ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЕЛЕМЕНТІВ ДЕРЖАВНОСТІ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

Приблизно в середині другого тисячоліття до н. е. почалася нова епоха в історії України - докорінної ломки старих соціально-економіч­них структур. Це було пов’язано із відкриттям і поширенням заліза.

1.2.1. ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ КІММЕРІЙЦІВ. Одними з перших почали виплавляти залізо кіммерійці - найдавніший народ на території України. Етнічність кіммерійців з’ясована не до кінця. Є підста­ви стверджувати, що вони належали до однієї з іраномовних груп. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор’я наприкінці II - на початку І тис. до н. е. Назву цього народу донесли до нас писемні джерела (зокрема «Одіссея» давньогрецького поета Гомера).

Кіммерійці будували укріплені городища, займалися і землеробством, і скотарством, володіли високою культурою виробництва різноманітних предметів із бронзи і кераміки з кольоровими інкрустаціями. Але провідною галуззю господарства у кіммерійців було кочове скотарство. Воно досяг­ле в них найвищої ефективності й дозволяло створювати додатковий продукт - основу існування кіммерійських кінних загонів, спроможних на далекі, аж до Передньої Азії, грабіжницькі походи. Озброєні залізни­ми мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників.

Основний напрямок військово-політичної діяльності кіммерійців був спрямований в райони найбільшої тогочасної геополітичної активності. Йдеться про середземноморську цивілізацію, де особливо активно діяли ще Стародавньоєгипетське царство, Мідійська держава тощо.

До складу державного утворення, яке побудували кіммерійці, вхо­дили чималі території. Північна межа їхнього перебування чітко не ви­значена, що не виключає, однак, можливості їхнього контакту з ранньо- слов’янськими племенами, а отже, опосередковано, участі останніх у державотворчих процесах.

Дехто з українських істориків пішов далі і вважає, що кіммерійці походять із середньої Наддніпрянщини і їх культура - це продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства; і що саме кіммерійці успадкували традиції державності, закладені трипільцями. Що ж до особливостей державної системи кіммерійців, то вони, як зазначи­ла Н. Полонська-Василенко, «були першим народом, який мав царів, їхні царі були племінними ватажками...»

1.2.2. ПРИЧОРНОМОРСЬКА СКІФІЯ. У VII ст. до н. е. на території півдня України з’явилися незнані досі войовничі племена скіфів. Вони витіснили звідси, а частково асимілювали кіммерійців. Про проходження скіфів та їх переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький істо­рик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману і записав всі отримані свідчення про них в «Історіях».

Етнографія геродотової Скіфії

Давньогрецький історик дав загальну картину розселення народів Скіфії та її сусідів.

Зображення скіфського вершника на золотій платівці

Скіфію оточували численні на­роди, етнічно не споріднені з нею.

Структура суспільства скі- фів-кочівників була ідеально пристосована до умов кочуван­ня і ведення війни. Роди й пле­мена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охоро­ни худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заво­лодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одночасно військової дружби, побратимства та стійкості, вір­ності своїм обрядам та звичаям.

Зовнішній вигляд представників скіфської знаті

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах на чолі з ірано- мовними скіфами формується могутнє державне об’єднання, до складу якого увійшло й місцеве населення степових і лісостепових районів. У Скіфії володарювали царі, а також заможна племінна верхівка; столиця розташовувалася на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасного міста Кам’ян­ка-Дніпровська).

За своїм характером Скіфська держава, на дум­ку деяких дослідників, бу­ла значною мірою експлу- ататарсько-паразитарною, оскільки за основне дже­рело отримання додатко­вого продукту правили ек­сплуатація сусідніх земле­робських племен, грабіж­ницькі воєнні походи, зби­рання данини з підкорених народів тощо.

Українські історики вважають, що початковий скіфський племінний союз мав характер військової автократії, яка під впливом процесів класоут- ворення та торгово-економічних, військових і політичних відносин із своїми сусідами перетворюється на рабовласницьку державу на чолі з царем.

Розріз кургану IV ст. до н. е. з похованням знатного скіфа

Розквіт скіфської державності припадає на VI-IV ст. до н. е. і визна­чається феноменом царських курганів. Влада царя була спадковою й обож­нювалася, хоча вона й не була абсолютною, бо обмежувалася з боку ради скіфських племен. Суспільство розвивалося шляхом класоутворення, але на перешкоді стояв принцип колективного користування землею, який консервував родоплемінні відносини.

Пізніше відбулося перенесення центру скіфів з Нижнього Подніпро­в’я у степовий Крим. Вірогідною причиною цієї передислокації В. Мурзін називає намагання кочовиків установити контроль над торговельними шля­хами між античним світом і землеробськими районами Лісостепу. На думку П. Толочка, причиною переселення скіфів був натиск сарматів.

У Криму була заснована нова столиця під грецькою назвою Неаполь (Нове Місто). Це державне об’єднання фігурує в науковій літературі як Мала Скіфія. Частина скіфів поступово переходила до осілого способу життя, займалася землеробством, садівництвом і торгівлею. У своєму розвитку Мала Скіфія пережила період піднесення (II ст. до н. е.), але пануванню скіфів прийшов кінець, і в III ст. н. е. їх держава припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнних подіях і пізніше асимі­лювалася серед інших народів.

Завершальний період в історії скіфів характеризувався подальшим розвитком у них державності й етнічної консолідації, зародженням міських форм життя, пожвавленням торговельних і культурних зв’язків з грець­кими містами.

1.2,3. АНТИЧНІ МІСТА - ДЕРЖАВИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ. Паралельно з скіфською експансією Північного Причорномор’я в цих місцях продов­жувала розгортатися також грецька колонізація. Елліни-колоністи відтво­рювали на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і ’ господарювання. Основою цієї системи був поліс - своєрідна форма со­ціально-економічної та політичної організації суспільства, характерна для Стародавньої Греції.

У процесі грецької колонізації в регіоні утворилися чотири основні осе­редки: район Дніпро-Бузького й Березанського лиманів (Борисфеніда, Ольвія), район Дністровського лиману (Ніконій, Tipa), південно-західного узбережжя Криму (Херсонес), Керченський і Таманський півострови (Пан- тікапей, Феодосія, Фанагорія та ін.). Всі ці міста-держави становили со­бою рабовласницькі демократичні республіки, або ж монархії (Босфорське царство). їхня адміністративно-територіальна структура копіювала тип, усталений у материковій Греції: роль політичного, економічного та куль­турного центру держави відігравало місто, навколо якого розташову­валася хора - сільськогосподарська округа. Верховна влада належала народним зборам, виконавча - колегіям і магістратам, обраними голосу-

Розташування античних держав, міст і поселень на Північнопричорноморському узбережжі: 1 — головні міста держав; 2 — містечка; 3 — сільські поселення

ванням. Колегія архонтів з п’яти осіб управляла містом. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права.

На першому етапі свого існування (VII—І ст. до н. е.) міста-держави були незалежними утвореннями, а на другому (І ст. до н. е. - III ст. н. е.) — вони підкорялися Риму.

Греки Північного Причорномор’я вирощували зерно, займалися ви­ноградарством. Значну роль відігравали у них скотарство, морське ри­бальство, рибозасолювальний і соляний промисли. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготов­лення виробів із скла, різноманітної кераміки - амфор, посуду, покри­того чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів.

Греки вели активну торгівлю, для потреб якої карбували власну монету, але з місцевим людом вівся і натуральний обмін.

У колоніях з початку їх створення була широко розвинута гра­мотність, а грецька мова залишалася офіційною мовою. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (п’ятиборство, стрільба з лука, біг тощо).

Пантікапей. Фасад храму Аполлона

Переселенці поклонялися ба­гатьом божествам (Зевсу, Аполло­ну, Артеміді, Деметрі, Діонісію, Афіні та ін. богам), тобто в своїй основі це була політеїстична грець­ка релігія. Водночас до релігійних уявлень греків проникають елемен­ти культів скіфських богів Папая, Табіті, Арея, таврської богині Діви. В результаті взаємозапозичень і взаємовпливів різноетнічних куль­турних надбань у Північному При-

Чорномор’ї утворився своєрідний варіант античної культури, який знач­ною мірою вплинув на сусідні, в тому числі й праукраїнські племена.

У свою чергу взаємовпливи античних північночорноморських міст-дер- жав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення цього регіону сучасної України. Греки і римляни принесли сюди свої технічні досягнення, високу майстерність в галузях архітектури, ремесел, мистецтва тощо. Завдяки переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим для тих часів грецьким та римсь­ким культурним надбанням, що сприяло подальшому розквіту власних стародавніх народів Північного Причорномор’я.

Аналізуючи матеріали теми, приходимо до низки питань, яким чи­ном пов’язується історія України з історією Скіфії, держави, створеної прийшлим народом, хай навіть він повернувся на свою прадідівщину? До чого нам дослідження, грецьких за походженням, міст-держав Північного Причорномор’я? Доречно нагадати, що ми розглядаємо не етногенез, тобто походження і історію народу, а історію країни. У зв’яз­ку з цим необхідно зауважити, що на території України виникло, роз­квітло, дійшло до занепаду багато великих і малих держав, і всі вони разом складають історію нашої держави. Протягом тисячолітнього існу­вання античної цивілізації в Північному Причорномор’ї міста-держави справили великий вплив на соціально-політичний розвиток, економіку, культуру не лише сусідніх із ними скіфів, сарматів, гепідів, а й віддале­ніших племен, у тому числі слов’янських.