Внесок воїнів українських земель у перемогу

Розміщенням військ на Куликовому полі керував Боброк-Во- линський. Згідно письмових джерел в битві приймали участь сім головних полків, розташованих у п’ять ліній.

Перша лінія: Сторожовий полк князя Семена Мелика і князя Івана Оболенського.

Друга лінія: Передовий полк братів князів Дмитрія і Володи­мира Всеволзьких.

Третя лінія: Великий полк князя Гліба Брянського і боярина Тимофія Вельямінова.

Четверта лінія: полк Правої руки — в нього входили чернігово- сіверські та псковські дружини князя Андрія Ольгердовича та воє­води Миколи Васильовича; полк Лівої руки — князів Білозерських.

П’ята лінія: резерв Великого полку — чернігово-сіверська дру­жина князя Дмитрія Ольгердовича. Засадний полк (в Зеленій Діброві за лівим флангом) — брата Великого князя Московського князя Володимира Серпуховського та князя Дмитрія Боброк-Во- линського. Засадний полк був стратегічним резервом, на який по­кладалось завдання вирішити долю перемоги. Одночасно він при­кривав переправи через Дон і у випадку підходу литовських військ князя Ягайла повинен був нейтралізувати його.

Увесь фронт військ простягнувся не більш ніж на п’ять кіло­метрів. Таке розташування військ не давало можливості ординцям обійти війська з флангів, бо вони були прикриті річками Смолка, Нижній Дубяк, Непрядва і ярами, вкритими лісом та чагарника­ми. Це зводило нанівець перевагу еміра Мамая в живій силі. А ве­лика глибина оборони ускладнювала для татар її прорив.

Сигналом до початку битви слугував поєдинок інока (чернця) Олександра Пересвета з татарським богатирем Челубеєм (в інших джерелах — Темир-Мурзою, або Таврулом).

Першими прийняли на себе удар ординців Сторожовий і Передо­вий полки, майже всі вояки яких полягли в бою. Автор «Задонщи- ни» підкреслює, що в сутичці сторожових загонів на початку битви приймали участь і дружини князів Дмитрія і Андрія Ольгердовичів.

Після цих подій татари та генуезька піхота вдарили по Велико­му полку та врізались в його середину.

В цей час на правому фланзі князь Андрій Ольгердович декіль­ка разів кидав свій полк у контратаку. І ординців «багатьох вбив, але не посмів вдалі гнатися, бачачи Великий полк нерухомим», — писав літописець.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Мамай (Мамак) — (?— 1380) татарський темник (воє­начальник ), на протязі 1361 — 1380 рр. — фактичний пра­витель Золотої Орди. Зять (за монгольською — кюреген) ханського роду, був одружений на одній з дочок хана Бердибе- ка (1357 — 1361), за правління якого займав посаду голов­нокомандуючого армією — беклярібека. Після смерті Берди- бека у 1361 р. спробував оголосити себе ханом та навіть відчеканив у місті Азаке (Азов) монету з написом: «Мамай — цар правосудний». Однак, не будучи нащадком Чінгісха- на, не мав права на титул хана, тому був вимушений пра­вити від імені законних ханів із роду Чингізидів (1361 — 1369 рр. — Абдалах хан; 1369 — 1375 рр. — Мухаммед-Бу- лак хан; до 1379р. — Тулунбек хан). Намагаючись відроди­ти могутність Золотої Орди, здійснив низку військових по­ходів. Намагався посилити залежність руських князівств від Золотої Орди, прагнув перешкодити об⁹єднанню Русі. Після поразки у Куликівській битві 1380р. втік до Кафи (за­раз Феодосія), де був вбитий.

У 1994 — 1995 рр. біля міста Старий Крим (XIII — XIV cm.) археологічною експедицією був розкопаний кур­ган з 65 похованнями, які відносились до III тис. до н. е. — XVII cm. н. е. Одне з поховань XIV cm. вважають могилою Мамая. Могила — це зруб з дерев⁹яних колод, у якому ле­жав скелет 50-річного чоловіка зростом близько 150 см.

Спроби Мамая прорвати центр Великого полку не вдавались.

Татарська кіннота рушила вперед. Полк Лівої руки був розби­тий і почав відступ до ріки Непрядви. Прорвавши оборону, ординці вийшли у тил Великого полку. Правий фланг допомогти не міг, хоч стояв міцно, Андрій Ольгердович не наважувався йти вперед, бо боявся, що центр буде зім’ятий і він потрапить в оточення.

Тоді дружини Дмитрія Ольгердовича «вступили на те місце, де відірвався Лівий полк, і напав з сіверянами та псковичами на ве­ликий полк татарський», — пише літописець. Цей маневр на час зміцнив лівий фланг. Але він продовжував прогинатися і місцями розриватися під ударами все нових навал ординської кінноти. В цей момент русичі були притиснуті до крутого схилу ріки Непрядви. «Змішалось все і переплуталось», — свідчив автор «Сказання о Ma- маєвому побоїще». Шальки терезів все більше схилялись на користь Орди. За тим як проходив бій з хвилюванням слідкували 10 тисяч бійців Засадного полку, захованого в Зеленій Діброві. Тут на про­тязі всієї битви ховався відбірний полк («кована рать») — останній резерв.

Як пише автор «Сказання», воїни Засадного полку з нетерпін­ням чекали свого часу і рвалися на допомогу своїм гинувшим дру­зям та товаришам. Особливе нетерпіння виявляв князь Володимир Андрійович Серпухівський, але досвідчений воєвода Дмитрій Боб- рок-Волинський стримував палких: «Не час ще». Старший за ста­ном, брат Великого князя Московського, князь Володимир Серпу­хівський був змушений слухатися більш досвідченішого воїна кня­зя Дмитрія Михайловича Боброка-Волинського, котрий терпляче чекав слушного моменту. І він настав, коли ординці, перемагаючи полк Лівої руки, повертали в обхід позицій Великого полку і підста­вили свій тил для удару. «Пора!» — проголосив Боброк і 10 тисяч свіжих бійців вилетіли на поле бою. «Начебто соколи зірвались з золотих колодок... на ту велику татарську силу; а прапори їх на­правлені твердим воєводою Дмитром Волинцем, і були вони нібито люті вовки, які напали на вівців, і стали поганих татар сікти неми­лосердно», — писав літописець.

Куликівська битва 08.09.1380 р.

ла ординців, вся разом перейшла до руху і помчала вперед. Кінно­та йшла лавою. Цей кінний устрій, вигаданий кочовиками, тала­новито використовував в битві воєвода Боброк (пізніше його перей­няли козаки).

Лава — це коли кіннота скаче не строєм і не густим натовпом, а — розсипом в декількох метрах один від одного, і кожний з них має свободу маневру: кинути спис або аркан, рубитися шаблею, підняти коня на диби, стрибнути в бік, ухиляючись від удару і т. д. І це може кожен воїн на всю глибину кінноти яка рухається, а не тільки перші ряди. Тобто кожен супротивник, що опинився всере­дині лави, потрапляє наче в м’ясорубку і неминуче гине. З кінною лавою може впоратись лише кулемет, але тоді його ще не винайш­ли.

«І побігли полки татарські, а руські полки за ними погналися, били та сікли їх. Побіг і Мамай з малою дружиною», — писав су­часник.

Розгром був повний, військо Мамая перестало існувати. Емір Мамай втік до Криму і там у Кафі (Феодосія) генуезці, його союз­ники, вбили колись могутнього правителя Золотої Орди.

Перемога на Куликовому полі була в першу чергу досягнута дякуючи героїчній боротьбі воїнів Північно-Східної Русі при ак­тивній підтримці та безпосередній участі ополченців та професій­них воїнів Чернігово-Сіверської землі, Волині та Полоцька. А ціна перемоги була дуже високою — більш ніж половина воїнів, що прийшли на Куликове поле, загинули. Заданими дослідників, втра­ти військ князя Дмитрія Донського складають від 40 до 110 тисяч чоловік. Більшість істориків вважають, що загинула половина воїнів. Сюди ще треба додати жителів Чернігово-Сіверської землі, які затримали Великого князя Ягайла і не дали йому взяти участь у битві. (Точних даних про втрати в дружинах Андрія та Дмитрія Ольгердовичів літописи не зберегли).

Втрати військ ординської коаліції орієнтовно складають від 50 до 150 тис. чоловік.

Імена героїв битви сучасники знали добре, не потрібно забува­ти їх і нам.

Автор «Задонщини» так пише про них «... щоб і ти соловей, по­лоскотав славу Великому князю Дмитрію Івановичу і брату його князю Володимиру Андрійовичу та землі Литовській двом братам Ольгердовичам, Андрію і брату його Дмитру та Дмитру Волинсь­кому».

Військові заслуги князя Дмитрія Михайловича Боброка-Во- линського відмітив і Великий князь Дмитрій Донський: «Подобає тобі завжди воєводою бути».

Про Куликівську битву пам’ятали на Україні багато століть потому. Від часів Визвольної війни 1648 — 1657 рр. зберігся один цікавий історичний переказ. В ньому йдеться про те, що під час зустрічі гетьмана Богдана Хмельницького з кримським ханом Іслам-Гіреєм III зав’язалась суперечка. Хан, залякуючи Хмельнць- кого, почав нагадувати про колишні сили татарські та Батия, які спустошили не тільки руську і польську, але й угорську, моравсь­ку і німецьку землі. Хмельницький не залишився в боргу і підмітив: «Що Батий здобув, то все Мамай втратив», маючи на увазі поразку татар у Куликівській битві. (Летопись Самовидца по новоотрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник. Киев, 1887. С. 244 — 245).