Л. ЛУЛУ. На Україні.

(Уривки споминів)

На Україну!

Хто-ж не мріяв перед світовою війною про Україну, яку знав тільки з літератури? Хто не мріяв про ті степи безмежні, про високі могили, про чудову українську ніч, про батька- Дніпра, »діда дужого*, який носив славних Запорожців на синє море; про славне Запорожа, де виростала українська воля, про Великий Луг...

»А ми тую червону калину піднімемо

А ми нашу славну Україну гей, розвеселимо!®

Та непереможні обставини спричинили, що українське вій­сько з Галичини щойно за пять літ, незабутнього 1919 р., помашерувало, з крісами в руках на схід, перейшло річку Збруч, яку колись вплав переходили хоробрі полки галицьких князів: Осьмомисла, Романа та короля Данила.

Памятний день 16 липня 1919 р. Серце кровавилось за опущеною рідною землею... Закиненими на поталу стріхами,, за батьками й матерями... Та всетаки думалося:

За Збруч, за Збруч, хоч голіруч Підемо всі, підемо!

От, саранча!

Ідемо на схід. Минаємо Подільський Камянець. Ідемо проти московського ворога. Тяжкими боями знеможені, далеким по­ходом підтоптані; деяким стрільцям-сіромам із ніг босих кровця червонить жовтий подільський пісок. Та й безхлібя зачинає дошкулювати українським лицарям на родючій українській землі. Одначе біль і сум та підповзуючу гадюку зневіри здавив кожний в глибині сціпенілого серця. Крепне кров на босих ногах, стягається ременями непослушні жолудки, бож ідемо воювати за Україну, а вонаж скрізь, де тільки чорніє укра­їнська земля.

Ціла сотня заходить на подвіря, відкладає в »кізли< кріси і кожний паде коло них та засипляє. Я стояв ще на ногах. Брязкіт зброї збудив »хазяїнівВони завмерли на мені, бо стрільці солодко вснули на любій, гостинній українській землі.

Село, яке не бачило війська.

Два дні пізнійше. Ми знову в поході. Жнива. Женці ви- простовуються і з цікавістю глядять на стрілецьку кольону,. яка перегородила золоті пшеничні лани. Зближаємося до по­дільського села: Долиняни. Зачувши українську стрілецьку пісню, повибігали женці аж на дорогу, придивляючись новим¹ гостям.

На краю села задержуємося, бо стоянкові не готові з квар­тирами. Цікаві Долинянці вийшли до нас. Стрільці попросили води. Старі бабусі повиносили повні глечики молока. Доли­нянці не дивилися на те, що стрілецькі кухні тричі в день варили їду, вони самі прохарчовували все стрілецтво. В їхньому селі не стояло постоєм військо й вони дуже тішилися, що першим стануло в них українське військо, якого прохарчу­вання вважали своєю честю.

На Київ!

Ніч з 29/30 серпня 1919 р. Ми протягом місяця, серед по­відних боїв з московськими большевиками, стали у віддалі одного дня від Київа. Настрій війська напружено бадьорий.. Кожний знає, що є свідком і діяльним учасником великих подій. Ось завтра важиться доля столиці. Та всі певні, що муситься її добути, вирвати з рук ворога наїздника, який своїми комуністично-інтернаціональними фразами не міг збити з пантелику нашого, національно свідомого, галицького стрільця.

Я на полевій сторожі. Серед спогадів про минуле і в думках про майбутнє меркнуть зорі і над лісом сміється золоте сонце. Вістовий на спіненому коні привозить наказ. Полева сторожа посувається до села Вети, що 12 верств від столиці України.

— А большевики казали, що з вами йдуть пани і помі- шики і що ваші старшини, це самі »буржуї«.

— Дядьку! Ми вже до того звикли, — відповідає галиць­кий стрілець. — В Галичині то одні наші приятелі звали нас »большевиками«, а тут, другі наші приятелі — звуть нас ’буржуями*. Ніхто з них не хоче знати, що ми боремося за те, щоби український народ рядився сам, без непрошених опі­кунів.

— Так, так, я знаю ваших! Вони осінню виганяли за гетьмана добровольців з Київа! Славні хлопці! — додає мі­сцевий парубчак.

Переходять наші частини. Все веселе, сміється; ніхто й не подумавби, що ці люде перед годиною заглядали смерти в очі і що кожної хвилі може впасти наказ: »Р о з ст р і л ь н а!«, бо з ворогом лучать нас тільки невеличкі кінні стежі. Ми зна­ємо, що ворог сильний. Вчора був у Київі »сам народній ко- місар« Подвойський і обіцював інтернаціональним червоноар- мійцям скору перемогу. Та що вдіє хижацький інстинкт наїзд- ника національному одушевлению нашого стрільця й козака. Населення виносить, хто що має. Молоко, масло, сир, хліб і повні коші овочів! І це діється тоді, коли »освободителі большевики* не могли в селі купити куска хліба, коли в Київі фунт чорного хлібця коштував 150 карбованців!

Ми не воювали тоді, того памятного дня, ЗО. серпня 1919 року! Здавалося, що українське військо вийшло на герць по­гуляти. Ось сотня з НІ. коломийського куріня дістає наказ вдарити на ліс, в якому сидить закопаний большевицький курінь. Та в лісі застає сотню з II. перемиського куріня, яка в погоні за ворогом загналася аж туди, хоч після розказу мала сидіти в селі зі заду і відпочивати. ’Наступаючій* сотні осталося тільки відпровадити полонених большевиків.

Або таке. Світлої памяти четар Фодчук, — який зложив свою буйну голову на сам Великдень 1920 року під Курилів- цями мурованими, діставши польську кулю в саме чоло, — іде як »око« з чотирма стрільцями на передмістє Київа, Деміївку.

— Пане поручнику! Чи можнаж інакше? На нас дивляться золоті церкви Київа!

Перед Богданом Хмельницьким.

На другий день 31. серпня 1919 р. не знаю, чи була це не­діля, чи яке календарне свято, знаю тільки, що весь Київ був у святочному настрою. Вулиці слалися запашними килимами квітів. Сипали квіти з бальконів, а по вулицях товпилися Ки- яне в святочних одягах. Сяючі радісно очі говорили, що і в ду­шах Киян — небуденна днина. Наш вхід до столиці Укра­їни — перемінився в тріюмфальний похід. Нам на стрічу вийшла мійська музика, а тисячі населення, яке залягло ву­лиці від двірця аж до Софійської площі, витало нас з захо­пленням. Грімке »Слава« чергувалося із «Слава українській армії» та »Слава Галичанам» і довго кружляло по вулицях Київа. Хто в сірім однострою галицького стрільця машерував в цей памятний день вулицями Київа, той не забуде цього до смерти. Якийсь сивенький дідусь обняв нашого стрільця, роз­плакався з радости, витягнув калитку і все, що в ній було, дав стрільцям на папіроси.

На софійській площі, під памятником Богдана Хмельниць­кого, уставилася команда і сотні перейшли почесним ходом перед великим гетьманом. Батько Зиновій витягненою булавою вказував нам ціль, яка жде кожню українську армію: захи­щати Україну перед зрадливою Москвою!

На київській думі золотилася в сонці і гляділа в небесну блакить українська хоругов. Київ знову став українським!

З ворогом немає єднання!

В тім самім часі і ворог не спав. Червоний Москаль утік на північ, а з півдня сунув білий генерал Денікін — Москаль, який іменем будучого царя нищив всі здобутки української революції. Десь коло першої години появилися на місті біля думи російські чорносотенні старшини з трьохкольоровим пра­пором.

Десь коло 5. години вечером зявився перед думою москов­ський генерал в товаристві старшин і просив нашу команду умістити на думі побіч українського і московський прапор. Того домагалася і частина публики. Ці торги велися довший час. По довгім ваганню наша команда куріня, який стояв в думі, рішила виставити і московський прапор побіч українського, аж до висліду переговорів, які велися з Денікінцями.

По Хрещатику відбуває параду кінний полк Чорних Запо­ріжців, т. зв. Чорношлишників. Музика грає національні пісні, за нею повагом їдуть Запоріжці, осмалені в боях козарлюги, в чорних жупанах, з історичними вусами і оселедцями, гідні нащадки чубатих предків. За ними їде й легка батерія. Запо­ріжці задержуються в поході: вони не будуть дефілювати перед московським прапором! їхній полковник підїзджає в окруженні козаків під думу і домагається усунення московського пра­пору! Галицький поручник пояснює, що цей прапор висить на думі тільки до покінчення переговорів. Та палкі Запоріжці не можуть стерпіти ні на хвилю прапора віковічнього ворога в серці.України. Заявляють, що тільки по їхніх трупах зможе в Київі устоятись чужа влада. Гарячі козаки примірюються з крісів до нашого старшини, що стоїть на бальконі. Оста­точно скинено московський прапор, що українська публика привитала грімким »слава«републиканський полк< піхоти почав ро­звиватись до наступу. І наші сотні станули в боєвім порядку: дві в думі, а одна на почті. Наддніпрянці скоро зорієнтувалися в ситуації і в час завернули, бо Денікінці мали тоді вже майже весь Київ у своїх руках.

«Почесний полоне.

На основі договору між нашою київською військовою гру­пою та денікінською полтавською, підписаного з нашої сторони ґен. Кравсом, а з ворожої генерал-лейтнантом Бредовим, мав відбутися негайний зворот оружжя обопільним, розоруженим частинам. Та до цього не прийшло. Московська чорна сотня заспівала стару пісоньку про «єдіну, нєдєлімую Росію«. Га­лицька армія гідно сповняла свій обовязок супроти нового во­рога з крісом в руках.

Розоружені частини опинилися в «почесному полонія. Дені­кінці обходилися з нами зпочатку досить добре. Приміщено нас при господарській частині дивізії, яка стояла на стації Дарниця, а ми розташувалися в бараках, де »за старого ре- жіму< була переходова станиця для виселенців і полонених. Ми були першими полоненими в Денікінців, з якими не знали, що робити, бо всіх своїх полонених більшовиків т. зв- »кому- ністівя убивали, а «мобілізованих®, після короткого вишко- лення, приділювали до своїх частин, які звичайно пізнійше розкла­дали їм їхню армію, бо між «мобілізованими» було і богацько свідомих комуністів, яким вдавалося попасти в цю рубрику і так ратувати своє життя.

Нами не дуже то вони й журилися. »Як знищимо Петлюру — то відставимо вас до Галичини, а зрештою ми від Польщі відібємо Галичину і ви будете вже наші!« Щоби зрозуміти цю їхню чванливість, треба знати, що вони тоді стояли під «білокамінною* Москвою, що генерал Мамонтов славним рей­дом зайняв був Пензу, що тоді саме встановлено прямий звя- зок із наступаючим зі Сибіру «верховним правителем* Кол­чаком, а під Петроградом стояв білий генерал Юденіч.

Ми мали в «почесному полоні« майже повну свободу. Зно­силися з Київом з головним повстанським штабом, який най- спокійніше урядував під боком Денікінців! Було нас всіх щось 500, в тім до 20 старшин. Полонені Наддніпрянці розбрилися на всі усюди: одні верталися до української армії, другі брали денікінські ререпустки і їхали в свояси. Одні казали, що бу­дуть організувати повстання, а другі »кидали всьо к чорту«. Не втікали ми скорше, бо згідно з пляном повстанської групи мали ми заняти мости на Дніпрі, в часі нового наступу на Київ. Оружжя і амуніції мали нам доставити повстанці.

Та ситуація на фронті стала такою, що про скорий наступ на Київ не могло бути мови і тому ми постановили втікати. При утечі помогали нам повстанці. Подробиці обговорили наші два старшини зі самим отаманом Зеленим в Трипіллі (припадок хотів, що в нашій делегації до отамана Зеленого був справ­дішній Зелений, хорунжий У. Г. А.!)

У Івана Івановича.

— Іван Іванович? — спитаєте. Це удільний князь, який не признає пануючого формально Денікіна. Влада його простя­гається на кільканацять сіл, в разі потреби може користу­ватися помічю своїх сусідів: Петра Петровича, Онисима (Аниси­мовича і т. д. Фактично влада Івана Івановича простягалася аж до самої Дарниці. Він прислав туди трьох провідників, які мали нас вивести з дому неволі.

Ясна осінна ніч 9. жовтня 10. година вечер. Дві сотні зі­бралися втікати (решту нагло вислано на роботи). Стійки, що берегли в нашім сусідстві харчевих складів, присилувано за­мовчати (це зробили люде Івана Івановича — придусили їх). Цієї першої ночі треба було забігти аж до Трипілля, столиці от. Зеленого, яких 50 верстові Найгірш прийшлися нам перші 20 верстов, до Чорної Могили, на якій очікувала нас сотня зі самим Іваном Івановичем. Вона могла нас вже обороняти перед можливою погонею. Щойно на цій могилі ми трохи відпочали- Нас берегло 50 людей із крісами в руках і з одною мітрай- лєзою... 1 це все в царстві Денікіна..., двацять кілька верстов від Київа!

Ранок. Густа мряка тяжить над Дніпром. Нам треба перейти зо дві верстві до місця на Дніпрі, де стояли укриті в лозах дараби, якими мали ми переправитися на лівий беріг Дніпра до »батька« Зеленого в Трипіллі, який держав звязок із нашою армією. Та тут нагла несподіванка! Заревів парохід на Дніпрі і’ з мряки почав зарисовуватись його комин.

— Чиж би погоня? — промайнуло в голові. Невже Дені- кінці так скоро її зорганізували? А може це тільки звичайне підприняття проти »банди« Зеленого? Ще в Київі читали ми в »Кіевлянин-і« гострі вигуки проти своєїж таки влади, яка не забірається остаточно знищити Зеленого. Газета доносила, якто Зелений в білий день устроїв в часі ярмарку в Ржищеві віче, на якому взивав вступати до війська У. H. Р. Саме в день утечі вичитали ми в »Кіевлянин-і«, що команда київської Групи придумала всі міри задля »ліквідовання банд Зеленого«. 1 дій­сно, як ми пізнійше довідались, вийшло проти Трипілля три Групи, одна з Київа, друга з Білої Церкви, а третя зі стації Миронівки.

Треба негайно скритисяі Але де? Кругом рівно як на до­лоні. Диш денеде корчі лозини кругом маленьких озерців. Дов­кола одного такого озера розляглася наша ватага. Та парохід не зникав, став проти Трипілля і задубів. Висилаємо на звіди самого Івана Івановича. В напруженім ожиданні проходить цілий осінній день. Та він не минув без користи для нас, бо дав змогу пізнати весь чар Дніпра і його круч. Під промінням сонця почала мряка опадати і нам відкрилися невиразні зариси темно-синіх круч, понад якими уносилася мряка, мов ясні духи на сніжнобілих крилах. Коло десятої години відслонилася нам цілковито права сторона Дніпра, а кручі виглядали немов осілі велити, що ждуть на даний знак до якогось могучого діла.

Щойно перед вечером сповістив нас Іван Іванович, що Отаман Зелений не міг спокійно ждати в Трипіллі непро- шених гостей, покинув свою столицю і подався через Ржищів до Македон. Його ціль опанувати Канів і згідно з пляном при­везеним з Камянця, перекинути свої сили на Дівобережа, в Пол­тавщину. В Трипіллі появилися вже денікінські сторожі, є вони і в селі зараз за нами. Тому треба в тих кущах переждати аж до ночі, а може й довше. Він постарається для нас про кріси та порозуміється зі Зеленим, що з нами далі робити. Чи нас спрямовувати аж до Зеленого, чи вислати прямо на Захід до регулярної армії. По шматку розділено кілька бо- хонців хліба, принесених 1. Івановичем, і хоч не хоч треба було розбити кілька копиць отави, та 'старатися спати, хоч осінній холод не зовсім на це дозволював. 1 цілий слідуючий день пересиділи ми в Дніпрових лозах. Іван Іванович якось не показується! Чи не нова яка халепа?

Щойно вечером зявився наш спаситель. Ми пізнали тоді його силу. Дві сотні люда розділив він по хатах в найблищому селі. Селяне радо нас прийняли.

— »Чимже-ж я вас нагодую, бідькала молодиця — таж у нас вже два тижні не мелють млини, бо не має вітру! Чи будете їсти яєшницю із прісним ощипком«?

Нище Трипілля переправилися ми на правий бік Дніпра, Пригадалися нам Запорожські часи. На довжезний човен сіло нас кількадесять — багато з крісами від І. Івановича, а старий дід поважно ударяв широкими веслами об бистрі филі Дніпра. І любо ставало на серці, бо зналося, що кожня минула хвиля приближав нас до своєї армії, з якою ми стільки горя, але й богато бадьорих хвиль перебули.

На другому боці Дніпра розпрощався з нами Іван Іванович і дав нам провідника, який до рана мав нас передати в опіку Петра Петровича...

Смерть отамана Зеленого.

Ми пустилися іти на південь за Зеленим, бо іти прямо на захід було досить небезпечно з огляду на наступаючих Дені- кінців із трьох сторін на Трипілля. Дивно виглядав наш похід в царстві Денікіна. Пройшовши декілька верстов треба було за­ночувати, бо пустився уливний дощ- Провідник-повстанець в найблищому селі застукав у вікно якогось сотника, який зі­рвався мов на алярм і зараз нас порозкватировував.

До вікна селянської хати бубнить сотник умовлене число знаків. На порозі являється дядько. Кілька шепотів і вже кілька стрільців іде за хазяїном до хати чи до стодоли спати. За п в години всі були під дахом. Селяне приймали нас щиро, з отвертими руками. В цей район не заходили ні большевики ні тепер Денікінці. Там господарювали тільки повстанці. Села жили своїм окремим життям. Нарікали на орак »мануфактури«, соли й нафти. З цікавістю розпитували селяне про Денікінців.

— Скажіть, будь ласка — звертається стара бабуся (жінки навіть на селі далеко більше цікавляться політикою, ніж це діється у насі), чи це правда, що Оникін заводить старий режім? Чи правда, що його охвіцери мають золоті погони?...

Так мандрували ми майже цілий тиждень. Смеркалося, осін- ний дощик пронизував аж до кости стрілецьке тіло. Ось ще кілька хвилин дороги і опинимося в селі Македонах. де пере­ночуємо. В нічній пітьмі бачимо, що якісь особи скрилися перед нами в бульбі. Провідник Наддніпрянець наткнувся на лю­дину з крісом, яка, побачивши нас, опустила оружя на землю.

— А ти що тут робиш, Іване?

— TcI — 1 шепчуть між собою.

Сумна історія. В Каневі стояло дві сотні Денікінців. Зеле­ний вислав до міста більшу стежу, а вслід за нею осувався сам із відділом. Денікінці перепустили оцю стежу Зеленого. До самого ж відділу — на чолі якого, як звичайно, їхав сам отйман, — почали стріляти зі скорострілів. Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана. Його везуть на спокійні села лікувати. Команду над повстан- чим відділом обняв Пятенко, бувший суперник Зеленого Деякі повстанці «демобілізуються», забираючи також зі собою зброю і на таких якраз демобілізованих натрафили ми під Македонами.

Календар Червоної Калини — 1928 7

Що тут робити? Перш усього треба переночувати. В селі Македонах тоді був якийсь »празник« — от і добре поро­стилися наші хлопці! Деякі аж по двох днях опустили це го­стинне село! Вони з великим відчуттям підспівували собі під носом пісоньку — »Плач Галичанок», бо дійсно перший раз зрозуміли її автора.

В дорозі до трикутника смерти.

Із Македон розбрилися ми гуртками по кількох, щоби в цей спосіб дістатися до нашої Армії, яка тоді оперувала в районі Бердичева, Попельні, Липівця та Уманя.

Ішлося без грошей і без харчів, але недостачі їди не відчу­валося. Я йшов з покійним четарем Фодчуком. Ідемо через поля навпростець, стрічаємо селянина, який накладає на віз ожину з бараболь.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! Куди Бог провадить?

— До дому. Ми »плєнні« вергаємо аж зі Сибіру. Чи немає тут Денжінців, або большевиків?

— А хай їх чорт! Денікінці до нас не заходять. Оце була моя жінка в пятницю в Богуславі, то їх і бачила. Погони зо­лоті носить оте чортове насіння.. І пристав уже повернувся. Буде то праця наново!

— А за Петлюру не чували?

Казали, що молодець Петлюра був захопив Київ, але якось його відбили. Ей, ви щось не схожі на плєнних! Плєнні від нас вже давно забралися. Чи не большевики ви які?

T ді і»,и починаємо казати, хто ми такі. Дядько бере нас до.хати, напуває самогоном та гостить, чим хата богата На дорогу господиня дає бохонок білого хліба (чорного навіть тоді т м ми не бачили!) і добрий кусень сала. Ішли ми по­при Пятигори, Ставище, Таращу до Погребища, де застали перші св /ї частини. В Ставищу чули ми про те, як то боль- шевицька Група з Затонським на чолі розігнала загін Сіяка. Чим дальше на Захід в сторону Поділля, тим байдужнійше ставився до нас народ і нам пригадалися тоді перші дні по­буту Галицької Армії за Збручем, де нас не хотіли й на по- двіря впустити.

Дні 23 жовтня стрінули ми перші наші частини і тут довідались, що в армії шаліє тиф, бо якраз натрафили на обоз, при якому не оуло кому обслугов’увати коней, всі стрільці по- розхоровувалися. От тобі мрії про новий наступ на Київ! Вправді удалося ще нашій армії, сконцентрованій в околиці Липівця, розгромити Денікінців. Липівчане з великим подивом розповідали нам про цю битву, де грало кількадесять укра­їнських гармат. Та була це вже, здається, остання сторінка в славній книзі боїв Галицької Армії, якої слава прогомоніла від Сяну по Дніпро і Чорне море.