Європа і Порожнеча

У 1861 році до Львова прибув перший потяг з Відня. Через 8 років почалося регулярне залізничне спілкування між Курськом і Харковом. Ці дві події символізують два вектори розвитку України й досі.

Насправді ці вектори були й раніше. Річ Посполита і Московське царство, а до того — Литва і Орда. У цьому контексті символічного сенсу набуває дискусія (яка розгортається, втім, виключно всередині мене) про те, хто такі волхви — кельти чи тюрки. Я вважаю, що тюрки. Чи означає це, що «болгарський» слід прирік Україну на вічне перебування в Азії, точніше, в Євразії? Зовсім ні. Адже змогли ті самі болгари перебратися з азіатських просторів у ближню (з боку Азії), але все ж Європу. І століття турецького панування не завадили (взагалі-то завадили, але, тим не менш, Болгарія сьогодні в Євросоюзі). І мадяри перебралися, і навіть деякі хозари.

Але Україна все ніяк не наважиться порвати з Євразією, остаточно розвернутися в бік Європи.

Власне, все, що відбувалося під час «другого Майдану» і після нього, так чи інакше пов’язано зі спробами розірвати сіті євразійства, вирватися з «обіймів» імперії і, як відповідна реакція — не дати цьому статися, залишити Україну, як мінімум, там, де вона знаходиться й дотепер — між Європою і Євразією.

Багато в чому небажання Європи бачити нас у своїх рядах — наша власна вина: корупція, відсутність реформ, бідність. Одвічний доважок антицінностей.

Як написала десь у 2005-му році, після перемоги у нас «помаранчевої революції», одна британська газета: хотілося б бачити в Євросоюзі Норвегію і Швейцарію, а просяться Україна і Туреччина. Так що справа за дріб’язком — потрібно стати, як Швейцарія. Пам’ятаю, колишній президент Леонід Кравчук розмріявся про Україну як про Карпатську Швейцарію...

А поки вакансія відкрита тільки в Євразії. «Парадокс Євразійського союзу полягає в тому, що його основна мета — не Євразія.

Але що таке — ця Євразія, чи є вона насправді, і яке відношення до неї маємо ми?

Що таке Європа і що таке Азія, думаю, ні у кого питань не викликає. За логікою, Євразія — це те, що, начебто, і не Європа, але і не Азія. Ну, наприклад, Туреччина. Не Європа. Очевидно, що ні. Навіть якщо увійде до Європейського союзу. Але це навряд. Але і не Азія. Начебто. І суть не в ісламі. Іслам і в Європі є. І в Африці. А Азія, взагалі-то, це і буддизм, і конфуціанство, та й індуїзм. Це так, мимохідь. Так що справа не в ісламі.

Взагалі, Туреччина, вірніше, її територія, — одна з колисок європейської цивілізації, Середземномор’я, так би мовити. Саме на території сучасної Туреччини активно поширювалося християнство на перших порах: через Туреччину пролягали маршрути подорожей апостола Павла, там знаходилися сім церков Апокаліпсису. Галати, до яких звернуто одне з послань Павла (насправді, одне з чотирьох, які незаперечно належать апостолові), також мешкали в турецькій місцевості.

А ще Євразія — це весь Кавказ.

Азербайджан — зрозуміло, горнеться до Туреччини, навіть тезу визначили: один народ, дві держави.

Вірменія, ясна річ, не горнеться. Ні до Туреччини, ні до Азербайджану. До Грузії, незважаючи на християнську спорідненість у мусульманському оточенні, теж не горнеться. А недавно найвідоміший вірменин на просторах Євразії — Армен Джигарханян — ошелешив, заявивши, що у Вірменії могло б бути менше проблем, якби країна була мусульманською. («Чимало мудрих і великих вірмен вважають однією з найтрагічніших помилок свого народу те, що, прийнявши півтори тисячі років тому християнство, він відпав від мусульманського світу». «Бульвар Гордона», 28 жовтня 2008 року.) І не важливо, що Вірменія прийняла християнство до того, як іслам взагалі зародився як релігія — думка абсолютно ясна: для Вірменії ментально ближчими є мусульманські країни, що її оточують — та ж Туреччина, а також Іран.

Інший приклад — Грузія. Тут в міру авторитарний (східний) політичний режим уживається з украй ліберальною економікою. Притчею во язицех стала перемога над корупцією — принаймні, на низовому рівні (а на верхньому рівні вона і в США є — називається лоббізм). Але те, що в Грузії, яка за часів СРСР була синонімом хабарництва, вдалося це хабарництво викоренити, вже само по собі є феноменальним досягненням (в Грузії змінилася влада, і є побоювання, що всі досягнення Міхеїла Саакашвілі, нехай досить спірні, як і сама його особистість, будуть демонтовані, а жаль).

Туреччина сьогодні є однією з країн, що найбільш динамічно розвиваються, в якій велику частину 77-мільйонного населення становить молодь. За прогнозами, до 2050 року турецька економіка перевершить за обсягом корейську, іспанську та канадську. А населення в цьому ж 2050 році наблизиться до 100 мільйонів. Населення Росії до цього часу також може підібратися до цієї цифри, але з іншого боку, скажімо так.

Останнім часом Туреччина, дещо зменшивши запал євроінтеграції, котра буксує, стала пильніше приглядатися до країн, що раніше входили до складу Османської імперії. А це — не тільки Азія, але і частина Північної Африки і навіть Європи (колись турки дійшли до самого Відня).

Мусульманські Албанія, Боснія, Косово, якщо у них виникнуть проблеми зі вступом до Європейського союзу, охоче можуть згадати про свого колишнього сюзерена. Спробувати «пригорнутися» до сильної Туреччини можуть і кримські татари.

З 2009 року функціонує рада співпраці тюркомовних країн, в яку входять Азербайджан, Казахстан, Киргизія і Туреччина. На самміті, який пройшов у 2012 році в Бішкеку, країни-учасниці прийняли єдиний прапор. Таким чином, не тільки Азербайджан, а й Казахстан з Киргизстаном можуть незабаром опинитися в сфері турецького впливу.

Це в перспективі може торкнутися і Грузії, і навіть, можливо, Вірменії. А за ними можуть потягнутися й інші кавказькі народи. Відомий російський поет (язик не повертається назвати його радянським) Йосип Бродський, на жаль, не зрозумів Туреччину.

«Я приїхав сюди поглянути на минуле, не на майбутнє, бо його тут немає... Тут є тільки непоказна, третьосортна сучасність працьовитих, але пограбованих інтенсивністю історії цього місця людей. Більше тут уже ніколи нічого не станеться, крім хіба що вуличних заворушень чи землетрусу», — написав він в есе «Подорож до Стамбула». Щоправда, було це в далекому 1985 році. З відтоді багато що змінилося. А самого Бродського, на жаль, немає на світі (поет не зміг зрозуміти і прагнення України отримати незалежність).

Значне місце в своєму есе Бродський приділяє питанням релігії, взаєминам між християнством і ісламом, західною та східною християнськими церквами.

Висловлю особисту думку: якщо Туреччина в XXI сто-літті вирішить взяти на себе роль регіонального лідера і, можливо, навіть одного зі світових лідерів, вона буде змушена проводити політику віротерпимості.

Російський футуролог Сергій Переслєгін вважає, що віротерпимість не завадила б і Росії. За його словами, «бажано спонукати Російську православну церкву до визнання Мухамеда пророком». Від себе додам, що Ісус (Іса) цілком визнаний пророком в ісламі, так само, як і Адам, Авраам, Ісаак та інші персонажі Старого Завіту.

У цьому плані цікавою є антиутопія Андрія Волоса «Масковська Мекка», в якій описується недалеке майбутнє, де панує режим віротерпимості в результаті злиття християнської і мусульманської культур. Щоправда, «злиттю» передують бурхливі події, про які в книзі сказано побіжно, але згадка мінарету Марних жертв свідчить про те, що ці події були кривавими.

Переслєгін також вважає, що Росія не є окремою цивілізацією, як, наприклад, ісламська або європейська християнська цивілізації, а є певним місцем, де інші цивілізації обмінюються смислами (мені особисто ця ідея дуже імпонує, одразу уявляю, як обмін «смислами» між цивілізаціями відбувається у БГ або Пєлєвіна). Принаймні, так Переслєгін висловлювався в 2000-х, і, якщо він переглянув за цей час свої погляди, то я готовий перейняти це знамено з його рук.

Ризикну навіть розвинути думку — на відміну від тієї ж Туреччини, яка, як мені здається, «нанизує» на якийсь стрижень інші цивілізації, Росія діє інакше — вона бере якусь цивілізаційну модель і повністю інкорпорує її в своє тіло, попередньо звільнивши його цілком від колишнього вмісту. Так сталося під час татаро-монгольського іга, коли на звалище історії була відправлена візантійська модель, яка свого часу також зайняла місце колишніх конструкцій.

Петро I змінив — як старе російське вбрання на нове європейське — усталений століттями уклад, який пережив смуту, змови, війни. Але, як каже Роман Шпорлюк, цар-реформатор освіжив лише фасад російського життя.

«Цар Петро вважав, що європеїзація — це введення військової техніки, промисловості, будівництво каналів і т. п., проте він був проти юридичної європеїзації. Він створив Санкт-Петербург, але в ньому не було міської ради, не було самоврядування. Можна ж було взяти приклад з Амстердама або з Лондона, інших міст Європи. Всі вони мали свої виборні органи, чіткий юридичний статус. Для Петра європеїзація не включала конституційної системи — того, що називають правовою державою», — сказав історик (інтерв’ю в «Історичній правді», 12.02.2012).

У 1917 році створена Петром владна модель була демонтована. Люди, що ще вчора побожно хрестилися, з незрозумілою люттю скидали хрести з церков. Потім, через 70 років, з тим же фанатизмом концептуально ті ж люди, а насправді їхні онуки, ставили хрести на колишнє місце, били поклони, каялися, відрікалися від радянської атеїстичної бездуховності. Сьогоднішня російська влада абортує громадянське суспільство, вирізаючи з державного тіла нерозвинений ембріон лібералізму, замість нього запихаючи якусь суміш із знайомих вже лего-пазлів радянського та імперського зразка. До чого призведе цей експеримент — важко навіть собі уявити.

У Росії, як мені здається, була б неможливою Ай-Софія з її прибудованими мінаретами ззовні і християнсько-мусульманським декором усередині. На жаль, російський шлях — це знести храм, побудувати на його місці басейн, потім ліквідувати басейн і знову звести храм.

Якщо Росія — справді «місце обміну цивілізацій смислами», то виникає цілком резонне питання: чи залишаються ці смисли в самій Росії? Судячи з того, що ми спостерігаємо, навряд.

Цивілізація передбачає безперервність розвитку, всупереч революціям і війнам, як, наприклад, у Китаї (Мартін Жак у книзі «Коли Китай керуватиме світом», 2009 р., якраз і закликає розглядати Китай не як національну державу, а як державу-цивілізацію). У Росії ж те хороше, що змогло прорости крізь мерзенність радянської дійсності, було відкинуте цілком і повністю. З капіталізму теж чомусь взяли найогидніше.

Як сказав в інтерв’ю виданню «Слон» (опубліковано 13.09.2012 р.) професор Колумбійського університету Річард Вортман: «...в російській історії занадто мало порядку, безперервності історії менше, ніж в інших країнах, і дуже важко виділити єдину лінію. Це одна з моїх головних думок в розумінні російської історії: її непослідовність, різкі розриви».

Ще одна думка з приводу російської історії, яку я зустрічав у кількох людей: історія Росії рухається не лінійно, а по колу (рух, хода, біг, блукання, навіть політ, але головне — по колу).

Не можу знову не звернутися до вже цитованого мною філософічного листа Петра Чаадаєва.

«Одна з найбільш сумних рис нашої своєрідної цивілізації полягає в тому, що ми ще тільки відкриваємо істини, що давно вже стали прописними в інших місцях і навіть серед народів, які багато в чому відстали від нас. Це відбувається тому, що ми ніколи не йшли пліч-о- пліч з іншими народами; ми не належимо до жодного з великих родин людського роду; ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас немає традицій ні того, ні іншого. Стоячи ніби поза часом, ми не були діткнуті всесвітнім вихованням людського роду» — така от невесела думка.

І ще: «.стоячи між двома головними частинами світу, Сходом і Заходом, впираючись одним ліктем у Китай, іншим у Німеччину, ми повинні були б об’єднати в собі обидва великих начала духовної природи: уяву і розум, і поєднувати в нашій цивілізації історію всієї земної кулі. Але не такою є роль, що призначена нам провидінням. Більше того: воно ніби зовсім не було стурбоване нашою долею. Виключивши нас зі своєї добродійної дії на людський розум, воно полишило нас напризволяще, відмовилося будь-яким чином втручатися в наші справи, не побажало нічому нас навчити. Історичного досвіду для нас не існує; покоління і століття протекли без користі для нас. Дивлячись на нас, можна було б сказати, що загальний закон людства скасований стосовно нас. Самотні у світі, ми нічого не дали світові, нічому не навчили його; ми не внесли жодної ідеї в масу ідей людських, нічим не сприяли прогресу людського розуму, і все, що нам дісталося від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого громадського існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилася на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдали собі клопоту нічого вигадати самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали лише оманливу зовнішність і марну розкіш...»

Сьогодні геополітичний центр ваги зміщується в Азіатсько- Тихоокеанський регіон. Багато хто вже встиг охрестити прийдешнє століття століттям Азії. Але Азія — неоднорідна і представляє собою різні цивілізації. Це і конфуціанський Китай (а також Японія, Корея), і буддійські В’єтнам, Камбоджа, й індуїстська Індія, а також різноликий іслам.

Європа і, ширше, Захід, «загниває» (хоча Захід «загниває» ще з часів «холодної війни» і відтоді виділяє досить приємний аромат, зовсім не характерний для гниття). А «занепад Європи» майже 100 років тому оголосив ще Освальд Шпенглер.

Однак демографічні проблеми Заходу (а як наслідок — соціальні, економічні, політичні) сьогодні більш ніж очевидні. Разом з тим, можливо, «старенька Європа» ризикне в найближчі десятиліття провести перезавантаження і відродиться, повернувши собі пасіонарний імпульс. Лев Гумільов казав, що у кожного народу, етносу, є свій цикл, який включає становлення, розвиток, розквіт, в’янення і загибель, і загибелі можна уникнути лише за умови кардинального оновлення свого населення за рахунок «нової крові». Може, саме тому ЄС до недавнього часу так активно розширювався? Але, як не парадоксально, може, саме з цієї ж причини європейці й не поспішають впускати в свій дім українців і росіян, оскільки відчувають, що наші народи, які, безумовно, набагато ближчі їм за культурою, ніж африканці та азіати, не зможуть стати молодильними «стовбуровими клітинами», адже самі страждають від депопуляції і старіння (інша справа, що стовбурові клітини іноді погано приживаються, і відбувається їх відторгнення, стосовно людей це призводить до вкрай негативних наслідків, можливо, така ж доля підстерігає і цілі народи).

Щоправда, як розповіла мені недавно одна поінформована людина, європейські дипломати після енної чарки починають говорити, що кілька мільйонів українців (а також білорусів і молдаван) зможуть нейтралізувати «ісламську загрозу» на континенті. Не знаю, наскільки така ідея в ЄС є популярною, та, за моїми відчуттями, Європа поки не поспішає відкриватися українцям.

Та й не всі українці так уже й жадають інтегруватися в Європу. Досі. Більше того — в країні спостерігається певний цивілізаційний розлом.

Втім, він існував і раніше, просто до недавнього часу «сейсмічна обстановка» залишалася спокійною.

Досить побіжного погляду на мапу України, щоб зрозуміти, де проходить межа між Європою і Євразією — трохи на схід від Дніпра (потім губиться в південних степах, щоб знову проявитися в районі Одеси). Це не чітка лінія, а скоріше штрихування, подібне до того, яке використовується в підручниках з історії, наприклад, на картах розселення древніх слов’ян. Пунктир повинен означати, що така межа розмита, що не дивно, враховуючи століття різноспрямованих міграцій.

Проте, ця межа реальна, вона видима і відчутна.

Таким чином, сучасна Україна знаходиться на кордоні між західною цивілізацією і Росією. Якщо ми погодимося з тезою, що Росія — це не цивілізація, то виходить, що Україна знаходиться між Європою і Порожнечею. При цьому, як ми змогли переконатися, ця Порожнеча (така собі «чорна діра») досить чіпка і не збирається випускати Україну зі своїх обіймів.

Зрозуміло, що Західна Україна не погодиться на новий союз з Росією, як би він не називався. Зрештою, там є Карпати — істотна перевага перед рештою України, а УПА сьогодні популярна як ніколи.

Чи можливий сьогодні поділ України на кілька частин? Так, можливий. Але треба розуміти, що це буде дуже жорсткий сценарій, з втратами абсолютно для всіх. Аж до перетворення в failed state (хоча хто сказав, що ми зараз не failed state?). Задовго до всіх трагічних подій в газеті «Дзеркало тижня. Україна» в статті «Perpetuum- peredelum» (21 січня 2012 року) наголошувалося, що «...в ряді суміжних країн спецслужбы та вибрані інтелектуали проводять закриті диспути на тему: „Що робити з українськими землями після того, як Україна, що не відбулася, неминуче прийде до югославського варіанту?“».

Сьогодні, коли в Україні йде війна, така перспектива вже не здається настільки примарною.

Невже іншого варіанту, окрім «розчленування», для України немає?

Відповідно до імперської логіки XX століття, Угорщина, Румунія, Польща кинуться дерти на шматки поранену, ослаблу Україну, прагнучи забрати собі ті території, які колись входили до їх складу. Але, як мені здається, це навряд чи станеться. І справа зовсім не в щирій любові до України, якої, упевнений, насправді немає. Просто сьогодні для більшості розвинених країн питання стоїть: а навіщо? У XXI столітті у держав є купа способів просувати свої національні інтереси, серед яких анексія — далеко не найкращий. І вже точно — найбільш витратний.

Чи повинна Україна відновити свій суверенітет на відчужених територіях, включно з Кримом? З точки зору престижу держави — безумовно, повинна. Але наскільки це справді необхідно? Очевидно, що території Донбасу і, тим більше, Крим тягнуть Україну в Євразію, як мінімум, не даючи їй дрейфувати в бік Європи. Навіть без цих територій в України є досить багато противників європейської та, особливо, євроатлантичної інтеграції. Будь-яке відчуження — насильницьке або мирне — відверто антизахідних регіонів буде тільки сприяти консолідації українського суспільства.

Інша справа, що добровільна відмова України від окремих територій може призвести до розхитування і без того складної ситуації в «складних» регіонах. А це, в свою чергу, може призвести до проголошення нових псевдо-республік. Тим більше, прецеденти у порівняно недавньому минулому були.