ВІРШІ
1. Весняне сонце над степами.
2. З колишнього.
3. Де Сула свою темную воду.
I.
Весняне сонце над степами Над Україною сія · І благодатними лучами Святую землю пригріва І золотить сади й левади, Церкви, будинки і хати.
І веселить старих (й малих)
В Трилісах у замку ударили в дзвони, На царину суне юрбою народ,.
З хрестом пан-отець наперед виступав, Славетні міщани й хоробре козацтво, Пан сотник, отаман, і війт городський. Корогви святиї і з церкви ікону, Від міста хліб-сіль на ралець вже несуть, Бо славного гостя стрічатимуть нині.
Від гетьмана вранці гонець надоспів,
Що славний Богданко вже рушив в похід. Він справив на Хвастів полки за полками, А сам у Триліси бажа завітати — Хвилину спочити та вістку подати.
На царині люди стрічають гетьмана. Він скочив з коня і хреста цілував І тричі обняв війта й отамана Й товариша сотника тричі вітав І чесній громаді до пояса тричі Віддав він братерський та низький поклін. (І сумно почав він недовгу промову) Гей браття-громадо! ідем на суд божий З ляхами — на бенкет кривавий!
Молітесь, щоб щастя нам бог дарував; Щоб волю, родину поміг рятувати!
Та якби спіткала нас лиха година, Не тратьте ви, браття, козачої вдачі.
За волю, за правду своєї землі Завзято ставайте до краплі остатній
Бо дужий (ще) лях і багатий та сильний Він довго ще буде в потузі стояти, Та правда, помічниця вірна, за нами;
За нами предківське козаче завзяття. — Помрем — не дамося, панове громадо!
Помрем — не дамося! Гукнула громада (гуде на вигоні) Помрем—не дамося! Луна відгукає
І з ратуші, з замку і з скельної кручі.— Помрем — не дамося! вибивають дзвони Помрем —не дамося! ніби шепчуть із тиха Столітнії віти столітніх дубів;
Спасибі, громадо!
Не вмерла ще козацька мати! Поволі йде гетьман по улиці міста, Повагом за ним виступа старшина.
У хату тиху Скороденка Пан сотник двері одчиняє І славний гетьман із поклоном В стару світлицю уступає.
За ним ідуть й орли козачі Преславних битв богатирі Юнаки, лицарі могуч!
Полків народніх главарі — Богун мистець і Морозенко, Виговський в раді голова ■Джеджалій, Глух, Золотаренко, Демко, Бурлай і Кривонос, Ганжа й завзятий Пушкаренко.
Ой у хаті Скороденка
Сем’я чималенька!
Стара мати усім править
Голубка сивенька.
Давно батько у поході
З Нечаем гуляє
Штири сини у козацтві
Слави заробляє.
А невістки молодиці
Та дочки дівчата
І дітвора дрібненькая
Унуки хлоп’ята.—
Всі шанують поважають
Як святую долю
Старесеньку бабусеньку,
Чинять її волю.
Тихим словом та привітом Bpe старенька дбає,
А під її добрим оком
Любов розквічає...
II.
З колишнього.
У синіх жупанах, у шапках високих
І силою й видом могуче,
На баских бахматах, спряжними рядами, В одежі й збруї блискучій
Стає перед оком вельможне лицарство, Стає — і все кіньми басує,
Побрякує в шаблі, покручує вуси, Все з-висока — наче б гордує.
Широкую волю, блискучую славу Вони колись добували;
За волю, за славу, за милу родину Вони буйні голови делали;
І волю безбрежию, і славу без краю Вони добули головами...
І марне пустили кривавий добуток —
Не хтіли ділиться з братами,
І згинула, щезла лицарська родина» Пішла ворогам на поталу,
І горде лицарство своїми ж руками
Собі ж таки яму придбало.
І з гомоном ради й з піснею бенкета, Ворожою кров’ю политі,
І в сварці з собою, і з брязкотом битви,
І димом гарматним обвиті —
Пішли у могилу, заснули навіки,
Все горді та пишні, як перше,
Та братам, та волі, лицарській родині
Зовсім ще від того не легше. —
Ой хто ж ви, лицарі, — ой хто ж ви, вельможні,— Хто ви, молодецьке юнацтво?
Ой знаю вас, знаю, сребряники-дуки:
— Ви славне та горде козацтво!
l * *
-X-
Встають вовки-сіроманці,
Залізні люди старини,
Твої остатні, Україно,
Та найвірнішиї сини!
В свитинах драних, без шапок,
Голодні, бідні, почорнілі,
Кров’ю з ран своїх политі,
Димом пожежі обгорілі.
Огонь і куля, спис і паля
По їх грудях мабуть гуляли,
І, не зломивши сильну волю,
В могилу рядом їх уклали.
На вашім тілі — вашой кров’ю
Пани, уряди записали
За лиху долю люту кару,
Та з тим і спати вас поклали.
І пам’ять вашу прокляли, Прокляття у книжки вписали; Про серце, долю, про життя Вони у вас і не спитали.
Остатні голови поклали
Вони за кривду свого люду, Щоб правду боронить та волю; Страшного не злякались суду.
І темні, бідні і прокляті, ' Пішли замучені в могилу; •Пішли без суду, понесли З собою правду лиш та рилу.
Ой хто ж ви, прокляті людьми, Без дому і сем’ї бурлаки?
Хто ви такі, батьки-сердеги? — Я знаю вас:—ви гайдамаки!
„ ‘.. В. Маринчук.
Надруковано в „Меті" i7
у Львові 1863, ч. З, ст. 179.
IIL
Де Сула свою темную воду Несе в сагу Дніпрову глибоку, Стоїть табур козацький завзятий, Глядить сумно в долину широку.
На долині як оком докинуть Мріють стяги ворожі та шанці, Сяють красні кунтуші й жупани, Оксамити, саєти, сап’янці. ·
Блищать в сонці панцирних кольчуги, Віють крила гусарі й багатій,
Машерує німецька піхота, Грізно жерла розверли гармати.
Десять тижнів вже гордая шляхта, Обляга сіром’яжну громаду, · Штурм за штурмом веде на окопи, Не здоліє зломити завзяту.
Десять тижнів кров ллється рікою,
Труп при трупі лягає на полі;
Та не вкорить лях хлопської злости,
Не добуде коїачество долі.
У десяту суботу надвечір
Труби трублять — кличе в громаду, Конеппольській гусарських ротмістрів На останню велику пораду.
Штурм останній на завтра гадає — Споминає предківську відвагу;
І клянеться, що голову зложить
Або вкорить козацьку ватагу.
У десяту суботу надвечір
Сурми сурмлять, котли відбивають;
Товариство козацьке на раду Батьки-отамани скликають.
В колі сотники стали, старшини, Сивоусі діди січовиї.
І нетяги із нетрів Дніпрових,
Гультяї й сіроми степовиї. '
Сумно дивиться коло лицарське,
Сиві чуби на грудях повисли, Тремтять уси й зморщились чола Мутні очі додолу поникли.
Виступа Тимохвейович Гуня, Старий батько отаман січовий
Під час свого побуту в 1897 р. у Римі пок. Вол. Антонович, підо впливом споминів античного життя, задумав у героїчній поемі дати образ козацької боротьби за волю. Темою взяв він облогу козацького війська в 1638 р., до якої написав оцей заспів, що вперше надрукований у „Літературно-Науковому BiCTHHKOBift, 1909, кн. І, ст. З—4.