У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату

Повернувши владу над Кримським ханатом, Менглі Герай був занепокоєний обороною своїх володінь від нападу хана Великої Орди Ахмата. За цих умов, а також враховуючи загравання коро­ля Казиміра IV з ханом Великої Орди, кримський хан виявився готовим прийняти всі умови союзу з великим московським кня­зем Іваном III, зокрема й укладання одночасного союзу проти Литовсько-Польської держави.

Зрештою 1479 р., після низки переговорів, що відбувалися як у Москві, так і у Криму, було укладено договір, згідно з яким Іван III і Менглі Герай мали спільно боротися проти хана Ве­ликої Орди Ахмата і виступати проти короля Казиміра: «А на Ахмата царя быть с нами за один: коли пойдет на меня царь Ахмат, и тобе моему брату, великому князю Ивану, царевичев твоих отпустить на Орду с уланами и князями. А пойдет на тобя Ахмат царь, и мне Менгли-Гирею царю на Ахмата царя пойти или брата своего отпустити со своими людми. Также и на короля, на вопчего своего недруга, быти нам с тобою заодин: коли ты на короля пойдешь или пошлешь, и мне на него пойти и на его землю; или король пойдет на тобя на моего брата на великого князя, или пошлет, и мне также на короля и на его землю пойти».

Як бачимо, кримсько-московський союз, згідно з умовами цього договору, постає як оборонний щодо хана Ахмета і як оборонно-наступальний щодо короля Казиміра. Оскільки Велика Орда була давнім ворогом Кримського ханату, союзна щодо неї поведінка литовського князя неминуче відштовхнула Менглі Герая від Литви і змусила шукати нових союзників, якими стали в Криму Османська імперія, а за межами півос­трова — Московське князівство.

Кримсько-московський договір відображав нову конфігура­цію міжнародних відносин у регіоні. Велике князівство Москов­ське де факто визнавало за Кримським ханатом статус єдиного легітимного спадкоємця Золотої Орди на противагу Великій Орді, залежність від якої обтяжувала московську державу.

Король, у свою чергу, зробив ставку на союз з Великою Ор­дою, що було з його боку великою стратегічною помилкою: Орда слабшала і була вже неспроможна допомогти Казиміру у бороть­бі з Москвою. У той же час підтримуваний турками Кримський ханат, навпаки, посилювався, набуваючи дедалі більшої ваги в регіоні. Однак Крим було для короля втрачено внаслідок друж­ньої політики Казиміра щодо Великої Орди, ворожої до Менглі Герая. У цій конфігурації союзів Великого князівства Москов­ського і Кримського ханату, за спиною якого стояла Османська імперія, з одного боку, і Великої Орди та Великого князівства Ли­товського, тісно пов’язаного з Королівством Польським, — з дру­гого, очевидна перевага сил була на боці московитів і кримців.

1480 р. хан Великої Орди Ахмет виступив проти Великого князя Московського Івана III і рушив зі своїм військом на ли­товський кордон Московії річку Угру, чекаючи там на допомогу від Казиміра. У цей же час, виконуючи умови кримсько-мос­ковського договору, Менглі Герай здійснив набіг на Поділля. Це дозволило відвернути увагу короля й не дало йому змоги приєд­натися до війська Великої Орди. Навіть якщо погодитися з тим, що експедиція кримського хана не мала вирішального значення, оскільки Казимір і так не збирався приєднуватися до хана Ахмета, у будь-якому разі похід Менглі Герая треба визнати одним із по­воротних моментів як в історії Кримського ханату, так і України, Литви, Польщі та Росії. Вочевидь, треба визнати, що геніальна військова операція проти союзу Великої Орди і Великого кня­зівства Литовського була розіграна спільно і злагоджено двома правителями — Іваном III і Менглі Гераєм.

Крім того, після походу на Поділля Крим остаточно перестав бути союзником Великого князівства Литовського і став го­ловною загрозою для південних литовсько-польських рубежів. Це, зрештою, породило феномен Дикого Поля — відкритого степового простору переважно на півдні — південному сході сучасної України. До цього степове Північне Причорномор’я аж ніяк не було знелюднілою пусткою, якою воно стане внаслі­док людоловських набігів кримських татар до XVI ст. Поселення татар Ак-Мечеть, Торговиця, Караул між Південним Бугом і Дні­стром, численні татарські городища і селища XIII—XV ст. на території сучасних Запорізької, Миколаївської та Херсонської областей зникнуть саме через зміну політичної ситуації в регіоні.

Ще однією причиною стане зміна торговельної кон’юнкту­ри. Раніше Крим був західними воротами Золотої Орди, сте­пові володіння якої поєднували Чорне море зі Сходом, звідки відносно безпечно караванними шляхами прибували доро­гоцінні східні товари. Це дозволяло півострову процвітати за рахунок посередницької торгівлі. Після розпаду Золотої Орди і посилення ворожнечі Кримського ханату з Великою Ордою континентальні торговельні шляхи припинили своє функціо­нування і півострів втратив звичну роль останньої ланки на шляху товарів зі Сходу на Захід. Потрібно було запропонувати якийсь новий товар, який би компенсував втрати і був до­статньо привабливим на середземноморських ринках. Таким товаром стали раби, які користувалися значним попитом, пе­редусім у межах Османської імперії, і яких Кримський ханат міг у значних кількостях постачати на зовнішні ринки, вчиняючи набіги на сусідні країни з осілим землеробським населенням.

Наслідком грабіжницьких набігів кримських татар стали колосальні людські втрати українських земель Великого князів­ства Литовського, а згодом — Речі Посполитої.

Зрештою наприкінці літа 1482 р. Менглі Герай, який і сам був зацікавлений у здобичі, виступив на Київ. Київський воєвода Іван Хоткевич отримав звістку про наближення ворога за чо­тири дні до підходу війська кримського хана до міста, і «во град збегошася многие люди», однак часу на підготовку до оборони виявилося замало. Під захист київського замка зібралися меш­канці навколишніх поселень, прибув туди й печерський ігумен з монахами і монастирською скарбницею.

Кримське військо підступило до Києва 1 вересня 1482 р., причому хан завбачливо не став надто наближатися до фор­течних мурів, а тим більше — починати штурм, бо не бажав підставляти своїх вояків під прицільний вогонь з гармат. Зу­сібіч оточивши місто, він наказав підпалити його з кількох боків і дочекатися, доки мешканці почнуть залишати охоплені вогнем будинки й укріплення. Палаючий Київ пав практично без бою, кримцям достатньо було захоплювати у полон втікачів від пожежі. За словами Ніконовського літопису, Менглі Герай «град взя... и огнем сожже... Полону бесчисленно взя, а землю Киевскую учиниша пусту».

Дотла спаливши місто, кримський хан зайшов на згарище, де його вояки грабунками довершили спричинене вогнем спу­стошення. У полон був захоплений і київський воєвода Іван Хоткевич разом з усією своєю сім’єю.

За своїми катастрофічними наслідками в історії Києва по­гром 1482 р. цілком може бути порівнянним з фактично повним знищенням міста 1240 р. під час Батиєвої навали. У синодику Києво-Печерського монастиря, який почав відновлюватися че­рез деякий час після руйнації, згадано, що попередній монастир «изгорел пленением киевским безбожного царя Менкирея им погаными агаряны; тогда и сию божественную церковь опустошиша, и все святые книги и иконы пожгоша». Цікаво при цьому зазначити, що місцеві церковні інтелектуали про­довжували прихильно ставитися до московських князів, ймо­вірно, не підозрюючи про справжню роль Івана III у спаленні рідного міста.

Казимір IV, зі свого боку, доклав чимало зусиль для того, щоб відбудувати спалений Київ і замиритися з Менглі Гераєм. Для цього він відіслав відновлювати місто маршалка Богдана Сако­вича, забезпечивши його значними ресурсами — 40-тисячним військом і 20 тисячами будівельників. До хана ж було відправлено посольство, яке пропонувало вважати київський погром непри­ємним непорозумінням, а точніше — «Божим гнівом за гріхи», який спіткав Київ немов би незалежно від участі Менглі Герая у спаленні міста. Казимір пропонував якнайшвидше відновити мирні відносини: «Што ся тое дело межи нами стало — над Киє­вом, ино то стало ся Божий гнев за грех, хотя бы и ты, царю, тому помощником не был — однако было тому городу гореть и тым людя погибнуть, коли на них Божий гнев пришел. А с Божее ласки, у нас есть городов и волостей, и людей досить. Ты пак прислал посла и указал речи свои, што с нами хочешь жить по тому, как и отец твой и хочешь нам прислать сына своего — ино коли твой сын будет у нас, тогды будем за одно».

Така політика мало допомогла Казимірові — після київського погрому набіги кримців на українські землі стали практично щорічними. Захоплюючи численний ясир, спалюючи села і мі­ста, татари загрожували часом дійти аж до Кракова. Наприкінці XV—XVI ст. не минало й року без вторгнення татарського війсь­ка на Поділля, у Подніпров’я, на Волинь, у Галичину, Малу Поль­щу, Білорусь і навіть далеку Литву. Показовою є сама лишень хронологія найбільш значних набігів цього часу, не враховуючи середніх і малих чапулів і беш-башів, що траплялися постійно: 1485—1487 рр. — Поділля, 1488 р. — Київщина і Мала Польща, 1490 р. — Волинь і Галичина, 1493 р. — Київщина, 1494 р. — По­ділля і Волинь, 1496 р. — Волинь, 1497 р. — Волинь, Київське Полісся, Брацлавщина, 1498 р. — Галичина, Підгір’я, Поділля, 1499 р. — Белзьке воєводство, поділля, Брацлавщина, 1500 р. — Берестейщина, Київщина, Волинь, Галичина, Мала Польща, 1502 р. — Волинь, Берестейщина, Галичина, Мала Польща, По­куття, 1503 р. — Чернігово-Сіверщина, Полісся, Поділля, Покут­тя, 1505 р. — Білорусь, Литва, Берестейщина, Поділля, Галичина.

Набіги тривали й пізніше, і не дивно, що внаслідок їх регу­лярності та інтенсивності значна смуга прикордонних з Диким Полем земель практично знелюдніла. Михайло Грушевський писав з цього приводу: «Ні печенізький погром, ні половецька гроза XI в., ані походи Бату не обіймали такої величезної тери­торії ані дорівнювали інтензивністю своєю руїнним наслідкам сеї нової грози... Трудно собі навіть представити всю глубину нещастя, в яке впали українські землі, і всю соромотність без- радности державних чинників супроти нього».

Близькість і доступність українських земель робила їх прі­оритетним об’єктом для нападу кримців. Це добре розуміли у Москві. Певний час, щоправда, Менглі Герай намагався вести подвійну гру, переконуючи короля через послів у тому, що він бажає зберегти традиційне «братство» і жити так, «як жив цар Ач-Герей з великим королем польським і великим князем литовським». Він навіть встиг у першій половині 1480 р. укла­сти з Казиміром союз за формулою: «Хто буде цареві (Менглі Гераю) супротивник, то той і великому королеві (Казиміру) супротивник; а хто великому королеві супротивник, той і ца­реві супротивник». Однак це не могло тривати довго, і вже восени 1480 р. кримському хану довелося виправдовуватися за свій набіг на Поділля, а московська сторона все наполегливіше вимагала дотримання умов московсько-кримського договору в частині, скерованій проти Казиміра.

Слід зазначити, що саме в цей час, у 80-ті рр. XV ст., на між­народній арені остаточно затвердилося означення підвладного Манглі Гераю улусу як Кримського ханату. Так, в офіційному дипломатичному листуванні Москви з татарами назва Тав­рійського півострова Кримом, а татарського державного утво­рення, розташованого на півострові, Кримським ханатом, з’являється не раніше кінця XV ст. До цього використовували означення на кшалт «у Орді у Менглі-Гірея». Ця терміноло­гічна обережність, ймовірно, була пов’язана з тим, що поява нового татарського державного утворення вважалася певний час питанням ще не вирішеним остаточно, через що москов­ські дипломати зосереджували свою увагу на особі правителя, а не на підвладній йому державі.

Після безрезультатного, але загалом стратегічно програшного для Великої Орди стояння на Угрі хан Ахмед повернув назад і був убитий своїми давніми ворогами — сибірським ханом Іваком і ногайським беєм Ямгурчі. Спадкоємці Ахмед-хана — «Ахматові діти» — брати Сеїд-Ахмед, Муртаза і Шейх-Ахмед знайшли прихисток у Менглі Герая, який забезпечив їх усім необхідним. Гостинність, однак, виявилася даремною. Сеїд-Ах­мед II, ставши зрештою ханом Великої Орди, здійснив 1485 р. спустошливе вторгнення на півострів. Приводом для нього стало звільнення брата Муртази, якого Менглі Герай утриму­вав як почесного заручника. Кримський хан був розгромлений і, поранений під час бою, втік до фортеці Кирк-єр. Муртазу було звільнено, однак Сеїд-Ахмед продовжив похід, бажаючи підкорити собі увесь півострів. Обманом було захоплено давню татарську столицю Старий Крим (Солхат), мешканцям якої загарбник спочатку пообіцяв недоторканність. Коли ж вони, довірливо відкривши ворота, впустили вояків Сеїд-Ахмеда, він зрікся своїх слів і сплюндрував місто.

За цих украй несприятливих для Менглі Герая умов лише до­помога з боку османських турок могла врятувати кримського володаря. Коли Саїд-Ахмед спробував вимагати у турок здати Кафу, турецький генерал-губернатор міста Касим-паша влашту­вав йому масштабну демонстрацію сили, наочно показавши силу фортечних і корабельних гармат. Татари, які не мали раніше спра­ви з важкою артилерією, злякалися і почали відступати, а Менглі Герай завершив вигнання ворожого війська з Криму, відбивши у нього всю здобич і полонених. «Ахматовим дітям» довелося залишити Крим, однак вони продовжували панувати у степах, постійно загрожуючи півострову новими можливими нападами.

За таких умов союзний договір з Іваном III був дуже важ­ливим. Великий московський князь писав 1485 року до крим­ського хана про те, що «посылал в Орду уланов и князей и ка­заков всех, колко их ни есть в моей земле. И они под Ордою были все лето и делали, сколько могли». 1497 року знову «хо­дили под Орду наши люди, и брата твоего Нуродовлатовы ца­ревы люди, да там под Ордою улусы имали и головы поймали». Нур-Давлет, брат Менглі Герая, на той час міцно утвердився у московських володіннях, здобув за службу від Івана III ціле місто Касимів з прилеглими селами і заснував там так званий «Касимівський юрт» з власним військом і двором.

Допомагали московити кримцям і пізніше. Особливо небез­печна ситуація для Менглі Герая склалася 1491 р., коли військо Великої Орди підійшло до самого Перекопа. Допомога з боку Великого князівства Московського виявилася тоді дуже дореч­ною для кримського хана. Ніконовський літопис так описує цей вдалий у стратегічному плані похід: «Тоя же весны, месяца Майя, прийде весть к великому князю Ивану Васильевичу, что идут Ординские цари Сеит-Ахмет и Шиг-Ахмет с силою на царя Мин-Гиреа Крымского. Князь же великий на помощь Крымского царю Мин-Гирею отпустил воевод своих в Поле под Орду, князя Петра Микитичя Оболенского да князя Ивана Михайловича Репню Оболенского же, да с ними многих детей боярских двора своего, да Мердоулатова сына царевича Сатылгана с уланы и со князи и со всеми казаки послал вместе же со своими воеводами. А Казанскому царю Махмет-Аминю велел послати воевод своих с силою вместе же со царевичем и с великого князя воеводами, а князю Андрею Васильевичю и князю Борису Васильевичю, бра­тии своей, велел послати своих воевод с силою вместе же с свои­ми воеводами... И снидошася вместе великого князя воеводы со.царевичем Сатылганом и с Казанского царя воєводами, со Абаш-Уланом и со Бураш-Сеитом, в Поли, и княже Борисов вое­вода туто же их наехал, и поидоша вместе под Орду. И слышавше цари Ординские силу многу великого князя в Поли и убоявшеся, възвратишася от Переколи; сила же великого князя възвратися в свояси без брани». Доки кримський хан «сидел в осаде» за Пе­рекопом, відбиваючися від війська Великої Орди, руські полки «под Ордою улусы у них имали и люди и кони отганивали».

21 червня 1491 р. Іван III повідомив Менглі Гераю: «Сатал- гана царевича на поле послал с уланы и со князми и с казаки, да и с руских есми воевод с русскою ратью с ними послал, да и в Казань...к Магмед-Аминю царю послал... а велел есми ему послать рать свою на поле... И царь Магмед-Аминь и прислал ко мне с тем, что отпустил свою рать на поле. А вышли из Ка­зани июня месяца в осьмой день, а царевич Саталган вышол июня месяца в третий день». Менглі Герай, у свою чергу, наго­лошував, що залишки Великої Орди є спільним ворогом і для Кримського ханату, і для Великого князівства Московського, а турецький султан виступає для Криму союзником у цій бо­ротьбі: «И нынеча нам недруг и тебе недруг стоит Ахматовы дети. На Бога наделся, сеи зимы у недруга ноги подрезать, кони есмя взяли у него без останка; нынеча как бы им отойти, ино силы нет, вельми нынечя охудли, рать их королев сын побил. Султан Баязыт сее ж зимы тысячю своих холопов янычар ратью в десяти судах прислал, а твой челове Грибец то видел».

Спільно придушивши військову активність Великої Орди на початку 1490-х рр., кримці та московити скріпили й посилили свій союз, опосередковано підтриманий також Османською імперією і більш дієво і прямо — Казанським ханатом. Остан­ній, подібно до ханатів Кримського та Астраханського, також виник на уламках колись могутньої імперії Чингізидів Золотої Орди. Всі ці три ханати — Кримський, Астраханський та Ка­занський — цілком обґрунтовано вважали себе спадкоємцями Чингізидів. При цьому саме Менглі Гераю вдалося утвердити свою династійну зверхність над Казанню, коли 1485 р. казан­ським ханом за підтримки Івана III став названий син Менглі Герая Мухамед-Емін, який визнавав кримського хана старшим серед усіх мусульманських володарів.

Для Намаганів же, правителів Великої Орди, настали скрутні часи — Орда, якщо звернутися до висловлювань джерел, «оху- дала добре». Від Орди відокремилися усі сепаратистськи налаш­товані окраїни з багатими містами й важливими торговельними шляхами. Володіння Сарая зменшилися до вузенької смужки напівпустельних степів між Доном і Каспієм. Великій Орді не ли­шалося місця ні на карті, ні в історії. Втім, вона була не знищена, а заново успадкована Кримським ханатом, і не випадково його правителі визначили і вважали себе володарями «Великого Улу­су» (Улуг Улус) або «Великої Орди» (Улуг Орда), використовуючи ці владні титули в офіційних документах. Однак для того, щоб ці претензії стали реальністю і Кримський ханат став єдиним спад­коємцем Великої Орди, Менглі Гераю потрібно було остаточно знищити її залишки і символічно перенести юрту верховної ханської влади з Сарая на Волзі до Криму.

Домогтися бажаного кримському ханові вдалося на початку XVI ст. Відрізаний Кримським ханатом від звичних вигідних пасовиськ на південному заході своїх володінь хан Великої Орди Шейх-Ахмед вирішив повернути їх напередодні зими 1500— 1501 рр. З цією метою він на чолі 60-тисячного війська рушив на південь і спробував прорватися у Крим, однак Менглі Гераю вда­лося укритися за добре укріпленими Перекопом. Шейх-Ахмед, так і не потрапивши на півострів, відійшов до Києва під захист своїх литовських союзників. Перебувши у степах Подніпров’я надзвичайно холодну і голодну виснажливу зиму, супроводжу­вану масовою загибеллю худоби й утечею підданих під захист кримського хана, Шейх-Ахмед навесні—влітку 1501 р. знову здійснив невдалу спробу прорватися у Крим на чолі 20-тисяч- ного війська, після чого відкочував до Бєлгорода на зимівлю.

У січні 1502 р. Менглі Герай написав до Москви, що Велика Орда зимує біля Білгорода і він збирається виступити про­ти неї. Кримський хан був налаштований рішуче: «Не може бути й думки, щоб не піти, чи, вийшовши, повернутися: я йду неодмінно. Якщо зустрінемо свої недругів у якійсь фортеці і доведеться стояти під нею — я буду стояти усе літо, але геть не відступлю...Торік ми помилилися: прийшли на них без гар­мат; але тепер йдеться про те, що залишиться або Шейх-Ахмед, або ми — як забажає Аллах».

Останній вирішальний похід Менглі Герая проти Шейх-Ах­меда почався у травні 1502 р. Московський посол Алексій Заво- лоцький повідомляв у цей час з Криму Іванові III, що «цар Менлі Герей на Орду йде спішно, і гармати, государю, і пищалі з ним ідуть же», а сама Орда перебуває у гирлі річки Сули. Саме там, біля гирла Сули, і відбулася вирішальна битва, про підсумки якої було повідомлено в донесенні руського посла з Криму від 28 червня 1502 р.: «Царь Менли-Гиреи Шиг-Ахметя царя и Орду его и улусы взял». Незабаром, 3 липня і сам Менглі Герай написав до Москви: «Слава Аллаху, я прогнав нашого недруга Шейх-Ах­меда, а його орду і всі улуси Аллах передав у наші руки».

Битва Менглі Герая з Шейх-Ахмедом не була докладно опи­сана в жодному джерелі. Цілком ймовірно, вона не була надто яскравою у військовому плані — піддані Шейх-Ахмеда, висна­жені важкою зимівлею, масово перейшли на бік кримського хана, який обіцяв прогодувати їх у гостинному Криму. Однак стратегічне значення розгрому Великої Орди у битві 1502 р. на Сулі в історії Східної Європи цілком може бути порівнян­ним зі значною мірою міфологізованими битвами на Синіх Водах 1362 р., Куликовською битвою 1380 р., «стоянням на Угрі» 1480 р. Саме битва 1502 р. знаменувала остаточний розгром Великої Орди, а точніше — перехід влади над нею до кримських Гераїв, які захопили так званий тахт-ілі — «тронний улус». Велика Орда, підкорена Кримом, не зникла, але перетворилася на Кримський ханат, який сприйняв усі владні традиції Орди і її міжнародний статус, а кримський хан Менглі Герай став «Великим ханом Великої Орди».

Така оцінка суті битви дозволяє зрозуміти причини швид­кого погіршення кримсько-московських відносин після неї.

Вони почали псуватися вже за часів Менглі Герая і остаточно розладналися за його наступників. Дійсно, до цього кримці сприймали московитів як природніх союзників проти ордин­ців, відтепер же, після розгрому Великої Орди і привласнення її статусу, кримські хани стали претендувати на те, щоб Москва повернулася до традиційного залежного статусу від держави Чингізидів, якою відтепер став Кримський ханат.

Отже, 1502 р. Менглі Герай завдав вирішальної поразки ханові Великої Орди Шейх-Ахмеду на Сулі^[4]. При цьому він не збирався приєднувати землі підкореного хана, але привлас­нив собі імператорський статус — титул хакана або падишаха, після чого повернувся назад у Крим. Завдяки цьому Кримський улус остаточно набув усіх ознак незалежного ханату, і лише залежність від Османської імперії робила цей статус сувере­нної татарської держави певною мірою формальним. З іншо­го боку, Кримський ханат прагнув виступати в ролі сюзерена щодо Московської держави, яка ще майже два довгих століття продовжувала сплачувати кримському ханові данину у вигляді щорічних так званих «поминок». І хоча російська історіографія намагається усіляко применшити їхнє значення, наголошуючи на епізодичному характері виплат, варто зазначити, що данину Криму платив і цар Іван Грозний, і батько Петра І Великого цар Олексій Михайлович. І лише наприкінці XVII ст., вже за Петра І, виплата поминок була припинена згідно з Константи­нопольським договором 1700 р.

Як бачимо, на початку XVI ст. Кримський ханат остаточно сформувався як суверенне державне утворення, ядром яко­го виступав Кримський півострів і прилеглі до нього степи Північного Причорномор’я. За часів появи татар у Тавриці на кримському узбережжі і в горах зустріла ослаблена Візантія та її спадкоємці на кшталт Трапезундської імперії і пов’язаного із нею Мангупського князівства Феодоро, а також генуезькі колонії на чолі з Кафою. Степи на той час були підвладні могутній Золотій Орді, а спадкоємці Київської Русі були розділені, ослаб­лені і перебували на початку шляху до поступового звільнення від ординської залежності.

На момент же остаточного становлення Кримського ханату на межі XV—XVI ст. і Візантія, і Феодоро, і генуезькі колонії зі­йдуть з історичної арени, знищені новою наддержавою Східно­го Середземномор’я — Османською імперією, яка закріпиться, зокрема, і на узбережжі Криму, перетворивши Чорне море на Турецьке озеро. В той же час відбулося звільнення від ордин­ської залежності руських земель, а сама Золота Орда втратила залишки свого колишнього всевладдя. З її складу виділили­ся незалежні ханати — Астраханський і Казанський, а пряма спадкоємиця — Велика Орда неухильно хилилася до занепаду. Кримський ханат відіграв вирішальну роль у її остаточному розпаді і загибелі, ймовірно, навіть більш значущу, ніж роль Великого князівства Московського.

Звільнені від ординського панування руські землі опинили­ся у складі двох головних геополітичних гравців регіону — Ве­ликого князівства Литовського на заході і Великого князівства Московського на сході.

Кримський ханат сприйняв себе як повноправного спадко­ємця Золотої і Великої Орди і проіснував суттєво довше, ніж інші її уламки — Казанський та Астраханський ханати. Крим зберігав свою державність завдяки вдалому географічному розташуванню, опорі на могутню Османську імперію та грі на суперечностях між найближчими північними сусідами — Ве­ликим князівством Московським (згодом — Московським цар­ством) і Великим князівством Литовським, яке згодом, об’єд­навшись із Королівством Польським, утворило Річ Посполиту.