Склад військ князя Дмитрія Московського та еміра Мамая. Підготовка до битви

У травні 1380 р. Ягайло уклав мирний договір з Орденом, щоб звільнити всі свої війська для походу проти Москви. Але йти йому довелося через Чернігово-Сіверську землю, за рік до цього звільне­ну і від татар, і від литовців.

Кінні дружини князя Дмитрія Ольгердовича стояли на кордоні, стримуючи Литву, північніше із своїми загонами стояв Андрій Оль- гердович (за різними даними у них було від 12 тис. до 40 тис. воїнів). У обох Ольгердовичів була тільки кіннота, і за наказом князя Дмит­рія Московського в кінці серпня, залишивши литовські рубежі, вони швидким маршем стали рухатися на південь.

1 вересня 1380 року Великий князь Московський з військами знаходився в 25 — ЗО км від ріки Дон, ця місцевість носила назву «Березуй». Тут 4 вересня до нього приєднались дружини князів Андрія і Дмитра Ольгердовичів. Об’єднання військових сил, які повинні були вийти на Куликівське поле, було завершено. Скільки ж воїнів зібралось для участі в битві? Стародавні письмові джерела донесли до нас суперечливі свідчення: від 90 до 900 тис. у еміра Мамая, до 150 — 300 тис. у князя Дмитрія Московського. Дані дуже перебільшені, правда, цьому є просте пояснення — чим більше во­рогів, тим почесніша перемога над ними. Устюжський літописець доводить кількість військ Мамая до «900 тис. і ЗО чоловік». Автор «Задонщини» вказує число загиблих під знаменами князя Дмит­рія в «полтретя ста тысяч и три тысячи», тобто двісті п’ятдесят три тисячі воїнів.

Якщо проаналізувати літописи та точки зору дослідників, то картина виглядає так:

Війська князя Дмитрія Московського (Донського)

а) Львівський та Єрмолинський літописи — «біля 200 тис. чо­ловік »;

б) Московський літопис XV ст. — 150 — 200 тис. чоловік;

в) Устюжський літопис — більш ніж 300 тис. чоловік;

г) Никонівський літопис — більш ніж 400 тис.

Точка зору дослідників XIX — XX століть:

від 36 тис. до 150 тис. чоловік.

Війська ординської коаліції еміра Мамая

а) точних літописних даних не існує.

Точка зору дослідників XIX — XX століть: від 70 до 300 тис. чоловік.

Більшість військових дослідників XX століття вважають, що в Куликівській битві разом з обох сторін приймали участь 120 — 150 тис. воїнів (50 — 70 тис. Дмитрія Донського і 70 — 90 тис. Мамая).

У війську Великого князя Московського були представники ба­гатьох князівств. Наприклад, воїни у дружину князя Дмитрія Оль- гердовича набирались на Чернігово-Сіверщині, а в дружині Андрія Ольгердовича були вихідці з полоцької землі. Дослідник М. Тихо­миров доводить, що із волинським князем Дмитром Боброк-Волинсь- ким були воїни — вихідці з Волині, адже «виїзди з других земель на службу до великих князів, звичайно, супроводжувалися переїздом не тільки одного феодала, а і його військових слуг».

У «Сказанні про Мамаєве побоїще», історико-літератур ній па­м’ятці першої чверті XV ст., поряд із боярами московськими, сер- пуховськими, можайськими, Звенигородськими, переяславськими,

дмитровськими, углицькими, владимирськими, суздальськими, костромськими, ростовськими названі пани литовські. У літописі «Кройника литовська та жемойтська» серед загиблих бояр вказа­но на ЗО «началников литовских».

Щодо «панів литовських», «началников литовских» згаданих у літописах, то це могли бути і власне литовці, і вихідці з Півден­но-Західної і Західної Русі, яких сучасники, як і всіх жителів Ли­товсько-Руського князівства, називали литовцями. Зокрема, так називали і волинського князя Дмитра Боброк-Волинського. В «За- донщині» — Андрій і Дмитро Ольгердовичі стояли на чолі «милых панов удалые Литвы» і закликають випробувати «мечей своих ли­товских о шеломы татарские». У деяких списках «Задонщини» навіть вказується кількість воїнів із Великого князівства Литовсь­кого, Руського і Жемайтійського: «А храбрые Литвы с нами 7000 окованые рати», в інших списках — 12 тис., 17 тис., 70 тис.

Руське військо, не дійшовши Дону, зупинилося в с. Чернова. 7 вересня вранці Великий князь Дмитрій Московський зібрав військову раду, на якій стояло одне питання: «како битву устро- имъ противу безбожных сихъ-татаръ, на сей ли стороне Дона, или на ону страну Дону перевеземся?» Погляди полководців розділи­лися. Одні наполягали перейти Дон і напасти раптово, інші — че­кати і вдарити по противнику в момент його переходу через Дон. Новгородський хронограф приписує ініціативу переходу через Дон Ольгердовичам, які у відповідь на пропозицію московських бояр залишатися на місці першими переправилися через річку і повели за собою все військо. В «Сказанні» рішення Ольгердовичів пов’я­зується з їх уявленням, що лише перейшовши річку, як це робили предки, можна виграти битву: «Ярослав перевезеся ръку, Свято- полка побъди, и прадъд твой, князь великый Александръ, иже ръку перебреде, короля побъди...». У Никонівському літописі аргумен­тація цього рішення Ольгердовичами більш вірогідна: перейшов­ши Дон, відступати буде нікуди, а отже, «вси бо живота отчаются съ часу на часъ смерти ожидающе; да аще одолеемъ татарамъ», якщо ж ні, «то общею» смертію вси купно умремъ».

Куликівська битва (літописна мініатюра)

Устюжський літописець повідомляє, що Дмитрій Боброк-Волинсь- кий наполіг на переході війська через Дон, сказавши Великому кня­зю: «Аще хощеш крепко битися, то перевеземося за Дон к татарам».

Нарешті Новгородський, Воскресенський та Типографський літописи таку ініціативу приписують Дмитрію Московському. Зая­вив Великий князь: «Преидемъ убо ныне въ сій день за Донъ вси и тамо положимъ главы своя вси».

Дослідник Л.

Декілька слів про князя Дмитрія Михайловича Боброк-Во- линського. Син литовського князя Коріата у 60-х рр. XIV ст. він залишив Волинь і пішов на службу воєводою (тисяцьким) до суз­дальського і нижегородського князя Дмитра Костянтиновича. У 70 роки XIV ст. Перейшов на службу до Великого князя Дмитрія Івановича Московського. Одружений з рідною сестрою великого князя Дмитрія — Ганною. Ставши московським воєводою, Дмит­ро Боброк-Волинський 1371р. очолював воєнний похід на Рязань, під час якого в бою під Скорнищевим розгромив військо Олега Ря­занського і привів до Москви багато полонених. В 1376 р. він очо­лював похід на волзьких булгар, в якому також здобув перемогу, брав участь у поході московської раті в 1378 р. проти золотоор- динців і, нарешті, в 1379 р. — у поході на «литовські міста» (Чер- нігово-Сіверщину).

Д. Боброк-Волинський, підкреслюючи своє походження, взяв псевдонім «Боброк» від назви містечка Бібрка (біля Львова), влас­ником якого був його батько, і яке, в свою чергу, дістало назву від р. Бобрка.

Ім’я і діяння його були добре відомі на Русі. «Его же знаху вси и бояхуся мужества его ради», — писав про Дмитрія Боброка літо­писець.

Саме він контролював інформацію, яка надходила з Великого князівства Литовського, вів розвідку, відслідковуючи переміщен­ня військ князя Ягайла, проводив таємні переговори з православ­ними князями Литви та прибічниками союзу з Москвою проти Зо­лотої Орди. Середньовічний твір «Сказання о Мамаєвому побоїще» характеризує Дмитрія Боброка як «воєводу нарочитого і полковод­ця удалого зело», підкреслюючи, що саме його розпорядження ста­ли підґрунтям перемоги.

З ім’ям Боброка пов’язано і загадкове дійство, відоме в літе­ратурі як «Сцена гадання». Гадання проходило вночі з 7 на 8 ве­ресня 1380 р. на Куликовому полі. В «гаданні» приймали участь дві людини: Великий князь Дмитрій Московський і князь Дмитрій Боброк-Волинський. Кіпріанівська редакція «Сказання о Мамае­ве побоїще» дає такий опис цих подій. Боброк запропонував Ве­ликому князю виїхати у Поле, де по відомим йому прикметам хотів спробувати визначити підсумок бою. Таємно від усіх вони від’їхали від свого табору і стали в полі. Зі сторони ординського табору чутні були «кличь и стук великий, нібито на торги з’їжджа- ються, або місто будують». А ще далі, в тій же стороні, вили вов­ки. Був переполох великий серед птахів, «каркали ворони і орли клекотали на речкі Непрядві». Потім повернулись вони «на полк руський» і була там «тиша велика» і від багатьох вогнів, нібито, займалась зоря.

Все це було розтлумачено Дмитром Боброком як добра ознака, але він продовжив гадання. Зійшовши з коня, воєвода припав ву­хом до землі і довго вслухався в нічні звуки. Йому чулось, нібито стогне земля на два голоси: «Одна сторона землі нібито жінка не­втішно плакала та кричала по-татарськи по своїм дітям... А інша сторона ніби якась дівчина плакала і стогнала жалібним голосом в скорботі та печалі великій».

І сказав Боброк великому князю: «В багатьох боях я бував і ба­гато дізнався військових прикмет — зрозумілі вони мені та відомі. Сподівайся на милість божу — ти переможеш татар. Але багато воїнів твоїх християнських загинуть від меча».

Використовуючи сучасні поняття, ми можемо сказати, що Дмитрій Михайлович Боброк-Волинський був характерником. Людиною, яка володіла знаннями та силою, що допомагали йому більш тісно зливатись з природним середовищем та бачити в його проявах духовний початок.