Яблуко українського розбрату

Мабуть, немає сьогодні в українській історії більш спірної теми, ніж Українська повстанська армія. Причому мова йде не про якісь конкретні дії УПА, хоча і про них теж, а в цілому, як про феномен.

Багато моїх знайомих вважають воїнів УПА героями, вистачає серед них і тих, для кого вони — карателі і вбивці, посібники фашистів. Саме тому я не буду давати моральної оцінки українським повстанцям, так само як і іншим діячам націоналістичного руху, а лише обмежуся викладенням фактів. При цьому не йдеться про те, що я володію якимсь таємним знанням, швидше, це спроба узагальнити, причому вельми стисло, те, що і так відомо.

Перш за все, варто сказати кілька слів про Степана Бандеру, чию особистість протягом десятиліть піддають міфологізації (найрізноманітнішого спрямування) і демонізації. Знову-таки — утримаюся від оцінок особистості Бандери.

Для СРСР в довоєнний період Бандера міг би бути не тільки не небезпечним, але і навіть вигідним з точки зору пропаганди, оскільки основна його діяльність була пов’язана з боротьбою проти польської окупації. Під чуйним керівництвом Бандери проводилися різноманітні акції, покликані сприяти зміцненню національної самосвідомості українців. Так, одна з них була спрямована проти польських товарів — етнічних українців закликали не купувати їх. Іншою, можливо, найбільш яскравою, була так звана «шкільна акція» в 1933 році, коли школярі-українці, проінструктовані заздалегідь активістами ОУН, почали відмовлятися відповідати на питання вчителів по-польськи, та й взагалі бойкотували все польське. Акція проводилася лише протягом одного дня, проте в ній, за оцінками польської преси тих років, взяли участь десятки тисяч школярів, що свідчить про високий рівень її підготовки.

Але Польща була не єдиним об’єктом протидії з боку Бандери. Він був затятим антикомуністом, виступав в цілому проти політики більшовиків і, зокрема, викривав Голодомор в радянській Україні.

Але терористична діяльність Бандери, проте, була насамперед спрямована проти поляків і тих, хто їм служив. Найбільш резонансним замахом, безумовно, стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Бандеру, як одного з організаторів, схопили, а тоді судили, за його процесом пильно стежила світова преса. Всі, включаючи самого Бандеру, були впевнені, що його неминуче чекає смертна кара, але в результаті в 1936 році йому присудили довічне ув’язнення.

Тероризм, безумовно, не був винаходом українських націоналістів і особисто Степана Бандери. Проте, саме після вбивства Перацького Польща поставила питання в Лізі Націй, попередниці ООН, про введення міжнародних санкцій проти терористів.

Довічне ув’язнення Бандери закінчилося у 1939 році з початком Другої світової війни, коли Німеччина і СРСР вторглися в Польщу. Бандера, який поміняв кілька в’язниць, перебував у цей час у Брестській фортеці, що слугувала в’язницею. З наближенням військ (цікаво, чиїх?) тюремна адміністрація втекла, в’язні вийшли на свободу.

Відносини Бандери з нацистською Німеччиною — найбільш болюча тема. Прихильники Бандери всіляко намагаються применшити значення цієї співпраці, його противники, навпаки, саме її всіляко випинають, часто обвішуючи спірними фактами, а іноді і відвертими міфами.

Однак і без міфології вистачає свідчень того, що відносини з гітлерівською Німеччиною в українських націоналістів були, зокрема, з боку Бандери. Незаперечним фактом цього є створення під керівництвом німецького військового командування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Роланд», сформованих в основному з числа прихильників Бандери.

Відомо також, що він виступав за союз із німцями, проте виключно тимчасовий, і за обов’язкової умо- ви, що Німеччина визнає незалежну українську державу.

Після того як 30 червня 1941 року німецькі війська увійшли до Львова, в місті був зачитаний «Акт проголошення української держави». Все це відбувалося без участі Бандери, який залишався в Кракові.

Німецьке керівництво негативно поставилося до ідеї створення незалежної України, принаймні, керівники створеного соратниками Бандери Українського державного правління були заарештовані. Незабаром заарештували і самого Бандеру, згодом його відправили в концтабір.

Унаслідок перебування в таборі Бандера не зміг брати участі в створенні Української повстанської армії. Проте, саме з його ім’ям асоціювалися українські повстанці, причому як у німців, так і у більшовиків. У Німеччині був поширений термін «рух Бандери» (Banderabewegung), в СРСР — «бандерівці» і його похідні. З метою дискредитації Бандери і національно-визвольного руху, натхненником котрого він був, з подачі німців його почали називати «старшим більшовиком радянської України».

Я не маю на меті виправдати, обілити, реабілітувати Бандеру. Однак дивує, що весь негатив, пов’язаний з націоналістичним рухом в Україні, отримав саме він. Майже нічого не говориться про Андрія Мельника, лідера конкуруючого крила ОУН, яке встало на шлях недвозначного співробітництва з нацистами. Дуже мало — про близького соратника Ярослава Стецька, котрий не приховував свого антисемітизму. Дещо, але все одно незрівнянно мало — про Романа Шухевича, у якого був реальний військовий чин німецького вермахту. При цьому все, що пов’язано з Бандерою, стало прозивним, його ім’я є символом не тільки націоналізму, який можна трактувати по-різному, але також нацизму, фашизму, взагалі всього, що тільки може викликати виключно негативні почуття.

Лідери націоналістичного руху давно плекали ідею створення українських збройних сил. Про формування таких сил, зокрема, говорилося в Акті проголошення української державності від 30 червня 1941 року.

Ворогами були оголошені як СРСР, так і Німеччина. Влітку 1943 року, коли процес створення УПА йшов повним ходом, була прийнята «стратегія боротьби на два фронти — проти московського і німецького імперіалізму».

При цьому тактика дій щодо цих двох ворогів була різною. Якщо активне протистояння більшовикам було в пріоритеті, то проти німців збройна боротьба відкладалася до суттєвого виснаження їхніх сил. Таке рішення було прийняте в 1942 році, тобто ще до формування армії. Пізніше під час обговорення плану дій по здійсненню національно-визвольної боротьби була відкинута ідея широкого повстання проти німецьких окупантів, німецький напрямок опору вирішили розвивати в дусі «самооборони народу».

Крім того, традиційним напрямком дій українських націоналістів була боротьба з поляками. Найбільш невідрадною подією цього протистояння, безумовно, стала Волинська різанина 1943 року.

Співпраця з окупантами, звана також зловісним і загадковим словом «колабораціонізм», — дуже поширене явище, особливо серед народів, які знаходяться в поневоленому стані і з появою нової сили, як правило, пов’язують власні плани щодо позбавлення від гніту. Геть так само поводилися жителі країн Балтії, для яких німці були не так нацистами, скільки тими, хто міг допомогти усунути радянську окупацію. Таке ж ставлення було у фінів, румун та інших, хто мав претензії до Москви.

Більше того — так само вчинили поневолені поляки, які підняли повстання, коли в 1812 році в Росію вторглася армія Наполеона. Але якщо Наполеон, хоч він і був завойовником, викликав повагу і навіть захоплення з боку багатьох його сучасників, то зачарування Гітлером якщо у когось і було, то дуже швидко пройшло. І головне — він і інші нацисти були визнані міжнародними злочинцями, а тому будь-яка співпраця з ними нічого доброго не обіцяла.

Йдучи на співпрацю з гітлерівською Німеччиною, українські, латиські, естонські та інші націоналісти навряд чи думали про злочини нацистів, тим більше про те, що ці злочини будуть засуджені міжнародним трибуналом. Окрім того, ці злочини мало чим відрізнялися від «досягнень» радянського режиму. Але це зовсім не спроба виправдатися: потрібно чітко розуміти, що такі аргументи мало кого переконають.

За співпрацю з нацистами, ба більше, просто за симпатії до нацизму, фашизму багато хто заплатив дуже дорого. Серед подібних «жертв», зокрема, — Езра Паунд, Луї-Фердинанд Селін, Дмитро Мережковський. Усі троє були видатними літераторами, але блиск їхньої слави істотно збляк через тінь, кинуту на неї фашизмом.

Тому світова реакція на будь-яку співпрацю з гітлерівською Німеччиною, а також на єврейські погроми і, ширше, етнічні чистки завжди буде однозначною і жорсткою. А подібні претензії до Української повстанської армії і, в цілому, до українських націоналі­стів, є.

Інша справа, — що крім тверезих фактів є й гарячі міфи, і їх необхідно розвінчувати. Стосовно УПА, Бендери — дійсно існують певні стереотипи, які не в останню чергу з'явилися завдяки радянській пропаганді. З ними треба боротися, їх треба долати. Але заяви деяких представників України, що керівники УПА «дуже не хотіли» здійснювати той чи інший погром, ту чи іншу різанину, або що на той час це «відповідало національним інтересам», а ще гірше — що такі дії були «всього лише» відповіддю на насильство, відплатою за століття гноблення, — є просто безглуздими і ніколи не будуть сприйматися серйозно, з якою б симпатією не ставилися в світі до України.

Володимир Путін, в 2009 році насилу засудивши пакт Молотова- Ріббентропа, в 2015-му скорегував свою точку зору, заявивши, що цей договір був необхідний для забезпечення безпеки СРСР. Окрім того, що є досить вагомі аргументи на користь того, що ця угода, навпаки, погіршила становище Радянського Союзу в плані безпеки, важливо те, що нинішнє російське керівництво, як, до речі, і колишнє радянське, всіляко намагається ретушувати непривабливі сторінки своєї історії, зокрема, пов'язані з відносинами з нацистами.

Як мені здається (хоча я можу помилятися), Україна повинна визнати помилки, злочини діячів націоналістичного руху в роки війни, а там, де міфи превалюють над фактами, максимально популяризувати факти і розвінчати міфи. При цьому необхідно зробити акцент на тому, що Бандера і його соратники, зокрема воїни УПА, головною своєю метою мали створення незалежної держави України, борючись з усіма, хто, на їхню думку, стояв на шляху до досягнення цієї мети.

Як відомо, збройна боротьба УПА не припинилась із закінченням Другої світової війни. Вона продовжувалася у вигляді партизансько- підпільного руху та диверсійно-терористичної діяльності аж до ліквідації Романа Шухевича в 1950 році і навіть трохи після цього. Шухевич, на відміну від Бандери, весь цей час залишався в Україні і навіть, якщо відомості не фальшиві, кілька разів з підробленими документами літав до Одеси на лікування.

Чи були шанси у повстанців домогтися своїх цілей, а саме — створення незалежної української держави? На це питання, як мені здається, практично неможливо дати ствердну відповідь. З одного боку, вражає високий рівень організації діяльності ОУН-УПА, послідовність і наполегливість у досягненні виконання завдань. Все це цілком могло привести до певного успіху при наявності сприятливих обставин. З іншого боку, відомо багато фактів проявів жорсткості, часто з боку націоналістів не тільки до ворогів, але також і до мирного населення і деяких союзників. А це якраз привід для відчуження, навіть незважаючи на певну лояльність місцевих жителів.

Ні за польської влади, ні за німецької окупації, ні за більшовиків — ОУН-УПА не вдалося наблизитися до реалізації поставлених цілей. Радянський Союз, який поширив і зміцнив свою владу на заході України, безжально карав будь-який протест і інакомислення. З не меншою жорстокістю втихомирювалось бродіння в країнах-сателітах — це щоб зрозуміти, чи були б шанси у повстанців, якби Україна опинилась поза межами післявоєнного СРСР.

Як це часто буває в Україні, повстанці намагалися заручитися підтримкою країн-переможниць, для яких після розгрому гітлерівської Німеччини новим ворогом став СРСР, але, наскільки відомо, особливих успіхів на цьому шляху досягнуто не було. Є дані, що після війни лідери УПА хотіли вступити в переговори з радянською владою, але зрозуміло, що їх результатом могли стати лише умови амністії, але аж ніяк не політичні поступки.

У будь-якому випадку сьогодні можна з упевненістю казати, що воїни Української повстанської армії були борцями за незалежність України (ну а спірні питання, що стосуються УПА, націоналістів, Степана Бандери, залишаться і навряд чи коли-небудь будуть вирішені). Інша справа, що років через сто про все це будуть думати, я сподіваюся, без надмірних емоцій.