Відособлення Кримського улусу. Турецьке завоювання Криму

Встановлення самостійної ханської влади в Криму пов’язане з ім’ям Хаджи Девлет Герая (бл. 1397—1466 рр.), засновника династії Гераїв. Він був сином Гіас-ад-Діна (брата Давлет-Бер- ди), і, відповідно, онуком Таш-Тимура, який правив у Криму у середині 1390-х рр.

До 1430-х рр. Хаджи Герай став головним суперником Кичі- Мухаммада в Криму. У цьому його підтримали місцеві впливові роди Ширинів та Баринів, як давно боролися за самостійність півострова, не бажаючи втрачати у боротьбі за примарний золотоординський спадок місцеві ресурси, права і привілеї. Оскільки Хаджи Герай жив при дворі литовського князя Вітов­та, це давало можливість розраховувати також на підтримку Великого князівства Литовського. І справді, до самої смерті хан мав незмінну підтримку з боку правителів Литви і Польщі. «Князь великий Жигимонт (йдеться про Великого литовського князя Сігізмунда), — записано у московському літописі, — дав йому людей до... орди перекопської, на царство послав». Перші згадки про діяльність Хаджи Герая у Криму припадають на 1433 р., коли його, імовірно, згадано в генуезьких джерелах як союзника мангупського князя держави Феодоро Алексія, котрий повстав проти генуезців^{[1] [2] [3].}

1433 р. грецька община генуезької фортеці Чембало (на те­риторії сучасної Балаклави) повстала і вигнала латинян. За цим повстанням стояв князь Алексій, який намагався таким чином здобути вихід до моря. Час для виступу проти генуезців було обрано дуже вдало — 1433 р. Генуя зазнала біля берегів Сар­динії поразки у війні з Арагонією, її флот був розгромлений, а фінанси виснажені.

Утім, навіть перебуваючи у вкрай скрутному становищі, ге­нуезці не могли залишити стратегічно важливі торговельні ко­лонії в Криму, насамперед Кафу, без підтримки. У липні 1433 р. Кафа закликала на допомогу ескадру з Константинопольської Пери на чолі з Бартоломео ді Леванто, однак феодоритам вда­лося утримати Чембало. Тоді Сенат Генуї і банк св. Георгія при­йняли рішення про невідкладну допомогу кримським колоніям. Банк узяв на себе усі військові витрати, а сенат відіслав у бе­резні 1434 р. з Генуї ескадру з 20 галер з 6 тисячами відбірних вояків під командуванням адмірала Карла Ломелліно. Вже на початку липня рішучий похід італійців завершився переконли­вою перемогою. За свідченням падуанського хроніста Андреа Гатарі («Щоденник Базельського Собору»), 4 червня 1434 р. Чембало було взяте і «віддане солдатам на грабунок». У листі Карла Ломелліно з Кафи до Генуї його племіннику Маттео Ло­мелліно від 9 червня 1434 р. (був отриманий у Генуї 7 вересня 1434 р.) наведено перелік перемог генуезців: «над Чембало, над Каламітою, над Брозоні (Brozoni), над усією Готією (tota Gotia)». Князь Феодоро Алексій був повністю розгромлений, після чого, за задумом генуезців, мала настати черга його со­юзника — Хаджи Герая.

Вирішальна битва відбулася 22 червня 1434 р. біля сели­ща Карагоз (Кастадзон). Про її вкрай невтішні для італійців наслідки повідомив у своєму листі від 20 липня 1434 р., адре­сованому вже згаданому Маттео Ломелліно, Нікола де Порта з Пери. Поблизу Солхата, писав він, татари «захопили з наших більше 2000, і понад це захопили вози зі зброєю». У битві за­гинув і сам Карло Ломелліно.

Розгром генуезців був колосальним, і, ймовірно, цілком справедливим є припущення дослідників про те, що на підставі такої блискучої перемоги Хаджи Герай міг вимагати від Кафи визнання за ним статусу єдиного законного хана Криму.

У будь-якому разу, і Сеїд-Ахмеда, і Хаджи Герая сучасні до­слідники справедливо характеризують як «кримських сепара­тистів», які намагалися закріпитися на півострові з прилеглими територіями і відокремитися від «великої» загальнозолотоор- динської політики. У хаосі військово-політичних подій доби розпаду Золотої Орди Крим справді був ласим шматком — він поєднував у собі усі переваги степової гавані — відносну ізо­ляцію від небезпечного неспокійного степу з економічними вигодами міжнародної торгівлі, шляхи якої перетиналися на півострові. Навіть відірваний від степів Золотої Орди, півострів залишався тісно інтегрованим у середземноморську торгів­лю; спроможну задовольнити усі потреби місцевого населення. Ізоляціоністська позиція ханів цілком збігалася з настроями місцевої татарської еліти, яка не бажала розплачуватися влас­ними ресурсами і життями за примарні для неї цілі тих ханів, що бажали утвердити свою владу в Сараї. Завжди відособлений Крим фактично вже став на той час окремою державою, і йому бракувало лише авторитетного хана, який би, за словами Олекси Гайворонського, «повів би країну самостійним шляхом геть від тих лих, що продовжували стрясати ординську наддержаву».

Боротьба Улуг-Мухаммада з Кичі-Мухаммадом за владу у Золотій Орді мало обходила татарську знать Криму. 1438 р. це протистояння скінчилося утворенням Казанського ханату, владу у якому здобув Улу-Мухаммад.

Однак закріпитися на півострові Кичі-Мухаммадові не вда­лося, оскільки місцева знать його не підтримала. Однією з при­чин цього, ймовірно, стала його опора на прибульців — рід кня­зів Мансурових, родоночальникові якого Дивеї (онуку Єдигея) Кичі-Мухаммад пожалував на півострові 32 села. Ймовірно, ці володіння були відібрані у представників місцевих знатних родів, які були явно не задоволені втратою свого майна. Зреш­тою найбільш знатні місцеві татарські роди — Ширіни, Аргини, Барини та інші — почали шукати нового, більш прийнятного для себе сюзерена. Вибір зрештою зупинився на Хаджи Гераї, якого добре знали в Криму завдяки походженню з роду джу- чидських намісників Тимуридів. Ймовірно, не останню роль у виборі його кандидатури могла відіграти і яскрава перемога над генуезцями у 1434 р.

Мацей Стрийковський писав у своїй хроніці: «1443 р. татари перекопські, Баринські та Ширінські (Bokrinowscy і Syrinowscy) прислали до Казиміра, великого князя литовського, ярлик з проханням дати їм на царство Хаджи Герая (Aczkiereja), який на той час мешкав у Литві... Казимір у призначений день у Віль­ні, у підготовленому замку, звів з литовськими панами того Хаджи Герая на царство татарське і послав його в Перекопську орду з маршалом Радзівілом, який рішуче посадив його там». З незначними відмінностями описує ці події Хроніка Биховця, помилково датуючи їх 1445 р.

Наведену Мацеєм Стрийковським дату — 1443 р. — підтвер­джує той факт, що вже того року Хаджи Герай карбує у Кирк-єрі свою монету з титулом «Султан верховний», хоча цілком мож­ливо, що він прийшов до влади в Криму дещо раніше — вже у березні — на початку квітня 1442 р. Місце випуску монети, ймовірно, свідчить також про те, що важливу роль у затверджен­ні нового хана відіграли Яшлавські беки, які саме й володіли регі­оном між Кирк-єр (Чуфут-Кале) і річкою Альма. Ймовірно, саме цей рід виступив головним у спільній коаліції знатних крим­ських кланів, що об’єднала також Ширінів, Баринів й Аргинів. Так у Криму розпочався новий етап історії — виникла незалежна від Золотої Орди держава — Кримський ханат.

Оскільки Хаджи Герай був проголошений Кримським ханом за безпосередньої участі Казиміра, він дотримувався дружньої щодо Великого князівства Литовського політики. Як зазначає Хроніка Биховця, «и все те года за господство Казимира и за живота того царя Ази Герая упокой был межа княжеством Литовским и Ордой Перекопской». Укріпленню кримсько-ли­товського союзу на той час сприяла наявність спільного воро­га — орди Саїд-Ахмеда, яка кочувала на Поділлі неподалік від польсько-литовського кордону. Для Хаджи Герая Саїд-Ахмед був чи не найбільш небезпечним суперником, який прагнув оволодіти Кримським ханатом.

Розгромити орду Саїд-Ахмеда (руські літописи називали його прибічників «татарове Сеид-Ахметевы») Хаджи Гераю вдалося лише 1452 р. Чимало з прибічників Сеїд-Ахмеда пере­йшли на бік переможця, а самому йому вдалося врятуватися втечею. 1455 р. він навіть спромігся повернутися у свою орду і організувати похід на Русь, однак був розгромлений військами великого князя під Коломною на Оці. Переможений Саїд-Ах­мед втік до Литви і був, за наказом Казиміра, ув’язнений у фор­теці Ковно. Варто зазначити, що важливу роль в остаточному розгромі Саїд-Ахмеда відіграли київські князі Олельковичі, здійснивши раптовий напад на його орду.

Після поразки Саїд-Ахмеда Хаджи Герай остаточно затвер­див свою владу над Кримським улусом — серйозних конку­рентів у нього не залишилося. Важливим символічним фактом було також те, що кримський хан оволодів тронним шатром переможеного Саїд-Ахмеда. Цим Хаджи Герай затвердив за­конність своєї влади не лише у Криму, але й, номінально, над усією Ордою. Віднині ханські накази повинні були мати силу на території усього Великого Улусу — Криму, Кубані й усього Кипчацького Степу. Звичайно, Кичі-Мухаммед, який володів Дешт-і-Кипчаком і кочував у сусідніх з Кримом степах, не визнавав незалежності Кримського ханату, однак підтримка з боку місцевої знаті і вигідні географічні умови дозволяли Хаджи Гераю не рахуватися з претензіями сусіда.

Варто зазначити, що статус очолюваного Хаджи Гераем дер­жавного утворення як самостійного ханату ми приписуємо йому заднім числом. Самі сучасники ще не вповні усвідомлю­вали сутність подій, що відбувалися, і за інерцією мислили ста­рими категоріями. Так, жалуваний імунітетний ярлик Хаджи Герая від 8 березня 1453 р. на ім’я якогось Хакіма Ях’ї, свідчить, що Крим був не ханатом, а затвердив за собою статус «великого улусу» («улуг улус»). Таке означення одночасно засвідчувало як походження правителя з династії Чингізидів, так і те, що очолювана ним країна належить до більшої держави — юрту. Як бачимо, Хаджи Герай не називає свою державу Кримським Юртом, оскільки це означало б остаточне відособлення хана­ту, розрив із Золотою Ордою і відмову від золотоординських амбіцій. Одночасно засновник династії Гераїв не визнає влади ханів Великої Орди (Улуг Юрту) над собою, наголошуючи, що його улус є «великим». Термін «улуг улус» вельми красномовно відобразив тимчасову подвійність становища Криму — все ще не самостійний ханат, але вже й не провінція Великої Орди.

Кичі-Мухаммаду, здавалося б, також була вигідними лік­відація Саїд-Ахмеда, який претендував на владу над Великою Ордою, і обмеження апетитів Хаджи Герая Кримськими пів­островом та прилеглими степами, однак посилення Великої Орди не відбулося. Відокремлення Кримського ханату призвело до того, що татари Дешт-і-Кипчаку втратили на півдні вкрай важливу ланку степового шляху — Кримський півострів, який забезпечував торговельний зв’язок із багатими ринками Серед­земномор’я. Не змогло повноцінно замінити кримські порти навіть місто Азак (Тана), яке розташовувалося на території сучасного м. Азова на Дону і залишалося на той час у руках венеціанців. Крім того, суттєвою проблемою для кочовиків степів Північного Причорномор’я стала втрата можливості користуватися південними пасовиськами, на які вони зазвичай відкочовували з настання зимових морозів.

Після смерті Кичі-Мухаммеда 1459 р. Велику Орду охопи­ла внутрішньополітична криза, у боротьбі за спадок батька зійшлися брати Махмуд і Ахмат. При цьому зрозуміти, хто з них зрештою переміг, складно. Відомі монети обох ханів, що карбували в Астрахані і не мають датування: «Хан правосуд­ний Махмуд, син Кичі-Мухаммада» і «Хан правосудний Ахмат, син Кичі-Мухаммада». Різні ж руські літописи називають но­вого хана по-різному — то Махмутом, то Ахмутом, то Ахма­том. Ймовірно, обидва сини Кичі-Мухаммада оголосили себе ханами Великої Орди одночасно і ворогували, що підривало сили держави і дозволяло Кримському ханатові не боятися вторгнення з півночі. Більше того, скориставшись слабкістю степових одноплемінників, кримські татари самі нападали на них, що об’єктивно робило кримців союзниками не лише Ве­ликого князівства Литовського, але й московської держави, яка поступово посилювалася на північному сході.

У записі за 1465 р. Воскресенський і Ніконовський літописи повідомляють: «Прийде безбожный царь Махмут на Рускую землю с всею ордою и бысть на Дону... Прийде на него царь Азигирей (Хаджи Герай, хан кримський) и бие его и Орду взя. И начаша воеватися промеж себя, и тако избави Рускую землю от поганых». У хроніці Яна Длугоша згадано про те, що послан­ці папи римського Павла II, які прибули до ставки Хаджи Герая, дізналися, що «кілька днів тому Хаджи Герай розбив іншого хана татарського Кичі-Махмета (?)... всі його місця і дружин за­брав собі». Як бачимо, кримський хан розгромив одного з ханів

Великої Орди, Махмуда, тоді, коли той збирався йти походом на руські землі. Після поразки Махмуд змушений був поступитися Дешт-і-Кипчаком братові Ахмату, а сам втік до Астрахані, що стало початком утворення Астраханського ханату.

Загалом, перемоги Хаджи Герая 1452 року над Саїд-Ахма­дом на Дніпрі і 1465 року над Махмудом на Дону остаточно затвердили суверенітет Кримського ханату і його незалеж­ність від Великої Орди. Крім того, це були наочні ознаки того, що становлення самостійного державного утворення в Криму сприятиме подальшому ослабленню Великої Орди.

Складнішою була ситуація у контактах новоутвореного улу­су в Криму з кафинськими генуезцями, які також не визнавали незалежності Кримського ханату. Спочатку вони ігнорували Хаджи Герая і вважали за краще вирішувати свої справи з Ки- чі-Мухаммадом. Той кочував далеко за межами півострова і тому не мав можливості втручатися у внутрішні справи італійських колоній, що цілком влаштовувало латинян. Щоб приборкати норовливих генуезців, Хаджи Герай вирішив звер­нутися по допомогу до турецького султана Мехмеда Фатіха, який щойно завоював легендарне місто християнського сві­ту — столицю Візантійської імперії Константинополь. Зрештою це призвело до встановлення васальної залежності Кримського ханату від Османської імперії. Здобувши незалежність від Ве­ликої Орди, кримська татарська держава змушена була погоди­тися на залежність від могутньої сили, яка оволоділа усім схід­ним Середземномор’ям і панувала в акваторії Чорного моря.

1454 р. у районі Керчі відбулася зустріч хана з командувачем турецького флоту Демір-Ках’я, під час якої, ймовірно, було укладено угоду, що відкривала туркам доступ на Кримський півострів. 11 липня 1454 р. 56 турецьких галер з’явилися на кафинському рейді «на відстані одного пострілу з бомбарди». Турецький флот стояв біля міста мирно чотири дні, доки на базарі Кафи місцеві грецькі й вірменські торговці не вбили п’ятнадцятьох турецьких моряків. Османи спробували двічі штурмувати місто, але були відбиті.

. Майже одночасно з появою турецької ескадри у Кафинській затоці, а точніше на третій день облоги, під Кафою з’явився шеститисячний загін татарських вершників на чолі з Хаджи Ге­раем. Після перемовин хана з турецьким адміралом османська ескадра, отримавши від генуезців запас продовольства, рушила в море. У складній ситуації, коли, за свідченням кафинського консула Борруеледі Кібелла, у місті в генуезців не було навіть найнеобхіднішого для захисту, вони змушені були піти на пере­мовини із Хаджи Гераем. За їхніми підсумками італійці визнали хана незалежним від Великої Орди володарем степового Криму і погодилися сплачувати йому щорічну данину в 1500 золотих венеційських дукатів. З турками генуезці також уклали угоду, згідно з якою мали щорічно сплачувати їм 3000 дукатів.

Спершу контакти татар з турками не були інтенсивними і дружніми. Константин з Островіци у «Записках яничара» зазначав, що кримському ханові не подобалося контактувати з османами і він разом із правителем Ак-Коюнлу волів сусідити з трапезундським імператором. Під володіннями трапезундсько- го імператора малися на увазі, швидше за все, землі християн­ського грецького князівства Феодоро з центром на горі Мангуп, які до 1365 р. формально залежали від Трапезундської імперії. Це, вочевидь, було пов’язано з торговельними інтересами хана, який прагнув позбавитися залежності від генуезців у морській торгівлі й через це підтримував феодоритів, які облаштували власний морський порт Каламіта (сучасний Інкерман) в Готії.

Очевидно також, що Хаджи Герай прагнув дотримувати традиційного союзу з Литвою. Документально це підтверджує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий ним 1461 р.: «Київ з усіма доходами, землями, водами і май­ном», «Поділля з водами, землями і всім майном», а також численні міста Київщини, Чернігівщини, Смоленщини і Брян- щини аж до Новгорода. Звичайно, жодної реальної влади у татарського володаря над цими землями не було, однак на символічному рівні, вкрай важливому в ті часи, цей ярлик мав велике значення. Він засвідчував звільнення цих земель від ординського панування і закріпив їх за Литвою, що в кон­тексті боротьбі за ці землі з Московією було для великого литовського князя вкрай важливим.

Ян Длугоіп (1415—1480 рр.) у своїй хроніці звеличував Хад­жи Герая як захисника руських земель, який стримував своїх татар від розбійних нападів, заохочував їх до землеробства і торгівлі. Длугош навіть стверджував, що хан готовий був взя­ти участь у боротьбі християнських держав проти Османської Туреччина, якщо б Казимір закликав до цього. Ймовірно, на фоні своїх спадкоємців, які, починаючи вже з Менглі Герая, здійснювали мало не щорічні спустошливі набіги на землі су­часної України, хан Хаджи справді може здатися «охоронцем спокою руських земель».

При цьому і конфліктів з Османською імперією хан також прагнув уникати. Коли 1466 р., у останній рік життя Хаджи Герая, папський легат, посланець папи римського Павла II і ав­стрійського імператора Фрідріха III закликав його взяти участь у спільному поході проти османів, хан ухилився. Кримський володар послався на те, що його литовський союзник і поча­сти покровитель не бере участі у цій війні. При цьому у Хаджи Герая була вагома причина для відмови — турецький султан фактично підтримав його у протистоянні з Великою Ордою. Хан Махмуд, що її очолював, під час підготовки до нападу на Крим 1465 р. листувався з турецьким султаном, бажаючи ук­ласти з ним угоду проти Хаджи Герая, однак жодної підтримки з боку османів не здобув. Вочевидь, між Кримським ханатом і Османською імперією було укладено певну угоду про те, що вони не будуть підтримувати ворогів одне одного. Внаслідок цього місія венеційця Джана Баттіста де ла Вольпе до Криму для створення антитурецької коаліції зазнала невдачі й він змушений був шукати підтримки у Московії.

Після смерті Хаджи Герая 1466 р. між його синами почалася боротьба за престол. На перший план спочатку вийшов дру­гий за старшинством син хана (перший помер ще за життя батька) Нур-Давлет, який навесні 1467 р. відправив до короля Казиміра IV посольство зі звісткою про смерть батька і про те, що верховна влада в Кримському ханаті, «за одностайною згодою усіх мурз та уланів», віднині належить йому — Нур-Дав- летові. При цьому новий хан запевняв, що бажає дотримувати традицій батька і підтримувати дружні відносини з Литвою і Польщею. Посольство було прийняте прихильно, і Казимір запевнив Нур-Давлета у дружбі та союзі.

Насправді становище Нур-Давлета не було аж таким стій­ким, як він запевняв. Проти нього виступив його молодший брат Менглі, який тривалий час жив у Кафі і здобув там мало не «європейську» освіту. Талановитий та енергійний, він не­вдовзі взяв гору над менш обдарованим і освіченим Hyp-Дав- летом. У боротьбі Менглі Герая підтримали представники місцевої знаті, не задоволені тим, що Нур-Давлет висловив покірність щодо Великої Орди і звернувся до тамтешнього хана Ахмеда за ярликом на право володіння Кримом. Це був значний крок назад порівняно з політикою Хаджи Герая, який відстоював незалежність Кримського ханату, і не дивно, що кримські беї поставилися до цього вкрай негативно. Підтрима­ли Менглі Герая і кафинські генуезці, яким він обіцяв знизити данину, що її Кафа мала сплачувати до ханської скарбниці.

Зрештою вже на початку 1469 р. до Казиміра прибуло нове кримське посольство, яке повідомило, що Нур-Давлета поз­бавлено влади, «оскільки він виявив себе негідним», а ханом став Менглі Герай. У приході нового хана до влади важливу роль відіграли генуезці, які, за домовленістю з Менглі Гера- єм, утримували в почесному ув’язненні в Кафі Нур-Давлета і ще чотирьох його братів. Пізніше, після невдалого замаху на Нур-Давлета, під час якої загинув один із генуезців — началь­ник варти Джованні Барбо — і розлючений натовп кафинців вимагав розправи над татарами, їх було переведено в Судак. Казимір пасивно сприйняв зміну правителя у Кримському ха­наті і жодним чином не намагався ані підтримати недавнього союзника Нур-Давлета, ані зав’язати тісніші дружні стосунки з Менглі Гераєм. Ба навіть більше — практично одночасно, вже з 1469 або 1470 р. Казимір встановив зв’язок з ханом Великої Орди Ахматом, підбурюючи його напасти на Москву.

1471 р. королівський посол Кірей Кривий переконував хана Ахмата, щоб той «пішов на Московського великого князя з усією Ордою своєю». Ахмат, втім, не поспішав із відповіддю, оскіль­ки, як справедливо припускають дослідники, був занепокоєний безпекою своїх південно-західних кордонів, яким загрожував Кримський ханат. Ахмат добре пам’ятав розгром війська Великої Орди, який здійснив 1465 р. на Дону кримський хан Хаджи Герай саме в той момент, коли татари збиралися напасти на Русь.

Спочатку Менглі Герай все ще намагався підтримувати друж­ні стосунки з Великим князівством Литовським, видавши Ka- зиміру ярлик на руські землі. Однак невдовзі, починаючи вже з 1473 р., було започатковано контакти з Москвою, з якою хан зв’язався через кафинського купця-юдея («жидовина») Ходжи (Хозі) Кокоса. Велика Орда була природним ворогом як для Кримського ханату, так і для Московського князівства. Для ос­таннього союз із Кримом для спільного протистояння Великій Орді також був украй важливим і вигідним, причому не лише у військово-політичному, але й у символічному плані — великий князь московський Іван III набував завдяки йому статусу рів­ного, ставав «другом і братом» татарського хана. Це символічно звільняло князя від підлеглого становища у межах ординського панування, яке до того часу вже значно похитнулося. Зрештою між Москвою і Кримом було укладено попередню угоду про «братню дружбу і любов проти недругів стояти за одно».

Іван III запропонував Менглі Гераю бути з ним «у братерстві й дружбі» і схиляв до укладення міцного військово-політич­ного союзу, скерованого одночасно і проти хана Великої Орди Ахмата, і проти Казиміра. За це він обіцяв надавати Кримсько­му ханові такі ж «поминки» (щорічні виплати, які були чимось середнім між даниною і подарунком), які він отримував від Ка­зиміра. Менглі Герай же був готовий винятково до союзу проти хана Ахмата і не бажав розривати традиційно дружні відносини з Литвою, посилаючись на приязнь, яка зберігалася ще від часів правління його батька. Московський князь Іван III натомість наполягав на одночасному союзі проти хана Ахмата і короля Казиміра, активно використовуючи страх Менглі Герая перед Великою Ордою. І невідомо, до яких результатів прийшли б зрештою обидві сторони, якби у Криму знову не відбулася зміна влади.

1475 р. Менглі Герай був скинутий кримськими беями і зму­шений був шукати прихистку за стінами генуезької Кафи. Відбу­лося це внаслідок низки подій, що почалися після спроби хана відібрати у одного зі знатних татарських високопосадовців бея Емінека прибуткову посаду тудуна — ханського намісника в ге­нуезьких колоніях (у генуезьких джерелах ця посада називалася «Titanus, seu Vicarius Canlucorumw). Менглі Герай збирався пере­дати її кафинському ставленику, який підкупив генуезців. Вчинки і претензії Емінека були неприйнятними для хана — посадовець інтригував з генуезцями і османами за спиною Менглі Герая і на­віть вимагав у татарського володаря, щоб той віддав йому за дружину власну матір, удову Хаджи Герая. Зарозумілий бей був скинутий і вигнаний з Криму. Місце Емінека шляхом підкупу та інтриг серед генуезців посів Шейдак, якого зневажали усі беї. Це викликало велике обурення татарської знаті, яка за таке призна­чення позбавила влади і самого Менглі Герая. На престол замість усуненого Менглі Герая було зведено його брата Хайдара (Айдера).

Тим часом Емінек, дізнавшись про повалення хана, повер­нувся до Криму і на правах близького друга Хайдара, з яким нещодавно ходив в успішний похід на литовські землі, очолив бунтівних Ширінських беїв. Користуючись їхньою підтримкою, він зв’язався з османським султаном Мехметом II, пропонуючи йому спільно завоювати генуезькі колонії Криму і передати їх під владу Порти. Турецький володар згодився на пропозицію і вислав у Крим величезний флот майже з п’ятисот великих і малих суден. Очолював цю армаду знаменитий полководець, великий візир Гедик-Ахмед-паша.

31 травня 1475 р. величезна турецька ескадра з 300 кораблів підійшла до Кафи. Османське військо налічувало 10 тисяч яни­чарів, 10 тисяч піхотинців-азапів, щонайменше одну тисячу вершників і три тисячі коней. Хоча генуезці були готові боро­нитися, місцеве грецьке та вірменське населення наполягало, щоб вони здали місто, сподіваючись на милість переможця. В іншому випадку греки й вірмени погрожували самі перебити усіх генуезців і відкрити туркам міські ворота. Не маючи за та­ких умов можливості захищати місто, консул Антоніо Кабелла змушений був здати Кафу Ахмед-паші.

6 червня 1475 р. місто здалося османам і було жорстоко по­грабоване. Місцевих мешканців, за винятком генуезців, загарб­ники не чіпали, однак забрали у рабство понад дві тисячі юна­ків — вони мали стати яничарами, і понад п’ятсот дівчат, які мали поповнити гареми османської столиці. Крім того, кафинці мали сплатити величезну контрибуцію й відбудувати зруйно­вані обстрілами міські укріплення. Найбільше ж постраждали генуезці, триста з яких були страчені османами на місці, а інші вивезені до Стамбула для поселення там у спеціально виділе­ному кварталі. Кафа, яка була кримським Константинополем у мініатюрі, повторила, таким чином, долю величної візантій­ської столиці. Наведене порівняння не випадкове, оскільки згодом турки називали колишню столицю генуезьких колоній Кючук-Стамбул — «Маленький Стамбул».

Навчені гірким досвідом кафинців, мешканці інших генуезь­ких колоній Криму запекло захищалися. Про це переконливо свідчать дані археологічних розкопок — турецьке завоювання супроводжувалося масовими пожежами і погромами. Героїч­но оборонявся генуезький консул Солдайї Христофоро ді Не­гро (1471—1475 pp.). Його останнім прихистком стала церква, у якій він був спалений живцем разом з останніми захисниками міста. Півроку трималося в облозі розташоване на горі Мангуп князівство Феодоро на чолі з князем Александром. Турки ви­користали проти захисників твердині найпотужнішу на ті часи артилерію, калібр якої становив 400 мм, а вага ядер сягала 86 кг. Утім, навіть при цьому місто вдалося взяти лише обманом — турки вдали, що відступають, і, коли феодорити кинулися за ними, залишений у засідці загін яничарів увірвався у фортецю і влаштував там криваву різанину.

Кримські татари в цей час або дотримувалися нейтралітету і не втручалися у військові дії, або виступили на боці турок. Наприклад, це зробили прибічники Емінека. Лише невеликий загін вірних Менглі Гераю вояків підтримував генуезців, однак був легко відкинутий краще навченими, озброєними, органі­зованими та й просто значно численнішими османами. Сам позбавлений влади хан був захоплений у полон і змушений був підкоритися султанові. Ахмед-паша не насмілився самостійно вирішити долю полоненого хана і відіслав його до Стамбула на суд до падишаха. Вороги Менглі Герая з Емінаком на чолі, маючи зв’язки при султанському дворі, усіляко інтригували проти хана. Менглі Герай провів у османській столиці три довгих роки.

Тим часом у розбурханому османським вторгненням і місце­вими татарськими чварами Криму між беями спалахували все нові й нові усобиці. Хайдара позбавив влади Нур-Давлет, який повернувся на півострів, а владі Емінека над Ширінськими беями загрожували все нові й нові заколотники. Турки ж, покінчивши з Мангупом, рушили на підкорення Молдови, зобов’язавши Емі­нека виступити разом з ними. Дізнавшись про ситуацію в Криму і відсутність там переважної більшості боєздатних вояків, що рушили у молдовський похід, хан Великої Орди Ахмет вирішив повернути владу над сепаратистським півостровом. З цією ме­тою він відправив на підкорення Криму свого сина Джанібека.

Джанібек, скинувши Нур-Давлета, не зміг і, ймовірно, навіть не сподівався закріпитися у Криму надовго. Справді, менше ніж за рік Нур-Давлет, повернувшись на півострів, вигнав звідси Джанібека. Однак і йому не вдалося навести лад у квітучому колись краєві. За таких тяжких умов роки правління Хаджи Ге­рая і його сина Менглі Герая сприймали мало не як золоту добу загального благоденства, і не дивно, що представники місцевої знаті здійснили спробу повернути останнього вдалого правителя до влади. 1478 р. Емінек звернувся до турецького султана з про­ханням повернути Менглі Герая у Крим і призначити його ханом.

Хоча одночасно з цим Hyp-Давлет і його прибічники надсила­ли до Стамбула листи, звинувачуючи Емінека у наклепах і зраді, султан зрештою зглянувся на прохання повернути на правління Менглі Герая. Ймовірно, позбавлений влади кримський хан, про­живши три роки при османському дворі, зміг зрештою здобути довіру Мехмеда II, а також пообіцяв султанові бути вірним со­юзником Османської імперії. Навесні 1478 р. Менглі Гераю було дозволено повернутися у Крим і оселитися в Кафі, в очікуванні реакції місцевої знаті на його повернення. Вона виявилася доволі сприятливою, і, зрештою, 1479 р. Менглі Герай зміг повернути собі володіння свого батька. «Таким чином, — підсумовує автор «Короткої історії кримських ханів», — Менглі Герай перший з Кримських ханів подав приклад визнання над собою верховної влади султанів роду Османового».

Повалені брати Менглі Герая Hyp-Давлет і Айдер покинули Крим, знайшовши прихисток у короля Казиміра, який поселив їх у Києві. А невдовзі вони й узагалі перебралися до Москви. Так Менглі Герай позбавився місцевих суперників, однак по­трапив у залежність від турецького султана.