ХАРАКТЕРНИК. Моя подорож до Київа через фронт у квітні 1919 р.

(Уривок зі спогадів.)

Дня 18 квітня 1919 року я^довідався з приватної розмови від директора політичного департаменту Мін. Внут. Справ про те, що він шукає когось, хто би згодився поїхати від Уряду до* Київа для встановлення звязку з «незалежниками* та «бороть- бістами« з метою викликати за їх допомогою повстання в Ки- їві.

Отже я тоді був на посаді урядовця для окремих дору­чень при Міністрі Закордон. Справ і перебував разом з Міні­стерством у Рівному.

Наша армія, яка перед тим переможно посувалася на Київ, під впливом »Камянецького перевороту» та завдяки полі­тиканству наших партій, випустила ініціативу зі своїх рук і відходила повільно назад під тиском російських частин, які намагалися здобути Рівне, спрямовуючи удар по лінії Ки- Їв-Шепетівка. В такий мент соціялісти-міністри думали напра­вити становище, викликавши в ’ Київі за допомогою лівих соціялістів так зв. «незалежників» та «боротьбістів» повстання, в разі успіху звичайно дати їм ряд «міністерських тек«, а потім розпочати вже від імени такої »лівої« влади мирові переговори з російським урядом. Цілий цей плян відзначався, можна сказати, вражаючою наївністю, дитячою вірою в те, що Московщина воює лише з наміром »встановити пролетарську владу» й більше жадних цілей не має, та вірою у впливи й силу »боротьбістів< і «незалежників.»

Я особенно не будучи соціалістом, безумовно не поділяв їхньої віри в успіх, та бачучи абсолютне невміння зорганізу­вати військову акцію, навіть маючи до розпорядження кілька десятків тисяч вояків, певні грошеві засоби і більш-менш відповідне матеріальне забезпечення, — був переконаний, що ко- либ якимсь трудом їм і пощастило, то й то-б вони віруючи в »принціповість« російського уряду н₽ використали-б свойого успіху. Але я задихався в задушливій атмосфері рівенського життя, хотів вирватися на вільний воздух, а головно хотів переконатися наочно, як про силу ворога, так і про симпатії чи антипатії населення.

В першу чергу я переконався, що наша »влада« навіть не мала в свому розпорядженні якогось підробленого документу, з яким можнаб було їхати в російські розположення. Ті «посвідчення», які мені пропонували, були цілком непридатні й тому я мусів був, плюнувши на всякі папери, перенести свою увагу на...................... «зовнішний вигляд«.

Не гаючи часу я придбав відповідне подерте убрання, ста­ру салдацьку білизну, паршивенький кашкет, торбинку, ціпок й поганенькі чоботи. Своє уповажнення від Уряду, дру­коване на тоненькому полотні, вшив до кашкету, розпластавши його між підшивкою й покриттям, аурядового листа, друкованого на тонесенькій бібулі, вклав у оправу старенької книжечки, окладинки котрої були зроблені з подвійного тонкого картону, тектури, обклеєної шпалерами й відповідно засмальцованої. Приготувавши все це, я спеціальним крученням в руці сере­дньої грубости дрючка викликав на руках поважні мозолі, а потому весь вимився розчином невеликої кількости глини, гною та тушу-сепії. Закінчивши своє «переодягання», дня 22 квітня я виїхав до Шепетівки.

В Шепетівці, куди я прибув біля 4 години ранком, чути було стрілянину й війська очевидячки готувалися до відходу. Кіль­кох стрільців, до котрих я звернувся з запитанням про стан справи однозгідно поінформували мене, що большевики нати- 8* екають і наші »цофаються«, бо вже »ось кіннота на κapκyлюдьми, на обличах малювався жах, і дійсно «ніхто не співав, не радів«. Наші останні відділи лишилися позаду й серце сти­скалося у мене від якоїсь дивної мішанини жалю й ненависти. Пройшовши пару кільометрів разом з втікачами, я вирішив відділитися й податися окремо. Я звернув на лісову вузеньку доріжку, яка привела мене до хати лісного. Тут я лишив свій піджак й шинелю, котрі були за добрі, й дістав у замін стару подерту, богато разів латану куртку із гуньки з най- ріжнороднійшими латками.

Від лісного (за його порадою) я рушив на північний схід, лишаючи Хролин (з якого все ще чулася гарматна стрілянина) з таким розрахунком, щоб триматися на віддалі 10-15 верст від залізниці Шепетівка-Козятин. Доводилося йти лісом на­впростець, переходячи по пояс холодні лісові струмки, та пе­рескакувати з купини на купину, перебиваючися через ма­ленькі лісові болотця. Так я йшов цілий день, обминаючи села й шляхи. В торбі мав спеціально приготовані ґалєти-коржі, печені на салі й гриз їх час від часу. Нарешті перед вечером я підійшов до якогось маленького лісового сельця (назву забув) і вирішив попроситися на ніч до хати.

Старий господар довго вагався, чи прийняти мене, нарешті зважився, повіривши, що мене ограбували, коли я вертався зі служби до дому. Я обережно розпитував, як їм живеться, чи не бються тут де поблизу і т. інш. Селянин був цілком не­свідомий, чув, що бються »большаки« й »петлюрці«, казав, що двох хлопців з їхнього села пішло в »петлюрці« та шко­дував, що люде бються між собою. Я намагався було пе­реконати його, що таки треба боронитися, як на нас напа­дають, але він був глибоко переконаний, що його ніхто не дістане в його хаті, і я побачив, що дальша розмова була зайва. Побалакавши ще трохи, ми полягали спати. На другий день раненько я рушив дальше, при чому мій господар мене трохи підвів й розповів, де по дорозі буде річка, яку треба переїхати човном. Дійсно, пройшовши кілька кільометрів, я підійшов до річки, за якою розкинулося село. На другому березі, над річкою стояла хатина, а біля неї човен. Довгенько довелося мені гукати, поки нарешті якийсь парубок за неве­личку плату перевіз мене через річку.

Не встиг я дійти й до середини села, як помітив надзви­чайний рух: селом бігли налякані баби, дядьки спішно вига­няли коней й гнали в той бік, звідки я прийшов, а діти якось підозріло метушилися.

Кілька хвилин пізнійше, я побачив кількох кіннотчиків, які з криком (певно пяні) гнали вулицею села. Не міркуючи довго, я перескочив тин у чийсь город і ліг під самим плетеним тином. З лайкою, очевидно на адресу »хахлов«, котрі не дали »лошадков«, а поховали десь, чвалом проїхали їздці.’ Я-ж, не гаючи часу, зірвався й подався городами в напрямі ліса. Діставшися у лісову гущу, я без перешкод мандрував цілий день; ввечері був уже на рівні з Полонним, але тому, що я ще вчора був змушений перейти на північ від залізничої лінії Шепетівка-Козятин, то в даний мент я знаходився в місцевости, положеній кільометрів 10 на північ від Полонного. Підночу­вавши на хуторі я досвіта ще рушив дальше з наміром ді­статися на стацію, влізти на потяг і таким чином можливо скорше бути в Київі. Не доходячи кільометрів пять до По­лонного, я зустрів трьох молодих Жидів, які їхали підводою, й попросив їх підвезти, кажучи, що я червоноармієць, з по­лону. Жидки охоче взяли мене зі собою, по дорозі розпитували новини, лаяли страшенно нашу армію й розповідали казки про те, що вже вибухла революція в Німеччині й в Англії, а в A- мериці не сьогодня-завтра почнеться. Я їм, як то кажуть, »підбрехував« і це можливо стало мені в пригоді, бо два кільометри від Полонного ми зустріли московську стежу. Один із Жидків негайно дістав із кишені зірку й вчепив на кашкет, а коли військові до нас приблизилися, показав їм ■своє посвідчення, сказав,, що решта осіб »свої«, й тихо до­дав ще пару слів, і ми рушили дальше. Недалеко від двірця я зліз, а Жидки подалися до міста.

На стації не було видко нікого, а недалеко стояв потяг, який складався з паротягу, двох вагонів і »площадок«, на яких було повно ріжного військового майна. Паротяг стояв під парою і машиніст мені сказав, що за півтора години має відійти до Козятина.

Треба визнати, що мені щастило, бо тоді можна було й ■кілька день чекати такої нагоди.

Дочекавшися нарешті від'їзду поїзду, я з полекшенням зіт­хнув, але подорож була не з веселих: по перше, мені в моїй сепаратці було дуже тісно й холодно, а по друге, почав па­дати дощ, від котрого я не мав як сховатись. Намерзся як собака, після кількох годин їзди нарешті дістався до Ko- зятина. Повна темрява як не можна ліпше пригодилася мені — я непомітно виліз із свого »купе«, розігрів руки й ноги Гі­мнастикою й посунув на стацію у салю І. кляси.

В салі на другому помості, замузаному й загидженому, покотом спала ріжна публика. З буфету не було й сліду, поло- мані столи й стільці позаймали військові. Умостившись у ку­точку я заснув. Але не довелось довго спати, енергійний удар прикладом під бік збудив мене — я розкрив очі й побачивши над собою червоноармійця, який мене так делікатно будив, а другого — з револьвером, який саме переглядав папери мойого сусіда, зрозумів, що це перевірка документів. Надходила рішуча хвилина. Я навмисне, вдаючи заспаного, вибалушивши безглуздо очі, глянув на нього, щось промурмотів, байдуже відвернувся та почав хропіти- У відповідь на нового штовхана вилаявся голосно та соковито й розщібнувши поясок штанів, почав голосно лаючися, шукати вошу, нанизуючи «добірну» москов­ську лайку. Саме надійшов військовий, що властиво пере­віряв документи і глянувши недбало на мене, промовив до свого- товариша: »брось, таваріщ, что ти, разве не відіш, кто он, какой у нєво документ то может бить.« Глянувши на мене ще раз, очевидячки вони цілком переконалися, що в такої «особи» взагалі комічно питати документа, пішли дальше, а я спокійно перевалився спати, бо потяг щойно ранком мав йти дальше.

Раненько вставши я поспішив до свіжо сформованого по­тягу товарового, яким їхало богато ріжного народу на Хвастів, де-хто чекав того потягу вже днів чотйри-пять.

Вмішавшися в юрбу я заліз? до «тєплушкй» і з приємністю та здивовано слухав, як селяне та робітники голосно лаяли «комісарів» і «комуністів» і згадували з вдячністю часи «Пе­тлюри.» Особливо мене здивувала сміливість селянства та кількох залізничників. Річ у тому, що у наш вагон набилося стільки народу, що яблокові не було де впасти, і звичайно, до дверей неможливо було протовпитися, а тут раптом видря­пався якийсь чекіст на поріг вагону й зажадав документів. Присутні почали доводити неможливість задовольнити йога бажання, але чекіст зажадав тоді звільнити вагон. Озлоблена й без того довгим сидінням на стації публика почала лаятися, вийти відмовилася, а селяне й залізничники просто почали лаяти його й усіх »комісарчиків«, що тільки «командують» та «кров нашу пють«, а дехто навіть голосно заявляв: «по­чекайте, прийде на вас Петлюра!« Чекіст, зустрівши такий опір, сховав револьвер і відійшов. За годину потяг рушив і ми поволі їхали в напрямі Хвастова зустрічаючи час від часу російські ешелони, які йшли на фронт. По обох боках насипу, як грізне »memento« завойовникам, що чотири-пять кільометрів лежали догори колесами рештки паротягів, побиті панцирки, поломані площадки та поторощені вагони.

Приїхали ми дуже в пору до Хвастова тому, що ледви я встиг вискочити з вагону, як побачив військовий ешелон, який відходив до Кйїва. Не думаючи довго причепився я до сходів особового вагону вже рушившого потягу й так виїхав із Хва­стова щасливо уникнувши перевірки документів.

До Кйїва прибули ми вже над вечір і я кинувся до адрес­ного бюра, щоб довідатися адресу дружини, котра повинна була змінити помешкання. Це було якраз 26 квітня (неділя) й тому адресове бюро було замкнене. Отож треба було якось вийти зі ситуації. Не довго думаючи довідався я, де живе один з працьовників бюра, подався до нього, вчепивши до подертого кашкета червоноармійську зорю. Знайшовши урядовця, почав я домагатися, щоб він негайно пішов до бюра й дав мені по­трібну відомість, а коли він почав відмовлятися, то я наробив бешкету крйчучй, що мовляв »годі кров пити!,« що я з фронту на один день тільки відпущений не маю навіть як передінутися та побачитися з родиною тому, що якась погань позасідала в бюрах і не хоче узгляднити! Галас дав наслідки й через пів години я був в дома. Довго мене не хотіла впустити господиня, боячися відкрити двері, нарешті покликала жінку й тоді лише впустила, але дружина в перший мент, як то кажуть, остов­піла бачучи мене в такому вигляді й не знаючи, я це, чи ні.

Не буду розповідати, з якими труднощами довелося мені змивати свою »шкаралупу«, відчищуватись від бруду й прий­мати людський образ.

На другий день, я вже відповідно переодягнений й забезпе­чений всіма потрібними паперами урядовця військового комі- саріяту, пішов відшукувати К. Прокопенка, одного з незалеж­ників (тепер провідний комуніст і навіть був один час одним із членів колегії Губчека), з котрим мав по дорученню Уряду вести переговори.

∏Q дорозі оглядав я місто; сміття й бруд чергувалися з кри­кливими плякатамй, дешевими »діктовими« арками та поро­жними вікнами крамниць. Знайомі, котрих зустрічав, мали жалю гідний заляканий вигляд, де-які намагалися скорше про­бігти, боячись як зачумленого, дехто-ж не міг побороти ціка- вости, підходив, наспіх кидав пару запитів (майже однакових: »чи скоро прийдемо*, та »чи правда, що з нами французи*) і кажучи, що небезпечно, бо стежать, тікали як мога скорше.

Нарешті я знайшов поданий в адресі дім і за пару хвилин мав побачитися з тодішньою »опозіцією«, на котру наші со- ціялісти покладали такі надії.