Війна 1492-1494 рр.

Прагнучи лідерства серед північно-східних князівств й використо­вуючи при цьому свою запопадливість перед Золотою Ордою, Московське князівство від другої третини XIV ст. увійшло в понад двовіковий період протистояння з Великим князівством Литовським за «київську спадщину», тобто за володіння питомими землями Середньовічної Української дер­жави.

На той час більшість українських земель (Чернігово-Сіверщина, Ки­ївщина, основна частина Волині та Східне Поділля) вже перебували у складі Великого князівства Литовського, Західне ж Поділля, Галичина та Західна Волинь після затяжного литовсько-польського протистояння опи­нилися в кінцевому рахунку у складі Корони Польської. З огляду на гео­графію головним конкурентом Москви стало Велике князівство Литовське, яке після різкого розширення за рахунок «київської спадщини» прибрало офіційну назву - «Велике князівство Литовське і Руське». Пізніше до неї було долучено ще один маркер - Жемантійське. Довга назва відбивала особливості формування території за рахунок трьох народів - Литви, Русі (України) та Жмуді, вказуючи також на визначну роль руської (української) складової. Саме прилучення до питомої Литви українсько-білоруських зе­мель відіграло ключову роль в усій східноєвропейській історії.

Значення впливу «київської спадщини» на економіку, суспільні від­носини, військову потугу, культуру Великого князівства Литовського

Історична українська земля Чернігово-Сіверщина

важко переоцінити.

Першою під удар вже наприкінці XV ст. потрапила територіально найближча до Москви українська земля - Чернігово-Сіверщина, - в межах якої на півночі та північному сході перебували такі знакові міста, як: Гомель, Стародуб, Мглин, Почеп, Брянськ, Рильськ, Курськ, Труб- чевськ, Путивль. Ще у 1480-ті рр. кордон між Московією та Великим кня­зівством Литовським і Руським проходив лише за 150 км від Москви у верхів’ях р.

Москва вдало використала саме межовий статус верхівських кня­зівств, які хоча й визнавали зверхність великого литовського князя, але за литовсько-московською угодою 1449 р., мали право вийти з-під неї. Так-от, після того, як великий литовський князь Казимир недалекоглядно почав зазіхати на удільні права верхівських князів Одоєвських на москов­ську службу у 1473 р. перейшов зі своїми землями князь Іван Одоєвський зі своїм уділом, а у 1480-ті рр. - ще деякі з Одоєвських, а також князі Іван Бельовський та Іван Воротинський. У 1489 р. Москва вже пішла військом на Воротинськ, чим змусила князя Дмитра Воротинського перейти на її бік. Казимир бурхливо протестував, але великий московський князь Іван III,

Розділ 2. Експансія Московської держави на українські землі відчувши смак здобичі, тиснув далі з метою заокруглити свої володіння коштом решти верхівських князівств. Війна з великим князівством Ли­товським і Руським висіла в повітрі.

Готуючись до неї, Іван III зумів зв’язати руки противнику, уклавши союз з кримським ханом Менглі-Гіреєм, спрямований проти Литви і По­льщі. Татари мали плюндрувати українські землі, щоб ослабити против­ника Москви. Стимульований Іваном III Менглі-Гірей у 1482 р. здійснив свій перший страхітливий погром Київщини, понищивши поселення та спаливши^ сам Київ. Далі аж до 1506 р. татари щорічно, а то й частіше накочувалися на Київщину, Поділля, Волинь, Галичину, завдаючи спус­тошень і відволікаючи сили.

Під такий сприятливий для неї супровід Москва й розпочала в 1492 р. свою першу війну з Великим князівством Литовським і Руським. Спус­ковим гачком стала смерть великого литовського князя Казимира 7.червня 1492 р. Вже в серпні три московські армії розпочали наступ на Литву.

У цій війні взяли участь й українські князі Костянтин і Михайло Острозькі та ймовірно якась частина української шляхти, але значного впливу на перебіг подій вони не мали. Проте для Костянтина Острозького це був неоціненний досвід, який знадобиться йому у майбутніх війнах з Московією, наступна з яких розпочнеться вже через шість років.

оч

«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXI ст.

2.2. Війна 1500-1503 рр.

Збадьорена успіхом, Москва не думала зупинятися. Навпаки доволі легко підбивши верхівські князівства, Іван III лише розохотився й тепер відкрито заявив про свої претензії вже на всю «київську спадщину». Ще у 1480-х рр. великий московський князь пробував називати себе «государем всія Русі», далекосяжно натякаючи, що вважає всі землі колишньої Серед­ньовічної Української держави / Русі своєю «отчиною».

Найближчою ж ціллю Івана III стала Чернігово-Сіверщина, яка після 1494 р. стала прикордонною землею. Москва вдалася до тактики, випробуваної раніше - переманювання місцевих князів. Сприяла цьому специфічна ситуація, яка склалася на цій землі. У 1453-1454 рр. Литва недалекоглядно надавала тут уділи князям-втікачам з Московії Івану Шем’ятичу та Івану Можайському, які перебували в опозиції до великого московського князя. Цих князів сподівалися використати під час змагань з Москвою й розглядали як своїх претендентів на московський трон. їм по­жалували Новгород-Сіверський, Стародуб, Гомель, Рильськ. Але напри­кінці XV ст. з’ясувалося, що сталося, як у відомому прислів’ї: Литва, плетучи для Москви тенета, потрапила у них сама. Іван III таємно домо­вився зі спадкоємцями Івана Можайського та Івана Шем’ятича (відповідно, Семеном та Василем) про їхній перехід під свою зверхність, обіцяючи збе­регти за ними сіверські уділи та забути всі кривди. Такі дії різко суперечили духу і букві «вічного миру» 1494 р., демонструючи, що договір з Москвою не вартий того паперу, на якому підписаний. Водночас вони до болю нага­дували підготовку до прилучення верхівських князівств. Це засвідчує, що Москва вже опрацювала дві особливі стратегії для війн із сусідами: 1) попереднє формування промосковської «п’ятої колони» в середо­вищі вірогідного противника; 2) подання своєї агресії за внутрішній конфлікт. У подальшому обидві стратегії будуть використані Москвою не раз, зокрема і під час війни, розв’язаної проти України у 2014 р.

Вибравши слушний час, Іван III у травні 1500 р. через свого посла Телешова оголосив війну Великому князівству Литовському і Руському. За привід до війни було використано релігійне питання.

Москва спромоглася виставити проти Литви три війська загальною чисельністю до 50 тис. вояків. Перше на чолі з Яковом Захариним та ка­занським царевичем Мухаммед-Еміном вирушило 3 травня на Путивль, щоб з’єднатися з сіверськими князями-зрадниками та здобути Київ. Друге військо під орудою Юрія Захарина-Кошкіна взяло курс з Вязьми на До­рогобуж. Третє військо діяло на північному фланзі, вийшовши з Великих Лук на Торопець. Загалом театр військових дій, як на ті часи, виявився дуже широким - до 400 км.

Московський наступ розвивався успішно. На південному напрямку московитам швидко вдалося зайняти Мценськ, а потім і Брянськ, під яким присягу на вірність Москві склали Семен Можайський та Василь Шем’ятич. В останньому випадку промосковськи налаштовані мешканці підпалили замок, внаслідок чого місто втратило можливість ефективно опиратися. До кінця червня до московських рук перейшли Новгород-Сі- верський, Стародуб, згодом Чернігів, Гомель, Рильськ, Любеч. 6 серпня впав Путивль. На центральному театрі воєнних дій московське військо здобуло у червні Дорогобуж.

Попри зраду удільних князів, московитів з походження, підкорення Чернігово-Сіверщини мало скидалося на прогулянку, як про це прийнято писати в Росії: мовляв населення краю саме хотіло «під високу царську руку» і тому ледве не з хлібом-сіллю зустрічало загарбників. Насправді московське військо просувалося з боєм. Населення чинило опір, хоча й не мало звідки чекати допомоги: великий литовський князь Олександр сконцентрувався на смоленському напрямку, а кримські татари знову під­ставили плече Москві, двічі в 1500 р. здійснивши спустошливі набіги на українські землі, відволікши на себе суттєві сили. Як занотував автор так званого Типографського літопису, московити «багато міст, і волості, і села полонили, і багатьох людей піддали мечу та вогню, а інших в полон повели». Путивль, який затято обороняв намісник Богдан Сапіга, взагалі довелося спалити. Не бажаючи жити «під Москвою», значна частина населення Брянська, Путивля, Чернігова, Любеча, Радогоща покинули свої домівки, перебравшись на незахоплені московитами землі. Зокрема з 23-х тогочас­них боярських родин Брянська лише 3 залишилися на місці, ще в 5-х стався розкол, а 15 покинули рідний край.

Налагоджуючи оборону, Олександр вибрав за основний напрямок Смоленськ як ключ до всієї Литви. Перемога під Смоленськом дозволяла завдати удару в тил південній групі московського війська, чим різко змі­нити оперативну обстановку і змусити Івана III відійти з Чернігово-Сі- верщини. Смоленськ обороняло 10 тис. війська на чолі з намісником Станіславом Кішкою. На допомогу було послано 3,5 тис. кінноти під ке­рівництвом Костянтина Острозького. На той час український князь вже став великим литовським гетьманом. Цю посаду Олександр надав йому у 1497 р. за непересічні заслуги у війнах з кримськими татарами (успішна оборона Рівного (1496), перемога під Полонним (1497)). Сам великий ли­товський князь повільно рухався теж під Смоленськ з 15 тис. вояків, очі­куючи на поповнення, зібране на Підляшші та Жмуді.

За таких обставин Іван III вирішив стягнути під Смоленськ додат­кові сили з південного та північного напрямків, що й загальмувало наступ вглиб України. В цілому московський корпус у Дорогобужі налічував 20 тис. вояків.

Тим часом Костянтин Острозький вирішив дати противнику бій у відкритому полі й на чолі 8 тис. вояків при кількох гарматах вирушив зі Смоленська до Дорогобужа. У складі війська переважала кіннота. Піхо­тинців налічувалося кількасот. Московське військо під орудою князя Да­нила Оболенського очікувало біля Дорогобужа над р. Ведрошою. Воно переважало сили Костянтина Острозького у 2,5 рази, про що той, швидше всього, не відав. Основне своє військо Д. Оболенський сконцентрував на Соловйовській переправі між р. Ведрошою та Дорогобужем. При цьому головна ударна сила - полк князя Данила Оболенського - розмістився на правому березі річки в напрямку Дорогобужа. На південному фланзі в за­саді, влаштованій у лісі, - полк Юрія Кошкіна. На лівий берег Ведроші було висунуто передні полки. За задумом Д. Оболенського, вони мали швидко відступити до річки. А коли введені в оману основні сили Костян­тина Острозького переправляться на правий берег Ведроші, їх ударили б із фронту основні сили московитів, а з тилу - військо Юрія Кошкіна.

На жаль, Костянтин Острозький не зумів розкусити планів противника і потрапив у пастку. Недалекоглядно було знехтуваного навіть повідомленням язика про реальні московські сили. Битва розпочалася 14 липня біля села

о

«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXl ст.

Ведроші на лівому боці однойменної річки й тривала близько 6-ти годин. Спершу литовській кінноті вдалося розбити передні московські полки. Moc- ковити кинулися переправлятися на правий берег, за ними рушив противник. Дочекавшись поки переправиться все військо, Данило Оболенський ударив з фронту, а згодом з правого флангу вискочив полк Юрія Кошкіна. Військо Костянтина Острозького потрапило в оточення й зазнало цілковитої поразки, втративши за різними оцінками від 4 до 8 тис. чол. Сам гетьман та декілька інших достойників опинилися в полоні.

Битва при Ведроші стала першою значною військовою перемогою Москви над Великим князівством Литовським й добрим уроком для Костян­тина Острозького, який пізніше віддячить своїм кривавим учителям знаме­нитою перемогою у битві під Оршею 1514 р.

По гарячих слідах своєї звитяги Іван III задумав вийти на лінію річки Березини й загрожувати безпосередньо Вільно. У серпні московська армія оволоділа Торопцем. Тому Олександр вирушив з Мінська до Борисова, потім до Вітебська, а також докладав усіх зусиль, щоб створити антимосковську коаліцію. Паралельно в Європі відбувався набір піхотинців-найманців на ли­товську службу. Під кінець осені наймане військо прибуло до Вільно.

Восени наступ московських сил захлинувся по усіх напрямках. Смо­ленськ витримав облогу. На Сіверщині після оволодіння Путивлем і Любе- чем московитам не вистачало сил для походу на Київ. На півночі цар не наважувався виступити проти головних сил противника.

Наступний 1501 рік ще більше ускладнив справу московитам: запра­цювала нарешті антимосковська коаліція. У серпні магістр Лівонського Ор­дену Плеттенберг розпочав наступ на Псков. Водночас хан Заволзької Орди Ших-Ахмат зі 100 тис. татар вдарив на Сіверщину й навіть захопив Рильськ та Новгород-Сіверський, але без литовської підтримки не зумів розвинути успіх. Під кінець 1502 р. стало зрозуміло, що сторони виснажили одна одну, тому в березні 1503 р. розпочалися мирні переговори. Литовські посли ви­магали повернення Чернігово-Сіверщини та інших захоплених земель. Мос­ква, звісно, навідріз відмовлялася. У підсумку було укладене перемир’я на 6 років згідно з яким фіксувався поточний стан речей. Відтак Чернігово-Сі- верщина та східна частина Смоленщини залишалися під орудою Москви, що означало величезний успіх останньої. Тепер кордон між Великим кня­зівством Литовським та Московією проліг за 100 км від Києва. У Любечі московити вийшли до Дніпра. Крім того, великий литовський князь Олек­сандр був вимушений піти на далекосяжну іделогічну поступку - погодився на титулування у договорі Івана III як «государя усієї Русі». Іншими словами, це було визнання права московських правителів на «київську спадщину», що не могло не наснажити Москву на подальшу експансію на українські та білоруські землі. В інструкції послам до кримського хана Менілі-Гірея Іван Ш висловився однозначно, що «хоче відібрати свою вітчизну - всю Руську землю (українсько-білоруські терени. - Abt.), а перемир "я уклав лише для того, щоб дати відпочити військам та зміцнити забрані міста».

2.3.