Західні кордони Улусу Джучі. Золотоординський Крим

1206 року на річці Ohoh відбувся курултай — зібрання вождів монгольських племен, на якому Чингізханом (Володарем Оке­ану, тобто Великим Ханом — Паном Всесвіту) було проголоше­но племінного вождя Темучіна (Темуджина) (1162—1227 рр.).

Першу появу монголів на західному кордоні євразійського степу датують 1223 р., коли загони під командуванням тем­ників Субудея і Джебе, переслідуючи одну з половецьких орд, увірвалися у Таврику. При цьому в джерелах того часу етнонім «монголи» щодо степовиків-завойовників практично не вико­ристовували — їх позначали як татар. Можливо, це пов’язано із тим, що у передові загони нападників справді ставили татар, і з часом означення усіх різноплеменних степовиків як татар стало загальним в історичних пам’ятках. У будь-якому разі ши­роко вживаний у літературі збірний етнонім «монголо-татари» є штучною конструкцією, винайденою і закріпленою в суспіль­ній свідомості впродовж XIX—XX ст.

Арабський історик Ібн-аль-Асір (1160—1233 рр.) так писав про появу чергових степовиків-завойовників у євразійському степу: «Татари зупинилися у Кипчаку....Прибули вони до міста Судак; це місто кипчаків, з якого вони отримують свої товари, оскільки воно (лежить) на березі Хазарського моря... Прийшов­ши до Судака, татари оволоділи ним, а мешканці його розбре­лися; деякі з них разом зі своїми сім’ями і майном піднялися на гори, а деякі вирушили у море і виїхали до країни Румської...» Так званий сурозький синаксар містить під 27 січня 1223 р. хронографічний запис: «Цього дня вперше прийшли татари».

Пройшовши увесь Кримський півострів з півночі на пів­день, завойовники пограбували багатий Судак, після чого кві­туче раніше місто на певний час занепало.

Новий спустошливий удар відбувся п’ятнадцять років по­тому, 1239 р., під час Батиєвої навали на Русь. «Сюди, до берега моря, втікали рештки половців, — писав європейський монах, посол до монголів від папи Римського Плано Карпіні, — а услід увірвалися монголи». Три військових загони огланів-чингізидів Шибана (Шайбана), Бучека і Бурі вже впродовж 1237—1238 рр. витіснили половецькі орди зі степів Північного Причорномор’я на Кримський півострів. Після цього відбулося вторгнення у степовий Крим, внаслідок якого кипчаки, що мешкали тут, були розгромлені і розсіяні, міста й поселення на морському узбережжі й у передгір’ях було пограбовано і спалено. Устояли лише окремі твердині, розташовані у глибині гірських маси­вів — затопивши степ, татарська повінь не встигла піднятися так високо і на певний час відступила, скерувавши свою руйнів­ну ходу на Захід — «до останнього моря», дійшовши до берега якого монголи планували завершити свої завоювання.

Таким чином, внаслідок військової операції, що була части­ною великого європейського походу монголів 1236—1242 рр. на чолі із Бату-ханом (Батиєм) (1208—1256 рр.), увесь Вели­кий Степ від Іртиша до Дуная опинився під владою Джучидів. Приблизно з цього часу, с 1240-х рр., і особливо після повер­нення з походу проти європейських країн 1242 року, татари, які дійшли до берегів Адріатичного моря, остаточно закріпилися в степах Північного Причорномор’я і степовому Криму.

Початково Золотою Ордою називали юрту верховного хана, прикрашену коштовними каменями і виробами із золота. Францисканський монах Плано Карпіні, який здійснив у 1245— 1247 рр. подорож до столиці Монгольської імперії Каракорума, писав, що ханське шатро «спиралося на стовпи, вкриті золоти­ми листами, прибитими до дерева золотими цвяхами». У шир­шому сенсі словосполучення «Золота Орда» застосовували до резиденції правителя улусу Джучі. Для означення ж заснованої Батиєм держави літописці XIII—XIV ст. використовували збір­ний етнонім «Татари» або політонім «Орда». Термін же «Золота Орда» щодо татарської держави почали використовувати вже після підкорення Іваном Грозним Казані у 1552 р., і вперше у такому значенні його наведено в історико-публіцистичному творі 1564—1566 рр. «Історія про Казанський ханат».

На 1240—1260-ті рр. припадає перший етап освоєння Тав- рики джучидами. Саме відтоді починається активне форму­вання сучасного кримськотатарського народу, який остаточно сформується як окремий етнос до XVI ст. При цьому вважати кримських татар винятково прямими нащадками прибуль- ців-монголів, які, безумовно, відіграли важливу роль у фор­муванні народу, не можна — основою для виникнення нового етносу стали кипчаки та інші тюркомовні народи, що мешкали на півострові та у прилеглих до нього материкових степах. При цьому під час етногенезу склалися дві групи кримських татар — південнобережні (приморські та гірські) і північнокримські (степові), які відрізняються за мовою та антропологічни­ми ознаками.

Мова південнобережних татар склалася на основі огузької групи тюркської мовної сім’ї, а самі вони поступово сформу­валися внаслідок змішування тюрок-прибульців із народами, що здавна заселяли південне узбережжя, передгір’я і гори Тав- рики — таврів, кіммерійців, греків, скіфів, аланів, готів, гуннів, хазар, генуезців, кипчаків і турок-сельджуків. Внаслідок такого змішування південнобережні кримські татари відрізняються від північнокримських як мовою, так і відсутністю монголо­їдних антропологічних ознак. Візантійський історик Георгій Пахімер писав: «З плином часу, змішавшися з ними [татарами], народи, що мешкали в тих країнах, я маю на увазі: алани, зікхи, і готи, і різні з ними народи, навчаються їхнім звичаям, разом зі звичаями засвоюють мову і одяг і стають їхніми союзниками».

Мова степових кримських татар належала до кипчацької групи тюркської мовної сім’ї. Вона сформувалася на основі мов кипчацьких племен, а також монголів, ногайців, хазар і печенігів. Внаслідок становлення кримських татар на основі різних етносів з відмінними антропологічними, ментальни­ми, культурними, побутовими традиціями виник унікаль­ний народ, який суттєво відрізняється від татар Поволжя або Приуралля навіть на рівні антропологічного типу, який є більш європеоїдним.

Описані зміни були помітні сучасникам вже наприкінці XIII — у XIV ст. Так, арабський історик Ібнфадлаллах Еломарі (?—1348/1349 рр.) писав: «У давнину ця держава була країною Кипчаків, але коли нею заволоділи Татари, то Кипчаки стали їхніми підданими. Потім вони (Татари) змішалися і поріднили­ся з ними (Кипчаками), і земля здобула гору над природними і расовими якостями їх (Татар) і всі вони стали немов Кипча­ки, немовби вони одного (з ними) роду, через те, що Монголи (і Татари) поселилися на землі Кипчаків, одружувалися з ними і залишалися жити у землі їхній (Кипчаків). Таким чином, довге перебування у певній країні змушує натуру людську уподібню­ватися їй і змінює природжені риси відповідно до її природи».

Вливання татар Золотої Орди до степів Північного Причор­номор’я і Криму відбувалися і набагато пізніше після почат­кового проникнення монголів до Таврики.

У середині — другій половині XIII ст. зайнятий монголами Кримський півострів ділився на три військово-адміністра­тивних округи-тюмени, кожен з яких міг виставити деся- титисячний кавалерійський корпус з воєначальником-тем- ником на чолі. На південному сході розташовувався тюмен «країна Ас», на Керченському півострові — «Азовський тюмен», а південний схід і степову зону займав тюмен, який дав зрештою назву усьому півострову — «Крим». Херсонес і Судак при цьому не перебували у складі Золотої Орди, але сплачували їй данину. За свідченням монаха-мінорита Вільгельма Рубрука, який проїжджав 1253 р. із Судака до Перекопу, представники міста їздили до правителів Золотої Орди, ймовірно, для підтвердження своїх повноважень на правління, подібно до того, як це робили руські князі, отри­муючи у ставці хана ярлики на княжіння.

Загалом, адміністративне становище півострова було іден­тичним іншим улусам Золотої Орди, тут виник Кримський улус. Вперше в такому статусі підвладні татарам землі пів­острова згадано в ярликах Тохтамиша від 19 лютого 1381 р. та Улуг-Мехаммеда від 14—15 квітня 1420 р. Пізніше таке означення буде повторене у ярликах Хаджи Герая від 1453 р. і Менглі Герая 1468 р.

На той час улусами Золотої Орди були Хорезм, Сарай (По­волжя) і Дешт-і-Кипчак (Кипчацький Степ, половецькі степи). Таврика стала частиною дніпро-донського улусу так званого правого крила Золотої Орди, виділеного в окремий адміністра­тивно-територіальний регіон Улусу Джучі згідно з традицією кочовиків розділяти території їхніх держав по великих річках.

Заснування столиці улусу у Тавриці було обумовлене степо­вою традицією, згідно з якою ставка вождя мала розташовувати­ся на зимових пасовиськах, тобто в нашому випадку — на півдні. Внаслідок цього фактичною столицею володінь Золотої Орди у цьому регіоні стало розташоване неподалік від Судака давнє місто Солхат біля гори Агармиш у басейні річки Чурук-Су. Сол- хат (або Сурхат) — це викривлені вірменські слова «Сурб-хач», що означає «Святий Хрест». Неподалік від міста було засновано знаменитий вірменський монастир з такою назвою, що славив­ся своїм скрипторієм — майстернею для переписування книг, багато прикрашених яскравими мініатюрами. Зараз на місці середньовічного Солхата стоїть місто Старий Крим, назва якого походить від татарського слова «Крим» (рідше — «Кирим»). Від нього походить і сучасна назва півострова. До кінця XIV ст. назва «Солхат» поступово була витіснена назвою «Крим», а з 1475 р. нова назва колишньої столиці перейшла і на всю Таврику та її тодішніх мешканців — «кирим халки, кирим татарлари».

У розумінні монголів слово «Крим» означало одночасно і ставку правителя, і підвладну йому територію. Існує багато версій походження цієї назви. Одна з найбільш вірогідних пов’я­зує назву «Крим» з тим, що у тюркських мовах слово «кирим» використовували в значенні «рів», «окоп», «земляне укріплен­ня». Справді, навколо Солхата було збудовано оточену ровом стіну з 28 баштами. Цікаво звернути увагу на те, що в букваль­ному перекладі з татарської «Крим» означає «Перекоп», а у се­редньовічних джерелах Кримський ханат не раз називався Пе- рекопською ордою, а його мешканці — перекопськими (тобто кримськими) татарами.

Ще одна версія пов’язує назву з монгольськими слова­ми «кирим», «хирим», «херен» — «товста стіна», «фортечний вал». Ще у XVIII ст. їх могли бачити довкруж Старого Крима мандрівники, які відвідували півострів. Саме в Солхаті було засновано монетний двір Золотої Орди, так званий дарабхан, на якому з 1287 р. почали карбувати ханську монету. На ній зазначали імена правителів і назву міста — Кирим, Кирим ал-Джедід, Солхат.

Правив Кримом улусний емір (або улусбек) — ханський на­місник, який здобував свій улус у володіння за службу золото- ординському ханові. Наміснику підпорядковувалися тисячники, сотники і десятники, кожен із яких, у свою чергу, отримував свої володіння за службу темникові. У XIV ст. в районі Судака з’яви­лися маєтки напівосідлої служилої татарської знаті (беїв і мурз), які отримали свої володіння з певною кількістю залежного насе­лення на підставі так званих тарханних ярликів — спеціальних жалуваних грамот, що забезпечували власникові привілеї, пільги і податковий імунітет. У маєтках працювали підкорені місцеві мешканці, які повинні були сплачувати податки і виконувати повинності. Завдяки праці залежних людей тархани — власники тарханних ярликів — суттєво збагачувалися.

Уже 1263 р. у Солхаті мав свою ставку представник влади джучидів кипчак Табук (Таюк). 1265 р. до Криму переселилася значна кількість малоазійських тюрок, які прибули сюди разом із іконійським султаном Ізз ад-дін Кайкавусом II, якому Солхат було надано у так зване «ікта» — умовне володіння. Відтоді місто стало важливим пунктом «дипломатичного транзиту» між Золо­тою Ордою і мамлюкським Єгиптом. Обмін посольствами став з часом звичною повсякденною практикою, а джучидські наміс- ники Криму дістали право самостійно листуватися з мамлюками. Внаслідок цього у Каїрі було навіть затверджено спеціальну форму, за якою укладали ділові листи до Криму — листи прави­телю Солхата писалися на форматі 1/3 аркуша з адресою: «Пра­вителю у Крим». Історик і воїн Абу-л-Газі, який походив з роду джучидів, згадує про те, що з 1260-х рр. Кримом правив онук Джучі Уран-Тимур, син молодшого брата Бату-хана Токай-Ти- мура, отримавши цю область у володіння від Менгу-Тимура.

Близько 1267 г. було засновано генуезьке поселення у Кафі (сучасна Феодосія) і розташований за 23 км від неї Солхат завдяки розвиткові транзитної торгівлі став також важливим торговельно-ремісничим центром у золотоординсько-генуезь- ко-візантійських відносинах. Через місто проходили шляхи, що пов’язували Європу та Азію, через нього продавали шовк-си- рець, шовкові тканини, дорогоцінний посуд і вироби з металу, коштовні камені і ювелірні прикраси, а також шкіри, хутра, рибу, сіль, зерно, різноманітні східні прянощі, спеції і пахощі.

Про те, наскільки важливим для генуезців був ринок Сол­хата, свідчить Статут Кафи, виданий 1316 р. У ньому став­ку золотоординського намісника неодноразово згадано саме у зв’язку з комерційною діяльністю італійців. Кафа і Солхат вдало доповнювали одне одного в торговельному плані: перша була морським портом, другий — портом степовим. Комерційні зв’язки між Солхатом і Кафою були такими міцними, що навіть у ті моменти, коли стосунки між татарами та генуезцями сут­тєво погіршувалися, як це, наприклад, було в середині XV ст., їх неможливо було остаточно розірвати.

Політичне та економічне значення Солхата перетворило його на справжню столицю півострова, і не випадково Абу-л-Феда, арабський письменник початку XIV ст., називає його «столицею Криму». Марокканець Ібн Баттута, який відвідав Кримський пів­острів 1333 р., назвав Солхат містом «великим і красивим», від якого вглиб золотоординської держави простягається ©влашто­вана дорога з розташованими на ній через певні відрізки шляху спеціальними станціями, де можна поміняти коней. Доречним буде порівняти південний левантійський напрям торгівлі Золо­тої Орди з північним балтійським. Якщо на Балтиці виходом джучидів до північноєвропейської торгівлі був Новгород, то на півдні «вікном у Середземномор’я» став Солхат і нерозривно пов’язана із ним Кафа. Через Крим пролягав торговельний шлях, який поєднував Захід і Схід — у гаванях півострова вивантажу­вали західноєвропейський крам, який вирушав потім у Татарію, а Солхат-Крим став кінцевим пунктом великої караванної ма­гістралі, у якому накопичувалися привезені східні товари перед завантаженням на кораблі, що вирушали через Чорне море і про­токи у Середземне море і далі до Західної Європи. Про масштаб­ність торгівлі свідчить величезний п’ятикутний караван-сарай, що розташовувався біля в’їзду до міста — його площа становила дві з половиною тисячі квадратних метрів!

Із середини XIII ст. починається активне проникнення на півострів ісламу, пов’язане із діяльністю золотоординського хана Берке (1257—1266 рр.), третього сина Джучі і, відповідно, молод­шого брата Батия. Здобувши владу після смерті брата 1257 р., Берке прийняв нову релігію від суфійського проповідника Сай- фетдіна-ал-Бохарізі й почав активно насаджувати іслам у межах Золотої Орди. Зокрема, 1263 р. у Солхаті було збудовано квар­тальну мечеть, а у 1287—1288 рр. споруджено нову п’ятничну мечеть, кошти на яку — 2000 динарів — виділив єгипетський султан ель-Мелі ель-Мансур Калавун ал-Альфі на знак дружби з ханами Золотої Орди. Навернення хана Берке до ісламу зро­било його справжнім героєм в очах арабських істориків доби середньовіччя, які не шкодували красномовства, описуючи його стосунки з єгипетськими султанами і втручання у справи мусульман у Малій Азії. Зауважимо, однак, що насправді при­йняття татарами ісламу тривалий час мало нетривкий характер, і традиційні релігійні культи, зокрема тенгризм, доволі міцно утримували свої позиції в кочовому суспільстві.

Після смерті бездітного хана Берке влада над правим кри­лом Золотої Орди перейшла до Ногая, володіння якого роз­ташовувалися у Добруджі — області Нижнього Подунав’я. Цей хитрий, підступний і жорстокий правитель бачив своїм єдиним оком більше, ніж його вороги — обома. Особливо посилилася влада Ногая за правління слабовольного і напівбожевільного золотоординського хана Туда-Менгу, який приділяв мало уваги державним справам і проводив увесь час за розвагами і бесі­дами із суфіями. Коли ж наступний хан, Тула-Буга, спробував обмежити самоуправство Ногая, той підступно заманив пра­вителя до засідки і знищив, ліквідувавши потім за підтримки нового хана Тохти й усіх своїх реальних і надуманих ворогів — можливих суперників у боротьбі за владу.

Під час правління золотоординського хана Тохти (1290— 1312 рр.) Крим і прилеглі північнопричорноморські степи ста­ли фактичним володінням Ногая. Формально залишаючись простим темником, цей правитель фактично виділив зі складу монгольської держави власну «імперію Ногая». У Солхаті навіть карбували монету від його імені з легендою «Хан правосудний Нухай». Хоча на ній не було дати, її, швидше за все, випуска­ли у 697—698 рр. гіджри (1297—1299 рр.). Імовірно, Ногай, який прагнув створити власну незалежну державу із центром у Сакжда-Ісакча (середньовічне місто в урочищі Ескі-кале на правому березі Дунаю, на місці античного Новіодунума), від­водив Криму роль східної провінції своїх володінь.

Природно, що за правління Ногая зросло значення не лише його самого, але і його роду. Мусульманські історики відзна­чали: «Стали владарювати діти Ногая і діти дітей його; поси­лилася могутність їхня; зміцніли влада і значення їх». Взимку 1297/98 рр. до Криму було відправлено для збирання данини онука Ногая Актаджу (інші варіанти — Кара-Кибяк, Караджа, Кара джин). Його вбивство, що сталося у Солхаті, призвело до каральної акції темника Ногая на півострів у 1299 р. З цією метою на півострів спочатку вирушили зять Ногая Таз і емір Алтибарс на чолі чотиритисячного війська, а потім і особисто Ногай, бажаючи підкорити собі мешканців півострова і само­стійно збирати з них данину, вдерся на півострів, плюндруючи і спустошуючи його поселення. Після цієї каральної експедиції припинилося життя багатьох квітучих до того міст і фортець — Тепе-Кермен, Ескі-Кермен, Сюйрень, Ісар-Кая та ін.

Похід Ногая на Крим об’єднав проти нього знать сплюн­дрованого півострова і підштовхнув її до союзу із золотоор- динським ханом Тохтою, який давно конфліктував з надміру амбіційним і самостійним темником західних володінь Золотої Орди. Перша битва, що відбулася наприкінці 1298 — на по­чатку 1299 рр. у пониззі Сіверського Дінця, була преможною для Ногая, однак Тохта на здавався і, повернувшись після по­разки в Поволжя, зібрав там потужні військові сили. Зреш­тою об’єднане військо Золотої Орди розгромило загони Ногая біля Каганлика (Куканлика) за Дністром (на території сучасної Одеської області) 699 р. гіджри за мусульманським календарем (1299—1300 рр.), а сам темник загинув від руки руського вояка, що перебував на службі у золотоординського хана.

Розквіт золотоординського Криму припав на правління хана Узбека (1312—1341 рр.), який заборонив у Золотій Орді тра­диційну релігію кочовиків тенгризм і активно насаджував іс­лам. Місцевим правителем Солхата був у цей час Тюлек-Тимур (1300—1341 рр.). Арабський мандрівник Ібн Баттута зазначав, що цей кримський володар був настільки значимим в Орді, що емір Азовський вважався особою більш низького рангу, ніж він, і був немовби його підлеглим. Той же автор писав, що у 30-ті рр. XIV ст. у Криму було багато мусульманських храмів і осель дервішів, а місцева знать ревно дотримувалася нової віри і ре­тельно виконувала усі настанови Корана. У Солхаті 1314 р. було збудовано знамениту мечеть і з часом, 1332 р., засновано вище мусульманське духовне училище — медресе («Солхатська ака­демія»). Евлія Челебі у своїй знаменитій «Книзі подорожі» по­відомляє, що медресе було збудовано у 1332—1333 рр. на кошти Інджи-бей-хатун, дружини правителя Солхата Тюлек-Тимура.

Збудована ханом Узбеком мечеть є найстарішою мечеттю півострова, що збереглася до наших днів. Це нескладна у пла­ні прямокутна будова, що простяглася з півночі на південь, із входом з північного боку і вбудованим у північно-східний кут мінаретом. Від початкової будівлі збереглася частина північної стіни з порталом і, ймовірно, колони з арками в інтер’єрі. Вну­трішній простір мечеті було розділено двома рядами колон зі сталактитовими капітелями на три повздовжніх приміщення, подібні до нефів християнської базиліки. Вхід же є однією із цінних пам’яток високохудожнього різьблення по каменю. На орнаментах порталу і обрамленні молитовної ніші — міхра- ба — зображено увібрані пишним листям пальметки, оточені витонченими переплетеними пагонами і паростками.

За часів правління сина Узбека хана Джанібека (1341— 1347 рр.) відбувся військовий конфлікт з Кафою, під час якого татари захопили і заселили Кирк-єр (Чуфут-Кале). Крім того, 1346 р. під час облоги столиці генуезьких колоній у Криму у війську Джанібека спалахнула чума, яка відіграла в майбут­ньому колосальну роль в історії всієї Західної Європи. Хан наказав закидати у Кафу трупи померлих від епідемії, внаслідок чого хвороба почалася й у місті. Генуезці, рятуючись від чуми втечею, привезли «Чорну смерть» спочатку до столиці Візан­тійської імперії Константинополя, а потім і до Італії. Звідти у 1348—1349 рр. пандемія поширилася уже всією Європою, знищивши від 20 до 50 % мешканців європейських країн.

До середини XIV ст. центральна золотоординська влада в Криму суттєво ослабла, що було ознакою загального занепаду і воєнного ослаблення Улусу Джучі, що стало особливо помітно у 1359—1380 рр., коли Золоту Орду охопила справжня анархія. У цей час на півострові утворюються два самостійних татар­ських володіння. Перше з них виникло навколо Солхата-Крима, друге — навколо Кирк-єра (Чуфут-Кале). Кримський улус втра­чає контроль над територіями, заселеними осілим населенням, обмежується степовою зоною півострова і прилеглими до нього материковими причорноморськими степами. Арабський автор кінця XIV ст. згадує що час, коли каравани, йдучи з Хорезма до Крима, не залишали меж однієї держави, безповоротно минув.

1362 р. на Синіх Водах відбулася битва між коаліцією ли­товських і руських князів на чолі із литовським князем Ольгер- дом, з одного боку, і татарами, яких вели у бій три кримських еміри, — «хани Кримський, Манкопський і Киркельський» — з другого. На думку сучасних істориків, битва відбулася не­подалік від золотоординського міста, дослідженого біля села Торговиця на річці Синюха Кіровоградської області України. Польський історик другої половини XVI ст. Мацей Стрийков- ський писав про цю подію: «Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер...» Хан Манкопський — це, ймовірно, Мангупський правитель князівства Феодоро. Хани ж Кримський і Киркель­ський, відповідно, це правителі Солхата-Крима і Кирк-єра (Чуфут-Кале). Внаслідок умілого командування Ольгерда та­тари зазнали у битві нищівної поразки, причому втратили усіх трьох своїх воєначальників.

Після поразки у битві на Синіх Водах Кримський півострів остаточно набув особливого стратегічного значення як природ­но захищений регіон порівняно з відкритими просторами ма­терикових степів. Це поступове зменшення дніпро-донського улусу, поза сумнівом, сприяло подальшому відокремленню дер­жавних утворень кочовиків у Криму від центральної золото- ординської ставки. Окрім географічної захищеності півостро­ва від вторгнення ззовні по суходолу, важливою відмінністю Кримського улусу від інших частин Золотої Орди була також наявність розвинутої морської торгівлі за посередництва ге- нуезців, яка була джерелом значних прибутків. Нарешті, варто зазначити, що в політичному відокремленні Криму від Золотої Орди, крім місцевих ханів, були також зацікавлені Литва та Московське князівство, які планували таким чином ослабити ординців або навіть використати кримців для боротьби із Са­раєм. У створенні самостійного татарського політичного утво­рення в Криму були зацікавлені також турки, які розраховува­ли спертися на татар у боротьбі з генуезцями. Останні, у свою чергу, також не були проти утворення незалежного Кримського ханату, оскільки потребували сільськогосподарської продукції, що надходила з районів, контрольованих татарами.

Період з 1359 по 1379 рр. вважається темними роками історії золотоординського Криму. Кризою скористалися генуезці, які захопили 1365 р. Судак і 18 поселень Готії — селищ південного берега Криму. Ці землі увійшли до Солдайського консульства. Повернути їх і стабілізувати стосунки з генуезцями вдалося лише 1375 р. темнику беклярибеку (беку над беками) Мамаю, який правив через підставних ханів. Ібн Халдун писав: «Піс­ля смерті Бірди-бека йому наслідував син його Токтамиш, малолітня дитина. Сестра його, Ханим, донька Бірди-бека, була заміжня за одним зі старших монгольських емірів, на ім’я Мамай, який за його царювання керував усіма справами. До володінь його належало і місто Крим. На той час його там не було....Коли Бірди-бек помер, увірвалася династія, і по­чали самостійно правити ці еміри у провінціях, то виступив Мамай у Крим, оголосив ханом юнака з дітей Узбека на ім’я Абду-л-Лу і вирушив з ним у Сарай». Утемиш-Хаджи у «Чін- гіз-наме» також відзначав прихід Мамая до влади в Криму: «Було багато смут. Кийат Мамай забрав праве крило і пішов з племенами у Крим, (а) ліве крило повів на берег ріки сир Тенгіз-Буга, син Кийата Джир-Кутли».

Мамаєві, жорстокому та розважливому правителеві, вдало­ся налагодити дружні відносини з Кафою, консул якої урочисто приймав темника у місті в жовтні 1374 р. і потім аж до 1381 р. висловлював «володареві Солхата» (самому Мамаєві або хану, який правив від його імені) глибоку повагу, відсилаючи зі сво­їми чиновниками численні послання і подарунки. Політична та економічна взаємодія Кафи та Солхата призвела до того, що 9 вересня 1380 р. генуезці взяли участь у Куликовській битві на боці татар під прапором Тулака, одного із підставних ханів Мамая. Утім, після поразки у Куликовській битві 1380 р. Ма­маєві не вдалося сховатися в Криму, і в період між березнем і листопадом 1381 р. його було вбито на одному з базарів Кафи найманим убивцею, найманцем хана Золотої Орди Тохтами- ша. Ймовірно, тіло Мамая було видано громаді Солхата для поховання, і його було поховано за межами міста у некрополі поблизу генуезьких воріт. 1995 р. на околиці Старого Крима експедиція Державного Ермітажа дослідила курган другої по­ловини XIV ст. з похованням знатного ординського сановника або племінного вождя. За припущенням фахівців, скелет не­високого (близько 1,5 м) чоловіка може належати беглербекові Мамаю, якого його прибічники із солхатських містян поховали поза межами міста через острах розгнівати Тохтамиша.

Як бачимо, Кримський півострів і прилеглі до нього північ- нопричорноморські степи все ще продовжували номінально залишатися частиною Улусу Джучі, хоча реальна їхня залеж­ність від золотоординських ханів послаблювалася або посилю­валася залежно від поточних політичних обставин. Тимчасове посилення позицій Золотої Орди в Криму припадає 1380-ті рр., час правління хана Тохтамиша (1376—1395 рр.). У цей час у Кафі був затверджений новий золотоординський збирач по­датків «за старим звичаєм» і спеціальний чиновник для контр­олю за ханськими підданими у генуезькому міста. Тохтамиш активно співпрацював з генуезцями, які торгували у Солхаті і повернули собі (ймовірно, за надану можливість ліквідувати Мамая у Кафі) 18 селищ Готії та Солдайю. Фактично під владу італійської республіки перейшло усе кримське узбережжя від Боспора до Херсона, діставши назву Генуезька Газарія (від іта­лійського «Хазарія»). На території від Алушти (Лусти) до Чем­бало виникло капітанство Готії з центром у фортеці Чембало (сучасна Балаклава). За це генуезці зобов’язувалися виступати проти «ворогів імператора», тобто ординського хана.

Утім, вже у 1385—1387 рр. між Кафою і Солхатом знову спалахнула війна, яка завершилася перемогою генуезців, на честь якої 15 травня 1387 р. у передмістях колонії було влашто­вано святкове роздавання вина. 12 серпня того таки року було укладено мирний договір, за умовами якого генуезці закріпи­ли свій контроль над ділянкою узбережжя східного Криму, збудувавши укріплений замок біля селища Отузи. Зауважимо, що близько 1393—1395 рр. владу в Криму на нетривалий час здобув Таш-Тимур, нащадок Уран-Тимура, який правив тут у‘ 1260-ті рр. У 796 р. гіджри (1393—1394 рр.) на півострові карбували монету з легендою «Султан правосудний Таш-Тимур хан». Саме Таш-Тимур буде вважатися згодом ланкою, що по­єднувала Джучидів і династію кримських ханів Гераїв.

У1395—1396 рр. Золота Орда зазнала нищівної поразки у вій­ні з Тимуром (Тамерланом). Розгромлений Тохтамиш втік до Литви, а у Сараї влада перейшла до Куюрчак-оглана, поставле­ного Тамерланом. Після підкорення Сарая «залізний кульгавець» ударив по Криму, де були зруйновані найважливіші міські цен­три півострова — Солхат-Крим, Судак, Херсон. Джерела пові­домляють про вісімнадцятиденну облогу Кафи військом Тимура.

Сучасні дослідники піддають сумніву вторгнення самого Ти­мура до Криму, вважаючи, що арабські хроністи були недостат­ньо поінформовані про обставини того часу у Східній Європі і викривили інформацію. Справді, тимуридські хроністи Нізам ад-Дін Шамі та Шараф ад-Дін Йазді повідомляють лише про те, що Тамерлан дійшов до річки Узі (Дніпра), і нічого не говорять про вторгнення Тимура у Крим.

У будь-якому разі, лише з 1396 р. Тохтамишеві вдалося повернути контроль над Кримом, який він хотів використа­ти як плацдарм для повернення влади у межах всієї Золотої Орди. Таким чином, у Кримському улусі вперше опинився Чингізид, прямий нащадок Чингізхана і носій легітимних прав на верховну владу в Улусі Джучі. Для того, щоб схилити на свій бік місцеву кримську знать, він активно роздавав її представникам численні привілеї і жалування. Це сприяло подальшому становленню кримоцентричної політичної сві­домості представників місцевої аристократії, а значить — за­родків ідей відособлення від Золотої Орди. Не випадково пізніше у історіографічній традиції джучидів Крим було міцно пов’язано із нащадками Тохтамиша, а сам півострів вважали «Тохтамишевим царевим юртом».

Внаслідок політики Тохтамиша у Криму поступово дедалі активніше формується самостійна орда. Наслідки цього про­явилися вже через третину століття, коли Кримський улус перетвориться на самостійну державу, Тохтамиша як нащад­ка Чингізхана будуть вважати його засновником, а місцеві хани з династії Гераїв називатимуть себе його наступниками і прямими нащадками Чингізхана по лінії одного із синів хана Джучі. Утім, у короткотерміновій перспективі досягти успіху Тохтамишеві не вдалося — 1399 р. від зазнав поразки від керівного золотоординського хана Тимур-Kyтлуга і но­гайського еміра Єдигея.

Наступні двадцять років Крим занепадав внаслідок бо­ротьби місцевої знаті з Єдигеєм за владу. У 1396—1397 рр. ос­танній вторгнувся на півострів і взяв в облогу Кафу. Ель-Айні писав: «Спалахнула ворожнеча між Ідікі, який відібрав владу у Тохтамиш-хана, володаря країни Дештської, який сидів на престолі Берке, у землях Кипчацьких, і між володарем Кафи, міста на березі Криму, у руках генуезьких франків». Закріпитися в Криму Єдигеєві не вдалося — півострів пере­ходив то до підставних ханів, що правили від його імені, то до нащадків Тохтамиша, однак ніхто з них не зміг утримати владу всерйоз і надовго.

Після загибелі Єдигея у 1419 р. на березі річки Яїк непода­лік від Сарайчука доля Криму опинилася в руках литовського князя Вітовта (1392—1430 рр.), значення якого в регіоні було вагомим вже хоча б через близькість його володінь до півос­трова. 1421 р. за схвалення цим литовським князем і за спільної згоди представників кримських знатних родів Ширін і Барин ханом Криму став онук Тохтамиша і майбутній засновник Ка­занського ханату Улуг-Мухаммед. Він боровся за владу в Орді з Худайдатом, Бараком і сином Таш-Тимура Давлет-Берди. До 1426 р. Барак опанував східні землі Орди, що прилягала до володінь Тимура, Улуг-Мухаммед оволодів територією Сарая, а Давлет-Берди закріпився у Криму.

Бажаючи здобути підтримку Вітовта, Давлет-Берди прагнув налагодити з ним дружні стосунки. 2 травня 1426 р. якийсь кафський купець за дорученням хана Давлет-Берди писав литов­ському князеві: «Імператор (Давлет-Берди) вступив у Солхат і, перебуваючи у ньому, просить вашої милості; він розповів мені, що він ніколи не був ворогом вашим и не мав причин ворогувати з вами. Розповідають, що він хоче мирно правити державою без ворогування..., бажає встановити торговельні зв’язки з вами, як він встановив із сарацинами. Ми сподіваємо­ся, що з нашого боку можуть бути встановлені добрі стосунки з Давлет-Берди так само, як він встановив із сарацинами. За татарським звичаєм він хотів би триматися братських тор- гівельних зв’язків, про що і просить вашу милість». Вітовт схвально відгукнувся на прохання хана, і, як зазначав Мацей Стийковський, «перекопським татарам... дав... на царство Kep- кильська (Кирк-єрська).... Давлет-Бердия».

Утім, закріпитися у Криму Давлет-Берди не зміг — уже навес­ні 1428 р. його не стало і Кримом знову оволодів Улуг-Мухаммед. Все той же Ель-Айні писав, що у 832 р. гіджри (1427—1429 рр.) «володарем Крима і прилеглих земель був Мухаммед-хан». У поверненні Улуг-Мухаммеда до влади важливо відзначити два моменти: роль місцевої татарської знаті і участь литовсько­го князя. У подальшому саме тісна взаємодія цих двох склад­ників призведе до виникнення незалежного від Великої Орди Кримського ханату. Справді, літопис повідомляє, що вирішальну роль у здобутті Улуг-Мухаммедом влади відіграли «старійши­ни ординські», які звернулися до Вітовта. Літопис свідчить, що ці представники, дізнавшись про перебування Вітовта у Києві, звернулися до нього з проханням затвердити їм нового царя, яким і став Улуг-Мухаммед.

До 1429 р. Улуг-Мухаммедові вдалося підкорити не лише Крим, але й усі володіння Джучидів на заході. 9 вересня 1429 р. у листі до Лівонського ордену Вітовт відзначав, що «цар Max- мет наш друг писав нам, що він володіє тепер усім царством і Ордою, і через посла свого запропонував нам міцний союз». У іншому листі литовський князь називав Улуг-Мухаммеда наймогутнішим ханом, який міцно тримає в руках владу над Ордою. Насправді уся ханська могутність виявилася позір­ною — у Орді тривали усобиці, татари утікали до литовських земель у пошуках захисту. Після смерті Вітовта 1430 р. ста­новище Улуг-Мухаммеда значно погіршилося, і до 1433 р. він втратив спочатку Крим, де до влади прийшов Саїд-Ахмад (1433—1435 рр.), а потім і Дешт-і-Кипчак, де почав правити Кичі-Мухаммад.