ПОХОДИ КРИМСЬКИХ ТАТАР ЗА ЯСИРОМ

З другої половини XV до XVIII ст. між Доном, Верхньою Окою і лівими притоками Дніпра і Десни залягла широка і пустель­на степова смуга, відома протягом наступних століть під наз­вою «Дике Поле».

Територія ця не належала нікому. Як писав на початку XVI ст. кримський хан у листі до польського короля, «Дике Поле — земля ні польська, ні татарська, хто міцніший, той її і тримає».

Кримські і ногайські татари в XV і на початку XVII ст. прото­птали по Дикому Полю сакми (за татарською «шляхи»), якими ходили на Україну, везли до Криму награбоване добро й гнали ясир на невільничі ринки.

Муравський шлях починався в кримському степу і вів по ме­жиріччю Дніпрового і Донського водозбору від Перекопу до Тули. Коли наприкінці XVII ст. почалося заселення степів, татари уни­кали цієї сакми. Нею користувались тоді лише запорозькі козаки і купецькі та посольські каравани. Від Муравського шляху відділя­лися Ізюмський і Кальміуський. Кальміуська дорога вела вздовж узбережжя Азовського моря і перетинала р. Кальміус і Сіверський Донець недалеко від місця, де в нього впадає річка Борова. Далі Кальміуська сакма проходила через Ізюмський район, а на Курщині біля міста Лівни з’єднувалась з Муравським шляхом. Ізюмський шлях починався на захід від міста Оскола і вів по території сучас­них Харківської та Білгородської областей. На Правобережну Ук­раїну й далі татари йшли Чорним, польським, шляхом, або Шпа­ковим шляхом, що одержав свою назву від Чорного лісу, де він і проходив. Починався шлях від Керван-Іоль (Караванної дороги) і йшов до Бугу через річку Синюху на Торговицю, повз Умань на Львів, Люблін, Пулаву до Варшави. У бік Львова йшли ще дві сак­ми: Кучманська і Волоська.

Цими шляхами татари йшли в Україну. З 1450 — 1556 рр. було здійснено 86 великих походів на українські землі з метою пограбу­вання, а з 1600 по 1647 рр. — 70.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ясир — бранці, яких захоплювали турецько-татарські агресори на українських землях з XV до 60-х років XVIII cm.

В середині XVII століття в Криму був зроблений пере­пис населення. Всього було 1120 тис. чоловік, з них татар — 180 тис., православних (з України, Польщі, Росії) — 920 тис. Щорічно в Крим татари приводили ясир — від 5 до 55 тисяч бранців.

Протягом кількох століть у кримських татар склався цілком певний стереотип мислення, де слов’янам відводилася роль «дійних корів», які просто були зобов’язані ділитися з ними всіма своїми прибутками. Відповідальність за свої військові напади, що вважа­лись у татар цілком героїчним вчинком, влада покладала на потер­пілу сторону, звинувачуючи її у неувазі до своїх потреб. Префект Кафи Дортеллі д’Асколі у 1634 р. повідомляє, що «татари почина­ли свої розбійницькі походи двічі на рік, виступали приблизно до 100 тис. чоловік, прямуючи або до Польщі, або до Московії, або до Черкесії... Йдучи на війну... кожен вершник бере з собою при­наймні двох коней, одного веде на приводі для поклажі і полоне­них, а на другому сидить сам».

За свідченням Евлія Челебі, хан очолював військо, в якому на­раховувалось 100 тис. чоловік; якщо в похід виступав калга-сул-

Карта Криму Якова Сандрарта з 1687р., на основі карти Боплана

тан, то війська було 50 тис. чоловік; нурредин-султан вів 40 тис. війська; султани мали під своїм началом ЗО тис. війська.

Особливо Е. Челебі виділяє «беїп-баїп» — летючі зграї на чолі з мурзами і беями, які набігали загонами по 10 тис. чоловік. Вони влаштовували набіги майже щомісяця, а пограбувавши і захопив­ши здобич, поверталися на свою територію (1 тисячею воїнів ко­мандував мінк-баші, 100 — юз-баші, 10 — он-баші).

Перекоп

Боплан писав, що татари «озброєні шаблею, луком, сагайдаком, наповненим 19 або 20 стрілами, ножем за поясом; при них завжди кремінь для видобування вогню і 5-6 сажнів ремінних мотузок, щоб зв’язувати полонених... Татари йдуть фронтом по 100 вершників у ряд, що складе 300 коней, тому що кожний татарин веде з собою по двоє коней, що йому служать для зміни... їхній фронт займає від 800 до 1000 кроків, захоплює, таким чином, більше 3 або 4 вели­ких миль, якщо шеренги їх тримаються тісно. У протилежному випадку вони розтягуються більш, ніж на 10 миль. Це дивне видо­вище для того, хто бачить уперше, тому що 80000 татарських вер­шників мають більше 200 тисяч коней. Дерева не настільки густі в лісі, як коні в полі, і здалеку здається, начебто якась хмара піднімається на обрії, що постійно зростає при наближенні, наво­дячи жах на найсміливіших».

Проникнувши на територію України, татари 2-3 дні відпочива­ли неподалік кордону. Потім орда розподілялася на три загони, які йшли у різних напрямках. Відтак ці загони розподілялись на дрібніші і знову розходились в різних напрямках. Таким чином, татари оточували поселення з чотирьох боків, забирали здобич (лю­дей, худобу, майно) і, навантажені, повільно відступали. Згодом в умовному місці збиралися разом і відходили до Криму.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Війни періоду Середньовіччя супроводжувалися пос­тійним викраденням населення, пограбуваннями та знищен­ням майна.

У Європі за короля Генріха V (1413 — 1422) почалося ре­гулювання норм військової здобичі: грабежі обмежувалися без­посередніми потребами війська. Було заборонено брати ху­добу, рубати плодові дерева. У1427р. Габсбурги встановили принцип розподілу продовольчих продуктів, заборонили підпалювати житло та майно ворога. В1527р. Фердинанд І уточнив це правило: про початок пограбування повідомляв командир, не захоплене повністю місто підлягало пограбу­ванню. Артилерійські гармати і вся зброя, а також дзвони розглядалися як сировина для відливу гармат і конфіскову- валися. У тому ж році Мартін Лютер оголосив, що «здобич і платню ми візьмемо у негідних людей, дякуючи Божій ми­лості і доброті». Середньовічні схоласти і гуманісти XVI cm., не заперечуючи самого принципу грабежів і викрадення насе­лення та худоби, наполягали лише на тому, щоб не страж­дали невинні: священики, ченці, паломники, іноземці і тор­говці, які опинились в зоні військових дій, а також жінки і діти, яких брали в полон задля того, аби отримати викуп.

Кордон між Європою й Азією, який співпадав у Середні віки з кордоном території кочівників і осідлого населення, був ареною безкінечних воєн, що супроводжувалися грабежами і захопленням полонених. Подібні війни були умовою існуван­ня кочових громад, а набіги — звичайним явищем в житті Кримського ханства, і головний матеріальний інтерес поля­гав у захопленні полонених — майбутніх рабів.

Татари ділили свою здобич, особливо ясир, як правило, ще на території України. Розподіл ясиру провадився на Таваньській пе­реправі, біля фортець у пониззі Дніпра, а також і в самому Криму. Десята частина ясиру йшла ханові у вигляді податку, частину вид­іляли султанові. Значна кількість здобичі діставалась татарським беям та мурзам. Володіючи великими багатствами, вони постача­ли коней і зброю рядовим ординцям, за що останні мали віддавати їм левову частину здобичі.

Після виділення людської десятини султанові, хану та беям кожний мурза одержував по десять і більше бранців, а рядовому татаринові давали по два-три невільники.

У 60-х рр. XVII ст. мурза Гджан писав своєму братові Сафару: «... ми всі від малого до великого здорові; у мене двадцять чоловік ясиру, в Арслан-Гази-мурзи дев’ять ясиру, у Каплан-мурзи десять ясиру, в Абл-мурзи шість ясиру, в Алиш-мурзи десять ясиру, у Te- мерш-Улана п’ять ясиру, у Майли Перекопського чотири ясиру, в усіх наших товаришів ясиру по два і по три є; крім Алаша, нікого без ясиру немає».

У своєму творі «Розвідка про перекопських татар», виданому у Парижі у 1663 р. французький офіцер П’єр Шевальє пише: «Якщо татари збираються зробити великий напад на Польщу чи Московію, вони звичайно вибирають у січні час, коли буває по­вний місяць та коли всі річки, озера й болота замерзають, а земля вкривається снігом, особливо на безлюдних рівнинах, що дуже зручно для непідкованих татарських коней. Кожний татарин веде двох коней, щоб їхати навперемінки або щоб везти свою здобич чи харчі, котрих, зрештою, в них небагато: татари беруть з собою трохи пшона, сушеного, подрібненого м’яса, як у турків, а також воду, яку вони дуже добре зберігають і яка допомагає їм при трав­ленні стількох сирих продуктів. Часом вони не беруть нічого з харчів, а вдовольняються лише м’ясом тих коней, які гинуть у поході. Вони їдуть долинами та непроглядними місцями, аби їх не помітили козаки, які завжди чатують та завжди напоготові, щоб прийняти звістку про наскоки татар і зняти тривогу в усій країні. Особливо гідне подиву те, що навіть найлютішої зими та­тари стають табором без вогню, щоб їх не помітили, та їдять тільки кінське м’ясо, пом’якшене під сідлом. Коли вони прибувають на

Кафа. Татарський порт і торговельне місто у Криму. Гравюра XVIII cm.

призначене місце, на Україні чи деінде, їхні ватажки відбирають третину війська, що, в свою чергу, поділяється на менші загони, які й розбігаються на п’ять-шість миль у різних напрямках; а тим часом основне військо держиться купи, щоб дати відсіч при мож­ливому наскоку ворогів; потім, коли загони повернуться з грабу­вання, ватажки виділяють інші загони, що, в свою чергу, розбіга­ються грабувати, дотримуючись такого порядку, щоб усі загони, які гасають тут і там, могли за короткий час з’єднатися з основ­ним військом: Пограбувавши та спустошивши так країну протя­гом чотирьох-п’яти або шести днів, вони якнайшвидше поверта­ються назад, щоб уникнути погоні, а прибувши в безлюдні степи, де їм легше воювати, зупиняються для перепочинку та розподілу здобичі і бранців.

Вони вирушають в походи і влітку, але не заходять далі деся­ти — дванадцяти миль, а то й менше. У цю пору року в похід ідуть звичайно буджацькі татари, які гонять на пасовиська худобу та коней, а по дорозі грабують усе, що їм трапиться; ось чому без­людні степи можна проходити тільки з великою охороною, при­наймні з п’ятисот чи тисячі чоловік, які йдуть завжди рухомим табором.

Татари воюють тільки великими загонами в дві-три й чотири тисячі вершників, а то й більше; вони не розпочинають бою, якщо не впевнені у своїй перевазі. Коли на них нападають, вони відсту­пають і розосереджуються на маленькі загончики так, що поляки й німці, які йдуть щільним строєм і ескадронами, не знають, кого атакувати. Відступаючи, татари так влучно відстрілюються свої­ми стрілами, що часто досягають ними своїх переслідувачів більше як за двісті кроків. Потім за чверть милі вони з’єднуються і кожен в одну мить стає на своє місце, на яке він повертається таким са­мим способом ще багато разів; але так діють татари лише тоді, коли їх велика кількість, інакше вони тікають прожогом. Отже, якщо їх не захопити вночі, що зрештою досить важко, бо вони завжди чатують, або при переході через ріку або яр, то нелегко завдати їм поразки».

Перший великий напад кримські татари вчинили влітку 1474 р. на Поділля і Галичину. Через кілька років татари спустошили міста Східного Поділля. Становище ще більше погіршилося, оскільки московський цар Іван III, уклавши угоду з Менглі-Гиреєм, підштов­хував його до вторгнення.

1 вересня 1482 р. татари увірвалися до Києва. Особливо страхі­тливих масштабів набрало руйнування України наприкінці XV — у першій чверті XVI ст. Окрім татар, у травні 1498 р. вперше напа­ли на Галичину підрозділи турецької армії, які дощенту її зруйну­вали, забравши в полон близько 100 тис. люду. У 1500 р. загони татар пройшли Брацлавщиною, Волинню, Берестейщиною, Гали­чиною, Люблінщиною та Сандомирщиною, спаливши багато міст і захопивши близько 50 тис. українських і польських бранців.

Венеціанський посланець Джованні Kappapo у 1578 р. писав, що «потребу в рабах задовольняють переважно татари, що кожно= го року ходять на полювання за людьми, як в області Московську і Подільську, так і у землю черкесів (Україну)»,

Частина істориків вважає, що торгівля живим товаром була винаходом не татар, вони її перейняли або від кримських абори= генів, або від слов’янських сусідів. Дослідник В. Возгрін зазначав, що ні в XVI ст., ні пізніше походи з метою здобичі не вважалися чимось непристойним не тільки у Криму, а й у суміжних країнах. Козаки Богдана Хмельницького разом з татарами Іслам-Гірея ро­зоряли оселі жителів Польщі, палили міста і забирали з собою ти-

Тагма - родовий знак Гіреїв (кримських ханів )

сячі невільників на продаж. Науковець пише, що набіги ко­заків не припинялися й у XVIII CT., коли їхня здобич у Литві досягала десятків тисяч людей. Цю точку зору поділяє і Муста­фа Джемілєв, голова Меджліса кримських татар. Він вважає, що кримських татар викорис­товувала у своїх геополітичних планах Туреччина, і саме вона повинна відповідати за наїзди за ясиром, оскільки для татар це був засіб отримати необхід­ний товар і гроші шляхом об­міну. Однак більшість істо­риків вважає ясир великим ли­хом для слов’янських народів, зокрема, українців як найближчих сусідів кочівників.

«Ні печенізький погром, ні половецька гроза XI ст., ані походи Бату, — підкреслював Михайло Грушевський, — не обіймали такої величезної території, ані дорівнювали інтенсивністю своєю руїн­ним наслідкам сеї нової грози...»

Тисячі і десятки тисяч полонених татари відправляли у Крим, на невільницькі базари в Газлев (Євпаторію) і Кафу (Феодосію). Ідучи в похід, татарські мурзи заключали договір з турецькими купцями, зобов’язуючись доставити визначену кількість не­вільників. М. Литвин, відвідавши Крим у середині XVI ст., наво­дить слова одного жителя Криму, який, бачачи полонених, запи­тував його: «Осталось ли еще сколько-нибудь людей в вашей стра­не или их уже совсем нет?»

Наприкінці XV ст. (після захоплення османами генуезької Кафи) і на початку XVI ст. Кримське ханство було одним з основ­них постачальників рабів, яких захоплювали під час безперервних набігів, причому жива здобич слугувала і як винагорода за військові подвиги.

На початку XVI ст. султани Османської імперії відали ряд ка- нун-наме (загальноімперські закони, які доповнювали священне

Урочиста процесія при наверненні в мусульманство християнської дитини

право мусульман — шаріат, їх дії поширювались на всю територію Туреччини) про правила набігів на слов’янські землі для санджак - беїв (емірів), керівників прикордонних османських провінцій.

Дані закони мали на меті забезпечити державі постійне й без­коштовне надходження невільників. Під суворий контроль стави­лося найприбутковіше джерело прибутків.

Усі походи за ясиром поділялись на:

1. набіги (коли за ясиром йде великий загін на чолі з санджак - беєм);

2. розбій (коли санджакбей посилає за ясиром загін більше 100 джигітів, але сам в похід не іде);

3. четь (коли заясирем йде загін чисельністю менш 100 джигітів виключно з приватних осіб, як правило, небагатих).

Закон встановлював правила розподілу здобичі. З набігів та роз­боїв султан та санджакбей отримували по 20 відсотків здобичі, інші розподілялись між учасниками походів. З четі податок ні султану, ні санджакбею не сплачувався, здобич ділили учасники походу.

Один з законів визначав цінові категорії та податкові тарифи на невільників, які продавались на ринках імперії. За кожного не­вільника до скарбниці султана сплачувався податок:

«За немовлят віком до трьох років стягається по десять — трид­цять акча. (Акче — (ак-білий) срібна монета, яка чеканилась як в Османській імперії, так і в Кримському ханстві. В XVI ст. дорівню­вала ЗО — 40 копійкам.) За дітей віком від трьох до восьми років стягається сто акча. Про таких [дітей] кажуть бече.

Від віком вісім до дванадцяти років стягається до двохсот акча. Про таких кажуть гулямче. За невільника, який досяг зрілості (balig olmus) стягається від двохсот п’ятдесяти до двохсот вісімдесяти акча.

За бородатих же недовірків стягається від двохсот п’ятдесяти до двохсот сімдесяти акча. За старих недовірків стягається від ста п’ятдесяти до двохсот акча.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Географ C. JI. Рудницький (1877 — 1937рр.) писав, що в XVI — XVII ст. в Україні панували такі ж політико-гео­графічні відносини, як у XIX ст. на Східному узбережжі Аф­рики, аж до того часу, поки європейські держави не поклали край работоргівлі. Ця «африканська» обставина, що скла­лася на сотню років раніше, ніж в Африці, дає нам розуміння того, яким страшним політичним і культурним гальмом було татарське лихоліття.

А якщо згаданий невільник (gulam) буде старцем чи дідом (ріг veya f ertute), стягається від ста тридцяти до ста п’ятдесяти акча. А якщо невільник буде однооким чи одноруким, стягається від ста тридцяти до ста п’ятдесяти акча,

Аза дівчину-невільницю (сагіуе), уммюль=велед, стягається від ста двадцяти до ста п’ятдесяти акча. І за молодицю (marite), не­мічну жінку (acuze), дівчину (dμhter), порочну (ma’yube), хвору (bimare), стару (Jertute) чи одноруку та однооку, то стягається згідно до вищезгаданих прикладів».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Народна легенда про полонянку. Полонивши в українсь­ких степах дивовижної краси жінку на ім'я Парасковія, турецький паша Узун ладен був узяти її за дружину. Та спер­шу вирішив навернути полонянку до своєї, магометанської віри. Горда і волелюбна Парасковія, однак, ні на вмовляння- улещування, ні на погрози не піддавалася. І тоді Узун-паша, аби зламати волю красуні, наказав закувати її у кайдани і кинути до холодної та сирої темниці. Багато днів і ночей знемагала вона там, але щоразу, коли з'являвся, сподіваю­чись на успіх, турецький воєвода, казала йому рішуче «ні».

І ось одного дня сталося неймовірне. Укотре прийшов­ши до Парасковії, Узун-паша побачив, як раптом впали з її рук та ніг кайдани, як самі собою відчинилися ворота в'язниці — і дівчина легкою ходою вийшла за стіни фор­теці. Турок на якусь мить остовпів, а потім, отямившись, послав навздогін сторожу. Яничари помітили Парасковію на березі лиману. Підгіяли вже було ятагани, аби розпра­витися з утікачкою, та дівчина на їхніх очах розтанула в тумані. Переслідувачі тут же перетворилися на кам'я­них ідолів, а на тому місці, де стояла дівчина, вдарило джерело. З часом розмили тих ідолів дощі, розвіяли вітри, а джерело прозорої живої води й до сьогодні б'є з-під землі. І багато хто припадає до нього спраглими вустами, спов­нюючись нових сил.

В Османській імперії основним центром торгівлі рабами був Стамбул, а в Кримському ханстві — Кафа. Тільки у 1474 — 1477 рр. митні прибутки від цієї діяльності досягли 360 000 акче або 8 тис. золотих дукатів (дані X. Іналджика). Протягом XVI — середи­ни XVIII ст. у Кафі в середньому продавалося 17 тис. рабів на рік. На кінець XV ст. ціна раба-слов’янина досягла 250 акче, або близь­ко 4 золотих дукатів.

Ні в Кафі, ні в інших османських портах Криму полонені не зат­римувалися. їх продавали в Османську імперію, Єгипет, Європу.

На думку історика В. Ламанського, з XV по XVIII ст. Україна, Росія і Польща позбулися від 3 до 5 мільйонів жителів обох статей, відведених в турецьку неволю і проданих в рабство. Ось що він пише після дослідження архівів Венеціанської республіки: «Венеціанські дипломати XVI ст. говорять, що вся прислуга жителів Константи­нополя складалася з рабів і рабинь, які були вихідцями з земель Польщі та Московського князівства. Не було няньок і годуваль­ниць, якщо кримські татари довго не проводили набігів на Східну, Південну і Західну Русь. Раби і рабині з цих земель зустрічаються ще в XV ст. в різних містах Італії. Немало їх було і у мамелюків у Єгипті. З кінця XVI ст., в XVII і навіть XVIII ст. Венеція і Франція використовували слов’янських рабів на військових галерах як вес- лярів-колодників, вічно закутих в ланцюги. Міністр фінансів Франції Кольбер не жалів грошей на купівлю цих рабів на ринках Північної Африки, а король Франції Людовик XIV тільки іноді ста­вив умови, щоб ці « Russiens » не були «схизматиками».

Частина жінок залишалися в Криму як наложниці. Аби не­вільники не втекли, їх заковували в кайдани, поміщали в ями, підрізали підошви ніг і посипали рубаним кінським волоссям, ви­різали частину гомілки і вставляли тоненьку паличку.

У той же час невільники, поки вони не були продані за моря, могли бути звільнені шляхом викупу або обміну на полонених та­тар. За багатих викуп платили родичі або купці, які відвозили не­щасних у рідні краї, де в свою чергу отримували відповідну наго­роду. Згідно з повідомленням С. Герберштейна, «полонені змушені служити рабами шість років підряд, по закінченню яких вони ста­вали вільними, але з країни виїхати не могли». Правда, дослідни­ку В. Сироєчковському вдалося натрапити лише на одну згадку на козака, який в 1525 р. «відпрацював» і отримав свободу.

Був ще один спосіб звільнення з кримського полону — перехід на службу до кримчаків. Жінкам, які народжували дітей від татар, також давали свободу, але без права залишати півострів. Недаремно в XVI — XVII ст. склалося прислів’я, що кримський татарин лише з батьком і начальником говорить татарською. З муллою він говорить арабською, з матір’ю — польською, а з бабусею — українською.

Отже, з кінця XV — XVI ст. ясир стає головною принадою для кримчан. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвива­лася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб дер­жави, ні прожиткового мінімуму населенню. Крім того, торгівля невільниками була чи не єдиним джерелом виплати податей, на­кладених на кримське населення турками.

Кримські набіги були умовою процвітання й існування не тільки кримських татар та італійських колоній, але й Османської імперії. Турецький історик X. Іналджик у 70-ті роки XX ст. так писав про роль рабства в економіці Порти: «Рабство... було важливим для Османської імперії інститутом. Не тільки державні організації, але й різноманітні сегменти економіки — шовківництво, аграрне гос­подарство, торгівля, а також — велике домашнє господарство ви­щого класу — все засновувалося на рабстві. Необхідно підкресли­ти, що все залежало від регулярного широкомасштабного постачан­ня рабів ззовні, оскільки рабство в мусульманському суспільстві могло підтримуватися лише за допомогою ввозу».

Тому походи за ясиром в Україну велися незалежно від офіцій­них міждержавних відносин між Кримом, Польщею, Портою, Лит­вою та Москвою. Звичайно, за таких умов розгортається збройне протистояння населення України та Криму. На жаль, ця боротьба надовго стала бар’єром для порозуміння жителів України та Криму.