Розділ 1 Біля джерел російсько-українських воєн (XII-XIII ст.)

Своїми коріннями російсько-українські війни сягають часів Серед­ньовічної Української держави - Київської Русі (Русі). Хоча тоді Mocko- вії/Росії ще не існувало, але у XII ст. на території її майбутнього історичного ядра - північно-східних землях Русі - утворилися Суздаль­ське та Ростовське удільні князівства, правителі яких (князі) і започатку­вали довгий перелік війн з українським світом.

Середньовічна Українська держава ніколи не була унітарною, на­томість мала вигляд конгломерату удільних князівств. Очолював державу володар Київського князівства - головного серед уділів. Владу великого київського князя місцеві князі - чернігівський, переяславський, галиць­кий та інші - визнавали на підставі укладених договорів, що відповідало західноєвропейській моделі організації суспільства. Ці договори часто скріплювалися цілуванням хреста. За таких умов відносини між Києвом і місцевими князівствами були пересипані періодичними конфліктами, які нерідко виливалися в походи князів на Київ, повалення великого ки­ївського князя чи навпаки - в придушення бунту великим київським кня­зем. Якщо комусь із супротивників вдавалося вціліти у збройних сутичках, великий київський князь - старий чи новий - міг перевести їх до інших менш престижних князівств або взагалі позбавити права на будь-який з уділів. В останньому випадку rope-князі ставали ізгоями.

Влада князя ні в Києві, ні на місцях ніколи не була абсолютною й обмежувалася насамперед вічем - зборами вільних людей (передусім го­родян). Великим впливом користувалася також Церква в особі київського митрополита та єпископів. Традиції народовладдя в середньовічній Україні мали довгу історію та глибоко вкорінились у суспільній свідомості, пізніше виринувши в організації козацького самоуправління та принциповому від­торгненні навіть самої ідеї необмеженої влади правителя.

Проте на північно-східних теренах держави, майбутній Московії, влада князя від самого початку була набагато менше обмежена вічем ніж де інде. Вічова традиція не мала тут коренів, а була в тутешні міста зане­сена переселенцями з України й не змогла утвердитися тією мірою, як у центральних князівствах. Зумовлювалося це тим, що князь приходив кня­зювати на чужу землю, де слід було вкорінювати свою владу, ненависну для місцевого населення. Разом з дружиною він був оточений фінно-угор­ською людністю, ще слабо розбавленою вихідцями з питомих земель Се­редньовічної Української держави. А отже самі умови князювання викликали потребу в набагато сильнішій князівській руці, унеможлив­люючи повторення традиційного для Русі сценарію стосунків між князем і громадою. Саме тому в північно-східних князівствах, Суздальському та Ростовському, було запущено механізм формування майбутньої деспотич­ної системи, того пагона, з якого пізніше й виросла самодержавна Москов­ська держава, цілком інакше влаштована, ніж український світ.

Виразно дороги питомої України-Руси та приєднаних до неї пів­нічно-східних земель розійшлися вже в часи князювання ростово-суз­дальського князя Андрія Юрійовича (Боголюбського), в особі якого, за словами російського історика В. Ключевського, «великорос вперше вис­тупив на історичну сцену». Цей князь був канонізований російською цер­квою у 1702 р. як благовірний, що було одним з елементів формування ідеологічного підґрунтя для проголошення Петром І Московського кня­зівства Російською імперією. У науковій літературі початок самостійного правління Андрія Боголюбського подекуди визначається як зародження Російської національної держави.

Андрій народився на початку другого десятиліття XII ст. від шлюбу князя Юрія Володимировича (Долгорукого) і доньки половецького хана Аепи.

на зовнішність, але й на характер Андрія Боголюбського. Дослідження вченими особливостей ендокринної системи князя встановило, що він був дратівливим та запальним, міг бурхливо реагувати на будь-який незначний подразник. Часті емоційні спалахи були для нього нормою, а рішення не­рідко ухвалювалися саме під впливом хвилевого настрою.

З’ясовані за допомогою методів точних наук базові фізичні харак­теристики Андрія Боголюбського та створений на цій підставі його пси­хологічний портрет суттєво відрізняється від того образу тихого худорлявого князя з виразними слов’янськими рисами обличчя, який уп­родовж століть навіювала російська ідеологічна машина і втілення якого нині можемо бачити, наприклад, на іконах. Це зрозуміло, адже для «за­сновника національної Російської держави» психічно неврівноважений князь з обличчям виразно монголоїдного типу мало підходить. Тож і до­велося зробити заднім числом, так би мовити, «пластичну операцію».

Батько Андрія князь Юрій Долгорукий ще діяв за тими неписаними правилами, які відфільтрувалися у середовищі князів. Відчувши у собі сили та амбіції позмагатися за столичний київський стіл, він активно роз­дмухував князівську міжусобицю, шукаючи союзників проти великого київського князя. У таких випадках, як тільки кому з місцевих князів та­ланило сісти в Києві, він одразу намагався залізною рукою придушити війну за столицю та утвердити свою владу над місцевими князями й у такий спосіб зміцнював державу.

У 1149 р., взявши гору у черговій князівській міжусобиці, Юрій Дол­горукий таки став великим київським князем, а розташований поруч Виш- город передав в управління Андрієві. Той брав участь у боротьбі за збереження за батьком київського столу та воював на Волині, на деякий час захопивши кілька міст. Проте у підсумку ця боротьба, у якій основним опо­нентом Юрія Долгорукого був Ізяслав Мстиславич, закінчилася поразкою ростово-суздальського князя. Ніби передчуваючи її, у 1151 р. Андрій відпро­сився у батька назад до Суздаля. Через деякий час Юрій Долгорукий зазнав поразки під Городком від об’єднаного війська князів на чолі з Ізяславом Мстиславичем і був змушений скласти зброю та цілувати хрест, що зріка­ється претензій на Київ і «’їде вже до Суздаля». Проте через чотири роки, як тільки войовничий Ізяслав Мстиславович помер, Юрію Долгорукому знову

Портрет Андрія Боголюбського

1) виконаний М. Герасимовим за черепом князя;

2) виконаний на російських іконах.

вдалося посісти великокнязівський стіл. Тоді він удруге перевів сина Андрія до Вишгорода. Показово, однак, що звідти Боголюбський майже одразу втік назад до Суздаля, та ще й злодійськи прихопивши з собою чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Вишгородської, яку нині шанують у Росії під назвою Богоматері Володимирської, видаючи за суто російську спадщину. Про ці події літописець пише так: «У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль від отчої волі, !взяв він із Вишгорода ікону святої Бо­городиці.., і накував на неї більше тридцяти гривень золота, опріч срібла, і опріч каменя дорогого, і великого жемчугу.

Великий князь київський Юрій Долгорукий помер 15 травня 1157 р. внаслідок тижневої хвороби, яка почалася після святкування Вознесіння у митаря Петрила. Не виключено, що князь був отруєний, адже кияни, які не дуже-то шанували ростово-суздальського князя, одразу після його смерті розграбували княжі маєтності, а також побили й відібрали майно в його сина Гліба та інших суздальців. Великим київським князем тоді став, зі згоди киян, Ізяслав Давидович. Приблизно в цей же час ростовці, суздальці та володимирці проголосили своїм князем Андрія Боголюб- ського, який ненадовго відійшов від змагань за київський стіл і мало втру­чався у справи центральних князівств.

Але саме тоді у діяльності цього князя почали виразно проявлятися риси, які проливали світло на те, чому він так некомфортно почував себе у Вишгороді, не бажав там правити й перебувати біля батька. Утілення в життя цих глибинних настанов Андрія Боголюбського у підсумку про­тиставили Ростово-Суздальське князівство усім іншим землям Середньо­вічної Української держави, давши старт його відділенню від Києва та перетворенню на зародок майбутньої московської деспотії.

Понад усе - і це найголовніше - Андрій Боголюбський як князь прагнув необмеженої особистої влади. У Києві ж та Вишгороді через давні вічові традиції досягти цього було несила. Андрій Боголюбський міг наочно переконатися у цьому під час боротьби за великокнязівський стіл між його батьком та Ізяславом Мстиславичем, коли кияни з радістю зустріли Ізяслава та захопили в полон «дружини Юрієвої багато по Києву». Натомість на північному сході вічові традиції, існуючи в ослаб­леному вигляді, не пустили корінь так глибоко, щоб нейтралізувати волю князя до деспотичної форми правління. І хоча на князювання Андрій Бо­голюбський все ж таки був обраний ростовцями та суздальцями, але від­разу ж взявся обмежувати роль віча, розпочавши з перенесення столиці своєї землі до Володимира-на-Клязьмі, суздальського передмістя, де віча не було взагалі.

Інший ключовий момент полягав у тому, що на Київ та змагання князів за головний у державі київський стіл Андрій Боголюбський ди­вився інакше, ніж решта князів. Якщо кожен з них, якщо почувався хоч трохи удатним, марив стати великим київським князем і навіки осісти в столичному місті Києві, то Андрій навпаки волів знищити Київ та пере­нести столицю до свого Володимира-на-Клязьмі, нав’язавши всій державі князівську деспотію, неприйнятну для питомих українських земель. Задля цього було взято курс на те, щоб у свідомості тогочасної людини сформувати уявлення про першість Володимира над Києвом. Оскільки ж зіпертися на якісь реальні для цього історичні підстави не випадало через їхню відсутність, Андрій Боголюбський вдався до перевіреного віками спо­собу, який, до речі, активно культивують у Росії донині, - мавпування чужих досягнень та святинь впереміш з привласненням вершинних зразків чужого культурного доробку. Відтак у Володимирі було розгорнуто ве­лике будівництво з метою банально відтворити в ньому образ Києва й у такий спосіб нібито перенести сюди сакральний простір головного укра­їнського міста й затьмарити свіжою величчю сивочолий Київ. Зокрема, зводиться величезний Успенський собор, до якого вели знову ж таки Зо­лоті Ворота. З не меншою пишністю розбудовується заміська резиденція князя - Боголюбово, спеціально закладена, як занотував літописець, на тій же відстані від Володимира, що й Вишгород від Києва. До Боголю­бова перемістили й раніше викрадену з Вишгорода ікону Пресвятої Бо­городиці. Зрештою, Андрій Боголюбський пробує створити Ростово- Суздальську митрополію та ліквідувати підпорядкування Києву по цер­ковній лінії, яке заважало і утвердженню деспотичної влади, і перетво­ренню Ростово-Суздальського князівства на головне.

У 1162 р. Андрій Боголюбський змістив ростовського єпископа Леона, який перед тим замінив брутально відстороненого раніше єпис­копа Нестора. Літописець повідомляє, що Леон постраждав нібито через відмову дозволити князеві їсти м’ясо по пісних днях - у середу та п’ятницю. Але справжня причина полягала в іншому: єпископ визнавав, насамперед, владу київського митрополита і вже потім - владу князя Анд­рія. А деспотично налаштований Боголюбський хотів отримати на ка­федру повністю відданого владику, «подручника», який би безпосередньо підпорядковувався константинопольському патріарху, на практиці ж під­лягаючи тільки йому - князю. З цією метою того ж 1162 р. посольство князя добивалося в Константинополі від патріарха Луки Хрисоверга не тільки відділення Володимира-на-Клязьмі від Ростовської єпархії, а й за­снування окремої володимирської митрополії. На сан володимирського митрополита претендував суздальський ігумен Федір (Федорець), як свід­чить літопис, пройдисвіт і садист. Але з наскоку досягти свого Андрію Боголюбському не вдалося. Через шість років уже сам Федорець прибув до Константинополя, де намагався переконати патріарха, що київський митрополит нібито помер. Та максимум, що отримав - сан ростовського єпископа. Повертаючись додому, новопризначений єпископ всупереч тра­диції оминув Київ, де мав би отримати благословення у київського мит­рополита. Шокований митрополит розіслав по ростовській єпархії листи з вимогою не визнавати Федора, допоки той не прийме благословення від Києва. Заклики подіяли, і від новопризначеного єпископа відверну­лася майже вся паства разом з місцевим духівництвом. Тоді Федорець розгорнув у Ростові справжній терор проти незгодних з його владою. Кульмінацією протистояння стали в 1172 р. арешт та скалічення у Києві Федорця як єретика, коли той через повстання пастви та вигнання його з кафедри таки пішов за благословенням до митрополита.

Тож, Андрію Боголюбському, попри всі старання, так і не вдалося позбутися опіки київського митрополита, створити на Клязьмі новий «Бо­госпасенний град» і стати самодержцем у своєму уділі. Це підштовхнуло його до спроб вирішити проблему, які вперше з пронизливою відвертістю продемонстрували, що йдеться не про типове змагання князів за те, щоб стати головним у державі князем - київським, а про ціннісне протисто­яння в рамках Середньовічної Української держави між українським сві­том і зародком майбутньої деспотичної Московії.

12 березня 1169 р. під час чергового спалаху князівської міжусобиці військо сина Андрія Боголюбського Мстислава оволоділо Києвом. Звісно, захоплення міста під час князівських протистоянь не було чимось новим: таке траплялось в історії не раз. Проте, на відміну від попередніх випад­ків, Київ вперше зазнав просто таки тотального руйнування та грабунку. Літописець описує ці події в найтрагічніших барвах: «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город - Подолля, і гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в ’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі ці смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, - і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печорський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці обе­ріг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скор­бота невтішима, і сльози безперестанні».

Ще важливішим є той факт, що Андрій Боголюбський не осів у Києві, як це до нього робили усі князі, яким вдавалося захопити вимрі­яну столицю. Як переконаний прибічник необмежної князівської влади, володимиро-суздальський князь не хотів володіти містом, мешканці якого здавна культивували вічові традиції. Саме тому воно було сплюндро­ване, а награбоване в київських церквах начиння, вивезені ікони та книги прикрасили володимирські та боголюбські храми. На київський стіл Бо- голюбський посадив молодшого брата Гліба, а після смерті останнього - небожа Романа Ростиславича. Це виразно вказувало на те, що Київ ціле­спрямовано прагнули позбавити політичної та сакральної першості, звівши до удільного міста та керуючи ним через своїх князів-«подручни- ків» з далекого Володимира.

У 1172 р. Андрій Боголюбський, розлючений непокорою київського митрополита Костянтина II та князя Романа, організовує новий похід на Київ, набагато більший за своїм розмахом. Тільки воїнів князя - ростов­ців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, нов­городців та рязанців - літописець нараховує п’ятдесят тисяч. А були ще й дружини союзників - полоцького, турівського, пінського, городенського, чернігівського, новгород-сіверського, путивльського, торчеського та смо­ленського князів. Тож військо, навіть якщо цифри літописцем перебіль­шені, було все ж доволі великим. Однак похід завершився жорстокою поразкою. Війська Боголюбського були розбиті під Києвом восени 1173 р. Як пише літописець, «прийшли бо вони зарозумілими, а смиренними обійшли у доми свої». Тож оволодіти Києвом вдруге та остаточно знищити місто- конкурента Андрію Боголюбському не вдалося. Невдовзі, в ніч з 28 на 29 червня 1174 р., князь був жорстоко вбитий власними «подручниками».

Вбивство князя Андрія Боголюбського. Мініатюра Радзивілівського літопису

2* Почалися грабунки, а нащадки Андрія розгорнули боротьбу за батьків­ську спадщину.

Але попри те, що смерть Боголюбського не дозволила йому втілити свою програму в життя, саме від нього розпочалося фактичне відділення Ростово-Суздальського князівства від Середньовічної Української дер­жави та формування на його території деспотичної системи правління, основним конкурентом якої виступав саме Київ як політичний та сак­ральний центр, що цементував просякнутий демократичними вічовими традиціями устрій держави.

Спадкоємець Андрія Боголюбського, його син Всеволод, який прийшов до влади у Ростово-Суздальському князівстві внаслідок пере­моги у боротьбі з родичами, продовжив політику свого батька, спрямо­вану на зміцнення князівської влади. Новий князь спирався на службових людей молодих міст, де вічеві традиції були надзвичайно слабкими, та усував старе боярство від влади. Паралельно Всеволод тримався лінії на послаблення Києва, головного противника на шляху до нав’язування на усьому просторі Середньовічної Української держави нової моделі органі­зації суспільства і влади. На відміну від батька, він таки домігся виділення з Ростовської єпархії окремої Володимиро-Суздальської, чим послабив вплив київських митрополитів у своїх землях. Всеволод активно підтри­мував князів-конкурентів у боротьбі за київський стіл, що, зрештою, ви­лилося в захоплення та пограбування Києва 1203 р. військами смолен­ського князя Рюрика Ростиславича спільно з союзниками половцями. Події 1203 р. сучасники вважали навіть трагічнішими за погром 1169 р.

Вирішального поштовху до того, щоб остаточно розійшлися дороги Києва та Володимира-на-Клязьмі й у підсумку з’явилася окрема Москов­ська держава, надала монгольська навала 1237-1240 рр. На тлі величез­них руйнувань, загибелі багатьох князів та дружинників, нащадкам Андрія Боголюбського вдалося завершити процес виходу Володимиро- Суздальського князівства з-під тіні Києва. Син Всеволода Ярослав у 1243 р. першим з князів прибув до ставки хана Батия та отримав ярлик на «ста- рійшинство у руських землях». Цим актом фактично була зламана вся сис­тема європейських суспільних відносин, коли кожен князь обирався вічем. Натомість князівська влада стала складовою ординської вертикалі. Ярослав Всеволодович, отримавши ярлик на велике княжіння, залишився у Володимирі, а в Києві перебував його намісник. Так на деякий час була фактично закріплена політична першість Володимира над Києвом. З часом з розореного Києва до Володимира була перенесена митрополія.

Спочатку це сталося де-факто (митрополити перебували у Володимирі, хоча київський престол залишався офіційною резиденцією), а потім де-юре, у 1299 р., уже при нащадках Ярослава, які продовжили політику свого батька (Олександр Ярославич), діда (Андрій Ярославич) та прадіда (Іван Андрійович Калита). Ці князі опиралися на Орду, жорстоко приду­шуючи будь-який спротив їй та руйнуючи міста-конкуренти. Зокрема, у 1327 р., Іван Калита потопив у крові антиординське повстання у Твері, чим фактично купив собі ярлик на велике княжіння.

У т^кий спосіб північно-східні князівства були включені в систему ординського світу, що призвело до остаточного закріплення тут деспо­тичної традиції. Ця територія фактично стала одним з улусів Золотої Орди. Від монголів була перейнята і жорстка форма управління держа­вою. При цьому поступово провідні позиції в регіоні посідає Московське князівство. Натомість доля осьових у Середньовічній Українській дер­жаві князівств - центральних та південно-західних склалася інакше. Очо­лювані Галицько-Волинським князівством, вони обрали шлях продовження боротьби з Ордою, союзником якої виступали тепер і північно-східні князі. Боротьба ця тривала з перемінним успіхом, однак вона, тим не менш, дозволила питомим українським землям зберегти свій цивілізацій- ний код, європейський у своїй основі.