалів, а бодай брав їх через половину. Та всеж таки те, що він приймав за правду, було вже таке страшне, що він радів без­межно, що в решті-решт удалося хоч трохи тих жорстоких ворогів ослабити, забираючи якусь часть у полон.

По дорозі наткнувся на знайомого старшину з 35 полку.

— Куди ви так? — спитав старшина.

Зварич не міг духа злапати.

— Ну, кажіть же! — нетерпеливився тамтой. — Може знову якась неправдива трівога?

Повість зі стрілецького життя, Романа Купчинського «Заметіль® появиться небаром накладом «Червоної Калини».

Зварич трохи завстидався. Пригадав собі вчорашню ман­дрівку народів, коли на місто грянула вістка, що Москалі під Золочевом.

— Я вчора не втікав і нині не думаю, пане поручнику — сказав трохи ніби ображено. — Але пустив хтось поголоску, що привели полонених. Біжать другі, піду й я... Подивлюся.

— Полонених?!... Яких полонених?

— Москалів!

— Ах, правда! — усміхнувся старшина. — Я чисто забув. Так, маєте рацію. Є, є полонені. Там на подвірю казарми стоять. Ну, доброго здоровля, я мушу йти.

Подав Зваричеві руку і пішов у свій бік.

Зварич трохи остиг у запалі бажання побачити полонених,. — щось той поручник дйвно про це говорив - думав він. Але може це в військових так. Вони за горді, щоби т.шитися леда чим.

За той час головна вулиця міста щораз більше збирала, як річка по весняній тучі, збирала народом, що допливав до неї з бічних уличок і з домів. Усе те бігло, поштурхувалось, переганялось десь не десь перекинувшись добрим словом то лайкою. Знайомі здоровкались на бігу і пропихалися спіль­ними силами та ліктями. Жіноцтво найцікавійша порода людей і тут не дала себе змайоризувати. Без огляду на вік, стано­вище й убір перли вони нестримно вперед, полишаючи далеко позаду сильнійшу частину людського роду, чоловіків. Над го­ловами пливучої товпи раз-у раз піднімалися парасольки, що мов боєві прапори наступаючих військ показували напрям і загрівали до витрівалости.

Зварич почув, як його хтось черкнув дротом парасолі по лиці. Відскочив, як опарений:

— Прошу вважати!

— А, пан Зварич! Ви також туди? Я така цікава, така цікава на тих Москалів... Що за брус топче мене по ногах!— скрикнула дама, штовхаючи якогось жида, іцо й собі перся на перед.

Зваричеві загруз був саще проклін у горлі за драпання парасолькою і він міг тільки усміхнутися. Але по хвилі про­мовив чемно:

— Пані Професорова бачу також туди... Цілую ручки.

— Вбігає — знаєте — наша Кася до хати: »Прошу пані, та там таких Москалів налапали, сила силенна!« Де, що — питаю. - А ось — каже — повели їх!« Куди? »Не знаю. Може на замок. А які страшні! Бородаті, з такими кудлами.* А ти бачила? »Мощиха, зі склепу мені говорила...» Я, знаєте, так як стояла...

Зварич глянув на професорову.

— Тільки не дивіться на мене, бо я не вбрана. Капелюх на себе, парасольку в руки і біжу... Добре, що вас здибала,, то може щось більше довідаюся.

Балакаючи, пані професорова, не забувала весь час енер­гійно робити собі дорогу.

— Чого пхаєтеся — обрушився по дорозі якийсь жидок, але професорова того не слухала і не відповідана йому.

— Ходіть скорше! — наглила Зварича — потім не допха­ємось, або, чого доброго, ще не позволять подивитися!

Саме доходили до одної з казарм і товпа робилася що­раз більш непроходима. Але мало котра жінка спиниться перед такою залогою. Якимсь просто незрозумілим способом професорова грязла чим раз дальше у людську гущу, а Зварич протискався за нею.

Народ стовпився перед брамою і з поодиноких людей ство­рився ЯКИЙСЬ СТОНОГИЙ ВЄЛИТ, ЩО НІЯК не МІГ пролізти КР'ЗЬ браму. Зад цього велита корчився, напружувався і тиснув решту тіла, але воно не влізало. Тільки ясна парасолька про­фесорової, як якась насікома, лізла по хребті велита все впе­ред і за вару хвилин досягла йсго голови. Голова видно була найширша, бо парасолька при ній спинилася і ніяк не могла пр< йти далі.

Професорова використала той час на гутірку:

— Ах, коби вже раз побачити тих полонених.

— Звичайні люде, пані добродійко! — вдавав байдужого Зварич.

— Звичайні?!.. Добре звичайні. Злочинці, шубравці, звірЁ в людськім тілі. Яб їх сама!... — І замахала парасолькою. — Ви чули, що во и виправляють?

— Чув, але не Знати, чи то все правда!

Якийсь жид подивився скоса на Зварича:

— Пан не вірить? — запитався через плече.

— Ох. як я їх ненавиджу! — процідила крізь зуби профе­сорова.

Зваричеві зробилося ніяково. Чого він взявся обороняти отих Москалів. Хоч би не всі поголо ки були правдиві, сум­ніватися про них було не гарно і не патріотично.

Як небезпеч о, цього ще Зварич не знав.

А скілько їх привели? — спитав жида.

— Кілько, не знаю, але досить' Дча полки розбили наші: в пух і прах, що не впало, то все пішло до неволі.

Н решті голова велита, що загрузла в брамі, протиснулась і вповзла на подвіря казарми. Очі Зварича ки улись по под- вірю шукати полонених

— Деж вони? — спитала професорова.

— Не бачу!

— Може вже відвели?

Може... зараз, спитаю одного вояка.

— Пане вояк! — звернувся Зварич до першого, що нави- нувся. — Де ті полонені Москалі?

— А от там, під парканом! — махнув рукою вояк.

— Під парканом?! — крикнула розчарована професорова

— А кількож їх?

— Один!...

Ясна парасолька помітно зїхала в низ...

Але часу гаяти не було коли, бо ізза брами напливав що раз-то новий народ. Заступлять і цього одного.

Пішли.

Під парканом, у холодку тінистої липи гурт людей. В се­редині вільне місце, в якім походжають грізні і неприступні австрійські багнети.

А між ними невеличка людина в сірім плащі на опашки. Зеленкувата шапка, як поливаний таріль відсунена на чубок голови. Ні великого чупра, ні великої бороди. Великий хіба ніс, але він ні не видає дикости, ні не ріжниться нічим від звичайних великих носів.

— То ото всі ті полоненії? - зітхнула пані професорова. Але бачите, пане Зварич, — додала по хвилі — є в його лиці щось кровожадне.

Зварич глянув у лице полоненого і ніяк не міг дошукатися кровожадности. Воно якось по дурному всміхалося, уста жу­вали щось. Тільки маленькі очка хитро бігали довкола.

— Ах, малаб я охоту парасолькою витовкти його по тім великім носі! — пікнула злісно пані професорова.

Мовби зачувши її слова, полонений звернув очі в її сто­рону. Профсорова притихла і злапала Зварича за руку.

— Ох, який страшний. Здається різав би зараз. Але вже «скінчилося панування.

Колесо довкола Москаля чимраз-то звужувалося. Люде освоювались помало з «небезпекою* і підходили блище. Вже хтось зважився і питання поставити. Москаль, чи не чув, чи не хотів, а може боявся відповідати. Мовчки їв хліб, весь час подурному усміхаючись. Врешті хтось відважнійший про­стягнув руку і доторкнувся одежі Москаля. Австрійський вояк крикнув »не вільно» і рука разом з властителем схо­валася.

Але народ горів цікавістю.,Котів би був знати про все: 1 про бої, які перебув оцей сірий чоловічок, і про його звір­ства і навіть про те, хто він, звідки, як називається, кілько має літ, чи жонатий і чи дуже боїться. Раз-у-раз падало в його сторону якесь питання, але не зловлене зависало в по­вітрі на загальне невдоволення. Народ ждав, переступав з ноги на ногу, нетерпелививсь. Та якось ніхто не знаходив ради на це.

Врешті таки знайшовся один чоловік, що знайшов спосіб.

Якийсь грубий старший панок підступив до Австрійського вояка:

— Пане вояк! Позвольте пару слів запитати того Москаля.

— Не вільно! — заявив представник військової влади.

Старший панок не подавався:

— Я тутешній, золочівський адвокат Гартґляз, мене всі знають. І ви мене знаєте, пане вояк!

Військова влада подумала, кивнула головою і обернулася на запятку, знак, що позволения дане.

Товпа в одну мить стихла, як учні в школі, коли вчитель збирається питати. Колесо довкола полоненого ще більше змаліло.

— Слухайте пане! — звернувся адвокат до полоненого. — Ви капитан?... Прапорщик?

Полонений заперечив головою, а ковтнувши хліб відповів:

— Я унтєр!

Товпа на звук з його уст аж колихнулася.

— Унтєр! — пішло від вуха до вуха.

— Як, як? — питали дальші.

— Ундер, унтер — не чув добре!

— Чекайте!

— Тихо!

Пані професорова не могла собі з цією назвою дати ради. Унтєр — ун —тієр — може то з французька?!... Питалася Зварича, сусідів, але ніхто не міг пояснити їй.

— Може то по австрійськи генерал? — сказала більше сама до себе, але так голосно, що почув один з вояків, комен­дант сторожі при полоненім.

— То така сама шаржа, як я. — Капраль! — додав з та­кою міною, що ніби то професорова помилилася, але не дуже.

— Капраль! — пішов прибитий шепіт.

Але стихло вмить, бо адвокат, охолонувши після удару перших ворожих слів, став далі питати.

— А ви сколько Австріяков забили?

Полонений зробив рукою рух, мовби відпихав когось від себе. Лице ще більш викривилось дурним усміхом.

— Я фельчер! — сказав голосно, щоби всім стало ясно, що він невинний крови Австрійців.

— Фельчер? Фельчер!? Що таке фельчер? — пішло знову довкола.

— Це санітет! — пояснив Зварич професоровій, а вона не- вдоволено видула губи.

Адвокатови ціла справа видалася трохи підозрілою. Почав сумніватися, чи справді перед ним Москаль. Рухи, професія і ніс не вказували на те.

— А ви православний челавік?

Полонений заперечив.

Щож? Татарин, Вірмен?

Полонений хвильку вагався, а далі глянувши на окружения відповів:

— Я... Єврей!