ІІ етап перебування українських земель у складі Литви (13б2 — 1385 рр.) — «старовини не чіпати, а новини не вводити»

Велике князівство Литовське склалося як федерація окремих земель і князівств. Ступінь їх залежності від центральної влади був різним, але забезпечував місцевому боярству, а іноді й представни­кам старих княжих династій, значну внутрішню автономію і, як правило, недоторканість соціально-економічних і політичних інституцій, створених у попередній період.

Але за Ольгерда продовжується витіснення з престолів Русі на­щадків минулих династій (у тому числі і далеких родичів великих литовських князів). Під час правління Ольгерда в більшості підвладних йому східнослов’янських князівств сидять православні Гедиміновичі. Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське князі­вство, Переяславщину і чотири уділи на Поділлі Ольгерд роздав своїм синам і племінникам. Представники старих княжих династій отримали уділи на місцях. Удільні князі перебували у васальній залежності від Великого князя Литовського і зобов’язувалися «слу­жити вірно», виплачувати щорічно данину і в разі потреби вистав­ляти своє військо. Разом з тим вони складали великокнязівську раду і брали участь у вирішенні державних питань. Удільні князі мали необмежену владу на місцях — розпоряджалися землями і прибутками, привласнювали мито, на свій розсуд карали й милу­вали. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр.

Протягом 70-х років особливо швидко відновлювалося життя у Київському князівстві, чому сприяла діяльність князя Володими­ра Ольгердовича. Розширювались територіальні межі князівства. За короткий час воно приєднало до себе Переяславщину, частину Чернігово-Сіверщини й простяглеся від Південного Бугу, Тетере­ва і Случі на заході до притоки Сіверського Дінця, річки Тихої Со­сни на сході. Діючи в інтересах місцевої знаті, Володимир не по­спішав виконувати розпорядження Великого Литовського князя, а то й протидіяв йому. Князь організував карбування власної мо­нети і почав титулуватися як самостійний володар — «з Божої лас­ки князь київський».

Бурхливо розвивалася Подільська земля, до складу якої ввійшло пониззя Південного Бугу і Дністра. Розбудовувались такі міста, як Кам’янець, Смотрич, Бакота, Червоноград, Скала, Брац- лав, Меджибіж, Вінниця та ін. Ці успіхи стали можливими лише за активної підтримки місцевого населення. Як свідчить літопис, «князі увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Под­ільську землю, а баскакам дань давати перестали». Першим Вели­ким Удільним князем Подільської землі був Юрій Коріатович, про­тягом 1388 — 1390 рр. його брат Федір Коріатович уже правив кня­зівством самостійно, фактично незалежно від Великого Литовсь­кого князя.

На Волині князь Любарт Ге- димінович вживав заходів для її оборони від зазіхань Польщі, сприяв розвиткові господарства і торгівлі, будував міста, замки, церкви. Таку ж політику прово­див його син Федір.

Великий князь Литовський Ягайло, союзник Мамая та супротивник Дмитра Донського; з 1386 р. - король польський Владислав II

Збереження князівств, яке дозволяло знайти місце в пол­ітичній структурі держави для численних представників ди­настій Гедиміновичів, не зачі­пало інтересів місцевих фео­далів і гарантувало їм недотор­каність «старовини». Угода, яку укладали з найвпливові- іпою частиною населення, виз­начала відносини з верховною владою протягом кількох століть. У XV і на початку XVI ст. ці відносини князі оформ­ляють спеціальними грамота­ми, привілеями, пожалуваними Полоцькій, Вітебській, Смо­ленській, Київській, Волинській землям. Бояри, вище духовенство, городяни цих земель зберегли значний вплив на місцях, тому вста­новлення влади Великого князя Литовського проходило, як пра­вило, без особливих потрясінь.

Різка перевага слов’янського населення у складі Великого кня­зівства Литовського сильно вплинула на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток самого литовського народу. Ли­товці прийняли християнство грецького обряду, шанували давнь­оруські закони — «Руську правду», мову.

«Полска квитнет лациною Литва квитнет русчизною: Без той в Польщі не пребудет, Без сей в Литві блазнем будеш...»

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» на­штовхнулось на рішучий опір Московського князівства, яке також провадило політику «збирання» руських земель. Відкритий конфлікт спалахнув між двома державами 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці ос­таннього. Невдалі походи на Москву 1368, 1370 і 1372 років стали початком упертої і запеклої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи. Після смерті Ольгерда (1377) (тверські літописці повідомляють, що він помер християнином, схимником, прийнявши в хрещенні ім’я Олександр, а в чернецтві — Олексій) постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь — Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок — Ольгерд передав своєму синові від другого шлюбу — Ягайлові (1377 — 1392 — Великий князь Литовський, 1386 — 1434 — король польський).

Корибут Новгород-Сіверський. Цю ситуацію намагалася викори­стати Москва.

Герб Гедиміновичів

Дмитро Московський добре усвідомлював ті переваги, які він міг мати від дружби з Литвою. У 1372 р. він влаштував шлюб сво­го брата Володимира Серпухівсь- кого з донькою Ольгерда Оленою і охоче підтримував гарні відно­сини з рядом литовських князів.

Після смерті Ольгерда 1377 р. між Дмитром, вдовою Ольгерда та вання, яке стосувалося цієї угоди, не збереглося. Але в архівах Мос­ковського Великого князівства знайдена копія документа 1626 р., що свідчить не лише про існування угоди, а й про її основні умови.

її сином Ягайлом було укладено угоду, за якою останній мав одружитися з донькою Дмитра. Листу­

Це список з грамоти «Великого князя Дмитрия Ивановича и Великие княгини Ульяны Олгердовы... о женитьбе Великого кня­зя Ягайла Олгердова. Женитися ему у Великого князя Дмитрия Ивановича на дочери, а Великому князю Дмитрию Ивановичу дочь свою за него дати, а ему, Великому князю Ягайлу, бытии в их воле (стать подданным Дмитрия), и креститися в православную веру».

Якби цей проект реалізувався, розвиток Східної Європи пішов би іншим шляхом. Можливо, було б прискорено об’єднання усіх земель Русі в одну державу і звільнення від татарського ярма;

відвернення розповсюдження згубного антагонізму між православ­ними і «латинянами», а полякам відкрилася б можливість переда­вати західну культуру православним.

Але план Дмитра не здійснився.

У той час, як Великий князь литовський стояв на роздоріжжі, вибираючи між Руссю і православ’ям та Польщею і католицизмом, у Польщі виникла нова ситуація, яка змусила поляків докласти дипломатичних зусиль, щоб привернути Ягайла на свій бік. Зрос­таюча небезпека з боку Тевтонського ордена відняла в Польщі По­мор’я з Гданськом.

На вибір Ягайла вплинуло й те, що Орден погрожував не тільки Польщі, але і Литві. Він і сам мав гіркий досвід відносин з ним. Але сходження до вищих щаблів влади у Литві після смерті батька — Ольгерда — не обійшлося без кровопролиття. Тоді, щоб завадити своєму дядькові Кейстуту прийняти великодержавний титул, Ягай- ло був змушений укласти таємну угоду з Тевтонським орденом, по­ступившись йому Жемайтією і визнавши його верховну владу.

Крім того, боротьба за першість «збирання руських земель» ро­били Литву і Москву суперниками. Тому Ягайло вибирає союзни­ком не Дмитра Московського, а темника (еміра) Орди Мамая. Ук­лавши союз з Мамаєм, Ягайло таким чином розраховував прибрати зі свого шляху суперника і зміцнити свої позиції на землях Русі.

На Куликовому полі 8 вересня 1380 р. руське військо, до якого входили і загони Південно-Західної і Західної Русі, розгромило ординське військо еміра Мамая. Долю Куликівської битви вирішив Засадний полк, очолений вихідцем з Волині Дмитром Боброком- Волинським.

II етап перебування українських земель у складі Литви (1380 — 1480 рр.) — втрата українськими землями своєї автономії

У1381 р. Кейстут, брат Ольгерда, спираючись на підтримку сил, які шукали зближення з Москвою в антиординській боротьбі, за­хопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Однак за допомогою Тев­тонського ордену вже в липні 1382 р. відновив свою владу і поло­нив Кейстута та його сина Вітовта. За кілька днів Кейстут був заду­шений у підземеллі Кревського замку, Вітовту вдалося втекти до Прусії, звідки він розпочав боротьбу за великокнязівську владу.

В цей час у Польщі після смерті в 1370 р. Казиміра ПІ королі­вська гілка Пястів припинила своє існування. Казимір III не зали­шив спадкоємців чоловічої статі. Його перша дружина, литовка, померла, а другий шлюб з Аделаїдою Гессенською, що була без­плідною, був розірваний. Третій шлюб з сілезькою княгинею теж не приніс спадкоємця. Від першого і третього шлюбів Казимір III

Литовські воїни

мав тільки дочок, тому лагодив у спадкоємці свого племінника Людовіка Анжуйського. Згідно з династичним договором, укладе­ним Казимиром, польський престол посів угорський король Лю- довік (Лайоїп, 1370 — 1382 рр.).

Але й тут існувала проблема з успадкуванням. Людовік Угорсь­кий мав тільки дочок, а згідно польських законів жінки не мали права на успадкування престолу. Після довгих триетапних перего­ворів між королем і шляхтою у вересні 1374 р. було досягнуто по­розуміння і прийнято особливу угоду (Кошицький привілей). Шляхта обіцяла прийняти у якості королеви будь-яку з дочок Лю­довіка. За це королю довелося звільнити польську знать від усіх податків, крім кількох символічних. Але ця угода була виконана не одразу. По смерті у 1382 р. Людовіка становище в Польщі загос­трилося. Почався період без королівства, який супроводжувався боротьбою за владу між різними угрупуваннями феодалів Великої і Малої Польщі. Нарешті в жовтні 1384 р. у Кракові за підтримки феодалів Малої Польщі на престол була зведена молодша донька Людовіка, одинадцятирічна Ядвіга. Однак виникла нова пробле­ма. У п’ятирічному віці вона була повінчана з Вільгельмом Габс­бургом (племінником герцога австрійського). А поляки не бажали миритися з думкою, що їх правителем стане німецький принц. Ця антипатія призвела до того, що польська шляхта звернула свій по­гляд у бік Литви. Пошук виходу з кризи призвів обидві країни до союзу. 14 (15) серпня 1385 р. в містечку Крево (Крявас) князь Ягай- ло та польська королева Ядвіга уклали династичну унію, яка по­клала початок військово-політичному блоку двох країн. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийняв ім’я Вла­дислава і одружився з дванадцятирічною Ядвігою і в березні був коронований як «король і володар королівства польського». За умовами унії князь Ягайло мусив: 1) перейти в латинство сам і пе­ревести в нього всіх братів, бояр і народ; 2) вжити всіх можливих заходів для повернення втрачених Польщею і Литвою земель; 4) «на вічні часи» приєднати литовські і руські землі до корони Польської; 5) передати Польщі свою казну; 6) виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Габсбургу за відмову від Ядвіги.

Як бачимо, Кревська унія стала реальною загрозою незалеж­ності Литви, але значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсь­ко-руських військ вона у 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщи- ни Галичину і встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов’язавшись навічно зберігати її «собі, Ядвізі, дітям і короні польській».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу опозицій. Вже навесні 1385 р. князь Андрій Ольгердович Полоць­кий розпочав воєнні дії проти Ягайла на Вітебщині. Найактивніше проти Ягайла виступив князь Вітовт. Уклавши угоду з Тевтонсь­ким орденом у 1390 — 1392 рр., Вітовту вдалося зайняти ряд міст (в тому числі Гродно і Новогрудок). У 1390 р., плекаючи надію на підтримку Москви, Вітовт видав свою доньку Софію за великого князя Василя І (сина Дмитра Донського).

Протистояння між центром і периферією закінчилося догово­ром в Острові (1392 р.), згідно якого Вітовт одержав Троки (Троць- ке князівство) та інші володіння Кейстута у корінній Литві, збері­гаючи одержану раніше Луцьку волость на Волині. Разом з цим на нього покладалася, за висловом польського історика Я. Длугоша, «вся управа земель литовських і руських», тобто він фактично став правителем Литви.

Невдовзі по тому найвизначніші з-поміж литовських князів, котрі мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі. У цей час більшість князів відмовилися від визнання Кревської унії, а разом з нею — влади як польського короля Ягайла, так і Вітовта. Тобто була зроблена спроба домогтися незалежності автономних удільних князівств. Лідерами удільних князівств були: київський князь — Володимир Ольгердович, новгород-сіверський — Дмитро — Корибут, подільський — Федір Коріатович. Але діяли вони не- узгоджено, розрізнено, чим і прирекли цей рух на невдачу.

Наступ військ Дмитра-Корибута на Литву в 1392 р. закінчився поразкою. Зазнав поразки Федір Коріатович, подавшись до Угор­щини. Протягом 1392 — 1395 рр. Вітовт відібрав у повсталих князів удільні князівства і передав їх своїм намісникам. Внаслідок цього нанівець зводиться автономія руських земель. Населення сприй­няло це вороже. Коли на місце усуненого від влади Володимира Ольгердовича у 1394 р. прибув князь Скиргайло, то мешканці Киє­ва відмовилися йому коритися. Князь мусив відмовитися від обме­ження прав місцевих можновладців і почав підтримувати їхнє праг­нення до незалежності від центру. Однак така лінія поведінки киї­вського намісника не влаштувала Вітовта. В січні 1396 р. Скиргай- ло раптово помер (був отруєний). В 1399 р. до Києва прибув на­місник Вітовта, його племінник О. Гольшанський (його онука Со­фія стала четвертою дружиною Ягайла).

Замінивши своїми намісниками найбільш значних удільних князів, Вітовт укріпив свою владу та забезпечив внутрішню стабільність у державі. Це дало йому змогу спрямувати зусилля на оволодіння Причорномор’ям і витіснити звідти Орду. Усобиці в останній полегшили це завдання.

У кінці літа 1397 р. відбувся перший похід Вітовта порти хана Орди Тимур-Кутлука. Не зустрівши сильного опору, литовці досяг- ли традиційних місць ординських кочувань у низинах Дону, а потім ввійшли до Криму, де 8 вересня у битві недалеко від Кафи (Феодо­сія) розгромили місцевих ординців еміра Едигея.

Влітку 1398 р. було здійснено другий похід в ординські володі­ння. Рухаючись через Подолію, війська досягли чорноморського узбережжя біля гирла Дніпра, на правому березі якого за розпо­рядженням Вітовта була споруджена кам’яна фортеця Тавань. Вона мала стати південним фортом Литви і одночасно базою для подаль­ших воєнних операцій. У 1399 р. було підготовлено новий похід, для якого Вітовт зібрав усі сили, які мав.

Впродовж 1398 р. тривали переговори з Тевтонським орденом, які завершились укладанням у жовтні Салинської угоди, згідно з якою Вітовт, щоб отримати допомогу від хрестоносців, віддав ор­дену Жемайтію (Жмудь). Литовсько-руські князі та бояри, що зібралися на острові Салин (р. Мемель) для підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем. У звістці про цю подію, переданій пруським хроністом Посільге, одні історики вба­чають банальний «застольний епізод», інші — процедуру «посад- ження» на королівський престол.

Вітовтове «величання» на Салині, а, можливо, й побоювання, що успіх його починань стане ґрунтом, на якому розростуться ко­ролівські амбіції правителя Литви, вплинули на Ягайла. Тому польський король надав Вітовтові суто моральну підтримку — за його клопотанням Папа Боніфацій IX у травні 1399 р. видав буллу з дозволом на оголошення на території Польщі і Литви хрестового походу проти татар, та тільки 400 воїнів.

Великий князь Московський Василь І дотримувався нейтралі­тету, але дружину на чолі з князем Дмитром Боброком-Волинсь- ким до Вітовта направив.

Під знаменами Вітовта об’єднались підвладні йому князі, кілька тисяч татар хана Тохтамиїпа (союзника Литви), загони поляків, волохів, хрестоносці під командуванням Маркварта фон Зальцбу- ха, а також дружина князя Боброк-Волинського. Руські літописи і литовські хроніки мовчать про чисельність Вітовтового війська, але пишуть: «... единых князей с ним было числом 50, и была сила рат­ная велика зело».

На початку серпня військо переправилось поблизу Киева на лівий берег Дніпра, попрямувало на південний схід уздовж його течії. Зустріч із загонами хана Тимур-Кутлука відбулася «в поле чистом на реке Ворскле в земле татарской».

12 серпня 1399 р., за декілька годин до заходу сонця, на березі Ворскли відбулася одна із знаменних битв середньовіччя. Загони союзників рушили на ординців. Удар прийняли тумени кримсько­го еміра Едигея. Вітовт широко застосував артилерію, арбалети. Перший натиск його полків розцінювався як успіх, кіннота Еди­гея відступила. Але успіх був оманливим. Орда залишилась вірною своїй тактиці, втягувала в бій якомога більше сил противника. І те, що, за висловом очевидців, могло здатися успіхом Вітовта, швидше за все було звабливим відступом Едигея, бо скоро вияви­лося, що тумени хана Тимур-Кутлука встигли обійти військо Вітов­та з флангів і тилу. Кільце оточення замкнулося, й литовці опини­лись у пастці. Сам Вітовт з невеликою дружиною рятувалися вте­чею. Битва ж перетворилася на бійню, в якій склали голови кращі сили Литви та Русі. Тут знайшли свою смерть Андрій Полоцький, Дмитро Брянський, Дмитро Боброк-Волинський та інші.

«И кто мог счесть всех литовцев и русских, и поляков, и гер­манцев, павших в этот день?» — з гіркотою відзначає літописець. Переслідуючи залишки переможеної армії, Тимур-Кутлук дійшов аж до Києва і розбив прямо перед містом свій табір. Загони його армії розсіялися по всій Київській землі і Поділлю, грабуючи міста і села, захоплюючи тисячі полонених. Київ мав сплатити 3000 рублів викупу. Басейн Нижнього Бугу, через який Литва мала вихід до Чорного моря, тепер знову був зайнятий монголами і відведе­ний під пасовища частини ногайської орди Едигея.

Поразка литовського війська на Ворсклі ослабила позиції Вітов- та і змусила його знову шукати зближення з Ягайлом. Позиції само­го Ягайла в 1399 р. також похитнулися, хоча й з інших причин. У червні того ж року померла Ядвіга, що відкрило Ягайлові невтішні перспективи втрати польської корони. Кризи вдалося уникнути, однак необхідність взаємопідтримки наприкінці 1399 р. відчувалась і Вітовтом, і Ягайлом, як ніколи раніше. Тому, за даними Я. Длуго- ша, того ж року вони уклали попередню угоду про надання Вітовту довічного права на володарювання у Литві. На з’їзді литовської знаті у Вільно 18 січня 1401 р. було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі українські і литовські землі по смерті Вітовта мали перейти безпосе­редньо до польської корони. В свою чергу польська шляхта на сеймі в Радомі зобов’язалась після смерті Ягайла не обирати нового коро­ля, не сповістивши попередньо Вітовта.

Віленська угода 1401 р. звела до мінімуму політичні наслідки поразки. Вітовта визнали довічним правителем Литви — Великим князем (Magnus dux), а Ягайла — верховним князем ( Supremus dux). І, як писав М. Грушевський, «васал Вітовт де-юре займав вла­стиво рівнопорядне з Ягайлом становище в політиці».

Поступово налагодились відносини з Ордою. Тепер Вітовт праг­нув впливати на ситуацію в регіоні шляхом підтримки власних кандидатів на сарайський престол. За його підтримки ставали ха­нами Орди: Джелаль-ад-Дин (1412), Бетсуб-улан (1413), Давлат- Берди (1420 — 1422), Улу-Мухаммед (1427 — 1433). Він розпочи­нає активну колонізацію узбережжя Чорного моря. Піклуючись про захист своїх південних кордонів, Вітовт поставив собі за мету побудувати укріплену лінію на прикордонні зі степом, починаю­чи від Поділля і завершуючи Дніпром. За його наказом було побу­довано фортеці: Каравул, Білгород, Чорноград, Бендери. Безпо­середньо біля моря було збудовано фортецю Дашів (Очаків) та Хад- жибей (на місці сучасної Одеси), а також низку інших замків та укріплень. В результаті все узбережжя між Дніпром і Дністром потрапляє під контроль Литви. У 1404 р. Вітовт приєднує до своєї держави Смоленськ.

Війна з Московським князівством (1406 — 1408 рр.) певною мірою зміцнила позиції Литви на Сході. У Новгороді і Пскові на княжі столи були посаджені ставленики Вітовта. Низка міст Мос­ковського князівства — Вязьма, Козельськ, Мценськ — увійшли до складу Литви.

В той же час всередині Великого князівства не все було спокій­но. Невдоволені політикою Вітовта, князі в 1406 — 1408 рр. пере­ходять на службу до московського князя — стародубський князь Олександр Патрикійович; син київського князя Олександра Іван Гольшанський; молодший брат Ягайла подільський і новгород- сіверський князь Свидригайло; Звенигородський, путивльський, перемишльський князі, а також частина чернігівських, стародубсь- ких і сіверських бояр. У 1409 р., готуючи змову проти Вітовта, був заарештований князь Свидригайло, що повернувся з Москви (у Кре­менецькому замку він провів 9 років).

Саме в цей період посилилася загроза як Польщі, так і Литві з боку Тевтонського ордена. «Велика Війна» розпочалася 1410 р. Її центральною подією стала битва під Грюнвальдом, що відбулась 15 липня. Характерно, що з 17 полків Литви 10 набиралися на тери­торії України, Білорусі та Смоленської землі, а з 16 польських полків 6 складалися з мешканців Поділля і Галичини. Битва за­вершилася поразкою Ордена. Загинув великий магістр Ульріх фон Юнгінген, а разом з ним — цвіт німецького лицарства. Бойова міць Тевтонів була підірвана і вже ніколи не відновилась.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Лит­ви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передав їй Жемайтію, а Польщі — Добжинську землю. Просування хресто­носців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Тевтонський та Лівонський лицарські ордени

У1202 р. ризький єпископ Альберт і Папа Інокентій III створили лицарський орден «Брати Христового воїнства» (мечоносців ), метою якого було розповсюдження католициз­му на Східну Прибалтику. Поширена назва «мечоносці» ви­никла від того, що на білому плащі малювали червоний меч і хрест. Орден не тільки «навертав у християнство» лат- галів, лівів і естів, а відразу ж почав вторгнення в Полоцькі землі, загрожуючи Новгороду і Пскову.

У1191р. у Палестині виник Тевтонський орден (у 1198р. Папа Інокентій III затвердив його статут) як об'єднання німецьких лицарів. Для назви вони використали ім'я племені «тевтонів». На початок XIII cm. орден володів землями в Німеччині, в Південній Європі, на захопленій хрестоносцями території Віз анти. Після остаточного оволодіння Палести­ною турками-сельджуками, німецькі хрестоносці переселили­ся до Семиграддя з тим, щоб допомогти угорському королю у боротьбі з половцями. У 1226 р. князь Конрад Мазовецький уклав угоду з Великим магістром Тевтонського ордену Гер­маном фон Зальцем. За угодою орден одержав область Хелм з можливістю подальшого розширення своїх володінь за раху­нок пруських земель (тобто воювати з прусами і захищати Мазовецьке князівство).

Протягом 1230 — 1283рр. територія між гирлами Вісли і Німана — землі прусів і ятвягів — були підкорені. А в 1309 р. Орден захопив у Польщі Східне Помор'я з містом Гданськ, яке німці назвали Данціг. Столицею Ордена стала фортеця Map- ієнбург у Прусїі.

У1237р. у складі Тевтонського ордена із залишків «ме­чоносців» було створено Лівонський орден для ведення справ у Лівонії. Наприкінці XIV cm. Ордену належала вся Естлян- дія і острів Готланд. З 1340 по 1410 рр. Лівонський і Тев­тонський ордени здійснили 100 походів проти Литви і зе­мель Північної Русі. У1466 р. Польща і Тевтонський орден уклали мир. Орден визнав себе васалом польського короля. В 1511 р. магістром ордена став Альбрехт Гогенцоллерн. У1525 р. він оголосив територію Тевтонського ордена своїм спадкоємним князівством — герцогством Прусїі. (До 1657р. Прусія формально залишалася васалом польської корони). У1560 р. в ході Лівонської війни між Великим князівством Литовським і Московським царством Лівонський орден при­пинив своє існування. Магістр ордена Кетлер частину зе­мель віддав під владу Великого князівства Литовського, а Ревель з Естляндія визнали над собою владу Швеції.

Після Грюнвальдської битви становище

Вітовта зміцнилось. У 1413 р. на сеймі в м. Городлі була укладена нова унія. Горо- дельська унія визнала існування великок­нязівського престолу в Литві. Свою са­мостійність Литва мала зберегти і по смерті Вітовта, але під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Го- родельський акт підтвердив привілейоване становище католиків у Литві. Найвищі по­сади у державі — воєвод, каштелянів — мали обіймати лише католики; лише вони мали право входити і до складу великокня­зівської ради. Литовська католицька шлях­та діставала такі ж самі права, як і польська шляхта в коронних землях. Ці пункти унії викликали антагонізм між католиками і православними та стали причиною бороть­би православної знаті за відновлення свого політичного впливу (адміністративних по­сад як джерел основного збагачення). У 1418 р. на Волині почалося повстання, яке очолив князь Свидригайло Ольгердович, що втік із в’язниці. Повстання було невда­лим. Імператор Священної Римської

імперії Сигізмунд Люксембурзький помирив Свидригайла з його братами Ягайлом та Вітовтом і домігся для нього Новгород-Сіверсь- кого і Брянського уділів.

У 20-х роках XV ст. Велике князівство Литовське перетворило­ся в найважливіший фактор східноєвропейської політики. Вплив Вітовта відчувався і в центральноєвропейських справах, головною з яких на той час був рух гуситів у Чехії. Після смерті чеського короля Вацлава IV в 1419 р. гусити відмовилися визнати главою держави Сигізмунда, який сприяв страті Яна Гуса. У 1421 р. чесь­ка делегація відвідала Вітовта, запропонувала йому чеську коро­ну. Він погодився і надіслав до Чехії свого родича Сигізмунда Ko- рибутовича (сина Дмитра-Корибута, онука Ольгерда) разом із заго-

ном з 5000 чоловік, який бере участь у війні гуситів з імператором. Війна носила характер релігійної боротьби католицизму з гуситсь­ким реформаторським рухом і боротьби німців зі слов’янами. В цій війні взяв участь ще один волинський князь — Фрідріх Острозький. Вперше в гуситському русі він фігурує як учасник бою біля міста Усті на р. Лаба у 1426 р. Восени того ж року князь брав участь у взятті міста Бржецлава у Моравії і отримав його у своє управлін­ня. З 1428 р. Фрідріх разом із Сигізмундом Корибутовичем бере участь у воєнних діях у Сілезії.

Контакти представників гуситського руху з Великим князів­ством Литовським викликали тривогу католицького світу. Збігнев Олесницький, єпископ краківський і канцлер польського короля, зазначав, що «треба боятися не тільки загрози з одного боку — від єретиків Чехії, а ще й від єретиків і схизматиків руських, що три­маються віри греків».

Активна протидія імператора Сигізмунда і Польщі змусила Вітовта припинити дієву участь в чеських справах; натомість імпе­ратор висунув план його коронації, який набув значення політич­ного факту на з’їзді монархів у Луцьку на Волині у 1429 р. Ягайло спочатку дав згоду на коронацію. Але потім під тиском польської шляхти виступив проти. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення між обома сторонами. Вітовт погрожував Ягай- лові війною. Папський легат доносив у серпні 1429 р., що « Литва і Польща ні про що не думають, окрім оборони своїх прав, і роздра­тування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. У цей день прибули до Вільно всі союзники і васали Вітовта: Великі князі Тверський, Рязанський, Пронський; представники імператора; магістри Лівонського і Тев­тонського орденів; візантійський, ординський і волинський по­сли. Визнав за потрібне приїхати і Великий князь Московський Василь II, «митрополит всі Русі» Фотій, польський король Ягай­ло. На велике розчарування Вітовта, корону не привезли; доро­гою посланців імператора Сигізмунда разом з короною перехопи­ли поляки. Коронацію відмінили, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт упав з коня і помер, так і не примірявши королівської корони. Головна мета Вітовта — створити у Східній Європі могутню незалежну державу, ядром якої були б східнослов’янські землі, так і не

здійснилася. Пам’ять про Вітовта і його діяльність надовго пере­жили самого князя. Легенди про його щедрість і хоробрість пере­давались із уст в уста, і нині Вітовт Великий — одна з найпопу- лярніших постатей в литовській історії.

Наступником Вітовта став брат Ягайла, Свидригайло Ольгердо- вич. Але він був обраний всупереч Городельській унії (1413), без зго­ди польського короля, тому Польща визнала вибори незаконними.

У 1430 — 1431 рр. на Поділлі, Волині, Галичині йшли бойові дії. Свидригайла у війні з Польщею підтримали лицарські ордени, волохи, татари. В серпні 1431 р. Свидригайло та Ягайло уклали перемир’я, згідно з яким Західне Поділля відходило до Польщі, а Волинь залишилася за Литвою.

Набагато небезпечнішим від війни у Польщею для нового Ве­ликого князя було незадоволення литовської католицької знаті, яка дорожила щойно здобутими привілеями і не хотіла допускати пра­вославних руських феодалів до вирішення загальнодержавних справ. Свидригайло наблизив до себе багато «русинів», і це стало причиною змови, яку підтримала Польща.

В ніч з 31 серпня на 1 вересня 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано заколот, який очолив брат Вітовта — Сигізмунд Кей- стутович, князь стародубський. Змовники напали на Свидригайла в Ошмянах під Вільно і йому ледве вдалося втекти до Полоцька. Сигізмунда було проголошено Великим князем. У жовтні 1432 р. він віддав Польщі Поділля і території на волинському порубіжжі; водночас була визнана зверхність Ягайла як польського короля.

Владу Сигізмунда визнали лише власне Литва, Жемайтія, Бе­рестейщина і Підляшшя; Полоцька, Вітебська і Смоленська землі; Київщина, Сіверщина, Волинь та Східне Поділля зберегли вірність скинутому Свидригайлу. Як писав літописець, «...князи русские и бояре посадиша Швытригайла на великое княжение Русское».

В історіографії утвердився погляд на Свидригайла як на речни­ка національних інтересів Литовської Русі, борця за її політичне самовизначення, а конфлікт між ним і Сигізмундом набув релігій­но-національного забарвлення. Але частина істориків вважає, що католик Свидригайло спирався на прихильників державної неза­лежності, незважаючи на їх конфесійну приналежність. Активна підтримка князя литовсько-руською православною аристократією пояснюється її бажанням домогтися поширення на «русинів» при­вілеїв, які мали католики.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки православної знаті, Ягайло і Сигізмунд відповідними актами — 1432 і 1434 рр. — зрівняли у майнових і особистих правах православних русько-ли­товських феодалів з литовцями-католиками. Великий князь зобо­в’язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто запроваджу­вав елементи правової держави. Затяжна війна та надання привілеїв православним призвели до того, що вони почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи спровокували розправи Свидригайла з невдоволеними.

Вирішальною у боротьбі стала битва 1 вересня 1435 р. над р. Свен- тою (Швянта) під Вількомиром (нині м. Укмерге в сучасній Литві). На боці Свидригайла виступили лицарі Лівонського ордену, загони сілезців і австрійців, князь Сигізмунд Корибутович з чехами, понад 50 литовсько-руських князів з дружинами, обіцяв допомогу й імпе­ратор Священної Римської імперії Сигізмунд. Однак битва заверши­лась приголомшливою поразкою Свидригайла. На полі бою залиши­лись майже всі лицарі на чолі з магістром, склали голови й чимало литовсько-руських князів, а понад 40 із них потрапили в полон. Са­мому Свидригайлу вдалося втекти. У 1436 р. від Великого князів­ства Руського відпали Смоленська, Полоцька і Вітебська землі, і воно припинило своє існування. Свидригайло зрікся титулу «Великого князя князівства Руського» й від’їхав на Волинь.

Але політична криза тривала. 20 березня 1440 р. Великий князь Литовський Сигізмунд став жертвою змови. Вбивство Сигізмунда призвело до нової політичної кризи. Кандидатами на престол вис­тупили син Сигізмунда Михайло і пристарілий Свидригайло.

Однак Великим князем Литовським був проголошений молод­ший син Ягайла — тринадцятирічний Казимір. Реальна ж влада опинилася в руках групи литовських можновладців на чолі з Яном Гаштольдом. Проте внутрішнє становище в країні залишалося не­стабільним. У Смоленській землі владу захопив князь Юрій Лугве- нович, поширивши її й на Полоцьк і Вітебськ. На Волині князював Свидригайло. Жмудь визнала своїм князем сина Сигізмунда — Ми­хайла. Підляшшя було захоплене мазовецьким князем Болеславом.

Проте литовська верхівка спромоглася подолати цю внутріш­ньополітичну кризу. Були повернуті Підляшшя, Смоленськ і Же- майтія. Всі вони отримували від Казиміра грамоти, які гарантува­ли їхні «одвічні права». Після загибелі польського короля Владис­лава III у бою з турками польська шляхта у 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казиміра IV. Він у 1447 р. видав при­вілей, яким поширював шляхетські вольності і привілеї на шлях­ту усього Великого князівства Литовського.

1440 р. за клопотанням Ради панів (Пани — Рада) Київську зем­лю було надано Олександру (Олельку) Володимировичу (синові Володимира Ольгердовича), і тим відновилося Київське удільне князівство. Частина істориків вважають, що за правління Олель- ковичів Київське князівство користувалося автономією, яка межу­вала з екстериторіальністю. Інші мають протилежну позицію, яку поділяв і М. Грушевський. Він писав: «Погляд на київських князів Володимировичів як на вповні самостійних володарів — хибний: самостійними володарями вони не були, у внутрішніх справах своєї землі вони підлягали Великому князеві, і його власть обмежувала дуже значно їх власть».

Як би там не було, політичний вплив Київського князівства на той час був великий. Семен Олелькович (син Олександра) називав себе «князем Великого князівства свого... Київського», а молдавсь­кий воєвода Стефан ПІ, котрий у 1464 р. одружився з сестрою Се­мена Свдокією, навіть називав його «київським царем». Семен Олелькович, одружившись з донькою Яна Гаштольда, увійшов у близькі відносини із литовською аристократією і двічі (1456,1461) номінувався на великокнязівський престол.

Влада київського князя поширилась на територію, яка простя­галась від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. До складу князівства поряд з Київщиною входили: Переяс­лавщина, Брацлавщина, Чернігівське Посейм’я, Путивльський повіт та Задніпров’я.

Одночасно з Київським князівством було відновлене Волинське удільне князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом Вели­кого князя. До його волинського володіння були прилучені Гомель і Туров. Все це викликало занепокоєння польських правлячих кіл. Тому, скориставшись смертю Свидригайла, Волинське удільне кня­зівство у 1452 р. було ліквідоване. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його брат Михайло Олелькович на звістку про це зали­шив своє намісництво у Новгороді і поспішив до Києва з тим, щоб обійняти київський стіл. Проте його чекало гірке розчарування. Польський хроніст Я. Длугош зазначає, що «литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (Київське) знову було повернуте на зви­чайну провінцію Великого князівства Литовського, як і інші руські князівства, і вимагали від короля, щоб він туди призначив намісни­ком Мартина Гаштольда». Не зважаючи на опір киян, у 1471 р. Гаш- тольд здобув Київ і силою зброї примусив визнати свою владу.