Утворення і розквіт Київської держави

Приблизно в VII—VIII ст. слов’ян, що жили по ріках Оці і середньому Дніпру, підкорили хазари, перетворивши їх у своїх данників. Близько середини IX ст. новгородських слов’ян завоювали варяги і також примусили їх платити данину хут­рами, медом і воском, при чому разом з даниною захоплювали в полон і людей.

Награбовану данину і рабів варяги, як і слов’янські князі та бояри, вивозили у Візантію, обмінюючи там усе це на золото, цінні матерії та ін. Торговий шлях ішов з Балтійського моря, через Фінську затоку, по Неві, Ладозькому озеру, Волхову, Ільменському озеру, Ловаті, потім суходолом (волоком) у Західну Двіну, а звідти на верхів’я Дніпра і далі вниз, у Чорне море, до Константинополя. Цей шлях називався „путь з варяг у греки". Варяги не тільки торгували з Візантією, а й наймалися туди на військову службу; іноді нападали на неї, щоб поживитися її багатствами.

Слов’яни прагнули вийти спід влади варягів і не раз прога­няли їх за море, але ті знову поверталися і підкоряли слов’ян. Завоювавши ільменських слов’ян, варяги головною своєю стоян­кою зробили Новгород, де, як розповідає літописна легенда, почав князювати варяг Рюрик (862—879).

Наступник Рюрика, новгородський князь Олег (879—912), у 882 р. із своєю дружиною спустився по Дніпру до Києва і заволодів ним. З цього часу Київ стає „матерью городов рус­ских", центром Київської держави. Укріпившись у Києві, Олег підкорив собі сусідні слов’янські племена і примусив їх платити данину йому, а не хазарам. У завойовані міста Олег призначив своїх намісників, які за свою службу користувалися части­ною данини. Слов’янські князі були або винищені, або стали.

підручними Олега і платили йому данину. Завойовники по­ступово* ослов’янились і сприйняли слов’янський побут, мову й культуру..

Олег прагнув зміцнити кордони своєї держави з боку кочов- ників, які появлялися в південних степах.

Полюддя.

над нею прибив свій щит на брамі Царгорода (Константино­поля). Греки змушені були заплатити Олегові великий викуп і підписати в 911 р. вигідний для нього торговий договір. Та­ким чином, Київська держава, імперія Рюриковичів, як її на­зивав Маркс, за князювання Олега дуже зміцніла. Влада Олега посилилась, і він став називатися „великим князем руським".

Після смерті Олега новий київський князь Ігор (912—945) робив походи на Візантію і Закавказзя, а також воював з ко- човниками-печенігами. У 945 р. Ігор уклав новий догойір з гре­ками, але менш вигідний, ніж договір Олега. За князювання Ігоря збирання данини („полюддя") з населення посилилось. Це викликало народні повстання проти князівських грабежів. Під час такого „полюддя" серед деревлян Ігор загинув. Деревляни вирішили вбити його, кажучи: „Внадився вовк ходити в отару овець, то всю отару розкраде, коли не уб’ють його". Вони пе­ребили всю дружину Ігоря, а його самого прив’язали за ноги до нагнутих дерев, і, коли дерева випростались, він був розір­ваний на частини.

Дружина Ігоря, княгиня Ольга (945—957), жорстоко розпра­вилася з деревлянами. Скоро їй довелося вжити ряд заходів, щоб упорядкувати збирання данини і встановити її розміри.

Незадовго до своєї смерті Ольга їздила до Візантії для озна­йомлення з державним управлінням і грецькою релігією, а та­кож для зміцнення відносин між Руссю і Візантією. Ольга сама прийняла грецьку віру — християнство, яке відповідало інтере­сам зміцнення князівської влади. Але за часів Ольги християн­ство не стало офіціальною релігією Київської Русі.

Син Ігоря і Ольги Святослав (957—972) відомий як дуже войовничий князь. Літопис так змальовує нам образ цього князя: „Коли князь Святослав виріс і змужнів, він почав збирати воїнів — численних і хоробрих, бо і сам він був хоробрий і легкий, ходив як барс і з собою не брав ні возів, ні ка­занів, і м’яса не варив, а тонко нарізавши конину чи звірину чи яловичину, смажив на вугіллі і так їв; не возив і шатра, а підстилав під себе підклад (підсідельник), а сідло під голову; такими були і воїни його.

Святослав підкорив собі слов’янське плем’я вятичів на Оці, розгромив Хазарське царство, спустошив міста болгар на Волзі, підкорив на північному Кавказі ясів (осетинів) і касогів (чер­кесів), завоював дунайських болгар і хотів підкорити своїй владі Візантію.

ІІІоб бути ближче до Візантії, він вирішив перенести свою столицю з Києва в Переяславець на Дунаї. „Нелюбо мені жити в Києві,— заявив він, — а хочу жити в Переяславці на Дунаї, бо тут є середина землі моєї, сюди сходяться усі блага: від греків паволоки (шовкові тканини), золото, вино і різні овочі, від чехів і угор — срібло і коні, із Русі ж скора (хутро), віск, мед і челядь".

Візантійський уряд побоювався сусідства Святослава і почав війну проти нього. Святослав примушений був відступити з Бол­гарії. Коли він повертався в Київ, на нього напали біля дніп­ровських порогів печеніги. Дружина Святослава була розбита, і сам він загинув у бою.

Після смерті Святослава між його синами виникла боротьба за київський престол. Переможцем вийшов Володимир, який княжив тоді в Новгороді. Володимир заволодів Полоцьком, а потім у 980 р.— Києвом. Укріпившись у Києві, він придушив повстання вятичів, підкорив радимичів і спустошив землі вол­зьких болгар.

На відміну від своїх попередників, Володимир робив походи також на захід — проти Польщі і на північний захід — проти литовських племен. Він відвоював від Польщі в 981 р. так звані Червенські міста — східнослов’янські землі по північних схилах Карпатських гір (Галичина) та по Західному Бугу (Волинь); успішно боровся він також і з печенігами. Володимир дуже розширив Київську державу і зміцнив зв’язок між окре­мими її частинами.

Щоб зміцнити свою владу, Володимир вирішив прийняти християнську віру за грецьким (православним) зразком. Він ро­зумів, що християнство — прекрасний засіб посилення влади над народними масами класу феодалів, що тоді складався, бо воно вчило про божественність царської влади і про покірливість при­гноблених своїм гнобителям.

В 988 р. Володимир ввів християнську релігію в Київській Русі. Одночасно з прийняттям християнства він наказав зни­щити ідолів — язичеських богів. Головний ідол Перун був ски­нутий у Дніпро.

Поширенню нової віри народні маси часто чинили опір, але князі й бояри збройною силою примушували народ хреститися.

Новозаснована руська церква знаходилась у певній залеж­ності від грецької церкви. Ця залежність полягала головним чином у тому, що константинопольський патріарх призначав київського митрополита, який стояв на чолі руської церкви. Київському митрополитові підлягали епіскопи, поставлені в ін­ших містах (спочатку їх було п’ять, а потім число їх зросло до п’ятнадцяти). Єпіскопам підлягало духовенство церков і монастирів, що засновувались у Києві та в усіх інших єпархіях (церковних округах).

Поряд з князями й боярами церква стала перетворюватись у великого феодального землевласника, в міцну феодальну ор­ганізацію, яка, використовуючи всі засоби релігійного дурману, шахрайства і відкритого насильства, збільшувала свої багатства і сприяла зміцненню панування князів і бояр над народними масами.

Порівняно з язичеством християнство було прогресивним явищем. З запровадженням християнства серед східних слов’ян поширюється вплив найвищої для того часу візантійської культури.

Разом з християнством в Київській Русі з’явилося слов’ян­ське письменство. Центрами його стали монастирі, що тоді виникали. Появляється перекладна література, а поряд з нею починає розвиватися і оригінальна. Грецькі архітектори будують у Київській Русі кам’яні церкви і палаци.

З Візантії запрошувались також майстри інших спеціально­стей: художники, скульптори і ювеліри, але незабаром у Київ­ській Русі появились свої майстри, які не поступалися перед грецькими.

Отже, запровадження християнства сприяло культурному розвиткові Київської Русі і зміцненню її культурних і політичних зв’язків з Візантією, Кавказом та західноєвропейськими країнами.

Князювання Володимира (980—1015), за висловом Маркса, було кульмінаційним пунктом у розвитку імперії Рюриковичів.

3.