ФЕДІР ДУДКО. На броневику.

(Уривок з роману »Чорторий«).

*

* *

На стації тихо, безлюдно.

Самотно стоїть на покинутих торах бооневик — і з жа­лісною докукою точиться з циліндрів його машини тонке нудне скигління пари.

Похмуро простяглися навколо в далину мертві простори піль і сірий сум пробігає по них.

Василь стоїть посеред перону й прислухується. Десь далеко в бік Вапнярки, як глухий гуркіт грому, гупають гармати, і слухають цей гук в німому сполоху голі поля, дерева, без­людна рампа, і тоскно перебігає з далини телеграфним дро­том глуха невідомість і безнастанна потужна трівога.

І тільки байдужо, спокійно серед цієї трівожливої тиші ви­зирають з броневика чорні гирла гармат і кілька козаків рит­мічними помахами рук гучно кидають на тендер колоди.

Василь підходить ближче до броневика й зупиняється. 1 пє очима великі літери на сірих сталевих боках панцирника: »3 а п о р о ж е ц ь«.

От це той легендарний «Запорожець*, про якого стільки наслухався!

І. з пошаною лиже поглядом сірі плити холодних панцирів, роззявлені пащі гармат, невиспані обличча козаків.

Раптом здрігнувся: хтось ухопив його ззаду за лікоть.

Швидко озирнувся й здивовано відступив назад.

— Ol Звідки ти тут?

Перед ним — його університетський товариш, тепер сот­ник Павло Сопко. ’

І, вже цілуючися, пригадав собі: гм, та цеж Павло, зда­ється, й командує «Запорожцем*!

— Що я тут — не дивниця. А от якими вітрами тебе сюди занесло?

Пішли, розмовляючи, пероном.

А десь в далині, як грім, раз-за-разом важко гупали гармати.

— Це що? Броневики?

— То »Гонта« наш в бою з ворожим панцирником.

Зараз їду його заступити. Хочеш — поїдемо. Тільки по­переджаю - може бути й бій. Не лякаєшся?

— Іще що!

1.

— Ну, то ходім.

Броневик сталевий, холодно-сірий. Два вагони спереду, два •ззаду, в середині — паровик. Стерчать з отворів гармати, ви­зирають з бойниць коротенькі цівки скорострілів.

Сопко підвів-Василя до переднього вагона й зупинився.

— Лізь.

Василь вліз і конфузно озирнувся. Купи гарматних набоїв, як дині на торзі. Збоку, мов теля у стайні, гармата з просу­неною у ваґонову діру головою.

Василь поторгав її пальцем, з цікавою обережністю обій­шов збоку і визирнув в отвір.

Просто перед ним, тьмяно виблискуючи в сутінях похму­рого дня, бігла в далечінь рівна полоска сталевих рейок — і була вона якась сумна і безрадісна.

— Так. То ти, значиться, »кришпадєнт«[‡‡‡‡‡]), Василю... Ну, вражінь у мене наберешся, скільки хочеш. Особливо, якщо в боях, кажеш, ніколи не був.

1, вихилившись з дверей вагону, гукнув:

— Ну, що там, хлопці - - готово?

— Так, пане сотнику! Всьо в порядку! — виразно, по військовому відрапортував хтось із Галичан.

То є тут і Галичани, значить! І стало враз чомусь приєм­ніше на душі.

Сопко урочисто випростався й обтягнув пас на животі. — Михайличенку! Сигнал до одходу.

— Голосно, з мідяним виляском продзеленчалд сурма і тріп­нулося серце у Василевих грудях. 1 пригадалося матірне, коли •він виходив з дому: — Дивисяж, сину, не барись!

Забігали козаки, замкнулися двері і шумно викидаючи пару з бокових циліндрів, паровик тяжко заворочав колесами.

Броневик рушив.

— Лізь туди, Василю — там тобі виднійше буде, — показав Сопко вгору на командантську вежу. — Сядь там собі і роз­глядайся.

Василь подивився вгору. Вежа маленька, тісна, на одного чоловіка.

— Ну, а ти-ж де?

.— Я? — і по дитячому всміхнувся.— Я, бач, звик завжди •на даху бути. Просторнійш там і виднійше... Ну, лізь. А щоб тобі зрозуміло було, поясню сигнали — у нас, бач, усе по сиг­налах. Ото як почуєш протяжний звук сурми чи гудка — сигнал: вперед! Два короткі: назад! Три короткі — зупи­нись! Два короткі, один довгий — швидко!..

— А часто бувають такі випадки?

— Ну, часто — ні. Але трапляються. Головним чином при відворотах. Вріжешся за ворожу лінію, от і той... Ну, я лізу вже на гору... Ага, Василю, ще одно: коли почуєш сигнал до стрі­ляння — роззявляй рота, щоб часом не оглуїпило. Не забудь!

Василь вилазить по залізній драбинці на вежу, сідає і при­ставляє око до прорізу. Вертяться дерева, переліски, гайки, ліниво лізуть назад сірі неповоротні телеграфні стовпи. Василь зазирає у заднє віконце: мокрі сталеві покрівлі вагонів і над ними коротенький, як надкурене сигаро, панцирний димар, з якого паровик важко випльовує вгору клуби білого з па­рою диму.

Працює машиністі О, це не тому пара, з яким він їхав учора із Жмеринки: одна, каже, собака, чи тому, чи цьому чортові служи, аби душа в живому тілі...

Близько коло себе бачить Василь Сопка на даху. Широко розставивши ноги, стоїть, і видно Василеві його міцні, густо заляпані болотом юхтові чоботи.

— От ці великі, незнані нікому герої, що безбоязно на­ставляючи свої груди смерти, двигають на своїх плечах увесь тягар тяжкої нерівної боротьби!

1 з побожністю оглянув струнку Сопкову постать і стало враз соромно за себе, за свою бездіяльність, за бездіяльність тисяч молодих здорових боягузів, що укриваються по ріжних непотрібних тилових установах, приссавшися до «державного центру«. Z

Доїхали до перестанку. Зупинились. І стало чути враз, як десь недалеко, виразно, з мідяним ревом греміли один за од­ним гарматні стріли.

Похололо в грудях. От воно — справжнє, фронтове!...

З верха вагону почувся знайомий голос:

— Ну, що там? Вже? Вперед!

І броневик посунув далі.

Серце Василеве застукало частійш: це ж його перше бойове хрещення.

Ліс. Гола тиша навколо. За лісом мертвий сум на полях. І крізь гуркіт вагонових колес раз-по-разу долітає до Васи- левого вуха:

ГупІ Гуп!...

Минули місток, обігнули закрут — і враз порівнялися з »Гонтою«. Він стояв на мості і з страшним ревом виригував з гарматних пащ блискучі снопи полумя.

На даху »Гонти«, так само, як і Сопко, стояв стрункий старшина. Дивився кудись наперед у лісову просіку і спо­кійно подавав команду.

Стали.

Старшина помітив Сопка, повернувся й »козирнув«.

— Ми відходимо зараз по дрова. Заїзжайте наперед — нас вже намацують. Через пів години повертаю.

1 крикнув в сторону паротяга:

— Назад!

Враз, пригинаючи верхи дерев, із шаленим свистом щось вилетіло з-за ліска, гучно розірвалося і, залишивши на місці клубок білого диму, бризнуло в сторони скалками сліпучого вогню й заліза.

Прогуділа сурма і обидва броневики рушили — один впе­ред, другий назад.

Викотилися з лісу, стали. Подалися трохи назад і зупини­лися на скруті тору на узліссі.

Далеко через поле по-під другим ліском бачить Василь бі­лий димок ворожого броневика. Видно паровик і чотирі зви­чайні відкриті тягарові плятформи з гарматами.

— Диви-но, яка сміливість! От — іроди!..

І якось одразу відпав усякий страх і те, що Сопко стояв без прикриття на горі вагону, зовсім не видавалося вже див­ним і незвичним.

— Ну, почнеться зараз!

І в ту ж мить почув за собою твердий, упевнений голос команди:

— До бою!

Під Василем у вагоні щось заметушилося. Клацнуло залізо.

— Прямрю наводкою по димку на узліссі!.. Шість, нуль... Трубка: пять-нуль!..

— Гото-ово! - відгукнулися знизу.

Щось захололо в грудях, Василь зщулився і роззявив рота.

— Огонь!

Враз щось шалено рвануло повітрям, сіпнуло вагоном і бо­ляче ляскнуло у вухах.

І в ту ж мить з виттям і свистом перелетів над «Запо­рожцем» ворожий набій, вдарив у землю і, хряснувши, пир­хнув угору чорним каскадом рваного заліза, землі і рудого * іржавого диму. Щось дзвенькнуло по колесах, сипнуло в пан­цирі вагонів і на місці вибуху зачорніла в землі глибока яма.

— Пять-нуль!.. Трубка: сорок пять!.. Готово!

— Огонь!

Знову струснуло вагоном.

Василь дивиться у проріз вежі і бачить, як спалахкують на ворожім броневику короткі блискавки і раз-за-разом, пир­скаючи вгору стовпами диму й землі, рвуться навкола «Запо­рожця» бомби.

— Пять-нуль!.. Пять, пять!..

Зненацька щось гучно гримнуло ззаду. Здрігнувся поїзд,, шарпонув з місця і з безперестанним трівожливим свистом паровика швидко покотився назад. 1 в туж мить шалені громи стрясли цілий корпус поїзду: застугоніли скоростріли.

Нудно і тоскно зассало щось під Василевим серцем.

— Що? Обступили нас?

Миттю опинився на середині вагону. І ще не отямився, як почув зверху розлючений Сопків крик:

— Припинити стрілянину! Що ви, подуріли? І який чорт без наказу дав сигнал до відходу!

Один по одному стихли скоростріли. Але було чути, як дальші вагони аж захлистувалися від стрілів. Паротяг гудів. Броневик стрімголов мчав назад.

Сопко ухопив телефонну слухавку, але зараз же відки­нув її й вискочив назад на гору.

— Василю! А, Василю! — трівожно закликав він.

Василь підбіг і, хапливо дряпаючись по драбині, просунув голову в отвір.

Його обдало вітром. Поїзд з безнастанним свистом, не стримуючи ходи на поворотах, сильно розхитуючись і під­стрибуючи, шалено летів назад. Мерехтіли перед очима де­рева, кущі, мигали в полохливому бігу перелякані телеграфні ■стовпи.

В передніх вагонах стріляли. На тендері стояв бунчужний і розпачливо подавав Сопкові якісь знаки руками.

— Василю, щось неладне з паровиком. Дивися — де ж та­ким ходом! Ми десь вискочимо до дідька.

— Що ж робити? - перелякано запитав Василь.

Сопко швидко насунув кашкет на голову.

— Вилазь. Ти, здається, щось трохи розумієшся на ма­шинах... Лізьмо до паротяга!

1 вмить легко стрибнув на покрівлю сусіднього вагона і поліз рачки.

Василь швидко виліз із діри і без надуми скочив за Сопком. Але ноги його послизнулися і він почав сповзати на похилий бік.

Похололо в грудях. Упав на живіт і притулився цілим ті­лом до вагона. Страшенно трясло.

— Перестать стріляти! Якого чорта! — кричав Сопко, пригнувшися до вежі.

Убійча стрілянина стихла.

Почув Василь, що от-от у^аде і дико скрикнув:

— Рятуй, Павле!.. Я падаю!

Сопко швидко ухопився одною рукою за вежу і простяг­нув Василеві другу.

— Тримайся середини... От так... Ну, лізьмо далі.

Стрибнули на тендер.

На дровах стояв окрівавлений бунчужний. Лице його було бліде як смерть. Обіч нього в калюжі крови лежало двоє за- ѵбитих.

— Що сталося, Макаренку? Скорше!

Схвильовано, швидко почав розповідати.

Вдарило в тендер. Пробило бак з водою, вскочило у будку машиніста і там розірвалося. Боковий панцир виперся, дах навалився на регулятор і ручку від сіфона, гудок почав ревти. Думали, що сигнал, і піднесли стрілянину. Механік, помічник механіка і двох козаків забито. Паляч і звязковий тяжко ранені. Паротяг горить.

— Лізьмо, Василю!

Перебігли по дровах і вскочили в машину.

Паротяг був в огні. Поперек нього, коло печі, в калюжі чорної крови лежали з восковими обличчами машиніст і його- помічник. У машиніста був розторощений череп. Помічник ма­шиніста лежав з розверненим нутром, з якого страшно і дико визирали розпороті Гранатою людські кишки.

Якийсь козак стояв коло регулятора. Сіпав його рукою і не в силі був повернути.

Сопко кинувся йому на допомогу.

— Що робити, Василю? Не вертиться.

Василь безнадійно глянув йому в очі.

Машина горіла. Шипіло й свистіло з усіх рурок. Язички полумя розповзалися по цілій машині, облизуючи мащені олієм рурки, ґвінти, манометр, колісцятка.

— Гасім огонь! — крикнув Сопко

Кинулися до бака — бак був майже порожний. Віддам гранати пробив його з боку; з діри, великою цівкою, витікала, на землю вода.

— Що за чорт! Лиймо в топку, поки не витікла вся!

Зашипіло, засвистіло під котлом. З топки викотилася ціла хмара пари. Пахло звідусіль горілим. Рукав машиністів горів і смерділо від нього паленою вовною.

Сопко швидко відкинув ногою від топки машиністову руку і безнадійно спустив руки.

— БідаІ Повибухають набої в вагонах...

Василь хитнувся до вікна і визирнув.

Боки панцирника густо, як мухи, обліпили, почувши біду, козаки. Тримаючись руками за поручні, висіли, готові кожної хвилини кинутись на землю.

Стація була недалеко. За кілька сот кроків віднівся вже семафор.

— Зараз стація, Павле... Ми розібємося... Скачімо скорше на землю! — крикнув Василь в одчаї.

— На землю, кажеш?

Сопко враз широко розставив ноги над трупом машиніста і, натиснувши плечем на броню, з усієї сили рванув руками.

Гудок раптом завмер. І стало якось незвично тихо і по­їзд, безсило повертаючи колесами, почав зупинятися.

По сторонах замиготіли людські постаті. То в паніці ви­скакували на землю з броневика козаки.

Поїзд пробіг трохи і став.

Сопко прожогом перестрибнув через трупи і вискочив з па­ротяга.

— Хлопці, куди?! Усі сюди, до паротяга! Відчеплюйте ва­гони, відкочуйте їх в сторони!.. Усі разом!.. Швидче!..

Загримали защіпки, забряжчали залізні петлі об буфери. Хвилина — і дружним зусиллям десятків дужих рук вагони почали розсовуватися.

Паротяг і тендер горіли.

— Витягай трупи з паротяга!.. Викидай дрова з тендера! — кричав на всі боки Сопко.

А від стації вже мчав повним ходом на допомогу >Гонта«. З шумом підлетів, зупинився — і закипіла робота.

Сопко скинув шапку з голови і витер з чола піт.

— Х-ху!.. Ну, й моментик був, матері його трясця!. Вже не сподівався був живим з халепи вийти.

І крикнув до козака:

— Соколенку! Біжи швиденько на стацію і накажи викли­кати паротяг із Жмеринки. Скоро!

Крики, метушня навколо паротяга. Широкою цівкою зали­вав його водою з помпи »Гонта«. І з шипінням здіймалися вгору над ним густі клуби білої пари і никли в сутіні осін­нього дня.

Василь довго дивився на чотири закляклі трупи, що не­движно лежали в стороні на землі, і з тупим почуттям у душі відійшов на бік.

— От, маленький епізод всього, деталь, а з таких епізо­дів і складається увесь жах того, що на людській мові но­сить таку спокійну, привичну для вуха назву: війна! Десь завтра, чи може й сьогодня ще, цей епізод в офіціяль- ному оповіщенні головного командування буде надрукований в Газетах і звучатиме він так:

»На вапнярському відтинку наші бронепотяги енергійно стримували наступ ворожих панцирників. В бою на такій-то верстві бронепотяг »3апорожець« потерпів при незначних втра­тах легку аварію».

і тільки. Точка.

Прийме земля до себе закляклі трупи машиніста і його безвісних товаришів, пробіжить над їхньою могилою осінній вітрець і розвіє память про них («вічная память»!) на віки — вічні. Виросте над їхніми кістками буйний будяк в літі і ки­ватиме волохатою головкою до інших будяків, що хитаються над безвісними могилами старих гайдамацьких, козацьких, княжих, скитських, бо-знає яких борців, якими вщерть напов­нена на своїх широких просторах земля українська. І тільки нагородою усім їм, чи хто поляг з рушницею, чи з кремінним скитським списом у руці, буде широка, натхненна, буйна сте­пова пісня великого, нікому в світі незнаного співця-поета, що пасе череду в полі, або ходить за плугом поміж будяками...