І етап перебування українських земель у складі Литви (1321 — 13б2 рр.) — «проникнення, включення, приєднання»

У XII ст. литовці поділялися на сім племен: пруси жили між Віслою та Німаном. Жмудь — на правому березі Нижнього Німа­ну. Литва — у басейні р. Вілії. Жемголи — на лівому березі Двіни.

— понад Західним Бугом і верхнім Німаном. їх політичний устрій і побут мало чим відрізнялися від життя слов’ян періоду д©київсь­кої Русі. Вони нікого не зачіпали і їх залишали в спокої.

Але вже на початку XIII ст. на них рушили німецькі лицарі. Під прапором поширення християнства вони прагнули підкорити литовців. Небезпека змусила шукати шляхи до об’єднання.

У ЗО — 50-х роках XIII ст. на теренах Верхнього та Середнього Понімання, що сьогодні становлять південно-західну частину сучас­ної Білорусі та південно-східну Литви, племена — ятвяги, литва, кривичі і лехетські радимичі (які переселилися туди з Мазевії) — створюють єдину державу — Литовське князівство. Первісна Литва

— це невеличкий район між річками Hepic, Вілія та Німан. Першим збирачем литовських земель був князь (Kunigas) Миндовг (у XIX ст. в литовській історичній літературі отримав ім’я Міндаугас). Завдя­ки успішним дипломатичним і воєнним діям він поступово поши­рив свій вплив на південний схід і в 1235 р. став князем у м. Новго- родок у так званій Чорній Русі (Чорна Русь — назва найзахіднішої території давньоруських племен — кривичів — предків білорусів, приблизно сучасна Гомельщина та частина Могильовської області).

Чорна Русь стала основою держави Миндовга. Крім того, племінник Миндовга Товтивіл став полоцьким князем, а ще один — вітебським. Таким чином, значною частиною сучасної Білорусі управляли литовські князі. Руські князі з Пінська у басейні Прип’яті також визнали Мин­довга своїм сюзереном. Взагалі просування литовців було наслідком не відкритого завоювання, а зі згоди місцевого населення.

У XIII ст. ресурси Литви були невеликими, тому перс­пектива заволодіння землями на південному сході здавалась привабливою. Землі колишньої Київської Русі могли сплачува­ти данину, мали розвинені тор- гівельні шляхи, були спро­можні надати Литві матері­альні ресурси і поповнення до

Миндовг - Великий князь Литовський. Гравюра XVI ст.

війська. Не останню роль відігравав тоді і династичний чинник до розширення володінь: у Гедиміна (сина Миндовга), наприклад, було

5 братів, 7 синів і 34 онуки, і всі вони потребували уділів.

Прагнення литовських князів розширити свої володіння об’єктив­но відповідало прагненню східнослов’янських народів до об’єднання. Тому в цьому регіоні литовські князі взяли на себе функцію, яку в

інших частинах Русі виконували тамтешні Рюрикович!.

Здійснення цієї об’єднавчої програми пов’язано з іменем вели­кого князя Гедиміна (1315 — 1341 рр.).

Він князював чверть віку і розширив далеко на південь і схід кордони своєї держави. Спираючись на його підтримку, західно- руські землі сподівалися скинути ординське ярмо. В 30-ті роки XIV ст. смоленський князь за підтримки Гедиміна відстояв кордони міста від орди темника Тавлуб-мурзи. З втратою влади над Смолен­щиною було покладено остаточний заслін розповсюдженню влади

Орди на західних руських землях.

Гедимін зберіг контроль над древнім Полоцьком, де вже давно зміцнилася литовська династія.

ході війська литовського князя успішно відбивали напади хресто­носців. Як і Миндовг, Гедимін вміло балансував між західним і східним християнством. Підтримуючи православну церкву, він одночасно контактував і з католицькою.

Перший етап литовської експансії на українські землі почався 1321 р. Але інформації щодо цього періоду недостатньо, тому лише з певною часткою вірогідності можна говорити про українські землі, які у цей час приєднав Гедимін до Литви.

Встановлення влади литовських князів у тих чи інших землях далеко не завжди проходило так, як їм би того хотілося. У Гедимі- на були суперники: і відсторонені представники місцевих династій, і частина боярства, і прості мешканці, які боялися змін і хотіли жити за старими порядками. Але в цілому розширення Великого князівства проходило порівняно спокійно, бо приєднання земель до цієї держави задовольняло найбільш впливові кола місцевого населення: боярство, городян, церкву.

Держава Гедиміна за своєю адмінструктурою нагадувала свою попередницю — Київську Русь часів перших Рюриковичів. Її пра­витель не ставив за мету жорстоку централізацію. Більш тісний контроль Великий князь здійснював над своїм доменом — земля­ми корінної Литви, а також Чорної Русі і Завілейської Литви.

Багато земель, які визнали владу Гедиміна, зберегли свій поря­док правління. Фактично змінилися лише правителі: місця більшості тамтешніх Рюриковичів зайняли, як правило, родичі Гедиміна. Деякі, як і дружинники-литовці, що прийшли з ними, прийняли православ’я. Це сприяло зближенню з місцевим населен­ням і швидкій культурній асиміляції.

Князі-намісники сплачували данину Великому князеві. Певно, це компенсувалося місцевим жителям захистом від іноземних набігів, забезпеченням стабільності на всій території держави і ство­рювало сприятливі умови для розвитку власного ринку та торгі- вельних зв’язків.

За Гедиміна столицею Великого князівства стало Вільно (су­часний Вільнюс). Важливу роль у житті цього міста, яке виник­ло на землях корінної Литви, відігравало так зване «руське місто» — квартали, заселені православними ремісниками і тор­говцями. Але вже за Гедиміна з’являються в місті і два перші католицькі монастирі. Приплив населення із заходу, у тім числі і з Прибалтики, Польщі, Німеччини, дуже швидко видозмінює литовську столицю в місто багатьох культур і традицій. Однак довгий час саме східнослов’янська культура визначала обличчя Вільно (ще в XVI ст. імперський посол Сигізмунд Герберштейн відзначив, що «храмів руських там значно більше, ніж римсь­кого сповідання»).

Головним сподвижником Гедиміна був руський воєвода Давид. За литовськими джерелами, він займав перше місце в країні після Великого князя. Крім того, йому була доручена охорона фортеці — Гродно — і командування армією в тих походах, в яких Гедимін особисто не брав участі. В одному з них Давида вбив мазовецький князь Андрій. Сам же Великий князь Гедимін загинув 1341 р. у битві з хрестоносцями при Велюоні, де лицарі вперше застосували порох.

Гедимін залишив семеро синів, між якими і поділили литовські землі. Великим князем він призначив молодшого — Явнутія, віддавши йому Вільно.

В. Антонович, на противагу загальній думці, вважає, що з 1341 по 1345 роки Великого князя в Литві не було. М. Бестужев-Рюмін доводить, що «державний стіл» зайняв саме Явнутій, але недовго залишався на престолі, бо брати Кейстут і Ольгерд уже зимою 1344 — 1345 рр. скинули Явнутія, і Ольгерд був проголошений Вели­ким князем (1375 — 1377 рр.).

В. Антонович дає нам таку характеристику Ольгерда: «... відрізнявся глибоким політичним обдаруванням, вмів використо­вувати ситуацію, правильно визначав цілі своїх політичних праг­нень, зручно розташовував союзи і вдало вибирав час для здійснен­ня своїх політичних задумів. Дуже стриманий і завбачливий, Оль­герд вмів у цілковитій таємниці зберігати свої військово-політичні плани».

У той же час, коли Ольгерд зміцнював Литву приєднанням руських земель, Кейстут захищав її від хрестоносців. Він — язич­ник, але навіть вороги його, хрестоносці, визнали в ньому якості зразкового християнина-лицаря. Такі ж якості визнавали в ньо­му й поляки. Обидва князі так точно розподілили управління Литвою, що тільки руські літописи знають Ольгерда, і тільки німецькі — Кейстута. Щодо Русі Ольгерд продовжував політику свого батька.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Генеалогія сімейства Великого князя Литовського — Ольгерда (сина князя Гедиміна і княгині Марїі Тверської)

Діти від першого шлюбу Ольгерда з княгинею Марією Ярославною Вітебською:

1. Андрій, згодом князь полоцький;

2. Дмитрій, князь брянський, друцький, стародубський, трубчевський (предок князів Трубецьких);

3. Костянтин, князь чернігівський, потім черторийський (предок князів Черторийських);

4. Володимир, князь київський, потім копильський (пре­док князів Бельських і Слуцьких);

5. Федір, князь ратненський (предок князів Сангушко);

6. Федора — одружена із Святославом Титовичем, кня­зем карачевським.

7. Невідома на ім'я дочка — за Іваном, князем новосельсь- ким і одоєвським;

8. Горпина — Марія — за Борисом, князем городецьким. Діти від другого шлюбу Ольгерда із княгинею Уляною

Олександрівною Тверською:

1. Ягайло — Владислав, Великий князь литовський, ко­роль польський, родоначальник династії Ягеллонів (які пра­вили з 1386 по 1572рр.);

2. Скиргайло — Іван, князь тройський і полоцький;

3. Корибут — Дмитрій, князь новгород-сіверський, брац- лавський, вінницький (був одружений з княгинею Анастасією Рязанською );

4.

5. Коригайло — Казимір, наступник метиславський;

6. Вигунт — Олександр, князь керновський;

7. Свидригайло — Болеслав, князь подольський, чернігі­вський, новгород-сіверський, брянський, Великий князь Ли­товський, потім князь волинський;

8. Кенна — Іоанна — за князем поморським, васалом Польщі;

9. Олена — за князем Володимиром боровським і серпу- ховським;

10. Марія — за литовським боярином Войдилой, потім за князем Давидом Городецьким;

11. Вільгейда — Катерина — за герцогом Макленбурзь- ким;

12. Олександра — за князем мазовецьким;

13. Ядвига — за князем Освенцімським.

Як бачимо, тогочасна Литва — суцільне переплетіння родинних зв'язків польських, руських, білоруських князів.

Ольгерд — литовець по батьку і русин по матері, починаючи з ранньої юності три чверті свого життя провів у Вітебську, спочат­ку як наступник князівського престолу, потім як можновладний князь землі Вітебської. За цей час він поріднився з руською мовою, культурою, звичаями. Майже всі його сини були хрещені за право­славним обрядом. І не тільки симпатії прив’язували його до русь­кого народу, але і серйозні політичні міркування. Перед ним лежа­ли неосяжні землі Південної Русі, які ніби чекали сильної руки, щоб звільнитися від ординського ярма.

З 1357 по 1380 рр. Орда не являла собою цілісної держави, тут точилася боротьба за владу між ханами і царевичами (за цей період змінилося 25 ханів). Скориставшись суперечками в Орді, Ольгерд почав новий етап проникнення в землі Русі. Великий князь зая­вив: «Вся Русь повинна належати литовцям». Поступово і цілесп­рямовано з руських земель витісняються ординці. У 1361 — 1362 рр. Литва утвердилась на Київщині, заволоділа частиною Черніго- во-Сіверської та Переяславської землі.

На початку 60-х років панівне становище між Дунаєм і Дністром займали: Кримська, Перекопська та Ямболукська орди, мурзів яких — Кутлуг-Бука (Кутлубуга), Хаджи-Бека ( Качибея) та Дмитра, на­зивали «отчичами й дідичами» («наследственными владетелями»).

Восени 1362 р. Ольгерд завдав їм поразки біля Синіх Вод (р. Синюха, ліва притока Бугу). В Густинському літописі під 1362 р. є такий запис: «В сие лето Олгерд победи трех царков татарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качибея, Дмитра, и оттоли от Подо­ла изгна власть татарскую». Це була перша велика пораз­ка Орди в Східній Європі.

Герб Литви з XV cm.

Хоча залежність земель Південно-Західної Русі від монголів ще не була остаточ­но ліквідована (населення продовжувало виплачувати ординську данину), пол­ітичні наслідки здобутої пе­ремоги були дуже важливі. Як свідчить польський хроніст М. Стрийковський, внаслідок походів військ князя Ольгерда у 1362 — 1363 рр., участь у яких бра­ли і загони південно-русь­ких феодалів, «були визволяли усі степи від татар аж до Очакова від Києва, і від Путивля аж до гирла Дону».

Різко послабився політичний вплив орд, розташованих західн­іше Дніпра. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Под­ільська, Волинська землі закріпилися у складі Великого князів­ства Литовського. Місцеве населення підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло ординське. О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникнен­ням, включенням, приєднанням».