Умовний спосіб (3.0)

Після підписання в 1569 році Люблінської унії українські землі перейшли від Великого князівства Литовського (ВКЛ) під пряме управління польської корони. Білоруські землі залишилися в Литві.

Чи змінилося б що-небудь, якби Україна, як і Білорусь, залишилася у ВКЛ?

Знову-таки невірно проводити реконструкцію можливих подій, змінюючи тільки один елемент пазла. Адже витягнувши з конструкції начебто лише одну цеглинку, ми таким чином повністю порушуємо всю конструкцію з абсолютно непередбачуваними для неї наслідками (такий собі «ефект метелика» за Бредбері). Адже ми намагаємося робити прогнози в рамках тих подій, які відбулися без заданого нами ж збою системи. Але вони могли розвиватися за зовсім іншим сценарієм.

Проте, завжди цікаво пофантазувати навіть в таких обмежених умовах. Отже, 1569 рік, Литва і Польща підписують Люблінську унію, за якою дві держави об’єднуються в Річ Посполиту, тобто республіку (можна, звичайно, піти далі і поміркувати про хід історії в умовах, коли унія не підписана, але ми цього робити не будемо). Литва перебуває в підпорядкованому стані, але зберігає символи суверенітету, відносини двох суб’єктів — умовно конфедеративні.

Є думка, що унія врятувала Литву від поглинання Московією. Такі побоювання були цілком реальні, враховуючи превалюючий слов’янсько-православний компонент у Великому князівстві Литовському.

Державною мовою ВКЛ довгий час була так звана західноруська мова (зараз ця назва непопулярна), також відома як старобілоруська і староукраїнська. Найбільш нейтральною є назва «слов’янська мова Великого князівства Литовського» (ще одна назва — «проста мова»). Після об’єднання в Річ Посполиту мова почала витіснятися польською, остаточно вийшла з ужитку в XVIII столітті.

Можна припустити, що, якби Україна залишилася в складі ВКЛ, вплив слов’янської мови, православ’я, Русі в цілому були б у ньому набагато більшим, незалежно від того, відбувалася б експансія з боку Москви, чи ні.

Тому, можливо, це стало однією з причин переходу українських земель під контроль корони: сильнішій Польщі було більше до снаги спробувати «переварити» також немаленьку Україну, тоді як Литві виявилося куди простіше залишатися з однією лише Білоруссю (насправді не зовсім з однією — були ще прибалтійські землі).

Як відомо, Польщі не вдалося «переварити» Україну, а у Литви і поготів би не вийшло.

Найбільш очевидний сценарій у разі збереження України в складі Великого князівства Литовського — поступове поглинання ВКЛ Москвою з усіма наслідками цього. Втім, у реальній історії відбулося приблизно те ж саме — хіба що трохи пізніше. При цьому тут є (могли б бути) дві суттєві відмінності. По-перше, в такому сценарії литовці як етнос могли б узагалі не зберегтися, по-друге, українці зазнали б істотно меншої полонізації, тобто це були б уже не українці, або не ті українці, якими вони є сьогодні.

Але я розглядаю й інший сценарій, який начебто не лежить на поверхні. З давніх часів з Московії в Литву від переслідувань тікали люди — від найпростіших і аж до князів. Україна (вірогідно, разом із Білоруссю) могла стати якоюсь альтернативною Руссю — не Московською, а Литовською Руссю, або Західною Руссю — кому як подобається, східним форпостом єдиної Європи — з міцними демократичними інститутами, виборною владою. Тобто тим, чим намагається стати сьогоднішня Україна (і, як натякають знаючі люди, може стати досить скоро і Білорусь).

Така «альтернативна» Русь, безумовно, була б найпотужнішим чинником будь-яких загальноєвропейських процесів. Небезпека ж полягала б у тому, що така держава однозначно намагалася б балансувати між Заходом і Сходом, вишукаючи тактичні вигоди з подібних коливань. Саме цим до недавнього часу займалася сучасна Україна (і не виключено, що продовжить займатися в разі невдачі на шляху євроінтеграції).

Але Україна виявилася відірваною від Литви і разом з нею — від Білорусі. Почався — а точніше, продовжився — процес окатоличення, посилилася полонізація українського населення.

Однак це жодним чином не зменшило кількість можливих розгалужень в альтернативній історії України, а може, навіть і збільшило. Як відомо, польський гніт викликав ряд повстань в Україні, найбільш потужним з яких стала «Хмельниччина». Богдан Хмельницький уклав союз із Московією. Але він вів ще й інші дипломатичні ігри. Зокрема, союзником України був кримський хан, і Хмельницький всерйоз розглядав можливість переходу під протекторат Туреччини.

Крім того, на певному етапі війни був укладений союз зі Швецією.

І звичайно ж не слід забувати, що були спроби домовитися з Польщею про збереження України в складі Речі Посполитої, але вже на інших умовах.

Моделювання кожного з цих сценаріїв становить великий інтерес.

Союз із Туреччиною виглядає насправді цілком правдоподібним. Османська імперія, яка до того часу хоч уже й проминула пік своєї могутності, була як і раніше сильною і впливовою. Вона контролювала значні території в Південній і Східній Європі; багато країн, що формально не входили до складу імперії, були її васалами.

Перше, що спадає на думку, — ймовірність ісламізації місцевого населення в разі реалізації такого сценарію. Як, наприклад, сталося в Албанії і Боснії. Але це — зовсім не очевидний результат: Болгарія і Греція, які найдовше залишалися під гнітом турків, так і залишилися в основі своїй православними. З огляду на те, як наполегливо — і успішно — українці чинили опір окатоличенню, логічно припустити, що відсіч ісламізації була б такою самою.

Дещо бентежить, що у випадку України йшлося про добровільний перехід під турецький протекторат — адже більшість своїх територій османи отримали шляхом завоювання.

Це могло б викликати велике невдоволення населення, зокрема й козаків, на думку яких Хмельницькому доводилося зважати. Україна неодноразово наражалася на набіги кримських татар — «офіційних представників» Османської імперії в Україні. Під час спільних військових кампаній проти поляків татари отримували «добро» на грабежі українських територій — такою була плата партнерства. У разі офіційного союзу України і Туреччини такі «принади» стали б регулярними і, головне, санкціонованими.

Швидше за все, цей союз тривав би недовго. Якщо припустити, що залежність України від Туреччини збереглася б на кілька століть, то для того, щоб зрозуміти, як би це виглядало, досить подивитися на Балкани — Болгарію, Грецію, Сербію. Визвольні війни в цих країнах відбулися в XIX столітті, коли Османська імперія значно ослабла. Зміцніла ж Російська імперія активно брала участь у справі визволення цих народів від турецького панування. Якщо Росії було діло до Греції і Болгарії, то можна не сумніватися, що «братерську» Україну точно взялись би звільняти. І, ясна річ, звільнили б.

Швидше за все, Україна в умовах перманентного протистояння загарбникові (Туреччині, зрозуміло) стала б набагато більш згуртованою, монолітною. Очевидно — при всій на перший погляд парадоксальності — вплив Росії був би значно меншим, ніж зараз. Українці за розглянутий період (йдеться про декілька століть) стали б досить самобутнім народом, що сильно відрізняється від російського, і, можливо, таке ставлення до українців було б навіть у росіян.

Якби процес ісламізації проходив більш успішно, то Україні в такому випадку був би уготований югославський сценарій. З усіма наслідками, що випливають звідси. І результат був би набагато кривавішим, ніж нинішній.

Одним із головних бенефіціарів Тридцятилітньої війни, яка завершилася в той же час, коли почалась «Хмельниччина», стала Швеція. Якщо Туреччина на ті часи безроздільно панувала в Середземному морі, то Швеція отримала в своє розпорядження море Балтійське, успішно перетворюючи його на своє «внутрішнє озеро». Власне, за це «озеро» через півстоліття і розгорнеться Північна війна, після якої Швеція, котра програла, назавжди втратить великодержавні амбіції.

Але тоді, в середині XVII століття, Швеція була могутньою, відчувала свою силу і хотіла конвертувати її в нові території і ще більшу могутність. Тому невипадково, що в пошуках впливових союзників погляди Хмельницького звернулися на північ.

У жовтні 1656 року Польща і Московія, що перебували в стані війни, підписали Віленське перемир’я.

Побоюючись, що результатом перемир’я стане повернення українських земель під владу Польщі (за деякими даними, відповідні витоки були «качкою»), Хмельницький в грудні того ж 1656 року уклав антипольський союз зі Швецією, Трансильванією, Бранденбургом і литовським магнатом Радзівіллом. Договір передбачав поділ Польщі, Україна повинна була отримати всі українські етнічні землі, які перебували в складі Речі Посполитої.

Хмельницький направив на допомогу шведам загін козаків, проте незабаром українці згорнули свою участь у військовій кампанії (та й Швеція на той час дещо охолола до України).

Після смерті Хмельницького в 1657 році переговори зі шведським королем Карлом Х вів гетьман Іван Виговський. Тоді був підписаний договір, згідно з яким Швеція зобов’язувалася «визнати і проголосити Запорозьке військо, з усіма підвладними йому землями, народом вільним і нікому не підвладним». Але Швеція вже стала виводити свої війська з Польщі, оскільки розпочала війну з Данією.

Союз із Швецією був приречений — аж надто далеко знаходилася ця країна від України, занадто різними були інтереси двох держав, а відтак їх взаємодія могла мати чисто тактичний характер. Через півстоліття український гетьман Іван Мазепа знову вступив в союз зі Швецією — на цей раз не проти Польщі, а проти Росії. І, як відомо, програв.

Польща не полишала надій на повернення українських земель. Виговському було запропоновано повернути Гетьманщину в лоно Речі Посполитої на принципово нових умовах. Головна з них: Україна повинна була стати третім — нарівні з Польщею і Литвою — членом унії як Великого князівства Російського (Руського). 16 вересня 1658 року був підписаний Гадяцький договір, який надавав Україні істотні вольності і пільги в складі Речі Посполитої. Про суть угоди я писав вище, а з його повним текстом можна ознайомитися в Інтернеті.

Також цікаво, що «у війні короля з Москвою козаки можуть тримати нейтралітет, але у випадку нападу московських військ на Україну король зобов’язаний захищати її».

Втім, умови договору не були реалізовані: Сейм ратифікував документ з істотними скороченнями, вся суть вимог була вихолощена, угода втратила сенс.

Цікаво все ж таки — куди повернула б історія, якби Гадяцький договір, нехай навіть не повною мірою, був дотриманий? Очевидно, що Україна мала б у такому випадку великі шанси відбутися як держава. Рано чи пізно Річ Посполита все одно б розвалилася. Не цілком очевидно, що за цим сценарієм стався б занепад Польщі як держави. Проте, виділення з неї таких складових частин, як Україна і Литва, виглядає досить вірогідно.

В Україні, як у Великому князівстві Російському (Руському), був би припинений процес окатоличення, при цьому тривало б ополячення і, ширше, — європеїзація. Розвивалися б інститути. Україна мала б істотно меншу територію, ніж зараз, але набагато монолітніше населення. Як не дивно, в України при такому розкладі було б набагато більше шансів мати в своєму складі Крим, причому з цілком лояльним населенням. Зазіхання з боку як Польщі, так і зовнішніх сил припинялися б силами війська Запорозького, чисельність якого за Гадяцьким договором встановлювалася в кількості 60 тисяч. Якщо підсумувати, то мені видається, що на цьому етапі то був би найбільш сприятливий для України варіант розвитку.