А. ШУСТИКЕВИЧ. Спомин з Одеси.
В грудни 1919 р. призначила мене команда І. гал. корпусу до Миколаєва, куди мало поїхати нас 16 старшин і кілька- найцять підстаршин, в ціли заложення там Збірної Станиці для італійських полонених Українців, які мали прибути на Україну для поповнення Галицької Армії.
Командантом призначено от. Гофмана. По одержанню наказу я опустив свою частину, яка стояла тоді на фронті під Бердичевом і виїхав до Винниці, де мали зібратись призначені до від'їзду.За кілька днів рушили ми з Винниці в дорогу. Подорож була не легка і не дуже то безпечна. Був це час, коли Дені- кінці летіли з України стрімголов, а їх поїзди навантажені військом та майном мчали на перегони в сторону Одеси. Територія занята Денікінцями палала повстанням, перед яким «єдіна нєдєліма« спасалась мов перед вогнем. По залізничих шляхах розїзджали денікінські панцирники — охорона відступаючих.
Зараз по виїзді з Винниці потяг наш пристанув у полі. Це повстанці зірвали залізничий шлях. Вже в Жмеринці довідалися ми, що Винницю зараз по нашім від'їзді заняли повстанці Шепеля. Майже на кождій стації мусіли ми ждати на від'їзд по дневи, а то й по більше, бо повстанці наступали Денікінцям на пяти, а вони мали перед нами першенство.
В кінци по 8-дневній їзді, прибули ми 26. грудня до Одеси. Тут при штабі т. зв. „Новоросійської области" був наш звяз- ковий старшина от. Оробко, в якого ми мали зголоситись по дальші накази. Як виявилось, Миколаїв був уже також загро- жений повстанцями, тому нам прийшлося залишитись в Одесі. Полонені не прибували, а ми дістали наказ заложити тут Збірну Станицю. Не легка була справа з приміщенням, якого трудно було добитись від Денікінців. Та вкінці дістали ми одну віллю на Морозліївській ѣулиці, а опісля ще декілька домів. Наша вілля стояла на узгірю і з неї видно було пристань, а дальше синіюче море.
«До станиці покищо ніхто не прибував.
Праці було мало. У вільні хвилі ходили ми над беріг моря, слухати шуму хвиль і придивлятись, як припливали і відпливали пароходи та вітрильники. Згодом почали прибувати до станиці наші Галичане, але не полонені з Італії, а ті, які попали в полон до Денікінців. Прибуло також до Одеси декілька наших санітар них поїздів з хорими. Зорганізовано тут уже і лічниці та приюти для виздоровців, які скоро були переповнені. Здоровілих стрільців приміщувано в приютах для виздоровців, а їх місце занимали нові транспорти тифозних з ріжних частин У. Г. А. Цілком здорових стрільців приміщувано в 36. Станиці і з них формовано відділи, які відходили потім до своїх частин, що стояли тоді здовж заліз, шляху Бірзуля — Одеса.Одеські Українці спершу не довіряли нам; вони думали, що ми цілком віддалися до розпорядимости Денікінців. і зрадили свою справу, як писали тоді в Одесі російські газети- Та відношення до нас змінилося від тоді, коли вони почали стрічатися з нами і коли почули від нас про трагедію нашої армії, яка лежала тепер майже вся по лічницях, а тим самим і про причину нашого «переходу» до Денікінців. Ми майже що дня заходили до центральної «Просвіти», де кождого вечера відбувалися відчити, забави, лунали українські пісні, головно улюблені Українками «Зажурились», «Ой видно село« і «Червона калина». Згодом ми так зжилися з одеськими Українцями, що вони почали нами дорожити. Не було забави, де не булоб наших старшин і стрільців. Але не тільки Українці, також ціле майже населення Одеси відносилося до нас дуже прихильно. «Просвіта», яка до того часу була переслідувана Де- нікінцями, з нашим приходом ожила. Прибували нові члени, закладались філії, на відкриттю яких не бракло промов і привітів від нас, а дальше і наші почали по ріжних дільницях закладати нові «Просвіти». На Різдвяні свята хор «Просвіти» загостив до 36. Станиці, де відколядував нашим стрільцям кілька колядок, які витиснули зі стрілецьких очей не одну сльозу. — Можна сказати, що Одеса тоді почала «українізуватися».
Денікінцям не було це на руку і вони скоса поглядали на нас.Під новий рік центральна «Просвіта» улаштувала Маланчин Вечір, на який запрошено і нас. Дві великі салі були повні гостей, між якими було кільканайцять наших старшин. Якраз доходила 12. година, коли відчинились входові двері, а з них замісць нового року — висипалися зі шумом, в шапках на головах, з наїженими багнетами, мов дика орда — Денікінці. Був це відділ контррозвідки, який складався майже з самих «ґаспод афіцеров,“ а на чолі якого був якийсь полковник. Поставали вони здовж столів, а полковник заявив, що буде ревізія і провірка документів. Відділено мущин і жінок, ми старшини зібралися разом. Почалася провірка документів, а тим часом у канцелярії «Просвіти» ішла ревізія. Перекинули там все горі дном, шукаючи по столах і шафах за гарматами. До нас підійшов один »афіцер« і зажадав документів. Коли хтось із наших заговорив щось до нього, той відповів:
— «Ґаспада, не гаварітє до меня па малорусски.»
На ті слова кинулися ми на нього, вчинився крик і не знаю, що булоби з ним сталося, якби він не був втік до сусідної кімнати. На крик прибіг заляканий командант і почав нас перепрошувати (оружя з нас кождий мав при собі). Вуличним поводженням »афіцеров« публика була до краю обурена. На знак протесту всі зібрані співали патріотичні пісні. Ревізія тревала до 4. год. рано. Підозрілого нічого не знайдено. Арештовано 5 мущин і 3 жнік з місцевих Українців, яких по кількох днях випущено.
Коли Денікінці виводили арештованих, по кімнатах залунало «Ще не вмерла« і »Не пора*. При окликах »ганьба« опустили Денікінці «Просвіту*. — На другий день появилися в газетах статті під заг.: «Арест петлюровскаго штаба«, в яких писалося, що в «Просвіті» під новий рік засідав петлюрівський штаб, між ним було кільканайцять »ґаліцких афіцеров,«, на щастя вдалося його (штаб) в час »накрити«. Була це розуміється підла брехня.
Тимчасом зближався їх пануванню кінець. До Одеси прибувало богато народу і військових частин з фронту.
Повстанці занимали місто за містом, а за ними посувалися большевики. Одеса була в трівожнім напруженню На морю появилася антантська воєнна фльота, порт був завалений народом. Все спішило заняти на пароходах місце і так «спасатися». В місті оголошено воєнний стан і евакуацію, а це ще збільшило хаос. »Нальотчики« виходили на поживу, рабуючи і в білий день на головних вулицях. Денікінці взялися також до цього діла. В місті почались безпорядки, що дня чути бую в ріжних дільницях міста стрілянину Вечером без оружя в руках не можна було показатися на вулицю. Безладдя збільшалося з дня на день. Ще перед тим замішанням прибула до Одеси наша летунська і етапна сотня, пресове бюро, яке мало видавати тут наш часопис і заложено стаційну команду.Ще до нашого приїзду до Одеси виїхало в Миколаїв кількох наших старшин і підстаршин в ціли заложения там стаційної команди. Мали вони там приготовити місце для наших фронтових частин, які мали перейти в той район на відпочинок. Всі вони захоріли на тиф і не могли вернути до Одеси. Тому, що Миколаїв був загрожений і щоби не лишити наших на непевну судьбу, вислано за ними до Миколаєва сот. Л. і мене. Якраз по полудни відходив пароплав і ми рушили ним в дорогу.
Відчалили ми від берега і филі підхопили наш пароплав, колишучи мов колискою. Під вечір зірвалася буря і ми мусіли через цілу ніч стояти наморю. Буря ро:ла з паленою силою. Филі заливали пароплав, кидали ним на всі сторони і здавалося, що ось-ось розібють його і ми опинимось на дні розбурханого моря. В каюті настав переполох. Наш пароплав давав алярмуючі гудки, але надармо. На морю не було пароплавів і ми були здані на власну судьбу. Цілу ніч шаліла буря. Рано море на якийсь час трохи успокоїлося і ми рушили дальше. Але знову зірвалася буря ще з більшою силою. На верх пароплаву не можна було вийти тому, що филі заливали його. Филі ставали все більші і ударяли об наш пароплав, який майже перевертався з боку на бік. Море немов розлютилося на щось, шуміло і вкрилося піною.
З одної сторони в далечині виднів берег, а з другої здіймалися гори филь. Десь коло по-лудня переїхали ми попри маяк і вїхали в Дніпровий лиман- В далечині виднів Очаків, а кілька кільометрів від берега лиман замерз, так, що пароплав мусів серед криг стати. Спущено лодки і при їх помочі прорубано лід для лодок, якими ми висадилися на •беріг. З Очакова дібралися ми на другий день фірами до Миколаїва.
Тут застали ми тільки одного нашого хорунжого, якого забрали з собою, решта день передтим виїхала до Одеси. По вулицях стояли навантажені фірн, помічався якийсь рух, видно було, що в місті непевність. Ще того самого дня почули ми недалеко міста гарматні стріли. З міста почало все втікати. Пішли і ми за Буг до близького села. Але скоро почалась недалеко сильна перестрілка, народ почав тікати дальше. Фіри не можна було дістати і ми рушили під гарматну музику »per pedes« в сторону Одеси, ідучи наосліп розлогими степами. За нами ревіли гармати, а перед нами наввипередки втікали Дені- кінці. Пізно вечером натрапили ми на якийсь хутір. Тут стояв відділ Денікінців і він не маючи охоти воювати, рушив у ночі в сторону Одеси. На фіри цього відділу присіли і ми. Цілу ніч їхали ми степами Кругом панувала тишина, лиш далекий гук гармат, скрипіт возів і тупіт коней перебивали чарівну степову мовчанку. Рано приїхали ми до якогось села, тут ден. відділ лишився, а нам вдалося дістати фіру і на другий день були ми в Одесі.
Тут безладдя, метушня, паніка. На морю перед портом стояла на поготівлі воєнна фльота. Два дні до приходу боль шевиків до Одеси Денікінці хотіли передати владу всю Галичанам. Командантом міста мав бути ґен. сот. Яхонтів[†††††]). В газетах навіть писалося, що влада вже передана. Здається велися навіть якісь переговори з Англійцями, які стояли на морі — але було вже за пізно.
Того дня, коли большевики мали заняти Одесу, в місті від рана стріляно. Це деякі райони повстали проти Денікінців. З моря відізвалися гармати, які стріляли в сторону зближа- ючихся большевиків.
Кругом стрілянина, ніхто не знав, що діється в місті, хто на кого стріляє. До нас голосилося богато Українців зі зброєю, які служили в Денікінців, щоби їх приняти до нас. З них зорганізовано т. зв. 4-ту гал. бригаду, а командантом її став Кубанець полк. Зд. В. Ми дістали приказ бути готовими до відходу. В цей день всі наші здорові зібралися в Збірній Станиці, де мали вестися переговори з большевиками на випадок, якщо вони займуть місто. Такі переговори велися вже перед тим з укр. боротьбістами. В тій ціпи приїхали навіть з Начальної Команди делегати, які і вели переговори в імени нашої армії. Ми-ж перші з нашої армії мали стрінутися з большевиками. Команданти лічниць і при- ютів виздоровців дістали приказ не опускати своїх місць. Денікінці втікаючи, лишили в Одесі богато військового майна, ча:тину якого віддано нам, а решту забирали ми з магазинів, тепер без охорони самі. Кілька тягарових авт лишених Дені- кінцями звозило до Станиці оружя, муніцію, убрання і т. и. Все це відсилали ми до наших частин, решту складали в своїх магазинах. В місті тимчасом стрілянина не втихала і від часу до часу доносилися вибухи ручних гранат. В Станиці не знали ми, яка ситуація в місті. Ходили чутки, що це Українці розо- ружують Денікінців. Рішено когось вислати до ген. С. Я. спитати про положення в місті. До цього зголосився я і чет. Ц. За хвилину рушили ми автом улицямй міста. їзда була досить небезпечна. Ізза кождого рога вулиці чи дому, можна було сподіватися куль. Серед стрілянини заїхали ми на вулицю, де мешкав Генерал. Тут приказав я зупинити авто і навернути, а сам хотів піти пішки, тому, що при кінци вулиці крутилися підозрілі гуртки людей. Тільки я ступив одною ногою на землю, як звідкись затарохкотів скоростріл і на нас посипався град куль. Я скочив під мур, а за нашим автом з чет. Ц. тільки закурилося — втік до Станиці, а я лишився сам на вулиці кілька кільометрітз від Станиці. Дім, де мешкав генерал, був уже в руках большевйків. Довкола стрілянина зростала, свистали кулі, а з пароплавів ревіли гармати. Куди мені йти, я не знав, бо станиця була майже на другому кінці міста, а в місті кипів улйчнйй бій. З револьвером у руці оглядаючися на всі сторони, майже бігом рушив я під свист куль попри мури домів перед себе. Аж по дорозі згадав я про нашу харчівню, яка була з кільометр від мене і попрямував туди. В харчівні застав я кількох наших старшин і стрільців. Стрілянина все росла і за якийсь час побачили ми на вулицях тягарові авта, а на них з червоними прапорами большевйків. Крісовий вогонь неначе втих, віддалився, зате з більшою силою стогнали морські тяжкі гармати. Одеса була занята большевиками.Коли на вулицях трохи успокоїлося, рішило нас 5 старшин добитися до 36. Станиці. Переодягнені в стрілецькі однострої, без оружя, вийшли ми на вулицю. Не відійшли ми і кілька- найцять кроків, як ізза рога вулиці прискочив до нас узбро- єний, в цивільнім убранню »син 1зраїля« і наміряючись до нас крісом, крикнув: »руки ввєрх«. Н&чеб на команду ми послухали «шановного вояка« і 10 рук мов до молитви простягнолися до неба. »Вояка« спитав, що ми за одні, а коли довідався, що ми Галичани, почав кричати: »ви... пани, буржуї, Денікінці* і т. д. і хто знає, чи не бувби стріляв. Але в ту мйть зза рога вулиці над’їхала кінна стежа, а побачивши нас з піднятими руками рушила на нас з витягненими шаблями. Стежа окружила нас, держачи шаблі нам над головами. Комендант стежі спитав, що ми за одні, а коли почув, що ми Галйчани, сказав: «здорові були брати Українці — Галичани< і почав з нами вита- тися і привітливо розмовляти. Узброєний жидок почав ще щось викрикувати на нас, як буржуї, пани і‘ інше, але комендант стежі крикнув: »пашол вон« і жидка якби не було. Ми раді, що жиємо, рушилй не до Зб. Станиці, але назад до харчівні.
Цілу ніч обстрілювано з моря Одесу. Здовж берега і в порті, де не вспіли ще всі всісти на пароплави, кипів завзятий бій. Гук був такий, що здавалось — Одеса валиться. Гарматна сальва лунала за сальвою, мури тряслися, а відгомін від розриваних тяжких Гранат котився пустими вулицями.
На другий день бій втих, в місті був спокій і ми пішли вже без перешкод до Збірної Станиці. Місто мов вимерло. На вулицях пусто, денеде ходили боль, стежі, кругом лежало богато військових і цивільних трупів, валялись порозбивані вози, гармати, набої, оружя. Вулицями водили большевики арештованих. На Зб. Станиці повівав білий прапор, тому, що там ішли завзяті бої, а гарматний вогонь був звернений якраз у місце, де була станиця. Тут також лежало богато трупів. Переговори з большевиками пішли успішно. Нам залишили оружя. На морі стояло богато пароплавів з військом і втікачами. Большевики почали їх обстрілювати, але вогонь тяжких морських гармат змусив їх до мовчанки. Порт опустів, лишилося тільки кілька старих пароплавів, але і ті ночами пощезали. З газет довідались ми, що наша армія перейшла на сторону большевиків, а властиво вони застали її по лічни- цях. Всі наші установи функціонували тепер дальше, покищо без жадних змін. Большевики почали агітувати між стрільцями до непослуху, а то і вбийства своїх старшин, однак це не мало ніякого успіху. Стоільці. дальше відносились до старшин, як і передтим. Командантом наших частин був от. Оробко. До нового становища ми не могли привикнути і почувалися мов на шпильках, ждучи кождого дня несподіванок. В березні святкувала Одеса роковини Шевченка. В святі брав участь також наш курінь, всі старшини і стрільці і 4-та бригада Придніпрянців з музикою. Було це свято, якого Одеса ніколи не бачила. Тисячі народу брало участь у поході. Богато організацій було з нац. прапорами, з таким виступили і наші частини. Під бюстом Шевченка, уставленим на площі перед мійським театром, промовляв від Галичан сот. Ш., а окликом: »Слава Україні, слава Галичанам» не було кінця. Під погруддя Шевченка зложено від Галичан гарний вінець. Большевики не сподівалися такого національного підйому на цім святі, тимбільше, що оголосили його за чисто пролетарське свято і таким старалися його робити. Через це почалося відтепер переслідування Українців. Того самого дня арештувала »чека< в приюті виздоровців 10 наших старшин, яких за кілька днів випущено. Арешти стали частійшими. Богато наших почало виїздити до частин. Зі здорових людей сформовано курінь, який також вирушив до частин. В Одесі лишилося нас до 400 люда. Життя в місті трохи ожило, дорожнеча росла з дня на день. 4-та гал. бригада виїхала на фронт під Тираспіль, де, як ми довідалися, за кілька днів перейшла на сторону армії У. H. P., яка йшла з Поляками. Нам обильно доставляли большевики »літературу наших людей. Тут вже місцеві Українці знали, що нас мають цеї ночі арештувати. Порадили нам, якнайскорше опустити »Просвіту«. За якийсь час кождий Галичанин був до когось з місцевих Українців запрошений в гості — криївку. Я з тов. 3. опинився в одної родини на Ланжероні, майже над берегом моря, а за кілька днів прибуло до нас ще двох товаришів.
На другий день рано довідалися ми від наших хазяїв, які ходили в місто на розвідку, що цеї ночі заарештовано всіх здорових Галичан і відставлено до »Чека«, а з лічнйць і при* ютів виздоровців сторожа більше нікого не випускає. Всі наші склади і установи перебрали большевики. В районі, де мешкали Галичани, були уставлені по вулицях скоростріли. В місті по домах робили більші «облави» і шукали за Галичанами.. Не було виключене, що і в наш район часом загостять. Сиділи ми тому мов миші в норі і нікуди не виходили. З »Чека« відставлено всіх арештованих (яких було 150) до тюрми. В газетах оголошено наказ, щоби всі Галичани, які находяться в Одесі, негайно голосилися в »Чека«, а хто зголосився, того відправлено в тюрму. Цього наказу ми і не думали слухати, але і сидіти так було також небезпечно, тимбільше, що ми не мали б льшевицьких документів і нас можна було пізнати по розмові, тому, що ніхто з нас не знав по росій- ськи. В газеті »ізвестія« появилася статя під заг. «Вовки в овечій шкурі», де писалося про повстання галичан під Тирасполем, а кінчилася ріжними зазивами як: довольно терпіти «ґаліцких афіцеров», в тюрму всєх і т. д. В криївці відсвяткували ми Великодні свята. В місті завязали Українки комітет допомоги вязням і цей комітет допомагав нашим в тюрмі харчами і не забув також про свята.
Час минав, зміни не було ніякої. Ми рішили видістатися з криївки »на світ Божий». Хотіли дістати якісь документи1 і виїхати на село, але це не вдалося. Що дня д< н сили нам про нові »облави« і ревізії по домах. Місцеві Українки також не забували про нас, відвідували нас часто і прин сили нам, то потішаючі, то сумні вісти. По 8 днях вдалося нам> найти роботу, а тимсамим вирватися з міста на «свіжий воздух». Одно укр. товариство дало нам посаду «рабочих», яка. то посада в ті часи була найбезпечнійша. Одного ранку поперебирані за »ци ілів« вибралися ми зі знайомими панночками до того товариства, де дістали ми документи «рабочих», а в руки ріжні причандали, як лопати, граблі, мішки, тачки і т. п. річи. По 8. днях перейшлися ми по вулицях міста. Все видавалося нам тепер після криївки новим. Ми мали вдавати австрійських воєнно — полонених, а було це вигідно тому що в недавних бараках були такі і ждали на відїзд в Австрію. Між собою розмовляли ми по німецьки і поназивалй себе нім. назвищами. Місцем, де ми мали працювати, був огород, який був зараз під самою тюрмою. Тут закватйрувалися ми в однім пустім домику і вже по пол. вийшли до роботи. Робота була тяжка. Засипали ми ями, збирали і вивозили каміння і т. п. Скоро кождий з нас мав повні долоні мозолів, а робити мусіли ми совісно тому, що з нами працювали правдиві робітники і треба було старатися не дати себе пізнати, що ми не з «рабочих». Праця давалася нам в знаки так, що ми і на небезпеку вже не звертали уваги. По роботі заходили ми вечерами до знайомих в місто. Був кінець квітня, весна в повнім розгарі. По вулицях повно народу, в парках мов в раю, кругом зелень, радість, життя. Одинокою нашою розривкою було море, над беріг якого ходили ми тепер зі знайомими що дня. Тут вдивляючись в його синю далечінь, дивлячись на кружляючі меви і вслухуючись мов у казку в шум бурливих филь, забували ми за наше безвихідне положення і неслись думками ген, туди, де покинули рідню, не маючи від неї вже два роки жадної вістки. Здавалось, вічно стоявби я отут так безжурно, забуваючи про дійсність, полинувши думками в невідомий світ. А місячні вечері над морем, шум филь, блимання маяка і співи на берегах навівали на душу якусь тугу- жаль і так вбилися в память, що їх ніколи не можна забути.
Минуло 8 днів, як ми стали на роботу і 23 квітня донесли нам, що наших випущено з тюрми на волю і що можемо вертати до своїх. По роботі (щоби не звернути уваги робітників), рушили ми до приюту виздоровців, де зібралися випущені з тюрми і ті, яким вдалося скритись перед арештом. Випущено наших на волю тому, що з Київа приїхав сюди пор. Г. з наказом від »ісполкому«, освободити Галичан і вивести до частин всі наші установи, які істнували до часів арешту, крім лічниць і приютів. Приют був тепер центром, де збиралися всі наші. В лічницях було ще досить хорих. Большевики відносилися до нас тепер ворожо. Звязку з частинами не було, ми були тепер самітні, здані на власні сили і судьбу. Цілею кождого було тепер видістатися з Одеси. З криївок прибувало все більше наших. При арешті відібрано всім оружя, якого тепер не хотіли вернути. До міста ніхто не виходив, зі страху перед арештом. (В »Чека« сиділо дальше кількох наших старшин, деяких з них пізнійше розстріляли).
27 квітня вирушило нас до 250 старшин, стрільців, а також кілька жінок, на товаровий двірець. Тут мали ми дістати окремий поїзд, і ним мали виїхати з Одеси. Зава- ґонувалися ми в призначених для нас товарових вагонах і ждали на льокомотиву, яка мала прибути о 3. год. пополудни. Команда двірця впевняла нас, що льокомотива прибуде «сейчас», але.то »сейцас« тягнулось в безконечність. З міста тим- часом сходилися наші. Вечеріло. Разом з надходячою темнотою, надходили до нас чорні думки. Чогось охопив нас страх.
Кождий відчував непевність і передбачав якесь лихо. Всі ходили сумні, з повислими головами. Між нами ходили чугки, що боль’ш. мають нас цеї ночі арештувати і що пополѵдни 'відійшов за Одесу курінь Китайців зі скорострілами, який мав нас там ждати. Пор. Г. (делегат з Київа) впевняв нас. що :це все брехня і що він ручить своїм мандатом від ’Исполкому», що нам нічо не станеться. Його впевнення нас трохи успокоїло, але чутки не переставали нас трівожити. З міста мало до нас приїхати кілька Українок з вісткою, що нас мають арештувати і радили нам скритися в місцевих Українців. Про це знало тільки кількох наших, та знову запевняв делегат, що нам з голови волос не спаде. Неспокій між нами зростав. Кількох наших вернуло до міста. Вкінці постановили ми держатися разом, лишитися на двірци і ждати від'їзду. Була пізна година і ми почали розходитися по вагонах. Довго не втихали по вагонах балачки. Настала глубока ніч. Кругом тишина, переривана від часу до часу свистом льокомотиви, або глухим крісовим вистрілом десь із міста. Чорна ніч сумом лягла на Одесу. Місто дрімало — та не дрімалося довго нам в вагонах. Вкінці і до нас загостив сон, люде почали засипляти. Довго не давали мені думки вснути, аж десь по півночі і я задрімав. —
Пробудила мене якась метушня кругом вагонів, звідки доносився тупіт людських ніг і туркіт коліс від скорострілів. В вагоні хтось раптом піднісся і крикнув: »ми пропали*. Зпоміж вагонів чути було голоси: «товарищ' заході в лєво«. В вагонах почали будитися і з запертим віддихом слухати метушні, яка доносилася з надвору. Кількох нас заглянуло крізь двері. Там посувалася до наших вагонів розстрільна. В однім кінці наших вагонів роздався вистріл, за ним більше, а дальше і коло нас почали стріляти. З початку думали ми, що це облава на «нальотчиків», але скоро посипалися на нас кулі. Було ясно, що стріляють на нас. Втікати було неможливо, тому, що ми були окружені. Стрілянина змагалася зі скаженою силою. Кулі свистали між нами, вдаряли об стіни вагону, з яких летіли відломки дерева. Полягали ми долілиць на підлогу і ждали смерти. Ожидания це було страшне. Хтось почав кричати помочі, але його успо- коїли, щоби не давати знати, що ми ще живі. За хвилю знову кількох закричало і просило помочі — це були ранені. В темноті ніхто не знав, хто ранений. Кождий лежав мов задеревілий, заглядаючи смерти в вічі. Крики змагалися, бо з су- •сідних вагонів почали кричати ранені. А стрілянина не втихала і гук крісів, свист куль і крики ранених зливалися разом і творили якусь дику музику. Лежали ми немов без памяти ti ждали. Ратунку не було,» боронитися не було чим, втікати значило тільки, — що певна смерть. За якийсь час стрілянина
11 2 втихла, чути було тільки зойки ранених, а з надвору доносився крик >героїв«: »вихаді!..«
Ніхто з нас не хотів на таке прохання виходити, коли ж голоси змагалися, почали ми підходити до дверий вагону.. Тільки ми почали виходити з вагонів, як знову з такою самою силою почалася стрілянина. Тепер було ясно, що »ге- рої< хочуть нас всіх вистріляти. Знову повторилося те саме пекло, що перед хвилею. Знову лежали отак, в цю хвилю бажали, тільки скорійшої смерти, щоби не чути і не бачити того, що діялося. По якімсь часі з надвору почулись свисти, стрілянина втихла. Видко командант давав знак перестати стріляти. І знову голоси »вихаді...« а коли ніхто не рушився з місця,. »герої« почали стукати прикладами крісів об стіни вагонів викрикуючи »вихаді, а то постреляем как сабак«!« На таке гарне прохання почали ми виходити, все одно, думали де гинути, у вагоні чи під ним. З вагонів чути було благаючі крики ранених і плач жінок. Нам приказали забрати свої річи- і сідати на землю. Геройська розстрільна окружила нас держала кріси на поготівлю, лаючи і проклинаючи нас. До ранених нікого з нас не допускали. З нас почали »герої« стягати красше убрання, годинники, а у декого і обручки.. Холод давався в знаки і кождий дзвонив зубами то від холоду, то від недавнего пережитого і непевного будучого. —
Нараз десь із міста донеслось кілька вистрілів, »герої« заметушилися приготовляючись до стрілу, а ми на смерть. Якййсь »командір« почав кричати, щоби не стріляти. Вислано- в цю сторону розвідку і все знову успокоїлося. Почало свита ти. Розійшовся туман, стало ясно. Тепер побачив я, що я був- у крові, яка видно спливала з якогось ранен го, як ми лежали в вагонах на підлозі. Коли стало вже ясно, з міста* приїхала ратункова стація, яка забрала ранених і убитих.—
Зійшло сонце, а з ним вступила якась надія, всетаки в день не могло з нами статися вже те, що в нічній темноті. Дістаємо наказ вставати і уставлятися в чвірки Нічних »геро'в« змінили чекісти, які нас Окружили з крісамй готовими до стрілу, за ними ішла друга цозстрільна, дальше кіннотчикщ на переді стежа, яка розганяла всіх людей, які були на вулицях, куди ми мали переходити, стріляючи від часу до часу на пострах в гору, а за нами сунув броневик зі скорострі лами. При відході зі стації зроблено у кождого ревізію і відібрано останні річи. З такою парадою, як найнебезпечнійшЬ злочинці, рушили ми вулицями міста. З далека вже побачили ми мури славної російської тюрми і за якийсь час зачинилася за нами тяжка залізна- брама, за якою лишилася воля і ми опинилися серед високих холодних мурів. Цілий май пересиділи ми за ґратами, поглядаючи зі сумом в далечінь на во.ю» ожидаючи своєї непевної долі.
Приміщено нас у двох камерах, в кождій приблизно по- 150 чол. З часом до нас прибули ті, яких арештовано пізній- ше в Одесі по домах виздоровців, лічницях і приватних по- мешканях і деяких частинах. В тюрмі довідалися ми, що нас хотіли вивести за Одесу, де на нас ждав курінь Китайців, які мали з нами розправлятися, але залізничники про це довідалися і мали зіпсувати льокомотиву чи погасити в ній вогонь. Чи це правда, не знаю, таке говорилося між нами, а також що ратункову стацію мали прикликати залізничники а не большевики. (Між залізничниками було богато свідомих Українців, між ними богато нам особисто знайомих). Режім в тюрмі був строгий. На прохід можна було нам виходити раз на пів години в день. Харчували нас так, щоби ми не померли з голоду і скоро кождий з нас ледви держався на ногах. Заборонено нам навіть співати. Тюремні дозорці і начальник відносилися до нас дуже прихильно. Через них були ми в звязку зі знайомими в місті, від часу до часу діставали від них ча- сориси, а від дозорців довідувалися про ріжні новини. Тюрму охороняли головно Китайці, а також і.. наші стрільці, які вступили до больш. на службу. Аж в тюрмі ми довідалися, чому нас арештовано. Частина армії У. Г. А. перейшла на сторону армії У. H. P., яка ішла тоді в злуці з Поляками, а ми за це мусіли заплатити і на нас це »скропилося«. Але не тільки на нас, також в інших містах були подібні кро- ваві арешти Галичан і немало наших людей заплатило за це життям. — Положення наших було непевне, кождого дня ожидали ми, коли прийдуть викликувати нас »на свободу* (що значило на розстріл), а це бувало в тюрмі дуже часто. Ходили також чутки, що всіх старшин мають розстр'ляти; в ті часи всього можна було сподіватись, можна собі уявити, якою мукую були нам оті дні в ожиданию страхіть... Всі ходили зголодовані і зморені мов тіни. Брязкіт ключів трівожив кождого Напруження це відбилося деяким на здоровлю (один сотник пізнійше зійшов з розуму.)
Одного дня з початком червня дістали ми наказ, вийти з річами на подвіря тюрми. Тут провірили нас і забрали кількох »на свободу*, між ними от. Гарабача: (Нам заявили так, що беруть їх »на свободу.)*' На другий день імена їх були оголошені в газетах в списку розстріляних (петлюровских афицеров.) По полудни опустили ми тюремні мури і знову в »параді« направилися на стацію, де завагонувалися. Відвозили нас до Мйколаїва, а звідти мали нас везти десь дальше, здається на Сибір. По дорозі обдерли нас з убрань (замінюючи їх убраними з м шків, а в наших парадував »кон вой«,) годинників і інших річей, які іще дехто виховав. Ескорта наша складалася з самих Жидів, включно з комендантом (між ними був один «православний*.) Кільком нашим вдалося по дорозі до Мйколаїва втечи (деякі скакали з п >ізду підчас їзди.) Мав і я нагоду до втечі, але був такий виснажений, а до того ще тоді захорів, щ мені не вдалося. Пустився я вже був утікати, але ноги відмовили послуху, голова
Календар Червоної Калини — 1928г 8 закрутилася і відійшовши кілька кроків я впав без притом- ности; коли прийшов до себе, мусів вертати назад, не було сили. В Миколаїв! закватирували нас в касарнях при відділі »чека«. Тут прийшовши трохи до сил, не маючи охоти мандрувати в непевну дорогу, може і в Сибір, дав і я враз з двома товаришами недолі, ногам знати. Довго скривалися ми по німецьких кольоніях, як робітники, вдаючи полонених Австрійців, дальше як громадські пастухи і т. д., аж доки нас судьба не розігнала в ріжні сторони. Попастися в руки бояьшевиків значило тоді тільки, що відразу бути застріленим, як це мало місце в ріжних околицях з нашими.
Довго блукав я по херсонських степах, подільських лісах і добрих людях, аж в 1921. р. вдалося мені дістатись до Румунії. Переправилося нас кількох лодкою через Дністер, але попали ми якраз на румунську стежу, яка відкрила по нас вогонь. Спасли нас ноги. Команда знову, в якій ми зголосилися, хотіла нас відставити назад на Україну, але на щастя коман- дантом, як виявилося з балачки, був один старшина з Тран- сильванії, який колись за Австрії служив в тім полку, що і я, і завдяки йому нас відставлено до табору, а звідси до арестів сі- ґуранци. По довгих тяганинах по арестах, підваллях і т. д вдалося мені вкінци, знову завдяки одному бувшому австр. старшині, ви- дістатись на волю. Що сталося з транспортом, який я залишив в Миколаїв!, не знаю. Чув я, що богатьом вдалося пізнійше з дороги втечи, а решта помандрувала десь аж в Архангельск. —