УТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ HAb ПОЧАТКУ XX ст. ПРОГОЛОШЕННЯ ІДЕЇ «САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНИ»
Дуже важке соціально-економічне і політичне становище трудящих України, їх національне безправ’я стали основою боротьби за повалення самодержавства. Українці брали участь у польському та загально- російському визвольному рухах, в яких показали себе самовідданими борцями.
Але єднанню з діячами українського національного руху польським революціонерам заважала шовіністична позиція останніх, оскільки вони мріяли про включення земель Правобережної України до складу майбутньої незалежної польської держави. Загальноросійський визвольний рух, розхитуючи політичний режим царського самодержавства і згуртовуючи маси на боротьбу за соціальні перетворення, тим самим підривав підвалини Російської імперії. Це відповідало також інтересам ■усіх, хто виступав за ліквідацію національного гноблення в Україні. Але, з іншого боку, нехтування українською справою, яке відверто виявили загальноросійські революційні організації (від народницьких до соціал- демократичних), що діяли в Україні, відвертало від них учасників українського національного руху. Український національно-визвольний рух посилився на початку XX ст. під впливом загального революційного підйому. За соціальним складом та політичними цілями цей рух не був єдиним і роздрібнювався на окремі течії. Існував нерозривний зв’язок національно-визвольного руху з класовими інтересами його учасників, йшло протиборство різних політичних сил в ньому. Національна буржуазія України прагнула очолити національно-визвольний рух. Для цього вона стає на шлях консолідації сил та створення своїх національних партій.Перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП) була створена в січні 1900 року в Харкові членами студентських українофільських гуртків Києва та Харкова (Д. Антоновичем, М. Русовим та ін.). До партії приєдналися учнівська молодь, представники інтелігенції, заможні селяни.
В цей час РУП не мала чітко розробленої партійної програми та статуту і проводила сукупно революційну роботу різними напрямками: соціал-демократичним, національно-демократичним та революційно-народницьким. Вона відразу проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Це дозволяє характеризувати РУП як національну революційно-демократичну організацію, з появою якої український рух в Російській імперії переходить від стадії культурницького українофільства до організованої роботи в масах. Першим програмним документом РУП стала брошура «Самостійна Україна», написана в 1900 р. харківським адвокатом М. Міхновським, який очолював праве крило цієї партії та стояв на націоналістичних[20] позиціях. Брошура була опублікована у Львові. Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності цієї партії. Свої визвольні і перебудовчі ідеї РУПівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань. У Львові знаходилась також партійна друкарня, де випускалися в світ партійні ви-
Микола Міхновський
дання, політичні органи «Добра новина» (1903), газета «Селянин» (1903- 1905), «Праця» (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУПу журнал «Гасло» (1902—1903). Свою програмну працю Міхновський закінчував словами: «Україна для українців». Від цієї програми через її «націоналістичні тенденції» самі діячі РУПу поспішили відмежуватися. Адже партія в національному питанні відстоювала автономію України у складі Росії, і через це в партії відбувся розкол.
В 1902 році з РУПу вийшли найбільш радикально настроєні члени на чолі з М. Міхновським та О. Мака- ренком, які заснували Українську народну партію (УНП). їх політична лінія об’єднувала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення незалежної національної держави.
В 1900 р., одночасно з РУП, Б. Ярошевським у Львові була заснована Українська соціалістична партія (УСП).
На деякий час (червень-гру- день 1903 р.) УСП об’єдналася з РУП, але потім вийшла з неї і самостійно існувала дуже недовго. На початку 1904 р. партія перестала існувати, а більшість її членів увійшли до ПСП1. Вона видала декілька брошур та листівок і як партія не мала політичного впливу на широкі народні маси.Напередодні революції 1905-1907 рр. в Україні виникає і партія ліберально-демократичного напрямку. Восени 1904 р. в Києві представниками ліберальної української буржуазії і ліберальною часткою РУП була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з Г. Тимченком, Г. Чикаленком, І. Стешенком та ін. За своїми політичними поглядами та класовою суттю вона була близька до «Союза освобождения» - зародку кадетської партії. Програму УДП було прийнято в березні 1905 р. на партійному з’їзді. Перспектива розвитку політичного життя вбачалась в тому, що Україна залишиться в складі Росії з правами автономії. Соціальною базою партії повинен був бути весь український народ без класового його поділу.
Перші гуртки українських соціалістів-революціонерів виникли в 1903-1904 рр. після виходу частини представників есерівського напрямку з РУП. Однак остаточно ці гуртки оформлювалися в організації, які ще не були організаційно пов’язані між собою, лише в період першої 1 Польська соціалістична партія.
дову (УТП), однак і це не врятувало її від організаційного розвалу.
У січні 1905 р. група членів РУП на чолі з М. Меленевським і О. Скоропис-Йол- туховським вийшли з неї і разом з бундівськими організаціями в Україні створили Український соціал-демократичний союз (УСДС) - «Спілку» (скорочено). В роки революції вона все більше еволюціонізує в бік звичайної територіальної організації РСДРП меншовицького ухилу, а в 1906 р. увійшла до її складу і пропагувала ідею автономії України.
Інша частина членів РУП на чолі з В. Винниченком, С. Петлюрою та іншими в грудні 1905 р.
на другому з’їзді партії прийняла нову назву - Українська соці-
Симон Петлюра
російської революції та в наступні роки. В національному питанні[21] члени гуртків відстоювали автономію України в складі Росії. Революція, яка загострила класові суперечності, сприяла швидкій партійній диференціації. З появою влітку 1905 р. Всеросійської селянської спілки її керівником в Україні стає С. Єфремов, який разом з Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Мату- шевським створюють восени 1905 р. Українську радикальну партію (УРП). Кінцевою метою партії в політичній сфері її члени вбачали досягнення Україною повної політичної самостійності, а першим кроком на цьому шляху - домагатися федеративного устрою Росії. Але вже на кінець року була створена провідна буржуазно-ліберальна партія - Українська демократично-радикальна партія (УДРП) внаслідок злиття УДП та УРП. Політична платформа УДРП була близька до кадетської і відрізнялася від неї лише вимогою федералістської автономії України в складі буржуазно-конституційної Росії. Керівниками її були Г. Чикаленко, Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький. В 1907 р. була зроблена спроба змінити назву партії на Українську труал-демократична робітнича партія (УСДРП). Вона існувала окремо від РСДРП. В національному питанні висловлювалася за автономію України з окремим сеймом, за право націй на політичне і культурне самовизначення, в аграрному питанні підтримала програму меншовицького нахилу РСДРП. УСДРП, незважаючи на неодноразові спроби з її боку, так і не вдалося об’єднатися як з РСДРП, так і з «Спілкою». Хоча з «Спілкою» в роки революції вона дуже тісно співпрацювала, видаючи листівки та інші нелегальні видання.
ротьби з самодержавством вони не підтримували. Найбільшою популярністю їх преса і листівки користувалися серед сільськогосподарських робітників та робітників середніх та малих підприємств, на яких українські
соціал-демократи займалися також організацією профспілок та керів
Що стосується революційних дій, то українські соціал-демократи («Спілка» і УСДРП) займали таку позицію, яка була спрямована на організацію мітингів, демонстрацій, страйків.
Страйк для них був головним засобом боротьби, а збройної боництвом ними.В 1906-1907 рр. есерівські гуртки в Україні зробили спробу об’єднатись в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), яка підтримувала програму російських есерів, але з українським нахилом. Ця партія прагнула до соціально-політичної роботи в усіх верствах українства. Влітку 1907 р. були розгромлені її найбільш активні організації в Київській губернії, а вслід за ними і ЦК партії.
Навесні 1907 р. на з’їзді УНП було прийнято програму, в якій національне самовизначення проголошувалося неодмінною умовою розв’язання всіх соціально-економічних питань.
З наступом реакції в національних соціал-демократичних партіях Наддніпрянщини посилилася тенденція до відособлення від РСДРП. УСДРП та «Спілка» в ці роки виступали в одному таборі з меншовика- ми-ліквідаторами. «Спілка» активно почала пропагувати націоналістичні гасла. Місцеві організації, починаючи з 1909 р., поступово припинили своє існування. Спроба відновити УСДРП в 1909-1910 рр. не мала великого успіху.
Хоча місцеві організації цих партій не виявляли ніякої активності, їх закордонні центри функціонували. Діячі «Спілки» разом з Л. Троцьким видавали спочатку у Львові, а потім у Відні газету «Правда» центристського напрямку. В серпні 1911 р. представники українських есерів видали заяву, в якій спробували викласти завдання партії та організаційно об’єд-
натись під керівництвом єдиного центру. Однак і на цей раз спроба не вдалась.
Керівники УСДРП С. Петлюра, В. Садовський почали шукати союзника в 1908 р. у новоорганізованому міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів.
В роки реакції (1908 р.) в Україні виник міжпартійний блок національних партій - «Товариство українських поступовців». Основу цього товариства складали в більшості колишні члени УДРП, що саморозпус- тилися у вересні 1908 р. Товариство відстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу». Провідники ТУП М. Гру- шевський, С.
Єфремов, Д. Дорошенко та ін. на той час вже мали певний парламентський досвід. їх політичне кредо - програма російських кадетів з українським нахилом. Друковані органи - газета «Рада» в Києві та журнал «Украинская жизнь» у Москві.Головні напрямки діяльності:
1) культурно-освітня робота;
2) відстоювання політичних свобод;
3) участь у виборах до Думи;
4) відродження союзу автономістів-федералістів.
До нього увійшли члени УДРП, УСДРП та інших партій і груп.
Діяльність УНП, яка завмерла в період реакції, не поновлювалась практично до 1912 р. Сам же Міхновський робив спроби розширити простір своєї партії навіть шляхом співробітництва зі столипінцями. І тільки в період виборів до IV Думи робота партії трохи активізувалась в Харкові, де під керівництвом Міхновського видавалася газета «Сніп», в якій була надрукована «Українська платформа».
В умовах насування світової війни в буржуазно-політичних колах національного руху йшла диференціація їх або в бік Росії, або в бік Австро- Угорщини. За ініціативою поміщика В. Липинського у Львові в 1912 р. сформувався самостійницький Український інформаційний комітет, діяльність якого підготувала ґрунт для створення в 1914 р. «Союзу визволення України» (СВУ).
У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.
У Галичині першою такою партією стала заснована в 1890 р. Русько- українська радикальна партія (РУРП) - перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Програмні положення доповнювались окремим пунктом 1895 р. про те, що реалізація соціалістичних ідеалів можлива лише за повної політичної самостійності народу України. Засновниками і керівниками партії
були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Г. Ле- вицький. В діяльності партії поєднувалися як соціалістичні, так і національні сюжети. Радикали видавали для селян газети «Хлібороб» і «Громада». Критикували панівний лад, москвофілів, «новоерівців», захищали селян і робітників. У 1899 р. їх реформістська
група приєдналася до Української соціал-демократичної партії (УСДП).
Сама партія переживала в цей момент кризу.
У 1892 р. А. Маньковський, Й. Данюк, Г. Латинський заснували Галицьку соціал-демократичну партію (ГСДП) як складову Австрійської соціал-демократії. Розрізнені гуртки на Буковині 1896 р. об’єдналися, але незабаром партія розпалася, на її базі з’явилася УСДП. Її керівниками стали М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович та ін. УСДП в програмній статті свого органу «Воля» заявляла, що метою партії є створення вільної держави українського люду — Української республіки.
У 1899 році галицькі народовці об’єдналися в Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка згодом стає найпотужнішою й най- впливовішою силою в краї. Керівний орган партії — Народний комітет 5 січня 1900 р. виступив з закликом до українців боротися за незалежну Україну. Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Радикальна партія (1906 р.) та Національно-демократична партія (1907 р.).
У 1896 р. на цих землях створюється Католицький русько-народний союз, перетворений в 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.
Таким чином, з 1895 р. політична самостійність України стає гаслом національного руху в Галичині і на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій (РУРП, УСДП, УНДП) цього краю. Москвофільство поступово починає втрачати свої позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом А. Шептицьким остаточно стає на національний ґрунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїй національній боротьбі, стає на шлях політичних і культурних здобутків.
Великих масштабів набув вічевий рух 1905-1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. Під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям вдалося домогтися обрання 27 представників українських партій (22 - від Галичини і 5 - від
Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 - до крайових сеймів (12 - у Галичині і 17 - на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість відстоювати свої права в парламенті і сеймах.