Князі та шляхта

Наприкінці XIV — у середині XVI ст. в Україні основними со­ціальними станами (групи людей, які різнились між собою за пра­вами і політичним становищем у суспільстві) були: князі, шляхта, духовенство, міщани, селянство.

До панівних, найбільш привілейованих станів, належали князі і шляхта. Вони мали широкі майнові, політичні та особисті права, користувались винятковим правом землеволодіння. На верхівці па­нівного стану перебували нащадки удільних князів Рюриковичів і Гедиміновичів, які, хоч і були у XV ст. позбавлені частини прав після ліквідації напівсамостійних удільних князівств, проте збе­регли свої великі землеволодіння. Вони були титулованою знаттю, становили собою єдиний замкнений стан, увійти до якого було не­можливо, навіть за наявності багатства і високої урядової посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні Сейм не могли пожалу­вати князівського титулу. За даними Н. Яковенко, «За весь час існу­вання Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполи­тої, корпорація князів поповнилася за рахунок родин князівсько­го походження двічі, та й то, пожалування йшли з-закордону, від імператорів Священної Римської імперії (у 1515 р. титул князя був наданий Радзивіллам, у 1647 — Любомирським)».

Проте в Україні князівська верства була неоднорідною. Князівські роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Збаразь­ких, Гольшанських-Дубровицьких, Сангушків, Корецьких, Чет- вертинських мали тисячі підданих, власні збройні загони. Ці князі посідали головні державні посади на українських землях Велико­го князівства Литовського. Основою сили і впливу цієї групи була велика земельна власність. Поряд з ними існувала велика кількість князів, чиї землі не перевищували маєтків середнього шляхтича, свій вплив вони мали тільки завдяки знатному походженню. На­приклад князь Іван Ружинський володів тільки одним сільцем Княжики. В документах наймогутніші княжі роди називались «княжатами головними», решта — «княжатами повітниками».

Головні князі володіли земельними наділами, які здавна закр­іпилися за тими чи іншими родами, і не могли бути відібрані вели­кими князями за які-небудь провини. Князі «повітні» володіли «вотчинами-вислугами», які давалися за службу чи на час служби з чітко регламентованими обов’язками за межами родових гнізд. Ці землі могли бути відібрані Великими князями за певну провину або після закінчення служби.

У межах території князівського землеволодіння «головний князь» і «князі повітники» користувалися суверенним правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служ­би, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо; суду над підданими, до смертної кари включно. Єдина різниця полягала в тому, що «головні» князі не були повними су­веренами свого володіння, з яким могли навіть вийти зі складу дер­жави. Прикладом може бути перехід чернігово-сіверських князів зі своїми вотчинами до складу Москви (кінець XIV — початок XV ст.). Князі «повітники» (службові) теж могли перейти під владу іншої держави, але без «вотчини» (їхня земля переходила у спадок до родичів).

До суверенних прав головних князів належало право особистої підсудності виключно Великому князю (до реформи 1564 — 1566 рр.), а не місцевим органам влади. Службові князі таких прав не мали. За «головними княжатами» була закріплена участь у вели­кокнязівській раді не за особисті заслуги чи внаслідок перебуван­ня на певних державних посадах, а лише завдяки древності і знат­ності їх родів. У війнах їхні військові загони брали участь окреми­ми формуваннями під родовими знаменами. Крім того, їм належа­ли особливі права: 1) право на отримання персональних повідом-

лень від імені Великого князя про початок воєнних дій (службові князі і нетитулована шляхта такі повідомлення отримувала через чиновників); 2) персональні запрошення на Сейм від Великого кня­зя (службові князі теж мали цей привілей); 3) використання для своїх печаток червоного (королівського), а не зеленого, воску, яким користувалась решта шляхти.

Сходинку нижче від князів у тогочасному суспільстві посідали пани, які не мали князівських титулів, але вирізнялись від інших груп шляхти древністю роду, спадковим землеволодінням і певни­ми правами. 1) Пани підлягали юрисдикції тільки Великого кня­зя. 2) Були спадковими членами великокнязівської ради (пани- радні). 3) Під час воєнних дій діяли не в складі військ повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними хоругвами (пани- хоруговані). 4) Мали право суду над підданими.

Здебільшого панські роди знаходилися на литовсько-білорусь­ких землях; в Україні їх було мало. За підрахунками М. Любавсь- кого, з другої половини XV до середини XVI ст. до великокняжої ради входило 50 панських родів, з них українських було тільки чотири. Серед панів-хоругованих було тільки 8 українських родин. Особливе становище панів не мінялося, принаймні у законодавстві, до земської реформи 1564 — 1566 рр., після якої титул «пан» став приналежністю кожного шляхтича.

Наступну сходинку соціальної драбини посідали представники військово-служилого стану, зем’яни (земляни). Верхівка зем’ян володіла вотчинами, користуючись правом повного і необмежено­го розпорядження своїми маєтками, що складали їхню невідчужу- вану земельну власність. Решта зем’ян володіла службовими зем­лями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Формування цього прошарку відбувалося на основі обов’язку військової повинності за право користуватися землею. Частина зем’ян володіла службовими наділами на держав­них землях («під господарем»), частина — наділами у приватних латифундіях («під князями і панами»). Всі вони були під юрисдик­цією великих феодалів (князів, панів) та місцевих (державних) на­місників. Зростання військово-сужилого стану відбувалося за ра­хунок не тільки представників панівної верстви, а й двірських слуг, міщан та заможних селян. З них формувався нижчий прошарок шляхти: 1) дрібні шляхтичі-службовці; (за висловом Н. Яковенко,

Шляхтич та шляхтянка

«шляхта-голота»), які заробляли на прожиток на двірських служ­бах, управительських службах та ін.; 2) військові (кінні) слуги — «панцирі бояри», які особисто відбували військову службу (тільки за частиною панцирних бояр було визнане особисте шляхетство — «околична, ходачкова» шляхта, інші стали замковими слугами, навіть селянами).

Проміжну ланку між селянством і військово-служилою знат­тю посідали «путни слуги» чи «путни бояри». Вони виконували повинності з обслуговування фортечних укріплень і замків, забез­печенню поштового зв’язку, супроводу і охорони послів тощо.

Упродовж кінця XIV — початку XV ст. проходили процеси збли­ження родової знаті з військово-служилим станом, який добиваєть­ся значних пільг, та їх об’єднання в один панівний стан — шляхет­ство. Правові основи формування шляхетського стану у Великому князівстві Литовському були закладені Привілеєм 1447 р. Казимі- ра IV. Станові права шляхти набули довершеного вигляду після прийняття таких правових кодексів (систематизованих збірників законів), як Перший Литовський Статут 1529 р. і Другий Литовсь­кий Статут 1566 р.

Головним обов’язком шляхти була військова служба та вико­нання загальнодержавного грошового податку. Натомість їм нада­вались широкі політичні та економічні права і привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Шляхта володіла винят­ковим правом на обіймання усіх держаних посад. Мала право бра­ти участь у повітових сеймиках; обирати та обиратися в ролі депу­тата на вальні сейми чи судові трибунали; шляхетське слово при­рівнювалося до юридичного доказу; життя шляхтича цінувалося вище за будь-чиє; винному в образі шляхтича дією міщанину чи селянину просто відрубували руку; шляхтич користувався правом суду і необмеженого володарювання підданими і їх майном, але сам, служачи вищому пану, зберігав особисту незалежність, а його зем­леволодіння не могло бути передане нікому в підпорядкування; шляхтич підлягав тільки юрисдикції спеціальних станових судів: гродського, земських, підкоморських; ознакою належності до шляхти був власний герб і печатка.

Одночасно законодавчим порядком окреслювалося коло занять, несумісних зі шляхетським званням. Втрачали станові привілеї ті шляхтичі, що, оселившись в містах почали займатися торгівлею чи ремеслом; жінки-шляхтянки, котрі «простих заміж ідуть», теж позбавлялись спадкових і станових прав, теж саме загрожувало шляхтичам, причетним до крадіжки.

Отже, на середину 60-х років XVI ст. завершилося становлення шляхти як панівного стану українського суспільства. Але стано­вище української шляхти у складі Великого князівства Литовсь­кого дещо відрізнялося від її становища у Польщі, де сила, автори­тет та права шляхти були ще більш значними.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Слово «шляхта» (польською «szlacta» ) походить від німецького Geschleht₉ що означає рід, породу, походження. Слово відоме з XIII ст.

Юридичним документом, що оформив польську шляхту як стан став Кошицький привілей Людовіка І Анжуйського від 17 вересня 1374 р. На неї розповсюдилися права, якими досі володіли лише вищі феодали. В числі інших — право не сплачувати майже ніяких податків, крім зобов'язання слу­жити королю і посідати різні посади.

У 1454 р. Казимір IV дав шляхті Нешавські статути, підтвердивши її привілеї і розширивши права в управлінні державою (вплив земських сеймиків на державні справи і одночасне обмеження впливу магнатів і великих міст). Крім того, шляхта отримала непідсудність королівським чинов­никам, хіба що окрім найтяжчих злочинів.

У1505 р. шляхетський сейм у Радомі видав постанову, що увійшла в історію як Радомська конституція (Nighil Novi). За нею король не мав права видавати будь-які закони без згоди сенату і шляхетської посольської ізби. Закон про «загальну згоду» (Liberum veto) означав, що будь-який закон міг бути прийнятий лише тоді, коли вся шляхта Польщі не заперечуватиме. Навіть один голос проти означав, що закон не пройшов.

У1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі короля і визначити свої взаємовідносини шляхом угоди — Pacta conυenta, Шляхтич мав право на конфедерацію, тобто на створення коаліції, спрямованої проти короля, і право на «рокош», тобто на офіційне повстання проти короля.

Будь-який шляхтич в ті роки мав право самостійно відправляти посольство до іноземних держав (хоча, цим привілеєм не користувалися, бо розуміли, що при інозем­них дворах таких вибриків не зрозуміли б), В жодній з євро­пейських чи азіатських країн привілейований стан таких прав не мав. При цьому в Польщі шляхти було від 8 до 10% населення, а в Мазовїі — навіть до 20% (середній показ­ник для Європи приблизно дорівнював 2% ), У різних облас­тях Великого князівства Литовського — від 3 до 6% (за даними Н. Яковенко, — 2, 5%),