Передмова
«Спільне минуле», «тісне переплетення історичних доль», «глибоке усвідомлення нерозривної єдності» - подібні пафосні епітети не втомлюються прикладати до історії українсько-російських стосунків московські політики та й більшість інтелектуалів.
Не відстає й частина української верхівки, вражена хронічним вірусом меншовартості. Насправді ж подібні голосні заяви не витримують навіть елементарної перевірки на історичному матеріалі. Вони є нічим іншим, як відвертою ідеологічною маніпуляцією, покликаною підкріпити нібито «історичними аргументами» наміри Кремля будь-що втримати Україну на своїй орбіті. Не маючи майже нічого спільного з реальною канвою українсько-російських взаємин, такий образ приховує їхню справжню сутність, яка полягає в нескінченному потоці непорозумінь та збройних конфліктів.Починаючи від часів Середньовічної Української держави - Київської Русі (або просто Русі) - протистояння ніколи не вигасало, відтінюючи ще й питомі відмінності між українським світом як органічної частини Європи та російським, закроєним на зовсім інший цивілізаційний лад. Візи- тівкою українсько-російських стосунків є не обопільне усвідомлення українців та росіян нібито спільності історичних коренів чи належності до одного «народу», а навпаки - постійна протидія українського світу планам Московії І Росії поглинути Україну. Московська експансія, яка розпочалася з кінця XV cm., до сьогодні визначає єство українсько-російських взаємин. Її похідними є заперечення самобутності українського етносу, подання його як частини «русского міра» та прагнення стерти з лиця землі все українське шляхом цілковитого зросійщення українців.
Увесь час українці демонстрували, що сприймають московитів І росіян як цілковито «інших», а Московію / Росію як чужу незвідану планету. Особливо це стало помітно після Переяславської ради 1654 р., коли доти епізодичні контакти переросли в тісніші стосунки і вже не тільки вище православне духівництво та частина козаків, а й ширший загал українського суспільства отримав змогу роздивитися московитів зблизька. Принесло це мало втіхи.
Переяслав 1654 р., який з точки зору Б. Хмельницького був суто тактичним кроком, призначеним використати Москву для остаточної перемоги над Річчю Посполитою, а також для міжнародного визнання відновленої Української держави та її правителя-гетьмана, став не відправним пунктом зближення, а каталізатором взаємного несприйняття, війн і трагедій. Уже в 1658 р. спалахнула перша відкрита війна між Московією та відновленою Українською державою - Гетьманщиною, існування якої Москва не могла знести. Далі пішли не менш криваві війни за долю України. Лише ліквідація Гетьманщини в 1764 р. на час загнали протиріччя під спід. І XIX ст. стало добою натхненної реалізації Російською імперією стратегії утворення так званої «великої російської нації» коштом русифікації українців та білорусів.Але на початку XX ст. українсько-російське протистояння спалахнуло з новою силою. Війна за незалежність проти більшовицької Росії тривала упродовж 1917-1921 рр., вилившись після поразки Української Народної Республіки в розгалужену партизанську війну. Потім знекровлена Україна стала жертвою цинічно організованого Москвою страхітливого Голодомору-Геноциду, а роки Другої світової війни породили вперте збройне протистояння між Українською повстанською армією та CPCP Остаточно придушити жертовний збройний опір Москва зуміла лише в 1960-ті рр.
Сучасна Вітчизняна війна за незалежність, розпочата у відповідь на агресію Росії в лютому 2014 р., є прямим продовженням кількастоліт- нього протиборства українського світу московській експансії, тому просто не могла не відчувати на собі вплив попередніх протистоянь.