III етап перебування українських земель у складі Литви (1480 — 15б9 PP-) — литовська програма «збирання» давньоруської спадщини поступається польському експансіонізму

Протягом XV ст. польсько-литовський католицький елемент відіграє дедалі більшу роль у суспільно-політичному житті Литви, витісняючи на другий план руську православну знать, яка доти домінувала в Литовській державі.

Це не могло не викликати протидій з боку православної знаті. Одним з її виявів була змова князів 1481 р. Її організаторами були Михайло Олелькович та Федір Бельський (обидва — онуки Воло­димира Ольгердовича), а також Іван Гольшанський (правнук Во­лодимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Як зазна­чають літописні джерела, князі «... восхотеша...по Березыню реку отсесть на Великого князя (Московского)», (тобто уділи І. Оль- шанського і Ф. Бельського повинні були перейти у підданство Ве­ликого князя Московського). Одночасно змовники виконували й династичні плани, вважаючи, що Олельковичі, як старша з Ягел- лонів гілка Ольгердовичів, мають більші права на литовський ве­ликокняжий престол. Безперечно, що однією з причин змови була ліквідація удільного Київського князівства й утиск інтересів Олель- ковичів.

Проте змову було викрито. «Князь Бєльський, молодший, вночі напіводягнений втік за московський кордон і тим врятувався; Олелькович і Гольшанський були схоплені і ув’язнені», — пише літописець. Жодних відомостей про судовий процес над ними до нас не дійшло, але є літописний запис 1481 р.: «Месяца августа ЗО король польский и литовский повелел стратити князя Михаила Олельковича и князя Ивана Юрьевича ( Гольшанского), вина их богу єдиному сведуща...»

Після смерті Казиміра (1492 р.) владу в Литві успадкував його син Олександр (1492 — 1506 рр.), тоді як польським королем було обрано Олександрового брата Яна-Альбрехта.

В 1492 р. Олександр видав привілей, який ще більше посилю­вав політичні позиції католицько-литовських кіл. А в 1501 р. було проголошено черговий акт з луки Литви і Польщі в «одно неподіль­не й одностайне тіло, один народ, одну націю». Литовська правля­ча верхівка бажала, однак, не злиття, а тісного воєнного та пол­ітичного союзу обох держав зі збереженням повної самостійності литовського державного організму. В цей час частина «руської» православної знаті намагається зберегти свій політичний та куль­турний вплив, підтримуючи ідею цілісності і незалежності Вели­кого князівства Литовського, інші бачили своє майбутнє в своєму союзі з Москвою.

У розвиткові обох держав можна визначити багато спільного. І Московська, і Литовська склалися переважно на східнослов’­янській основі, на державній території Київської Русі. Руські за­конодавчі пам’ятки XVI — XVII ст. використовували Литовські ста­тути, які в свою чергу відображали норми «Руської правди». До 1385 р. в обох державах православ’я було офіційною ідеологією, а руська мова була державною. Значна частина тодішньої московсь­кої еліти, включаючи впливових при дворі і в Боярській Думі князів Мстиславських і Бельських вели свій родовід від Гедиміна. На ве­ликій печатці Івана IV серед гербів підвладних царю земель був і «Колюмн» — родовий знак Гедиміновичів, який в Москві називав­ся «полоцькою печаткою».

Склалася парадоксальна ситуація — серед московської аристок­ратії виявилося більше родових нащадків Гедиміна, ніж у Вільно. У литовській столиці найважливіші державні посади займали пред­ставники родів, скромніших за походженням, — Гоштольди, Кеж- гайли, Радзівілли, Глебович!, Ходкевичі, Сапеги. На порубіжних землях Литви зосередили у своїх руках велику владу православні князі — Острозькі, Збарацькі, Вишневецькі, Сангушки. Той факт, що немала частина володінь православної еліти знаходилася на порубіжжі з Москвою і часто переходила з рук у руки, дуже впли­нув на політичну орієнтацію місцевих князів. Землевласники ба-

237

Українські землі у XVI cm.

сейну Оки і Чернігово-Сіверщини часто змушені були мати подвійне підданство і проявляти лояльність обом сторонам.

Але була й різниця. В устрої Великого князівства Литовського все відчутніше проявлявся вплив загальноєвропейський і, перш за все, польського зразка. Його устрій в кінці XIV — першій половині XVI ст. трансформується від майже необмеженої монархії до шля­хетської демократії. В Литві починає утворюватися шляхта на зра­зок польської і серед неї поширюється католицизм та польська мо­раль; розвивається міське самоуправління за зразком типового для Європи магдебурзького права. Привілеї 1447 та 1492 рр. надали боярам-шляхті право вотчинного суду, відібравши у государя пра­во втручатися у внутрішні справи феодалів і їх підлеглих, і фак­тично поставили заради панів владу Великого князя під контроль.

Навпаки, в Московській Русі держава прагнула обмежити су­дові права феодалів, зміцнюючи тим самим їх залежність від своєї влади. У містах ліквідовувалися вічові традиції самоуправління. Коли в XV — XVI ст. в Москві йшов процес централізації і зміцнен­ня влади Великого князя, в Литві і Польщі зростало розширення прав і свобод шляхти.

Найвпливовішу частину населення (бояр-шляхти, городян) устрій, що склався в Литві, влаштовував більше, ніж централіза­торська політика російського государя. Та й у Північно-Східній Русі ставлення до Литви було неоднозначне. Сюди втікали, позбавлені своїх володінь, князі тверські і рязанські, шукав заступництва Новгород і Псков.

Проклятим питанням, яке посприяло розколу Великого князі­вства Литовського (а потім і Речі Посполитої), було релігійне. Для того, аби одержати привілеї в Литві, треба було стати католиком. Православний, який прийняв католицизм, ставав своїм і поступо­во не відрізнявся від поляків і литовців (руська шляхта склала дуже помітний у майбутньому відсоток шляхти Речі Посполитої). Пра­вославні поступово перетворюються в культурну меншість на власній батьківщині і обмежуються в правах.

Православні городяни не мали права вступати до цехів, які займа­лися торгівлею і ремеслом.

Частина істориків вважає, що, впроваджуючи католицизм, Польща свідомо послаблювала і розколювала Литву, аби відігравати головну роль. Інші, як польський історик Юліуш Бардах, відзнача­ють, що Литві Польща імпонувала своєю культурою і своєю позицією: «Хрещення за латинським обрядом... не тільки позбавляло хресто­носців аргументу, що виправдовував їхні походи на Литву, але й підно­сило литовське панство над руськими князями і боярами, позбавляю- чи його відчуття меншовартості по ставленню до... русинів».

У кінці XV — на початку XVI ст. проходить соціально-економіч­ний спад в Литві, а на українських землях поширюються про- російські настрої. У цей же час зміцнюється Московське князівство. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформува­лось в єдину централізовану Російську державу. З поваленням у 1480 р. ординського ярма Москва все гучніше і активніше заявляє про себе як про «центр збирання земель руських». Вже 1489 р. Іван III вперше заявив литовському князю та королю польському Казиміру IV: «Наші міста і волості, і землі, і води король за собою тримає».

Конфлікт між Вільно і Москвою довгий час знаходився в стані дрібних порубіжних сутичок. Крім того, кожна зі сторін прагнула використовувати одна проти одної татар. Казимір IV — ординсько­го хана Ахмата, Іван III — кримського хана Менглі-Гирея. Крим допомагає Москві небезкорисливо, бо в обох був спільний ворог — Орда, а, як говорить прислів’я, «ворог мого ворога — мій друг». Як свідчить Новгородський літопис, у вересні 1482 р. «по слову вели­кого князя Ивана Васильевича всея Руси прийде царь Минь-Гирей Перекопьския Орды с всею силою и Киев взял и огнем сжже, а вое­воду киевского изымал и землю Киевскую учини пусту».

В цей час на сході інтенсивно йшли бойові дії в районі Торопця, Ржева, Вязьми і особливо у верхів’ях Оки, де знаходилися володі­ння Верховських князів, які, як відзначає літописець, «служили на два боки».

Але незабаром Олену відправили разом зі свитою до Москви. Вона скаржилася на те, що її примушують прийняти католицьку віру. Ілюзорними виявились і сподівання Олександра: його шлюб зовсім не спинив політики Московської держави. Ситуація навіть погіршилася, бо приклад релігійних труднощів у княгині підбурю­вав православне панство до більшої опозиційності.

У кінці 1499 — на початку 1500 рр. на службу до Івана III з вот­чинними землями переходить князь Семен Бєльський та нащадки московських емігрантів (князь Семен Стародубський, син князя Івана Можайського) і Новгород-Сіверський князь Василь Шемячич (онук Дмитра Шемяки).

У травні 1500 р. почалася нова литовсько-московська війна. В липні литовська армія під командуванням Великого гетьмана кня­зя Костянтина Острозького була розбита на р. Ведроші.

Московсько-литовське протистояння продовжилося і в 1507 — 1508, і 1512 — 1522 рр.

По смерті 20 серпня 1506 р. Великого князя Олександра і об­рання на литовський престол Сигізмунда І Литва прагне зійтися з кримським ханом і організувати антимосковську коаліцію, при­єднавши до неї лівонського магістра і шведського губернатора.

Кримський хан Менглі-Гірей також вирішив використати си­туацію, що склалася, і зміцнити свій вплив у Литві. В плани хана входило створення буферного Київського князівства на чолі з Ми­хайлом Глинським. Вже у 1506 р. Менглі-Гірей відкрито втру­чається у справи князівства, наполягаючи на тому, щоб Сигізмунд І, як тільки стане на престол, дав М. Глинському маршальство під загрозою розриву відносин з Литвою. Союз хана і М. Глинсь- кого був встановлений вже давно, ще в 1501 — 1502 рр., викори­стовуючи високе становище останнього, хан прагнув вплинути на ординську політику Литви.

Князь Михайло Глинський, походячи з родини слов’янізова­них татар, здобув освіту в університетах Західної Європи, служив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVI ст. після повернення до Литви, М. Глинсь­кий — маршалок двірський, найближча і найвпливовіша особа при дворі Великого князя Литовського Олександра. Його брати дістали звання воєводи київського, воєводи берестейського. З пол­ітичною кар’єрою Глинських зросли і їх території, що перетвори­ло Глинських на могутню силу, впливовішу за будь-який маг­натський рід. Проте всі ці здобутки опинилися під загрозою після смерті князя Олександра.

В кінці 1507 р. Сигізмунд І усунув Глинського з посади мар- шалка, відібрав значну частину земельних володінь і заподіяв значних матеріальних збитків його родичам.

Глинський у 1508 р. виїхав у свої туровські маєтності, і там підняв повстання. Водночас його брати діяли на Київщині. Проте організувати загальний виступ Глинським не вдалося. Він не був підтриманий більшістю православної шляхти і магнатів, що інтег­рувалися в політично-адміністративну систему Литви, зміцнили в ній станові позиції і не бажали реставрації удільно-князівсько­го ладу. Усі найважливіші посади на Волині, Брацлавщині зали­шились у руках волинських магнатів, які були не проти витісни­ти Глинських з Київщини.

Православний князь Костянтин Острозький — Великий геть­ман Литовський, розгромив повстанців, примусивши їх втікати до Москви. Разом з Глинським емігрувало кілька княжих родів: Грузькі, Одинцевичі, Козловські та ін.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Глинсъкий Михайло Львович (бл. 1470р. — 1538р.) на­лежав до князівського роду тюркського походження, який дістав своє прізвище від Глинські на Сулі. Замолоду 12років провів в Італії і Саксонії, де воював під знаменами саксонсь­кого герцога Альбрехта. Потім зробив блискучу кар'єру при дворі литовського князя Олександра, обійнявши, зокрема, посаду двірського маршалка (1500 р.) і отримав численні земельні пожалування. По смерті Олександра (19 серпня 1506 р.) становище Глинського помітно похитнулося: Сигі- змунді з намови литовських панів (передусім Я. Заберезинсь- кого) позбавив його майже всіх урядів. Втративши надію на їх повернення законним шляхом, Глинсъкий у лютому 1508 р. вбив Заберезинського, а потім намагався здобути Ковно та Вільно. Поразка цих авантюр змусила його шукати підтримки Великого князя Московського Василя III, котрий пообіцяв передати йому всі волості й міста, які бунтівний князь здобуде в Литві. Однак тому вдалося захопити тільки Мозир; московська підтримка виявилася незначною, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних коренів, прирекло його на поразку. Влітку 1508 р. Глинсъкий разом з братами Іваном і Василем емігрував до Росії, де отримав Ярославець і Воровськ. Водночас він не втрачав надії відно­вити стосунки з Сигізмундом; красномовним свідченням цього є лист громаді Гданська, в якому він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажання повернутися до Литви за умов отримання колишніх урядів і маетностей (1509 p.). Однак ці його плани не реалізувалися. Він став ініціатором і активним учасником Смоленських походів 1512 — 1514рр. Хроністи навіть пов'язують з його іменем втрату Литвою Смоленська (1514 р.), мешканці якого піддалися Василю III нібито за намовою Глинського.

Втім, того ж року князь зробив спробу втекти до Литви і був ув'язнений. Звільнений 1527р. через одруження Василя III з його племінницею Оленою, Глинсъкий отримав у вотчину Cma- роду б. Активно включився у придворну боротьбу, через що зно­ву потрапив до в'язниці (1534 р.), де невдовзі й помер.

М. Грушевський називає виступ Глинського «останньою конвульсією руської аристократи в Великім князівстві Ли­товськім» та зазначає, що «недобитки руських княжих родів і панів погодилися зі своєю другорядною роллю у Великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з ли­товською аристократією».

Після смерті польського короля Олександра (1506 р.) Великим князем Литовським був обраний його молодший брат Сигізмунд, він же став королем Польщі Сигізмундом І Старим (1506 — 1548 рр.). Таким чином було відновлено персональну унію Литви і Польщі за фактичної незалежності обох держав.

Ставши Великим князем Литовським і королем польським, Сигі­змунд І майже відверто виявив свою неприхильність до унії. Політич­на незалежність Литви як спадкового володіння гарантувала його нащадкам польську корону, оскільки польські можновладці не допу­стили б обрання короля з іншої династії. Це призвело б до розриву Литви з Польщею. Тому Сигізмунд І намагався зміцнити свою владу в Литві і забезпечити своєму синові Сигізмунду-Августу литовський престол і польську корону. У1529 р. на раді панів відбувся урочистий акт проголошення Сигізмунда-Августа Великим князем Литовським, а Сигізмунд І Старий за це підтвердив права і привілеї мешканців кня­зівства. З метою збереження унії польська шляхта ще за життя Сигі­змунда І обрала Сигізмунда-Августа королем Польщі (1548 — 1572 рр.). 6 жовтня 1544 р. Сигізмунд І підписав акт передачі влади у Ве­ликому князівстві Литовському своєму синові, залишивши за собою лише номінальний титул «Supremus Dux». По смерті батька у 1548 р. Сигізмунд-Август зайняв польський престол.

Постійні сутички московських і польських військ, коли військо­ве щастя схилялося то в один, то в інший бік, добровільні відходи в московське підданство змусили литовську владу шукати виходів зі скрутного становища. Останні Ягеллони, Сигізмунд І та його син, Сигізмунд II Август при вирішенні державних справ здійснювали політику віротерпимості і не піддавалися впливу польської като­лицької ієрархії. Хоча неодноразово підтримували дискримінацій­ний щодо православних Городельський привілей. Високі державні посади в Литві в цей час посідали православні литовські магнати: Костянтин Острозький — староста брацлавський і вінницький, воє­вода тройський, каштелян віленський і великий гетьман литовсь­кий, О. Юр’євич — воєвода вітебський, Д. Путятич, І. Глинський, О. Голыпанський, Ю. Ходкевич, А. Немирович, Г. Ходкевич — воє­води київські; І. Сапєга — воєвода підляський та ін. Всі вони вірно служили Литві.

У 1563 р. Сигізмунд II Август на Віленському сеймі проголосив привілей, який і де-юре скасував усі обмеження щодо православ­них; встановлювалися рівні права для всіх християн — католиків, православних і протестантів. Принцип віротерпимості став у Литві нормою практики і закріпився юридично.

Таким чином, після 1563 р. релігійний фактор на мав суттєвого зна­чення при зародженні чергового конфлікту між Литвою і Москвою.

Православна еліта Литви за активної участі церковних ієрархів послідовно виступила на боці Литовської держави. Православні єпископи закликали захищати батьківщину від загарбників, при­водили свою паству до присяги своєму законному монархові, якщо було потрібно, чинили опір ворогу, а в умовах недовгого миру ак­тивно допомагали литовській розвідці. Нею в ході Лівонської війни фактично керував Астафій Волович, який доклав чимало зусиль, аби князь Андрій Курбський перейшов на литовський бік. Більшість же «руських» вельмож не тільки змогли встояти перед спокусою московських розвідників, але й активно виявляли царсь­ких агентів.

Саме православні часто відігравали головну роль при відбитті нападу зі сходу (Костянтин Острозький, Григорій Ходкевич, Роман Сангушко). Набожний Ходкевич вважав перемогу свого зятя Сан- гушка на Суші (1567 р.) і під Уллою виявом особливої Божої милості.

У той же час литовські державні мужі мали чітку уяву по кров­ну рідню між династіями Рюрика і Гедиміна. Як не парадоксаль­но, Москва не раз розглядалася як потенційний партнер у різнома­нітних політичних комбінаціях, які б сприяли захисту Литви від амбіцій польської корони. Литовський канцлер Лев Сапєга під час переговорів у Москві говорив боярам про те, що «ми з вами слов’я­ни один народ» і закликав до вічної дружби, в якій при Божій до­помозі повинні жити обидві держави. Але дуже швидко настали інші часи.

Скорочення сфери застосування слов’янської культури в Литві, відмова від православ’я багатьох аристократичних родів, активна участь католиків у формуванні внутрішньої і зовнішньої політи­ки, надання привілеїв католицькій шляхті — все це призвело до створення нової моделі відносин всередині Литовської держави. У складному переплетінні взаємин великокняжої влади і феодальної аристократії (магнатів) середня і дрібна шляхта прагнула позбути­ся залежності від магнатів, і здавалося б, мала підтримати вели­кокняжу владу і тенденцію до утвердження самостійності Велико­го князівства Литовського. Проте у намаганнях здобути якомога більше привілеїв, розширити особисті майнові права, «руська» шляхта пішла шляхом утвердження власного політичного впли­ву, розвитку «шляхетської демократії» за рахунок послаблення великокнязівської влади.

Перший Литовський Статут (1529 р.) юридично закріпив низ­ку особистих майнових прав середньої шляхти у Великому князівстві Литовському, проте залишив магнатам кілька переваг, що давали їм змогу зберігати вирішальний вплив у державному правлінні і військовій сфері та зосередити у своїх руках найбільші земельні володіння. У 1559 р. шляхта була звільнена від мита на продаж збіжжя, худоби та деяких інших товарів. 1564 р. приніс для литовсько-руської шляхти введення єдиних для неї і магнатів виборних земських судів. У 1565 р. було створено систему місце­вих повітових сеймиків і загального (вального) сейму, що давало змогу шляхті брати участь як у місцевому, так і загальнодержав­ному політичному і адміністративному житті. Нарешті, Другий Литовський Статут (1566 р.) зафіксував станові, майнові, особисті і політичні права шляхти забезпечив їх виключне становище серед інших верств населення.

В результаті у боротьбі за укріплення своїх станових прав і при­вілеїв, «руська» шляхта опинилася фактично в одному таборі з польською шляхтою, яка активно домагалася інкорпорації Вели­кого князівства Литовського з його українськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм — «шляхетську республіку».