ВЕНЕДИ

Д.Н. Козак (Київ)

При розгляді тих чи інших проблем етнічної історії Давньої України вирішального значення набуває узгодження археологічних та історичних джерел. Без таких узгоджень будь- яка гіпотеза залишається гіпотезою і постійно потребує пошуків додаткової аргументації.

Ця теза в повній мірі стосується такої важливої проблеми, як етногенез слов'ян. Дискусію на цю тему розпочав ще Нестор Літописець, і вона продовжується до наших днів.

Давньослов'янський народ займав очевидно простори занадто віддалені від цивілізаційних центрів тогочасного світу, зокрема античних, і був невідомий або мало цікавий для військовиків і політиків. На відміну від кельто-германських племен, які вже в середині І тис. до н. е. опинилися в полі зору Римської імперії. Достатньо згадати твір Юлія Цезаря «Записки про Гальську війну» або фундаментальну працю Тацита «Германія».

Тому надзвичайної ваги набувають хоча б уривчасті, навіть дотичні писемні дані, які можуть стосуватися давньослов'янського люду.

Загальновідомим є повідомлення Йордана про те, що слов'яни, які знані йому під іменем «анти», «склавени» і «венеди», походять від одного кореня і у давнину називалися спільним іменем венеди¹.

З цієї точки зору дуже важливими, на наш погляд, можуть бути свідчення, вміщені у книзі Корнелія Тацита «Германія»². Робота писалася у кінці І ст. н. е. і відбивала, на думку дослідників, реалії середини І ст. н. е. З огляду на важливість подаємо уривок повністю (у нашому перекладі з російської мови):

«Тут кордон Свевії. До кого віднести певкінів, венедів і фенів, до германців чи сарматів - достеменно не знаю, хоча певкіни, яких деякі називають бастарнами, мовою, способом життя, осілістю і житлами повторюють германців. Неохайність у всіх, паразитизм і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться все паскуднішим і вони набувають сарматських рис.

Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, бо заради грабунків рискають по всіх лісах і горах між певкінами і фенами.

Проте швидше їх можна зарахувати до германців, тому що споруджують собі будинки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швикістю: все це відрізняє їх від сарматів, які проводять своє життя на возах і коні».

На думку більшості дослідників, Тацит локалізує венедів на території, де, виходячи з загальноісторичних, лінгвістичних та археологічних джерел, необхідно шукати найдавніших слов'ян (Н. Ловм'янський, Е. Колендо, В. Сєдов, І. Русанова).

Таким чином, за Тацитом, венеди займали землі, які з заходу обмежувалися територією Свевії, з півночі - фенами, а з півдня - бастарнами. Ні в кого не викликає сумніву, що з фенами слід пов'язувати балтські племена, які займали землі північніше Прип'яті, а з певкінами (бастарнами) - дакійські, а точніше, дако-германські общини, які на рубежі ери займали землі на південь від Середнього Подністров’я і співвідносяться з відомою лукашівською культурою.

Щодо Свевії, то польські дослідники з впевненістю співвідносять їх з групою племен - носіїв пшеворської культури, локалізованої західніше Західного Бугу і Дністра. Отже, венеди - слов’яни, у першій чверті І тис. н. е. жили (рискали по всіх лісах і горах) на землях між Припяттю та Буковиною і східніше Західного Бугу, тобто на території Волині і Поділля. Зрозуміло, що наші висновки отримають ґрунтовність при умові співставлення їх з археологічними джерелами.

До 70 -х років це зробити не було можливим, оскільки на окресленій території не було виразних археологічих пам’яток І-ІІ ст. н. е., а пам’ятки липицької культури, сконцентровані невеликою групою у Верхньому Подністров’ї, належали дакійцям. У 1975 р. біля сіл Підберізці та Пасіки-Зубрицькі в околицях м. Львова були вперше відкриті не відомі тут раніше пам’ятки І-ІІІ ст. н. е. Після більш повного дослідження цих пам’яток у Подністров’ї (Велика Слобода, Сокільники, Зубра, Давидів) і, особливо, на Волині (Боратин, Гірка Полонка ІІ, Загаї, Линів, Хрінники), з’явилася можливість виділення їх в окрему зубрицьку культуру³.

Час існування зубрицької культури цілком збігається з повідомленнями Тацита про венедів. Хронологічними реперами цієї культури є односкладові кістяні гребені, кілька типів намистин, ліпна та гончарна кераміка липицької культури, які відносяться до І-ІІ ст. н. е. Найпізнішими на зубрицьких поселеннях є ранні форми мисок провінціально- римських зразків, фібула типу А-84, ранні типи підв’язних фібул за О. Альмгреном, які загалом датуються кінцем ІІ - серединою ІІІ ст. н. е.

Процес формування зубрицької культури був складним і багатогранним. Його основою стала інтеграція східно-пшеворської та зарубинецької культур. На Подністров’ї до цього процесу долучилися дакійські громади липицької культури, очевидно, якась частина сарматів та східних германців, а у Прип’ятському Поліссі - балтські етнокультурні групи.

Етнічна належність носіїв зарубинецької культури є дискусійною. К.В. Каспарова вбачала серед її носіїв різноетнічні племена - бастарнів, кельто-іллірійців, місцеві групи населення. В.В. Сєдов вважав, що зарубинці займали проміжне становище між балтами та слов’янами, і залежно від обставин могли стати тими або другими⁴. У Є.В. Максимова, відомого дослідника зарубинецьких старожитностей, не викликає сумнівів їх слов’янська належність. До цієї ж думки схиляється С.П. Пачкова⁵. Одночасно дослідниця зауважує, що зарубинецьку культуру слід розглядати як результат інтеграції різних прийшлих і місцевих племен.

Не до кінця визначеною є також етнічна належність верхньодністровської групи пшеворської культури, яка була попередником зубрицьких пам’яток на Волині та Подністров’ї.

Така складна етнокультурна ситуація відображає, очевидно, реальну історичну ситуацію рубежу ери, коли звичними були масові міграції великих груп людей, коли у взаємодію легко вступали кілька споріднених або зовсім чужих етнокультурних груп, створюючи нові формування⁷.

Початок формування зубрицької культури, а відповідно, венедського етносу, співпадає з часом розпаду зарубинецької культури у Прип’ятському Поліссі та Подніпров’ї. Цей час визначається, на думку дослідників, серединою І ст. н. е.⁸

Основна частина зарубинецького населення Подніпров’я залишила свої землі і відійшла до лісових регіонів Верхнього Подніпров’я та Подесення, частково у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, зарубинці вступили в асимілятивні процеси з місцевими балтськими групами населення. Результатом цих процесів було виникнення у І—ІІ ст. н. е. пам’яток пізньозарубинецького типу, які належали східному відгалуженню венедів.

Зарубинецькі групи з Прип’ятського Полісся, в своїй основній частині, мігрували на Волинь і Подністров’я, інтегрувавшись у місцеве пшеворське та дакійське населення. Судячи із відсутності в цьому регіоні чистих зарубинецьких пам’яток, можна припустити, що зарубинці рухалися невеликими, вірогідно, сімейними групами, підселяючись на вже існуючі поселення і змішуючись з місцевими общинами. Вони деякий час зберігали риси свої культури, зокрема у житлобудівництві (квадратні напівземлянки), виробництві кераміки (миски, горщики з випуклою верхньою частиною та розкритою горловиною, орнамент у вигляді насічок на краю вінець, диски-сковорідки) тощо. В свою чергу, на опустілі землі Середнього Подніпров’я просувалися групи пшеворських общин з Подністров’я та Волині. До кінця І ст. на основі інтеграції двох культур у західному регіоні формується власне зубрицька культура.

У ІІІ ст. н. е. зубрицьке населення в інтеграції з частиною фракійців, що залишилися у Подністров’ї, під впливом провінційно-римської культури створює культуру черняхівського типу. До ареалу черняхівської культури увійшли також групи пізньозарубинських венедських племен Середнього Подніпров’я, інші влилися до київської культури. На основі цих культур у ранньому середньовіччі формується празько-корчацька, а також частково пеньківська культури, які належали історичним слов’янським племенам склавинів і антів.

Отже, археологічні джерела, розглянуті у порівняльному аналізі методом ретроспекції, дають змогу з впевненістю говорити про приналежність венедів Тацита до слов’янського етнічного масиву. Аналіз свідчить, що починаючи з пізньолатенського часу, на території Правобережної України на схід від Вісли проживали давньослов’янські племена - носії поморсько-кльошової, зарубинецької, пшеворської, зубрицької та пізньозарубинецької культур, а також частини пам’яток черняхівської та київської культур, які мали принаймні з другої половини І ст. н. е. назву «венеди». Від якої з цих культур поширився етнонім «венеди», сказати важко. Можна припустити, що це були носії якогось західного племені, оскільки етнонім «венеди» відомий за писемними джерелами ще з останніх віків до нашої ери (Пліній Старший) і локалізується десь в районі Повіслення⁹.

Описуючи венедів, Тацит говорить, що вони характеризуються осілістю, оскільки споруджують собі будинки, хоча життя їх якесь не стабільне і характеризується постійними пересуваннями і грабунками («рискають задля грабунку»). Мачинський Д.А., аналізуючи повідомлення Тацита, зауважує, що згідно його розповіді складається враження, нібито венеди у другій половині І ст.

Це спостереження цілком підтверджується археологічними матеріалами. Вони свідчать про появу на Волині і Подністров’ї у середині І ст. н. е. нового значного людського потоку - носіїв зарубинецької культури Прип’ятського Полісся. Надлишок людей з цього регіону, очевидно, почав просуватися далі на південь, освоюючи землі Середнього Дністра, де жили сармати і бастарни, і південніше, до Буджацького степу. Про це однозначно свідчить поява в цих регіонах зарубицьких пам’яток. Ймовірно, з освоєнням нових територій і пов’язане повідомлення Тацита про постійні воєнні сутички венедів з іншими племенами.

Все ж, основна маса венедських общин, судячи з археологічних дослідженнь, жила осілим життям на довготривалих поселеннях. Вони розташовані на чорноземних ґрунтах і займають сонячні схили пагорбів, балок, перші тераси підвищень на широкими луговими долинами, по яких протікають річки - невеликі потічки, над озерами або біля джерел.

Рис.1. Ранньовенедський загін у поході (за матеріалами могильника у с. Гринів на Львівщині). Реконструкція І. Ковтун, за розкопками автора.

Основна кількість поселень має площу 1,5-2 га. Є і невеликі поселення, що не перевищують 0,5 га.

На селищах Подністров’я культурний шар досить насичений. На Волині знахідки

концентруються переважно навколо житлових і господарських приміщень.

Площа поселень забудована не густо. Особливістю волинських поселень є наявність великої кількості ям-погребів (на одне житло тут припадає 15 ям, в той час як у Подністров’ї ця пропорція становить 1:1).

Відрізняються волинські і подністровські поселення також способом розміщення житлових будівель та господарських об’єктів. Волинські селища ділилися на дві частини - одну, як правило, вищу, займали господарські споруди, а нижче (ближче до водного басейну), розміщалися житлові будівлі.

У Подністров’ї спостерігаються житлові господарські комплекси, в який входили житло та кілька господарських будівель. Лише на кількох волинських поселеннях (Боратин, Хрінники) забудова була така ж як і у Подністров’ї.

Основним типом житла була півземлянка (85%) площею від 9 до 20 м². Форма їх не завжди регулярна, як правило, прямокутна або овальна, і орієнтована довгими стінами за лінією схід-захід. Долівка глиняна, ретельно знівельована і утоптана.

Посередині житла, або в одному з кутків на материкових виступах чи у невеликих заглибленнях розміщалися сліди від вогнища у вигляді прошарків попелу та вугілля, або підкладені камінням. У кількох житлах на Волині вогнища були глинобитними. У двох житлах виявлено глиняні печі. Проте у більшості жител сліди стаціонарного вогнища відсутні.

У значній кількості напівземлянок знаходилися материкові прилавки шириною 0,4-0,6 м і висотою 0,3-0,7 м, які обшивалися деревом і підтримувалися трьома-п’ятьма стовпчиками.

В цілому, внутрішнє планування зубрицьких жител, судячи з матеріалів розкопок, було довільним і залежало від вподобань мешканців, господарських потреб.

Стіни дністровських жител мали, переважно, стовпово-каркасну або зрубну конструкцію і обмазувалися принаймні з однієї сторони глиною. Дах був двосхилим і досить високим. Головними матеріалами для накриття хати були солома, хмиз, очерет, сіно.

Досить складним для відтворення стін і даху є ряд жител з території Волині, які є досить глибокими, мають нерегулярну форму, і в більшості, не мають стовпових ям у долівці. Очевидно, тут стіни були стовпово-плетневими. Із зовнішньої сторони конструкція могла утримуватися підсипкою або опорними стовпами, а дах був не високим.

Без сумніву, волинський тип житла венедів є більш архаїчним і примітивним порівняно з житлами, які будувалися у Подністров’ї.

Господарські споруди, які будувалися біля домівок, мали різне призначення. Більшість з них нагадували житла, але були меншими і з легшими стінами та дахом. Тут зберігали продукти харчування, реманент для господарства.

На поселенні у Гіркій Полонці (Волинь) одна із споруд мала всередині потужне глинобитне вогнище і була можливо кузнею. На поселеннях у Сокільниках (Подністров’я) та Гіркій Полонці знайдено наземні будівлі стовпово-плетневої конструкції, які, очевидно, були стайнями - місцем зберігання корму та зимового утримання худоби.

У Пасіках-Зубрицьких (Подністров’я) виявлено велику за розмірами (37 м²) заглиблену у материк на 1,47 м споруду з системою материкових останців-площадок з ротаційними жорнами та ям для розміщення кошиків і великих посудин. Цілком ймовірно, що будівля служила сховищем для продуктів землеробства і одночасно була місцем помолу зерна, тобто сільським млином.

У Хрінниках (Волинь) знайдено споруду, яка була стаціонарною коптильнею і сушаркою. Її основу складала велика яма, на дні якої розміщалося потужне глинобитне вогнище. До ями вели три сходинки, вирізані у материку. Зверху по периметру ями залишені бортики для опори дерев’яних прутів. До прутів, очевидно, підв’язувалося м’ясо чи риба для копчення. При необхідності продукти для сушки чи копчення могли кластися зверху на прути. Для зберігання тепла та захисту від дощу споруда могла мати легкі стіни і дах.

Найбільш примітивними за конструкцією та зручними у використанні господарськими будівлями були ями в яких зберігали зерно, м’ясо, інші продукти. Вони мали округлу або овальну форму глибиною від 0, 5 до 2 м, зверху накривалися дошками і землею.

Одним з найпоширеніших предметів у господарстві венедів, як і інших народів, був посуд, який виготовляли з різноманітного доступного матеріалу. Найпоширенішим був посуд, що ліпився з глини, а потім, для міцності, випалювався. У зубрицьких общин глиняний посуд виготовлявся ще ручним способом, кожною сім’єю окремо. Спосіб його виготовлення, асортимент, форми, орнаментація були сталими і мали глибокі традиції. Лише у другій половині ІІ ст. н. е. венеди Подністров’я, завдяки зв’язкам з дакійцями, познайомилися з глиняним посудом, що виготовлявся на гончарному колі ремісниками гончарами. Але

Рис.2. Загальний вигляд поселення у Гіркій Полонці ІІ на Волині. Реконструкція П. Корнієнка, за розкопками автора.

у широкий вжиток цей посуд увійшов лише в кінці ІІ-ІІІ ст. н. е., коли до венедів почала проникати провінційно-римська культура. Спочатку це були столові миски, потім горщики, дзбани, вази, кухлі, келихи, тощо.

Основну кількість серед ліпного посуду складали горщики (60,2%). На другому місці за кількістю були миски (22,6%), а потім кухлики (7,8%). Досліди показали, що у кожному господарстві було 8-10 горщиків, 4-5 мисок і 2-3 кухлики.

Характерною рисою венедських горщиків є їх конічність і опуклість форм із незначним відхиленням вінець. Миски мали есоподібний профіль та форму зрізаного конуса, такими ж були і кухлі. Деколи на дністровських поселеннях траплялися пласкі диски - сковорідки.

Провідною галуззю господарства венедського суспільства було інтенсивне землеробство з перелоговою системою оброки землі. Про це свідчить наявність довготривалих поселень, оточених родючими ґрунтами, знахідки знарядь орного землеробства (залізний наральник) та переробки зернопродуктів (ротаційні жорна). Палеоботанічні дослідження виявили склад поля венедів. Це пшениця двозернянка, пшениця-спельта, пшениця м'яка, ячмінь плівковий і голозерний, жито, просо, горох, овес, конопля. Сіяли також вику, чечевицю, костер.

Зерно зсипали в певні ємності (глиняний посуд, плетені кошики) і складали в ями- погреби, стіни яких вимощувалися товстим шаром глини, а потім випалювалися.

Поряд з землеробством значне місце займало тваринництво приселищного характеру. Як свідчать палеоостеологічні дослідження, до складу стада венедських общин входила велика рогата худоба (корова, бик, віл), мала рогата худоба (коза, вівця), свині та коні. Переважну кількість складала велика рогата худоба (65%). На другому місці у стаді були свині (43%), потім - кінь (11%) та мала рогата худоба (7%). Серед особин великої рогатої худоби та коней переважають дорослі, а серед особин свині і малої рогатої худоби - молоді. Це свідчить про те, що для м'яса венеди використовували свиню і малу рогату худобу, в той час як коні і велика рогата худоба служили тягловою силою.

Помітне місце у м'ясному раціоні венедів займало мисливство. Серед кісток дикі тварини займають 7% (косулі, благородний олень, дикий кабан, лось). За кількістю кісток диких тварин виділяються пам'ятки Волині.

Достатньо розвинутим було у венедських общин металургійне виробництво, яке повніс­тю забезпечувало побутові потреби, ремісничу діяльність, землеробство, військову справу.

Металографічний аналіз, проведений Г. О. Вознесенською, свідчить про високу професійну майстерність венедських ковалів, глибоку спадковість ковальського ремесла, які володіли досконалими прийомами кування металу. Наявність на поселеннях масивних ковальських виробів (наральники, тесла, сокири), виготовлених з пакетованої сталі, свідчить про існування у виробництві заготовок із залізних напівфабрикатів, а отже, великого обсягу робочого матеріалу.

На думку Г. О. Вознесенської, ковальське виробництво зубрицьких громад за технологічними характеристиками аналогічне ковальському виробництву племен пшеворської культури на території Польщі і близьке до рівня, якого досягли у ІІІ-ZV ст. н. е. черняхівські ковалі.

Добре організованим і досконалим було ювелірне ремесло, ряд інших традиційних домашніх ремесел (деревообробне, обробка шкіри, кістки, ткацтво), про що свідчать знахідки відповідних інструментів.

Наявність у нашому розпорядженні повністю досліджених поселень зубрицької культури (Линів, Городок-І, Городок-ІІ, Хрінники) дають змогу розглянути соціальний устрій венедських общин.

Яскравий матеріал надає поселення біля с. Линів на Волині. Об'єкти цього поселення вдалося розділити на три хронологічні групи. Виявився чіткий просторовий розподіл об'єктів. Практично всі господарські об'єкти розміщалися окремо компактною групою на відстані 1l-15 м від житлових будівель. Лише кілька з них були розміщені поряд з житлами останньої фази існування поселення. Очевидно, що комплекс господарських споруд, розташований окремо компактною групою, належав сільській общині І-ІІ фази її існування. Це відображає той її рівень, коли в межах великої патріархальної родини ще існувала як прояв первіснообщинних відносин колективна власність на результати праці. Таку ж картину демонструє і ряд інших поселень Волині, зокрема Городок-ІІ (Острів), Гірка Полонка-ІІ.

Що стосується линівської общини ІІІ фази існування поселення, то вона, судячи з матеріалів, зробила в цей час великий крок у своєму розвитку. Поблизу кожного з жител вже розміщений комплекс господарських приміщень. Вже утворилися окремі господарські двори. Це може свідчити про виділення в цей час (друга половина ІІ ст. н. е.) в межах патріархальної родини повністю самостійних у господарському відношенні малих сімей. Тобто утворилася первісна сусідська община. Аналогічну картину демонструють деякі поселення Волині (Городок-І ур. Пасовище, Загаї-ІІ, Хрінники) і практично всі поселення Подністров'я.

Аналіз забудови венедських поселень житлами показав, що вони розташовані не хаотично. Має місце глибока продуманість організації його територіального простору з усталеними традиціями. Її суть полягала у підтримці просторового зв'язку з родичами попереднього покоління. Так фіксувався зв'язок батьків, дітей, утворювалася пряма родинна лінія. Така «вертикальна родинність» є, на думку дослідників, свідченням розвитку у венедському суспільстві «вождівства» - загальнопоширеної у первісній історії соціальної організації¹¹. Завдяки існуванню механізму вождівства розпочався процес перерозподілу додаткового продукту, формування знатних родин з яких вибирали вождів, воєначальників, тощо, поширення генеалогічних зв'язків на інші поселення.

Так створювався кущ кровноспоріднених венедських поселень, які складали рід. Наступним етапом соціального устрою венедів було плем'я, в яке входило кілька кущів поселень (наприклад, вздовж річки Чорногузки притоки Стиру на Волині, навколо м. Львова у Подністров'ї).

В останній час виділено 11 груп Зубрицьких поселень: 7 з них розташовані на території Волині, 4 у прилеглому Придністров'ї. В межах цих груп, як показують дослідження, виділяються окремі гнізда селищ, розташовані на відстані 0,5-3 км одне від одного.

Розвиток міжплемінних стосунків, вплив провінційно-римської культури, що розпочався з останньої чверті ІІ ст.; протистояння готам у ІІІ-IV ст. сприяли консолідації венедських общин, переходу від простої до складної системи вождівства, утворенню протодержавних формувань. Про це може свідчити опис Йорданом гото-слов'янських війн другої половини IV ст., зокрема страти германцями венедського вождя Боза, його синів та 70 старійшин¹². Очевидно, кожний з таких старійшин був очільником одного з вождівств, яке охоплювало одне або кілька племен, а Боз і його сини уособлювали найвищу владу у значенні частини венедської людності.

Аналіз археологічних матеріалів, пов'язаних з сакральною сферою, свідчить про те, що язичницькі вірування венедів мали здебільшого утилітарну спрямованість. Основна ідея вірувань - господарський добробут і процвітання роду. Венеди володіли повною сумою необхідних для успішного господарювання позитивних знань, щодо руху небесних світил, закономірностей розвитку природи. Про це переконливо свідчать такі джерела, як ритуальна обкладка піхов меча з Гринева, святилище з богом-першопредком з Загаїв-ІІ, магічні зображення на посудинах, пряслах, гребнях, прикрасах, тощо¹³. В основі світосприйняття людей цього часу лежало уявлення про єдність природного і надприродного. Міфологічні знання, як і родоплемінна територія, знаряддя праці, тощо, були приналежністю всього колективу. Важливе місце у міфології і пов'язаних із нею культах відігравало жертво­приношення вищим і надприродним істотам, молитви, обітниці. При цьому давній слов'янин виходив з того, що всі ці істоти мали людські властивості, вимагали як і люди, їжі та напоїв, відповідних предметів побуту, озброєння, ремесла. В основі цих ритуальних дій лежала формула: «Ти - мені, я - тобі». Жертвували обов'язково хорошими предметами і здоровими молодими тваринами, інколи - людьми. Про людські жертвоприношення свідчить наявність вотивних предметів біля ритуального вогнища святилища у Загаях (людські щелепи, дрібні людські кісточки серед залишків вогнища), залишки людських черепів та їхніх кісток у деяких житлових спорудах та ямах поселення біля с. Линів.

Оскільки давні слов'яни ще не були об'єднані політично чи економічно, вони не могли мати спільних богів і спільні культи. Як свідчать археологічні матеріали, у кожного слов'янського племені, можливо і роду, були власні боги і предмети поклоніння.

Найпоширенішим був культ предків. Саме бог-першопредок народився в результаті шлюбу чоловіка і жінки, що зображені на центральній рамці ритуальних піхов з Гринева. Богом-предком був також образ, висічений на камені у святилищі венедів в Загаях. Культ антропоморфних богів набув особливого поширення у венедському суспільстві Подністров'я в ІІІ-IV ст., про що свідчать знахідки І.С. Винокуром висічених з каменю ідолів в Іванківцях, Ставчанах, Калюсі, Козлові, Блищанці та інших місцевостях¹⁴. Важливо відзначити, що саме у венедському суспільстві Подністров'я та Волині у І-ІІ ст. н. е. відбувся процес еволюції міфологічних поглядів від зооморфізму до антропоморфізму. Це був кардинальний поступ у світогляді людей. Від «наївного» міфологізму до «ідейно-теоретичної», тобто більш абстрактної міфології.

Процес культурно-етнічної еволюції венедів від першої звістки про них на початку ери як про ще не сформовану спільність - до середини І тис., коли ми бачимо їх на сторінках історичних джерел вже об'єднаними у великі міжплемінні утворення, які оволоділи землями західної і південно-західної Європи, в багатьох відношеннях ще не вивчений. Однією

з важливих складових цього процесу були взаємозв’язки ранньослов’янських громад з сусідніми народами - дакійцями, германцями, сарматами.

За нашими спостереженнями, найбільш позитивними для розвитку матеріальної та духовної культур венедів стали зв’язки з дакійськими общинами липицької культури. Це був один з найбільш розвинутих народів, що населяв Подністров’я у І-ІІ ст. н. е. Дакійці мали безпосередні контакти із спорідненими племенами римських провінцій. Вони володіли найбільш прогресивними у тогочасному варварському світі, запозиченими в Римській імперії прийомами обробки землі, ремесел та побутової культури. Тісні взаємозв’язки з місцевими громадами пшеворської культури дакійці налагодили з часу появи їх у Подністров’ї на початку І ст. н. е.

Красномовним в цьому відношенні є наявність уламків ліпних і гончарних посудин у похованні знатного військового вождя пшеворської культури у с. Гринів (поховання №3). Поховання датується 20-ми роками І ст. н. е. Цей факт свідчить про пряму присутність липичан у поховальному ритуалі пшеворського воєначальника, а отже, наявність відповідних міжплемінних стосунків. З часом мирне співіснування двох спільностей, що проживали поруч, привели до значних культурних взаємовпливів та інтеграції. Прикладом є матеріали могильників у Звенигороді, Неполківцях¹⁵, поселення у Бернашівці¹⁶. Аналіз матеріалів з поселень І-ІІ ст. н. е. у Подністров’ї - Ремезівцях, Верхній Липиці, Підберізцях, Пасіках- Зубрицьких, свідчить про запозичення венедами ряду культурних елементів дакійців, зокрема, гончарної кераміки, знарядь обробітку землі, елементів одягу. Важливими запозиченнями були ротаційні жорна, які на кілька порядків збільшили якість та кількість переробки зерно продуктів. На нашу думку, порівняно нечисельні групи липицького населення до середини ІІІ ст. були повністю асимільовані носіями зубрицької культури, ставши одним з її складових цієї давньослов’янської спільності.

Не менш інтенсивними, але в багатьох складових ще не зрозумілими дослідникам, є взаємовідносини венедів з сарматськими племенами. Тацит зауважує, що венеди багато перейняли від звичаїв сармат, але від них їх відмежовує здатність споруджувати будинки, пересуватися пішки, носити щити¹⁷. Археологічні матеріали підтверджують, що це були різні за характером господарства, побуту, ідеологією народи. Перші проживали на своїх землях постійно, нагромаджуючи та передаючи культурні надбання наступним поколінням, другі - періодично змінювалися, витісняючи чи асимілюючи уцілілих попередників. Перші мали вищу культуру і стояли на більш високому щаблі суспільного розвитку, другі - користувалися цим надбанням. Кочівники, як і інші прийшлі народи, мали військову перевагу над місцевим населенням, оскільки були набагато мобільнішими, націленими на війну з метою завоювання нового життєвого простору, отримання здобичі, підкорення народів і накладання на них данини. Але об’єктивно сармати не були зацікавлені у фізичному знищенні землеробів, оскільки потребували постійного надходження продуктів, рабів. Тому рано чи пізно в силу вступили певні договірні, данницькі відносини, налагодження та розвиток торгівлі. Контакти венедів і сарматів на рубежі ери фіксуються за матеріалами зарубинецьких поселень Подніпров’я та Південного Побужжя¹⁸. Їх проникнення у Верхнє Подністров’я ілюструє звенигородська група пам’яток середини І ст. н. е., що біля Львова¹⁹. На думку Б. О. Рибакова, сармати у І-ІІ ст. н. е. перестали бути непоборною силою, від якої слов’яни втікали у попередній час²⁰. Дослідник наводить ряд даних, які свідчать про встановлення рівноваги сил, або зацікавленості степовиків у міцних відносинах з лісостеповими слов’янськими общинами. Слов’янські групи вільно проникали у сарматські степові райони, вступаючи з ними у якісь союзи. Не випадково у римській дорожній карті ІІІ ст., так званих «Певтінгерових таблицях» у степах на північ від Дунаю поміщено напис «венедо-сармати». Молдавськими і одеськими дослідниками знайдено археологічний відповідник цього народу у Буджацькому степу. Це пам’ятки етулійської групи, що мають у своєму складі сарматські, пізньозарубинецькі та зубрицькі елементи²¹.

Рис.3. Святилище венедів у Загаях. Реконструкція П. Корнієнка, за розкопками автора.

Процес інтеграції венедів з іранцями тривав у ІІІ-IV ст. і, можливо, значною мірою сприяв формуванню та розвитку черняхівської культури. Осідання сарматів у Лісостепу в цей час набрало масового характеру. О. В. Гудкова вважає, що треба говорити про асиміляцію сарматів черняхівцями²².

Таким чином, можна констатувати, що контакти венедів з сарматськими народами тривали близько 500 років. Вони мали в різний час різний характер, інтенсивність, і припадали на найраніші етапи розвитку ранньослов'янського етносу, і тому повинні були відбитись, або хоча б зачепити багато сторін його сутності.

Треба зазначити, що сармато-венедські зв'язки формувалися значною мірою в умовах осідання сарматів на землях, зайнятих землеробським населенням. При цьому кочівники, освоюючи нові для себе форми господарства, звичайно ж, повністю переймали комплекс землеробської культури, вироблений сотнями років. Тому чекати відкриття якихось елементів господарської культури сарматів на слов'янських поселеннях, мабуть, не можна. Скоріше, вплив сарматів міг відбитися на духовній культурі слов'ян, зокрема, ідеології, у поховальних звичаях.

Найбільш активна взаємодія слов'янського і сарматського народів спостерігається протягом ІІІ-IV ст. н. е, коли вони були об'єднані однією черняхівською культурною спільністю. Відомо, що поховальний обряд у цій культурі є біритуальним. Трупопокладення як правило пов'язувалися з сарматами або з готами. Проте, О. В. Гудкова, проаналізувавши ці поховання, прийшла до висновку, що вони мало пов'язані з цим народом²³. Дослідники поховальної обрядності готів теж заперечують тезу про якісь спільні риси черняхівських інгумаційних поховань і цього народу²⁴. Можна цілком погодитися з В.Д. Бараном, що поховальний обряд черняхівців був багатокомпонентним, а тому треба припустити, що в результаті асимілятивних процесів якась частина скіфо-сарматського населення могла ховати покійників способом кремації, і народи, які раніше спалювали покійників, прийняли обряд інгумації від кочівників з певними видозмінами, викликаними новими ідеологічними уявленнями.

Іранські елементи культури у слов'янській міфології відзначає ряд дослідників²⁵. Достатньо згадати головних богів слов'янського пантеону - запозичених у споріднених племен, зокрема, бога сонця-світила - Хорса, Симаргла. Останній був посередником між небом і землею, покровителем насіння та паростків, і мав вигляд крилатого пса-вовка. Вовк, в свою чергу, ототожнювався у слов'ян з Волосом (Велесом) - богом скотарства. Та й саме слово «бог» - це спадок іранського міфологічного світосприйняття.

Центральне місце в історії венедів на пізньому етапі її розвитку у кінці ІІ-ІІІ ст. н. е. займали взаємовідносини з германцями, в першу чергу готами. Очевидно від того, наскільки венедським громадам вдалося налагодити політичні і економічні стосунки з готськими королями, настільки можна було забезпечити своє існування та розвиток.

Достовірно встановлено, що германські племена на чолі з двома найвпливовішими родами Балтів та Амалів з'явилися на Волині і Поділлі в останній чверті ІІ ст. н. е., а з середини ІІІ ст. розселилися до Подніпров'я та побережжя Азовського і Чорного морів. Археологічним відповідником германців є вельбарська культура, поширена на Волині та значна частина пам'яток черняхівського типу Подніпров'я і Поділля. Венеди цілісним масивом проживали в районі Верхнього Подністров'я (пізні пам'ятки зубрицької культури і поселення типу Дем'яніва черняхівського типу) та Дніпровсько-Подеснянському регіоні (Київська культура).

Землі між Дністром і Дніпром належали, очевидно, як германцям, так і венедам, розсіяним окремими сімейно-родовими або сусідськими групами. Судячи з усього комплексу історичних та археологічних матеріалів, готи встановили політичне панування над слов'янськими і всіма іншими племенами цього регіону в ІІІ- ΓV ст. н. е. Очевидно, певні договірні відносини існували у готів з венедами Подністров'я та Подесення. Цей військово-політичний феномен отримав в науці назву «держава Германаріха». В основі цієї досить аморфної організації лежав, мабуть, різний ступінь підпорядкування місцевого землеробського населення організованому військовому суспільству германців з метою встановлення данницьких відносин і контролю за торгівлею з римськими провінціями. Проте готи, незважаючи на військову перевагу над слов’янами, при збереженні конфронтації, зважаючи на значну розкиданість слов’янських племен, теж не могли почувати себе в безпеці. Очевидно, на цій основі була досягнута якась компромісна угода, що базувалася на визнанні венедами певної васальної залежності з боку готів безпеки життя і певної свободи торгівлі з античними містами²⁶.

Ймовірно, готи мали добре відпрацьовану організацію зв’язку між дрібними військовими загонами, що проживали на окремих поселеннях, які разом створювали військову силу, здатну не тільки тримати у покорі навколишні племінні групи, але й формувати з них у потрібний час крупні військову об’єднання для далеких походів. У «Гетиці» Йордан описав численні походи готів у межі імперії, в яких приймали участь десятки або й сотні тисяч воїнів.

Сама структура готського суспільства була націлена на диктат у середовищі перебування. Згідно писемних даних у візіготів була спадкова королівська влада, чітко відособлена від рядових общинників родова аристократія, постійні військові дружини.

В археологічних пам’ятках України ZH-ZV ст. поки що не зафіксовано змішання вельбарських і венедських матеріалів. В той час є багато прикладів перемішування гото- сарматських, гото-дакійських елементів. Очевидно, між слов’янами і германцями весь час зберігалася відчуженість, швидше якась ворожість з частими сутичками, що відображено у писемних даних. Ця напруженість виплеснулася в другій половині IV ст. у відкриту війну венедів з готами, добре описану Йорданом. Слов’яни, очевидно, скористалися послабленням готів після ряду поразок від гунів і заручилися підтримкою останніх. Ця війна, як свідчить Йордан, проходила з перемінним успіхом, поки до неї рішуче не долучилися гуни. Вони розгромили військо готського короля Вінітарія. Після поразки готи відступили у Подунав’я. Саме в цей час припиняє своє існування вельбарська культура на Волині і черняхівська культура у Дністро-Дніпровському межиріччі.

Наступні V-VII ст. були часом економічного і політичного розвитку слов’янських племен антів та склавінів, могутніх колонізаційних походів, створення ними самобутніх ранньосередньовічних культур, перших протидержавних і державних утворень.

Одним з найраніших таких утворень було об’єднання відоме з писемних джерел під назвою «дуліби». Немає сумніву, що дуліби, які локалізуються на Волині і Подністров’ї, були нащадками венедів, описаних Тацитом.

¹ Иордан. О происхождении и деяниях гетов. - М., 1960. - П. 34, 35.

² Тацит К. О происхождении германцев и местонахождении Германии. / Соч. в 2-х томах.- Л.: Наука, 1970. - Т 1. - С. 443.

³ Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині (I ст. до н. е. - IV ст. н. е.). - К., 1992. - С. 259-260.

⁴ Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. - М., 1979. - С. 74-78.

⁵ Пачкова С. П. Зарубинецкая культура и латенизованые культуры Европы. - К., 2006.

⁶ Етнічна історія давньої України. - К., 2000. - С. 130.

⁷ Русанова И. П., Максимов Е. В. Зарубинецкая культура. / Славяне и их соседи в конце I тыс. до н. э. - первой половине I тыс н. э.- М., 1993. - С. 39.

⁸ Пачкова С.П. Зарубинецкая культура и латенизованые культуры Европы..- С. 105-134.

⁹ Lowmiadski H. Pocz¾tki Polski.- Warszawa., 1963.- S. 159-163.

¹⁰ Мачинский Д. А. К вопросу о територии обитания славян в I-IV в. н. э. - 1976. вып. 17. - C. 82-101.

¹¹ Баран Я. В. Слов‘янська община. - Київ-Чернівці, 2004. - C. 177-178.

¹² Иордан. О происхождении и деяниях гетов. - C. 115.

¹³ кторія української культури. - К., 2001. - T 1. - C. 62-65.

¹⁴ Винокур І. С. кторія та культура черняхівських племен Дністровсько-Дніпровського межиріччя II-V ст. н. е.- К., 1972.

¹⁵ Козак Д. Н. Пшеворська культура в Подністров’ї і Західному Побужжі. - К., 1984. - C. 36-45.

¹⁶ Козак Д. Н. Памятники рубежа и первых веков н. э. в Поднестровье и Западной Волыни. // Славяне на Днестре и Дунае.- К.: Наук. думка, 1983. - C. 102-109

¹⁷ Тацит К. О происхождении германцев и местонахождении Германии. - C. 443.

¹⁸МаксимовЕ. В. Новые зарубинецкие памятники в Среднем Поднепровье // МИА. - 1969.- № 160.- C. 39-50; Максимов Е. В. Среднее Поднепровье на рубеже нашей эры. - К., 1972. - с. 56; Хавлюк П. І. Зарубинецька культура Південного Побужжя та Лівобережного Дніпра. // Археологія.

- 1975. - № 18. - C. 7-13; ЩукинМ. Б. На рубеже эр.- СПб., 1994. - C. 234.

¹⁹ Свешников И. К. Могильники липицкой культуры во Львовской области (раскопки у сел Звенигород и Болотное) // КСИА. - 1957. - вып. 68. - C. 69-74.

²⁰ Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. - М., 1987. - C. 100.

²¹ ФокєєвМ. М. Населення Буджацького степу у I ст. до н. е. - IV ст. н. е. - Автореф. дис.... канд. іст. наук. - Одеса, 1998. - C. 7-8.

²² Гудкова О. В. Про участь сарматів у виникненні черняхівської культури // Археологія. - 2002.

- № 2. - C. 36-40.

²³ Там же.

²⁴ Jaskanis J. Cecele.- Krakow, 1996.

²⁵ Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. - C. 445-447.

²⁶ Павленко Ю. В. Раннеклассовые общества. Генезис и пути развития. - К., 1989. - C. 226.