П'ять разів відміряй, на шостий відріж (Умовний спосіб 4.0)

Нескладно здогадатися, що книга вийшла на фінішну пряму. Пора вже звернутися й до часів недавніх, а саме — до Революції і громадянської війни.

Зі шкільних спогадів зберігся приблизно такий ланцюжок: Перша світова війна — Лютнева революція — Жовтнева (Велика Жовтнева) революція — громадянська війна — Радянський Союз.

Однак тепер ми знаємо, що все було трохи складніше. Або, скоріше, набагато складніше.

Більшість моїх однолітків, включаючи мене самого (не кажучи вже про людей більш похилого віку), вже після розпаду СРСР дізналися про УНР, Акт Злуки, бій під Крутами. По-іншому стали оцінювати багато подій, які трактувалися однобоко в радянській історії, а також діячів того часу, в тому числі Петлюру і Махна.

Те, що відбувалося в Україні (як і за її межами) під час Революції і громадянської війни, аналізувати дуже складно через безліч точок зору не тільки сучасних, а й синхронних на ті події.

Влада в Україні постійно переходила з рук в руки. Михайло Булгаков у своєму фейлетоні «Київ-місто» так розповідає про той час: «...за рахунком киян, у них було 18 переворотів. Деякі з теплушкових мемуаристів на- рахували їх 12; я точно можу повідомити, що їх було 14, причому 10 з них я особисто пережив». Що конкретно він пережив, письменник описав у «Білій гвардії» і «Днях Турбіних».

Не менш сумбурно розвивалися події і на периферії. Паралельно з Українською Народною Республікою, котра претендувала на всю українську територію, існували також Українська Радянська республіка, незабутня Донецько-Криворізька республіка і навіть Одеська Радянська республіка (ця — всього півтора місяці). Як відомо, Західно-Українська Народна Республіка відкололася не від Російської імперії, а від агонізуючої Австро-Угорщини. Акт Злуки від 22 січня 1919 року формально включив цю територію в орбіту української держави.

Події революції і громадянської війни, справді, були вкрай суперечливими, нові рішення приймалися мало не кожного дня, щомісяця — то вже точно. Ухвалення рішень зовсім не означало їх виконання. Деякі ініціативи і наступні дії мали паралельний, а іноді взаємовиключний характер. При цьому коїлось це різними суб'єктами влади, що часто співіснували практично одночасно, а тому зрозуміти, хто з них і якою мірою мав хоч якусь легітимність, було вкрай складно, якщо взагалі можливо. Все це добре і детально задокументовано (втім, наявність великої кількості деталей не вносить остаточної ясності через неоднозначність оцінок учасників відповідних процесів, про що я вже сказав раніше), а тому немає сенсу переказувати — мета книги дещо інша.

Окремо варто сказати декілька слів про дипломатичні зусилля української влади, яка добивалися максимального визнання з боку інших держав.

До прояву Україною самостійності прихильно поставилися країни Антанти, представники яких, у тому числі США, Велика Британія і Франція, знаходилися в Києві вже незабаром після Жовтневої революції. Передбачалося, що Україна продовжить війну проти Німеччини та її союзників, і Центральна Рада спочатку збиралася чітко виконувати зобов'язання перед Антантою, але під тиском військових, котрі відмовлялися воювати, була змушена вступити в переговори про мир.

Представники УНР на початку січня 1918 року прибули в Брест- Литовський. Там також перебувала делегація більшовиків на чолі з Львом Троцьким, але українці не побажали влитися в її склад, категорично заявивши про бажання самостійно вести мирні переговори. В результаті 9 лютого 1918 року був підписаний сепаратний мирний договір між УНР і так званими Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарське царство), за яким ці країни визнавали суверенітет української держави. Аналогічний договір між Центральними державами і Радянською Росією було підписано 3 березня.

Зрозуміло, що тепер про жодну підтримку з боку Антанти мови бути не могло.

Проте, на певному етапі союз з Німеччиною забезпечував суверенітет України від зазіхань більшовиків — німецькі війська зайняли більшу частину країни. При цьому в кінці квітня німці розігнали Центральну Раду і ліквідували УНР. В результаті перевороту була створена права консервативна Українська держава гетьмана Павла Скоропадського, що проіснувала до кінця 1918 року, — так інколи буває, коли країна нездатна самостійно забезпечити власний суверенітет, передоручаючи його зовнішнім силам.

Втім, із закінченням Першої світової війни позиції Української держави, що орієнтувалася на Німеччину, похитнулися, і вже в грудні 1918 року вірні УНР війська зайняли Київ. Гетьман Скоропадський утік. Саме цей період в історії України барвисто описаний Булгаковим.

Країни Антанти, що перемогли у війні, нагадали Україні про сепаратний мир з Німеччиною і відмовилися визнавати УНР. Проте, дипломатичні відносини, крім Центральних держав, були встановлені з Румунією, Італією, Іспанією, Данією, Швецією, Швейцарією, Норвегією, Грецією, Персією, Фінляндією, Польщею, балтійськими країнами, державами Закавказзя та іншими суб’єктами, що утворилися на руїнах Російської імперії. Фактично українську незалежну державу визнавала і Радянська Росія: в двох країнах були відкриті генеральні консульства — в столицях і ряді великих міст. Щоправда, до кінця 1918 року РРФСР перестала визнавати суверенітет України. Дещо запізнілим — в лютому 1921 року, коли Україна вже остаточно потрапила під владу більшовиків, — стало рішення про визнання УНР Аргентиною.

Вражає схожість сьогоднішніх подій до того, що відбувалося майже століття тому.

Але спершу про відмінності. По-перше, на території України були присутні іноземні війська, по-друге, Україна оголосила війну Росії. І те й інше можна пояснити тим, що, по суті, в той час ще тривала Перша світова війна (а бойові дії велися навіть після її офіційного закінчення 11 листопада 1918 року).

Ну а загалом — кидаються в очі відразу кілька фактів. Україна — як тоді, так і зараз — робила ставку головно на зовнішню допомогу. В стосунку до УНР це була спочатку Німеччина, потім, після поразки останньої у Першій світовій, — Польща.

Також очевидними є дії Росії, спрямовані на розкол української держави, створення різноманітних клонів у вигляді псевдодержав, які були покликані, по-перше, делегітимувати владу в Києві, по-друге, позбавити українську державу якомога більшої території. При цьому кінцевою метою було — і стало в кінцевому підсумку — повне оволодіння Україною.

Що мається на увазі? Коли в грудні 1917 року більшовики не змогли отримати більшості на всеукраїнському з'їзді Рад в Києві, вони перебралися до Харкова, де їм вдалося проголосити Українську Народну Республіку Рад. Вже через тиждень Москва визнала УНРС єдино законною владою України. Цікаво, що незадовго до з'їзду в Харків з Москви і Петрограда прибули ешелони з декількома тисячами бійців Червоної армії на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Українські частини, що базувалися в Харкові, були роззброєні.

Події в Харкові стали повною несподіванкою для керівників УНР. Разом з тим, для них стало очевидним, що воювати доведеться не з сепаратистами, а з армією Росії.

У лютому 1918 року Червона армія захопила Київ, і сюди переїхав уряд УНРС. Однак уже в березні через наступ німецько-австрійських військ влада радянської республіки покинула місто. У квітні 1918-го, коли практично вся Україна була окупована німецькою армією, і яка носила на той час назву Українська Радянська республіка, припинила своє існування, її керівники перебралися в Росію.

Ще заплутаніше справи йшли з Донецько-Криворізькою республікою. Вона була проголошена в тому ж Харкові в лютому 1918 року. При цьому республіка взяла курс на відділення від уже лояльної до більшовиків УНРС і на приєднання до Росії.

Схоже, більшовики в Москві були не в захваті від самодіяльності донецько-криворізьких товаришів. Принаймні, документи свідчать про те, що Ленін та інші керівники Російської республіки чітко висловлювалися за збереження цих територій в складі України — Радянської, ясна річ.

Тим часом Москва не полишала планів по захопленню української території. Тут в листопаді 1918 року був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, в який, зокрема, увійшли вже згаданий Володимир Антонов-Овсієнко, уродженець Чернігова, а також — увага! — Йосип Сталін. Збройні сили цього «уряду» вчинили черговий наступ, що закінчився на початку 1919 року взяттям Києва і захопленням більшої частини України.

Цікаво, що в ході перемовин у грудні 1918 року Радянська Росія відкинула звинувачення УНР у тому, що веде проти неї неоголошену війну, і заявила, що регулярних російських військ в Україні немає.

Влітку 1919 року знову з'явилися надії, пов'язані на цей раз з успіхами армії Антона Денікіна (офіційна назва — Збройні сили Півдня Росії, ЗСПР), яка тиснула на Червону армію по всіх фронтах. Війська Директорії УНР вступили до Києва в кінці серпня одночасно з денікінцями, але ЗСПР не розглядали УНР в якості союзника і розгромили армію Петлюри.

Щоб отримати певне уявлення про те, наскільки в той час все було перевернуте з ніг на голову, слід зазначити, що вже восени білогвардійців добряче потолочила армія Нестора Махна, а більшовики, уклавши тимчасове перемир'я з Петлюрою, новими силами вдарили по Денікіну. При цьому Галицька армія ЗУНР, яка раніше координувала свої дії з військами Директорії, навпаки, об'єдналася з денікінцями. Щось більш абсурдне уявити собі важко.

Драматично розвивалися події під час так званого Григор'євського заколоту. Офіцер російської армії, згодом армії УНР Григор'єв (цілком можливо, що це його несправжнє прізвище, а з ім'ям ще складніше) вів боротьбу з гетьманатом Скоропадського та німецько-австрійськими військами, що підтримували його. До кінця 1918 року він командував Херсонською дивізією УНР.

«Роман» з більшовиками тривав недовго — на початку травня того ж року в Україні спалахнув заколот, що підживлювався невдоволенням селян продрозверсткою та іншими «радощами» радянської влади. Його рушійною силою стала дивізія під командуванням Григор'єва. Повстання розросталося з неймовірною швидкістю, до нього приєднувалися багато військових підрозділів Червоної армії, в тому числі ті, що посилалися безпосередньо для придушення цього повстання. Здавалося, що от-от — і радянській владі в Україні настане кінець. Але заколот закінчився так само стрімко, як і почався. Якщо перша половина травня була ознаменована фантастичними перемогами армії Григор'єва, то друга стала часом не менш дивовижних поразок.

Не останню роль у розгромі армії Григор'єва зіграв Нестор Махно. Уже після поразки повстання два отамани об'єдналися — на той час більшовики оголосили Махна поза законом. Але їхні стосунки не склалися. Махно не схвалював єврейських погромів, до яких мав схильність Григор'єв. До того ж розкрилися таємні контакти Григор'єва з Денікіним. Будучи викритим, у драматичній перестрілці він був застрелений.

Таким чином, радянська влада відстояла свої позиції в Україні. Збройні сили Директорії так само були нездатні самостійно протистояти Червоній армії.

У 1920 році Петлюра уклав союз із Польщею, армія якої на початковому етапі робила певні успіхи, але все закінчилося Ризьким мирним договором, підписаним 18 березня 1921 року, за яким Галичина «верталась» до Польщі, а решта України — до Росії.

Кажучи про межі тих чи інших державних утворень на території України під час і відразу після революції, потрібно розуміти, що існували вони, скоріше, на папері, ніж в реальності. Це стосується і УНР. Однак виключно важливим є те, що після перемоги більшовиків до складу Української РСР увійшли практично всі території, на які раніше претендувала Українська Народна Республіка.

Укотре вже мені хочеться пофантазувати, як могла б змінитися вітчизняна історія в разі реалізації того чи іншого сценарію.

Уявімо, що Україна все-таки змогла б відстояти свою незалежність — від Росії, але також, наприклад, і від Німеччини, і Польщі. При цьому в найбільш широких своїх кордонах — тобто, з Харковом, Одесою та Донбасом, але без Криму — на нього УНР не претендувала, хоча Українська держава (гетьманат) розглядала варіант приєднання Криму на правах автономії (sic!), домагаючись цього шляхом економічної блокади півострова.

Відразу потрібно сказати, що це навряд чи була б УНР. Напевно, довелося б іти на компроміси з більшовистськими республіками південного сходу, і переговори велися б, швидше за все, за посередництва Росії і помітно зміцнілої Польщі. Більшовики, в принципі, були готові відмовитися від України — принаймні, згідно з умовами Брестського миру, поряд з Польщею, Прибалтикою Україна повинна була бути з Фінляндією і відірваною від Росії. Інша справа, що Радянська Росія згодом анулювала договір, але, тим не менш, Польща і Фінляндія все ж змогли відстояти свою незалежність (країни Балтії також деякий час були незалежними).

Також великою була б імовірність невходження в таку українську державу — навіть при досягненні компромісу — Донецька (у Луганська було більше шансів залишитися в складі України) — швидше за все, він відійшов би до РРФСР.

Незважаючи на угоду з Західно-Українською Народною Республікою, реальне приєднання ЗУНР було б малоймовірним. Польща, яка вважала ці землі своїми, шляхом переговорів або прямої агресії залишила б їх за собою.

Абсолютно незрозуміло, яким був би політичний устрій такої держави. Всі найбільш помітні лідери УНР — Грушевський, Винниченко, Петлюра — були представниками лівих поглядів. З огляду на вплив більшовиків на південному сході, логічно припустити, що Україна в такому випадку стала б соціал-демократичною. Тим більше, що соціалізм тоді був у тренді — соціалістична революція відбулася не тільки в Росії, але і, наприклад, в Німеччині. При цьому національно-патріотичні тенденції навряд чи викликали б особливий опір — варто згадати, що першу українізацію провели більшовики, ідейним натхненником її був нарком освіти УРСР Микола Скрипник.

Однак багато країн, що утворилися на руїнах Російської та Австро- Угорської імперій, встановивши спочатку демократичні режими, згодом скотилися до диктатури. Цілком можливо, що цим шляхом пішла б і Україна. Особливо з огляду на те, що, фактично, військовим диктатором був уже Симон Петлюра.

До 1930 -х років Україна могла існувати доволі спокійно, проте це не означає, що вона була б застрахована від внутрішньополітичних і соціально-економічних криз. Ближче до Другої світової війни, коли сталінський СРСР і гітлерівська Німеччина суттєво зміцніли, країна напевно б зазнала нових випробувань.

Зокрема, не виключено, що СРСР спробував би захопити Україну, як він це зробив з країнами Прибалтики та Фінляндією. При цьому, з огляду на розмір країни, більш правдоподібним виглядає фінський сценарій, тобто Україна могла б зберегти незалежність, але втратити частину своєї території — швидше за все, все той же Донбас або, в гіршому випадку — схід країни, включаючи Харків і, можливо, навіть Дніпропетровськ.

Цілком можливо, що замість Польщі (а може, і разом з Польщею) СРСР і Німеччина вирішили б поділити Україну. Лінія розмежування могла б пройти по Дніпру, інший варіант — СРСР отримав би південний схід, а Німеччина — решту. При цьому гостро постало б питання з Одесою — Німеччина напевно захотіла б отримати вихід до Чорного моря, та ще й з таким портом.

Втім, можливо, нічого подібного і не сталося б. В такому випадку цікаво, в якій коаліції опинилася б Україна під час Другої світової? Дуже велика ймовірність того, що в союзі з Німеччиною. Навіть незважаючи на негативний досвід попередньої війни. Ситуація могла б бути, як у Чехословаччині, яка перед самою війною потрапила під німецький протекторат. Українці, як і чехи, були б змушені працювати на перемогу рейху, що, врешті-решт, призвело б до невдоволення серед населення, а це, в свою чергу, викликало б масові репресії. Також Україна могла б піти шляхом Фінляндії, яка вступила у війну на боці Німеччини, але з 1944 року змінила вектор.

Також залишається відкритим питання про те, чи залишилася б Україна незалежною після війни, чи її б поглинув СРСР.

Безумовно, реалізація будь-якого з описаних вище сценаріїв привела б до зміщення координат геополітичної системи — все той же «ефект метелика». Тобто, умовно, в такому і такому випадку могло б не бути Другої світової війни, не розпався б Радянський Союз, і так далі. Саме тому я не буду далеко заходити в своїх фантазіях, обмежившись тим, що вже виклав.

Якби після революції Україна збереглася в урізаному вигляді, скажімо, без Донецько-Криворізької республіки (або якоїсь її частини), в принципі, розвиток подій був би приблизно таким.

При будь-якому сценарії важливим питанням залишався б статус західноукраїнських земель і, відповідно, доля об’єднання всіх українських територій. Спроба такого об’єднання робилася, як ми пам’ятаємо, ще Богданом Хмельницьким, проте Галичина, як і раніше, залишалася міцно прив’язаною до Польщі.

Польща, отримавши незалежність завдяки російській революції, намірилася відродитися в межах Речі Посполитої 1772 року. Влітку 1919 року була захоплена Західна Україна, ЗУНР була ліквідована.

Країни Антанти і Добровольча армія Денікіна підтримували Польщу, але були проти польської експансії на схід. Це було цілком в інтересах України. Навесні 1920 року голова польської держави Юзеф Пілсудський підтвердив право українського народу на незалежність. Погодилася б при цьому Польща віддати Україні західні території? Не виключено — принаймні, це відповідало лінії Керзона, запропонованої Антантою і прийнятої, хоч і зі скрипом, Польщею. Однак угода, підписана Петлюрою, передбачала набагато більші територіальні поступки.

Поляки, що підтримувались Заходом, значно просунулись на схід, але незабаром почали зазнавати однієї поразки за іншою. Червона армія, надихнувшись успіхом, почала тіснити польські війська і мало не взяла Варшаву. В результаті Варшава все-таки вистояла. За Польщею також залишилася Галичина. А Україна увійшла до складу Радянської Росії.

Тут знову варто звернути увагу на те, що Росія в цьому випадку діяла з тим само колоніальним підходом, що і раніше: будучи не в змозі «проковтнути» всю Україну, погодилася на її «історичне» розчленування. Зміцнівши, СРСР повернувся до амбітних планів експансії, і новий рубіж, відповідно до славнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа від 1939 року, пройшов через усе ту ж лінію Керзона, яка могла стати кордоном України за двадцять років до того.