«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» У ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ РОСІЇ

Необхідно нагадати, що вибори до І Державної думи відбувалися в умовах розгортання революції. Від України до думи було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщика, 26 представників буржуазії та бур­жуазної інтелігенції, служителів культу - 1, селян - 42, робітників - 8.

Ідейним натхненником цієї громади став історик М. Грушевський. Йому також допомагали С. Єфремов, Д. Дорошенко. Вони керували діяльністю цього створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу. За допомогою М. Грушевського та представників ро­сійських політичних партій було налагоджено видання друкованого орга­ну української громади в Думі — «Украинский вестник». В його виданні брали участь М. Туган-Барановський, І. Франко, О. Русов та ін.

На засіданнях громади, в яких добровільно брали участь депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської так­тики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в Українській думській громаді національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малописьменними селянськими депутатами було корисним для обох сторін. З думської трибуни стали виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії.

Складовими елементами загальної платформи Української думської громади були вимоги про надання політичної автономії Україні в її етно­графічних межах і запровадження української мови в школах, судах і місцевих адміністративних органах.

Керівництво громади вело лінію на повне відособлення від інших груп і фракцій Думи. За три тижні до розгону Думи деякі лідери громади 164

намагалися перетворити цю фракцію в самостійну партію. Однак ця спроба закінчилася провалом.

В практичній діяльності думська громада мало чим себе проявила. На засіданні групи автономістів 18 травня 1906 р. вона підтримала пропо­зицію щодо утворення комісії для розробки проекту резолюції про ук­раїнську мову і висловилася за утворення національних земельних фондів. Згодом самі члени громади визнавали, що в І думі «українська фракція» існувала лише «на папері». Газета «Рада» визнавала також, що в середині фракції не було єдності, фракцію роздирали внутрішні суперечності.

Вважаючи подальше існування думи небезпечним, царський уряд вирішив припинити її діяльність. 9 липня 1906 р. царським маніфестом І Державну думу, яка проіснувала 72 доби, було розпущено. Вибори в нову думу проходили в умовах наступу контрреволюції, дії каральних загонів і військово-польових судів, тобто ще в гірших умовах ніж в І думу. В ході виборчої кампанії до II думи переважна кількість депутатів від українських губерній була знову обрана від загальноросійських партій. Співвідношення депутатів від України в новій думі дещо змінилося. Від загального числа 102, депутатів «лівого» толку - есдеків, трудовиків, кадетів — 65, від центру - октябристів, мирних обновленців, поміркова­них та правих - 29. З 11-и соціал-демократів 3 були меншовиками, 1 більшовик, 6 депутатів належали до УСДС («Спілки»), 1 до УСДРП. Від УДРП, які примикали до кадетів, - 3 депутати.

Дещо активніше діяла Українська громада у II думі, до складу якої увійшло 47 чоловік.

Українська громада в думі видавала ще й газету «Рідна справа - вісті з Думи». Кожен член громади міг належати до будь-якої партії, яка б не була правішою, ніж партія кадетів, з безумовним обов’язком додержува­тися платформи фракції і голосувати разом з нею в національному пи­танні. З аграрного питання єдності між членами громади не було як і раніш.

Українська думська громада не відігравала помітної ролі в роботі II думи. Газета «Рада», висловлюючи невдоволення цим, писала, що коли громада не вміє йти на чолі руху, то принаймні повинна турбуватися, щоб не плентатися у'хвості.

З червня 1907 р. увійшло в історію як дата закінчення першої російсь­кої революції. Царизм розігнав II Державну думу, яка була, на думку уряду, «лівішою», ніж І дума. Були заарештовані соціал-демократичні депутати думи. Урядово-чорносотенний табір починає наступ у всіх сфе­рах суспільно-політичного життя країни.

В III і IV Державних думах вже не існувало єдиної фракції депу­татів, які були обрані від українських губерній. Національна програма українських партій в цей період, як і в попередні роки, в основному обмежувалася вимогами українізації сфер суспільного життя в Україні і автономії України в межах Російської держави.

Незважаючи на наступ реакції в країні і значне послаблення націо­нального руху в Україні, так зване «українське питання» постійно було присутнім в III, а ще більше в IV Державних думах. Вимоги українсь­ких партій знайшли певне відображення в роботі НІ думи. Зокрема, в листопаді 1910 р. колишнім членом старої «Київської громади» кадетсь­ким депутатом проф. І. Лучицьким була внесена пропозиція про не­обхідність навчання українською мовою в початкових школах в Україні.

Вимоги українських партій були також сформульовані на з’їзді, про­веденому тупівцями в Києві в квітні 1912 р., у зв’язку з наступними виборами до IV думи. В заключному документі, який був прийнятий з’їздом і був названий «українською платформою», крім вимог запровад­ження загальної освіти українською мовою, викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх та вищих на­вчальних закладах, висувалася також думка про необхідність запровад­ження української мови в церкві, суді і громадських установах України, скасування заборони на ввезення з-за кордону літератури, виданої ук­раїнською мовою тощо.

За своїм змістом вимоги «української платформи» були близькими до виборчої програми кадетів. Ось чому керівництво з’їзду, уклавши угоду з кадетами, закликало всіх українців голосувати за них під час виборів до IV думи. В 1910-1914 рр. представники українських партій неодноразово укладали угоди з представниками правлячих партій і кіл Росії. Зокрема, в 1913 р. у Києві відбулися переговори М. Грушевського з представниками російської буржуазії П. Мілюковим і Ф. Родічевим. Подібні переговори за участі групи російських кадетів на чолі з П. Мілю­ковим і київських тупівців під керівництвом М. Грушевського відбували­ся також в Києві в лютому 1914 р. Обговорювані на них питання в основ­ному стосувалися захисту кадетами національних інтересів України в IV думі. Органом українства в цей період продовжувала залишатися га­зета «Рада».

Національна проблема стала об’єктом гострих дискусій у IV Державній думі. Крім депутатів соціал-демократичної фракції, важливість українсь­кого питання визнавали лідер кадетів П. Мілюков, лідер трудовиків В. Дзюбинський. Російські буржуазні ліберали, домагаючись конститу­ційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки Україні, оскільки, на їхню думку, такий крок міг би сприяти зміцненню Російської держави. З цією метою серед трудовиків і кадетів було зібрано 37 підписів під законопроектом про дозвіл вживання української мови в початкових школах у місцевостях з переважно українським населенням.

Плазуючи перед царизмом, його політику щодо українців нерідко схвалювали і панівні верстви українства в думі. Особливо активно ви­ступали проти національних прагнень українців депутати-чорносотенці: редактор сумнозвісної газети «Киевлянин» проф. Д. Піхно, голова Київ­ського клубу російських націоналістів В. Савенко. З трибуни IV Держав­ної думи під час дебатів з приводу запиту про національні утиски в Україні В. Савенко заявив, що український національний рух загрожує смертельною небезпекою великій Російській державі.

Своєрідною була позиція депутата думи від України вікарного єпис­копа Волинського Никона, який у своєму законопроекті домагався доз­волу викладання українською мовою лише на тій підставі, що українці - брати великоросів, отже обмеження їх у мові і культурі означає при- рівнення українців до справжніх «інородців».

Глибоке обурення прогресивної частини населення України викли­кала українофобська позиція українських поміщиків - «нащадка геть­мана», чернігівського землевласника і генерала П. Скоропадського, який виступив у думі з демагогічно-провокаційними заявами щодо українсь­кого питання, та «нащадка запорозьких козаків», катеринославського землевласника, голови IV Державної думи М. Родзянка. Останній у своїй промові заявив, що викладання українською мовою в школах неможли­ве, оскільки такої мови взагалі не існує.

На противагу цим горе-українцям виступ з трибуни думи депутата- більшовика Г. Петровського 20 травня 1913 р. з промовою «Про націо­нальне питання» звернув на себе увагу і був схвалений всією прогресив­ною громадськістю країни.

В цей же період близько 1800 селян Катеринославської губернії, в тому числі і з Олександрівського повіту, надіслали депутату-більшовику Г. Петровському протест з приводу виступу голови IV Думи М.

Негативний вплив на громадську думку всієї країни справила заборо­на царизмом святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. На­весні та на початку літа 1914 року національно-визвольний та суспільно- політичний рухи продовжували зростати, однак вони були перервані Першою світовою війною.

Отже, упродовж 60-х рр. XIX ст. - початку XX ст. в Україні акти­візується національно-визвольний рух в усіх його формах, як культур­них, так і політичних.

У Наддніпрянській Україні це знайшло свій прояв у громадівському русі. Всіх громадівців об’єднувала єдина мета: домогтися повалення імперії в Росії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизу­вати політичний режим в Україні. До того ж національно-визвольний рух в Україні тісно переплітався з суспільно-політичним, і це зумовило відносно менше, ніж в інших регіонах Російської імперії, розмежування між демократизмом і лібералізмом. Царська влада назвала цей громадів- ський рух «українофільством». Ця назва закріпилася за всіма учасника­ми національного українського руху в Росії аж до повалення царату. Один з найвидатніших представників громадівського руху М. Драгоманов пода­рував народу своє особисте бачення державності України, що поєднува­ло ідеї федералізму та громадівського соціалізму. Розроблена ним теорія федералізму стала символом національного визволення України.

Визвольний рух на західноукраїнських землях характеризувався над­звичайною строкатістю, суперечливістю та активністю. Тут паралельно існували дві найбільш великі течії - москвофільство та народовство. Якщо перша орієнтувалася на царизм, то друга - на незалежність України у майбутньому і мала підтримку національно-визвольного руху з Над­дніпрянщини, діячі якого їздили до Галичини для координації своїх дій і встановлення особистих контактів з керівництвом народовського руху. Поступово представлений народовцями рух набув чималого значення для всієї української справи в обох частинах України. Галичина стає своє­рідним центром українського руху, де створювалися і удосконалювали­ся засоби національного, суспільно-політичного, культурного відродження українського народу.

Подальший розвиток і активізація національно-визвольного руху в Україні наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. призвели до появи пер­ших українських політичних партій. Коли вони почали організовувати­ся, то представники національного руху в обох частинах України почали вступати до їх лав. Національно-визвольний рух був однією з складових майбутньої буржуазно-демократичної революції, і національна буржуазія бажала залучити трудящих на свій бік. Існування невирішеного націо­нального питання дозволяло на деякий час об’єднати під єдиним національ­ним прапором класово і політично різнорідні елементи. Загальною рисою всіх перших політичних національних об’єднань виявились еклектизм в їх ідейно-політичних платформах та значне розмаїття соціального складу. Ідея «самостійності України» виникає майже одночасно як в західноукраїнсь­ких землях (в програмних положеннях РУРП) у 1895 р., так і в Наддніпрян­щині (в програмних положеннях РУП) у 1900 р. Це вказує на те, що необхідність вирішення національного питання розумілася представника­ми національного руху в обох частинах України, хоча і не завжди однаково.

«Українське питання» існувало в усіх чотирьох російських Держав­них думах. Але воно так і не було хоч якось вирішене в тій досить обмеженій формі, в якій виносилося на розгляд тієї чи іншої думи націо­нально свідомими депутатами від України, оскільки правлячі кола імперії не були в цьому зацікавлені. Внутрішні обставини в Росії у 1906-1914 рр. зумовили і діяльність цих представників, які були обрані в Державні думи Росії. Діяльність їх у цьому органі була адекватною тим обстави­нам, що склалися в ньому. В І і II думах існували українські думські громади. В своїх платформах вони висували вимоги ліберально-демо­кратичних кіл української громадськості, які за своїм змістом були близь­кими до платформи російських кадетів тільки з українським нахилом. Діяльність українських думських громад не відігравала політичної ролі в роботі Дум, між самими членами громади не було єдності, а сама їх діяльність була непослідовною і суперечливою, що стосувалося розгля­ду різноманітних думських питань.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О. Д. Історія України. — K., 1999.

2. Борисенко В. Й. Курс української історії. - K., 1996.

3. Варгатюк П. Л., Шморгун П. М. Білі плями: Забуті імена, пошук істини / /Сторінки політичної історії. - K., 1990.

4. Велика історія України/Склав М. Голубець; Передм. І. Крип’якевича. — Львів, 1935.

5. Грабовський C., Ставрояні C., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - K., 1995.

6. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — K., 1991.

7. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - K., 1990.

8. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Т. 2. - K., 1992.

9. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн./Мельник Л. Г., Гуржій О. T., Дем­ченко М. В. та ін. - K., 1991-1992.

10. Історія України/В. Ф. Верстюк, О. В. Тарань, О. І. Гуржій та ін./Під ред.

В. А. Смолія - K., 1997.

11. Касьянов Г. В. Український націоналізм: проблеми наукового переосмислен- ня//Укр. іст. журн. - 1998. - № 2.

12. Кормич Л. І. Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до 21 століття. - Харків, 2001.

13. Крип’якевич І. П. Історія України. - K., 1991.

14. Методичні вказівки до вивчення спецкурсу «Українські національні партії: кінець XIX ст. - 1917 р.»/Упоряд.: Ф. Г. Турченко, А. В. Бойко, Т. С. Гера­щенко та ін. - Запоріжжя, 1992.

15. Мирончук В. Д., Івашкін Г. С. Історія України. - K., 2001.

16. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України (1900~1923). - K., 1992.

17. Рибалка І. К. Історія України. — K., 1991.

18. Семененко В. І., Радченко Л. О. Історія України з прадавніх часів до сьогоден­ня. — Харків, 2000.

19. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1992.

20. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали:

В 3-х кн./Упоряд.: Т. Гунчак, Р. Сольчаник//Сучасність. - 1983.