Велике князівство Московське
На рубежі XV — XVI ст. виникає ідеологічне обґрунтування влади Великих князів Московських на спадщину Київської Русі. Відстоюючи свої права на давньоруські землі, Великі князі Московські посилалися на аргумент «отчинності», вказуючи на своє походження від Рюрика і Володимира Святославовича, тобто виступали спадкоємцями влади князів Київської Русі.
Київ — «отчина извечная» московських царів — Рюриковичів, а «Москва — другий Київ». У «Казанській історії», пам’ятці російської публіцистики середини 1560-х років, сказано: «Россия ныне стольный и преславный град, Москва яко вторый Киев».Теорію про те, що Київ був «володінням князів Русі і Московії» поділяв і литовський дипломат Михалон Литвин. Хоча у той час, коли виник Київ, «Московії» ще не існувало, Литвин не сумнівався в правах московських князів на володіння цією землею. Він писав, що Великий князь Московський — нащадок Володимира, а тому є спадкоємцем володаря Києва, «стародавньої столиці царів». Втім Литвин одночасно з обуренням повідомляє про намір «князя московського» повернути Київ, вважаючи що у цей час він належить Великому князівству Литовському.
Інша теорія проголошувала, що Великі московські князі походять від римського імператора Августа і можуть титулуватися царями, оскільки «їхній предок Володимир Мономах (Москву заснував син Мономаха Юрій Долгорукий) одержав царські регалії від свого діда — візантійського імператора Костянтина IX Мономаха».
На початку XVI ст. чернець Ферапонтового монастиря Спиридон (Сава), на прізвисько Сатана написав «Послання про Mo- номахів вінець», запровадив до обігу переказ про подарунок візантійського імператора Костянтина IX Мономаха царських регалій онуку князю Володимиру Всеволодовичу (Мономаху). З того часу київський князь отримав права зватися «боговенчаний цар... та цар Великої Русі». «Послання про Мономахів вінець» було покладене в основу знаменитого «Сказання про великих князів Володимирських».
У цьому творі був створений родовід московських князів, коріння яких виводилося від римського імператора Августа. Варяг Рюрик стає нащадком римського імператора Августа, запрошеним на княжіння з Прусії. Автор твору доводив священне право на монархічну владу нащадків легендарного Пруса, «родича імператора Августа» (про це згодом з гордістю згадував на переговорах з польськими послами цар Іван Грозний).У 80-ті роки XV ст. у титулі Івана III спорадично з’являється термін «цар» (формально цей титул дорівнював імператорському, «цар» — «цезар»), причому «цар всієї Русі». Останні слава підкреслювали право московських государів на всі землі Давньої Русі, у чиєму підпорядкуванні вони б не були. Вже в 1490 р. Іван III говорить послу імператора Священної Римської імперії Георгу фон Турну про бажання повернути свою «отчину» — Київське Велике князівство. А на переговорах з литовським послом у 1503 р. було прямо заявлено, що мир з Литвою неможливий, доки Івану III не повернута «отчина» його предків — «вся Руська земля, Київ, Смоленськ та інші міста». Програма об’єднання Іваном III всіх земель давньої Русі викликала, звичайно, стурбованість і роздратування правлячих кіл Литви. Її політики та дипломати визнавали за Іваном III лише титул Великого князя Московії.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
У лютому 1498 р. в Успенському соборі Московського Кремля вінчався на царство шапкою Мономаха онук Івана III Дмитро. Вінчання Дмитра шапкою, нібито одержаною Володимиром Мономахом від візантійського імператора, мало символічне значення.
У зв'язку з цією подією був написаний особливий публіцистичний твір «Сказання про князів Володимирських», в якому викладалися офіційні політичні ідеї. Йшлося про походження російських князів від римського імператора Августа («августейші особи» ). Московські «государі» розглядались як безпосередні спадкоємці київських князів і наступники візантійських імператорів. «Сказання...» служило цілям ідеологічного обґрунтування самодержавної влади московських «государів», пояснювало їх право на возз’єднання земель, які раніше входили до складу давньоруської держави.
Крім названих аргументів на користь правомірності об’єднання руських земель, Москва мала ще один — релігійний. Після падіння Константинополя в 1453 р. сама Москва виступає з ідеєю духовного лідерства у православному світі. На початок XVI ст. ця ідея модифікувалася в теорію «Москви — третього Риму», яку сформулював чернець псковського Елизар’єва монастиря Філофей. В своєму «Посланні проти звіздарів та латинян» він доводить, що спочатку центром всесвіту був Рим, потім — новий Рим — Константинополь, а останнім часом — третій Рим — Москва. «Два Рима падо- ша, а третій стоїть, а четвертому не бути». За цією теорією Москва стає відповідальною за долю християнства у всесвітньому масштабі, а Великий князь розглядається як цар усіх православних.
Отже, українські землі в XV — XVI ст. опинилися у складі сусідніх держав. Держави, які хотіли володіти землями колишньої Київської Русі, мали ті риси, що приваблювали руське населення: Литва — толерантність (у XIV — XV ст. Велике князівство Литовське використовувало як офіційну мову давньоруську з елементами місцевої (української та білоруської) і православну віру), Москва — єдину православну віру, Польща несла західну культуру і нові технології. В той же час йшло окатоличення, ополячення, румунізація і мадяризація аристократичної верхівки українських земель. Що у свою чергу вело до самоусунення українського панства від виконання історичного призначення — розбудови національного державного життя.