Др. ВОЛ. ГАЛАН Кмдт батерії 2| X гарм. п. У. Г. А. На українських дорогах.

(Спомини з війни 1919-1920 р. В память гарматникам X. гарматного полку У. Г. А.)

Скільки разів їду автом (не своїм а десь присядусь) по гарній американській »стейтовій« дорозі, пригадуються мені часи, коли то ми їздили по нашій Українії

Так бачу в уяві, як той автомобіль тількиб »кецнув« в на­шій ямі тай став.

Славні були дороги в Галичині, та ще славнійші на Вели­кій Україні! Гей! Гей!

Як глянеш на широкий шлях, верствами видно вперед, а лиш тут і там сельце...

А вітер все дув нам в очі.

Як погода і сухо — як зніметься курява, що й світа бо­жого не видно. А нема вітру, то так і хлипаєш порох, який збивається з під ніг, а вечером виглядаєш як чорний заму- раний циган. Довго тягнеться за нами високий стовп куряви, та наче сіро-чорний мур заслонює виднокруг.

Не тяжко було козакам пізнавати після того наступ Та­тарви. І ми цього навчились. Паде дощ, годі поступити вперед. Ховзко, болото так вбере колеса, що ручиці ломить. От тобі лихо! і так і так не добре!

На Україні мають вже винахід на болото. Це є віз на два колеса, а дишель ззаду і зпереду. Як прийдуть великі ве­сняні болота, то »дядько« бере лиш перед з воза, а ззаду чіпає довгий друк. Думали ми спершу, на що цей друк, аж один тарматчик пояснив:

Це, каже, щоби віз не втопився в болоті... Коли колеса пір­нуть в болоті, то всетаки буде виставати з болота хоч кусень дручка. А як болото висхне, будуть знати, де шукати воза...

Може воно і так, Бог його знає.

А вже найбільшу потіху мали ми з мостів.

Ми свято були переконані, що міст є на те, щоб ним їхати. Та вкоротці ми були змушені переконатись, що міст є на те, щоби стояв.

І ми минали мости, як «святе місце«, бо більша половина моста були діри, а меньша половина дошки.

Часто траплялось, що проїхало дві гармати і міст зава­лився. Тому ми спокійно, зовсім не денервуючись, переїзджали попри міст, прямо через рів.

Часто і слід загинув за мостом.

Загально уважався міст в тодішних часах «буржуазною видумкою».

Переїзджали ми через село Германів біля Львова, щоби на­ступати на Миклашів через Білку Шляхоцьку. На самім скруті, в селі величезна »баюрапуть.

Тепер будемо пробувати ми. Тяжка справа. Хоч стань під міст, та тримай його, щоб не завалився. Але попробуймо.

Все треба брати з математичного боку: 6 коней і гармата важать більше, чим 2 коні і гармата. Одже випрягти 4 коні, а два хай тягнуть гармату.

Перша гармата...їде помалу... коні пройшли... в...йо..о! P...y...π!

Міст завалився, але гармата була вже на »суші«.

А решта проїхала безпечно........................ бродом.

1 неодин думав: І на що люде видумали мости!

* *

Приїхали ми в село, а там вже ніяк не виїдеш. Пігнали коня до водопою, впав неборака в болото, тай не вилізе.

Треба копати рів і то негайно.

Пішли за старостою. Нема! Заступник... нема дома! Де­сятник... нема дома.

Ага, це вже воєнна практика! Військо в село, а «началь­ство» зі села в ноги.

(Бо то бачите військо зажадає підвод, а староста їх при­значує. Колиж військо забереться з села, тоді старості хоч тікай з села, чому він призначував їх на підводи. Тому ‘на­чальство» хитро скривалось, а військо само давало собі раду).

Зігнали людей, поставили вартового: копати рови біля до­роги.

Наш стрілець (який нагло перемінився в інжінєра) тягнув з великою повагою »верьовку« (шнур), щоби рів був простий.

Викопали рови, висхла дорога — аж мило!

-- От »хароші« люде ті Галичани і рови нам викопали, до­рогу осушили, дай їм Боже здоровля, благословили нас ме­шканці болотнистого села.

А ми усміхались до тих добродушних дітей та поїхали.дальше, на фронт.

Філядельфія, Па, 2 серпня, 1923.