Погляди істориків на перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського
В умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монгольського нашестя у середині XIII ст. у верхньому та середньому Поніманні виникла литовська держава з центром у м. Новогрудок, яка і стала в майбутньому ядром могутньої європейської держави
— Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійсько- го.
Термін «Литва» відносився тоді до території верхнього і середнього Понімання, а під Руссю розуміли Подзвіння і Подніпров’я. Сучасні західні етнічні землі Литви (Жемайтія) остаточно увійшли до складу держави у першій половині XV ст. ЗII половини XIV і до кінця XVI ст. до складу Великого князівства Литовського входили й українські землі (Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України). Згадана держава була федерацією земель, у якій навколо власне Литви об’єдналися обласні автономії.У зв’язку з тим, що Литовська держава складалася з областей
— Литви, Білорусії, України, частково Росії — і жила загальним політичним життям з Польщею та мала постійні, хоча й ворожі, відносини з німцями, вивчення її історії є цікавим для істориків усіх цих країн. Але в історіографії склалися різні погляди і точки зору на сам характер литовської експансії; природу та сутність Великого князівства Литовського.
Перші історики розглядають литовську присутність на білоруських та українських землях як прояв «колоніального загарбання» та «національного гноблення» (В. Пашуто).
Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське у XIII - XVcm. (до 1462 р.)
Другі час існування українських земель у складі Литовського князівства вважають часом існування Литовсько-Руської держави (І. Крип’якевич).
Треті відзначають, що Литовська держава XIV — XVI ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Київської Русі. А в Києві до кінця XV ст. продовжувала існувати Українська держава у вигляді, за висловом М.
Брайчевського, «другого Українського королівства».Четверті переконані, що українські землі у Литовській державі перетворювалися на литовську провінцію ( О. Єфименко, Ф. Шабу льд о).
П’яті вважають, що литовські правителі переслідували загарбницьку мету, зберігаючи устрій на захоплених землях доти, доки це не суперечило їх інтересам (В. Кульчицький, М. Настюк, Б. Тищик).
Шості вважають, що Литва і Москва були продовжувачами традицій Київської Русі і виступали фактично з однією програмою об’єднання всієї руської землі, правда, за Литвою ця роль визнається тільки частково до 1387 р. — офіційного хрещення за католицьким обрядом (І. Греков).
Сьомі — білоруські вчені — на початку 90-х років XX ст. звернулися до історії Великого князівства Литовського, відшукуючи традиції білоруської державності. М. Єрмалович дійшов висновку, що згадувана в літописах Литва знаходилася між Полоцькою, Турово-Пінською та Новгородською землями і була історичною областю Білорусі. Крім того, він вважає, що саме західна Русь, яка уникла монгольського завоювання, закономірно перетворюється у середині XIII ст. на один із центрів «збирання земель» колишньої Київської Русі в єдину державу. При цьому політичним лідером об’єднавчих процесів та ядром майбутньої держави він визнає Новгородоцьке (м. Новгородок) князівство — сучасний Новогрудок на території Білорусії. Литовське князівство дослідник вважає білоруською державою, в останніх працях — «Білорусько-Литовська держава».
Така розбіжність у поглядах пов’язана, перш за все, з тим, що Литовський період середньовічної історії України (середина XIV — XVI ст.) відзначається етнополітичною і соціально-економічною складністю. Це починається від збереження залишків руського державного права в Литовському князівстві до їх повної втрати після Люблінської унії 1569 р., продовжується в посиленні соціального і духовного тиску з боку литовців та поляків, в протестах проти насильства, виразником яких було козацтво.
Перебування українських земель у складі Литви можна поділити на кілька етапів.
L 1321 —1362 рр. — литовська експансія. Інкорпорація Волині, Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини, Поділля до складу Литовської держави.
Князювання Гедиміна ( 1316 — 1341 рр.) та Ольгерда ( 1345 — 1377 рр.).
IL 1362 — 1385 рр. — «старовини не чіпати і новини не вводити», початок тенденцій централізму. Зберігалась стара система управління, тільки династія Рюриковичів поступилася місцем литовській — Гедиміновичам. Руські бояри пішли на службу до литовських князів. Литовці запозичили руський досвід воєнної справи, податкову систему і структуру князівської адміністрації. Православ’я було офіційною ідеологією Литви. «Руська правда» була покладена в основу державної правової системи. Державною мовою була руська.
Князювання Ольгерда ( 1345 — 1377 рр.) та Ягайла ( 1377 — 1392 рр.).
IIL 1385 — 1480 рр. — втрата українськими землями своєї автономії. Укладення у 1385 р. Кревської та у 1413 р. Городельської уній, дискримінації православного населення, ліквідація удільних князівств.
Князювання: Ягайла (1377 — 1392 рр.), Вітовта (1392 — 1430 рр.), Свидригайла (1430 — 1432 рр.), Сигізмунда ( 1432 — 1440 рр.), Казиміра (1440 — 1492 рр.).
IV. 1480 — 1569 рр. — литовська програма збирання давньоруської спадщини поступається польському експансіонізму, центром збирання земель Русі стає Московське князівство. Загроза ополячення та окатоличення, релігійна дискримінація, соціальний гніт в умовах ліквідації залишків автономії призвів до змови (1481 р.), повстання (1508 р.) та переходу (1500 р.) під владу Москви князя Чернігово-Сіверської землі зі своїми володіннями. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опиняються у складі Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
Князювання: Казиміра (1440 — 1492 рр.), Олександра (1492 — 1506 рр.), Сигізмунда І (1506 — 1544 рр.), Сигізмунда II Августа (1544 — 1572 рр.).