НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В УКРАЇНІ

З підготовкою селянської реформи в другій половині XIX ст. активі­

зувався національний рух, що ницьких устоїв Російської ім­перії. Повідомлялося, що корін­ня українського «сепаратизму» дісталося навіть столиці дер­жави.

неабияк занепокоїло охоронців держав-

Українське село кінця XIX — поч. XX ст.

Завдяки матеріальній допомозі

Пантелеймон Куліш

поміщиків-меценатів батька й сина Tap- навських і Григорія Ґалаґана вони засну­вали друкарню для видання творів україн­ських літераторів. З її стін вийшли праці П. Куліша, окремі твори І. Котляревсько­го, Т. Шевченка, М. Вовчка, проповіді Гре- кулевича тощо. Окремі з них побачили світ в альманасі «Хата».

Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївсь- кого товариства оселилися в столиці. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, яка набула чіткішого національно-культурницького спрямування. Помітно пожвавішало і ду­ховне життя української громади Петер­бурга. П. Куліш заснував друкарню для видання українських книжок.' В. Білозерсь- кий узявся за видання громадсько-полі­

тичного й літературно-мистецького щомісячного українознавчого часо­пису «Основа» українською та російською мовами (1861-1862). М. Косто­маров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядкуван­ням збірників документальних джерел з історії України. В часописі «Ос­

нова» було сформульовано

Микола Костомаров

українську програму як суто культурниць­ку: свобода літературного розвитку і на­родної школи та просвіти при відсутності будь-яких політичних домагань.

В «Основі» публікувались художні тво­ри, праці з історії, етнографії, історіо­графії, історичні джерела тощо. На його сторінках вперше побачили світ багато творів Т. Шевченка, М. Вовчка, Л. Глібо- ва, С. Руданського, А. Свідницького, нау­кові праці П. Єфіменка, М. Костомарова, О. Лазаревського, М. Максимовича, Т. Риль­ського та інших українських вчених. Ге­нератором визвольних ідей у петер­бурзькій українській земляцькій громаді був непримиренний Т. Шевченко, але в 1861 р. він помер.

Часопис «Основа» існував протягом 22-х місяців. Через матеріальні нестатки і неприхильне ставлення урядових кіл, а також багатьох шовіністів з числа російсь-

кої та польської інтелігенції він припи­нив своє існування і самоліквідувався.

Однак на той період часопис уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувана української національної самосвідомості^[17] і дав поштовх до розгор­тання масового національного руху, в Україні. Специфічними осередками виз­вольного руху стали так звані громади. Вони виникли в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі в кінці 50-х - початку 60-х років. Це були самодіяльні напівле­гальні або нелегальні суспільно-політичні організації, в яких почала гуртуватися ліберальна та демократична інтелігенція. Певних програм і статутів громади, як правило, ще не мали. Всіх їх єднала на­ціональна українська ідея^[18] на демократич­ному ґрунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначен­ня, любов до рідної землі і українського ховні надбання.

П. П. Чубинський

народу, гордість за багаті ду-

Громади займалися переважно проведенням культурно-освітньої діяльності серед досить широких народних мас, яка прямо протистояла національним утискам царизму. Чимало їх учасників брали участь у ро­боті недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публі­кували збірки усної народної творчості.

Перша така громада виникла у стінах Київського університету із таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого В.

лянства. Своєю стратегічною метою «хло- помани» вважали ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного спів­існування росіян, українців, поляків. А розпочати втілення у життя цих задумів гуртківці вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх­ньої національної, політичної свідомості. Десь на рубежі 1860—1861 рр. гурток «хлопоманів» припинив своє існування, очевидно, з ініціативи самих його учас­ників. Разом з іншими студентами Київсь­кого університету (П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство - «Українська громада», легальна агітацій­но-пропагандистська діяльність якої була зосереджена у недільних школах.

Проте, навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад ля­кала охоронців царизму. З України в Петербург йшли доноси жандармів, що громадівці прагнуть здійснення думки про свободу Малоросії, що навчаючи простий народ грамоті, вони прищеплюють йому думку про колишню славу України та переваги свободи.

Із самого початку своєї діяльності громадівці розрізняли «дві Росії». В програмній заяві київських громадівців, викладеній на сторінках їх рукописного журналу «Самостійне слово», проголошувалося: «Ми не думаємо ставити нарівні Росії: казенної з тою Росією, котра все більше набирає сили». З цією «другою Росією» демократично настроєні громадівці прагнули встановити безпосередні контакти.

До середини 60-х років, не витримавши постійних переслідувань з боку влади, більшість громад в Україні були розгромлені або самоліквідувалися.

Другий етап громадівського руху, або його відродження, розпочався в 70-х рр. у зв’язку з активізацією національно-визвольної боротьби та революційної діяльності народників.

На початку 70-х років до Києва повернулися П. Житецький і В. Бе- ренштам, М. Лисенко, Т. Рильський, П. Чубинський. До громади вступи­ла талановита молодь - О. Русов, В. Науменко. Громадівський рух по­жвавився. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали раду - центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» усієї України. До складу

Київська «стара» громада разом із студентською. 1874 р.

ради увійшли видатні діячі науки й культури (В. Антонович, В. Берен- штам, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський).

Помірковане крило київської громади очолив В. Антонович. До гру­пи радикального спрямування входили П. Житецький, М. Лисенко, М. Ста- рицький та ін.

Громадівці зуміли згуртувати кращі національні наукові сили і ство­рити в січні 1873 р. «Історичне товариство Нестора-літописця», яке очолив М. Тулов. Наступного місяця почав працювати Південно-захід­ний відділ Російського географічного товариства, який ставив завдання всебічного вивчення рідного краю. Щоб обминути заборону на українські видання, П. Куліш, М. Драґоманов та інші громадівці встановили зв’язок з українськими силами Галичини, тим самим значною мірою підтримав­ши останніх. У 1873 р. за кошти поміщиці Лизавети Скоропадської-Ми- лорадович та цукрового магната Василя Симиренка було куплено дру­карню у Львові і започатковано там же діяльність Товариства ім. Т. TTTpr- ченка (скорочено НТШ), яке за 10 років стало фактично неофіційною українською академією наук.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор М. Лисенко - творець репертуару української оперної класики («Тарас Бульба», «Наталка Полтавка»); письменник і драматург М.

Микола Лисенко

В 1874-1875 рр. друкованим органом київської громади на батьківщині фактич­но стала газета «Киевский телеграф». На початку 1875 р. вона виступила з програм­ною заявою, в якій проголосила, що буде прагнути ставитися неупереджено до всіх виявів взаємодії націй і станів, звертати особливу увагу на потреби народних мас. Виходячи з таких принципів, газета дру­кувала статті Драґоманова, Вовка, Подо- линського та ін. на досить гострі соціаль­но-економічні і політичні теми. В ній пода­вались об’єктивні відомості про пробуд­ження національної свідомості інших сло­в’янських народів, суспільний рух і пар­ламентську боротьбу в їхніх країнах.

Все це викликало шалену лють се­ред реакціонерів та консерваторів. Після Емського указу 1876 р. було закрито Пів­денно-західний відділ Російського геогра­

фічного товариства, газету «Киевский телеграф». Активні діячі націо­нального руху почали зазнавати переслідувань. Рятуючись від них, Чу- бинський виїхав до Петербурга, Зібер, Вовк, Подолинський, Драгома­нов - за кордон. Двоє останніх, разом з галицьким письменником М. Пав­ликом, видали в Женеві (Швейцарія) вже вищезгаданий твір Панаса Мир­ного, який був першим в українській літе­ратурі романом з соціальної тематики. У Швейцарії вони ж в 1878 р. організували

видання емігрантської вільної української преси (журнал «Громада» - 1878-1879, 1880, 1882), яка публікувала те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Росій­ською імперією Україні.

З посиленням урядових репресій гро- мадівці були змушені уникати дій, які б дали підставу звинувачувати їх в анти­урядових чи сепаратистських настроях.

Михайло Старицький

евская старина». В той же час суспіль­но-політична думка, що пропагувалась в галицьких виданнях, вільних від цен­зури російського уряду, привертала все більшу увагу прогресивної української і російської інтелігенції.

Будучи за кордоном, М. Драгоманов остаточно сформулював свою держав­ницьку концепцію майбутнього політич­ного устрою України. Вона уявлялася як складова федерації - оновленої Російсь­кої держави.

Ф. К. Вовк

Проте існували і серйозні відмінності між федералізмом кирило-мефодіївців та М. Драґоманова. Перші фактично відсто­ювали ідею відродження української дер­жави, рівноправної з іншими слов’янсь­кими республіками. Драгоманов же рішу­че виступив проти так званого «українського сепаратизму», тобто орієн­тації на повне відокремлення України від Росії. Його федералістична програма пов’язувалася насамперед з ідеєю громадського самоврядуван­ня, народного суверенітету^[19]. Тим самим він хотів зменшити роль дер­жавного апарату (бюрократії) у суспільному житті. При цьому вчений наголошував, що справжня демократія можлива тільки за відсутності національного і соціального гноблення, при ліквідації приватної влас­ності на землю, фабрики і заводи. Він виступав за політичну автономію України в складі Росії, в якій мала втілитись і автономія національна, був послідовним поборником дружби і рівності всіх народів. Він поділяв погляди Сен-Сімона, Оуена, Фур’є на соціалізм і одночасно не сприймав теорію К. Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу. Таким чи­ном, в політичній концепції Драґоманова органічно поєднувалися феде­ралізм з соціалізмом немарксистського спрямування. Розроблена ним те­орія федералізму стала символом національного визволення поневоле­них народів.

Одночасно з критикою основ народництва він критикував і дії гро- мадівців. Він закликав їх до ширшої політичної боротьби за федераліза­цію України в рамках Російської держави. Громадівці припинили фінан­сування «Громади» і цей журнал перестав виходити. Але Драгоманов на цьому не зупинився і переніс акцент своєї діяльності на західноукраїнсь­кий національно-визвольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України.

Наприкінці 80-х р. серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку і надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало «Братерство тарасівців», час та ініціатори створення якого по-різному визначаються в літературі. В одному випадку це 1891 р., а в другому - 1892 р. Вірогіднішою є друга версія. Це були студенти з Хар­кова І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич і студент Київського універ­ситету В. Боровик. Організаційно «Братерство тарасівців» оформилося на могилі Т. Шевченка у Каневі й ставило за мету реалізувати його основні ідеї.

Найбільший успіх мали «тарасівці» в Харкові, де була створена «Мо­лода громада», що понесла українські ідеї в маси. Товариство встанови­ло зв’язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Києві, Чернігові, Алек- сандрії, Херсоні та Одесі, після чого рух «тарасівців» набрав загально­українського характеру.

Найчіткіше погляди «тарасівців» було викладено у програмному до­кументі «Кредо віри молодих українців», що був опублікований у Львові в 1893 р. В ньому «тарасівці» заявили про свою незгоду з українофілами через їх інтелектуальні зв’язки з російською культурою; автори «Кредо» рятували за демонстративний прояв свого українства; дальшого роз­витку в програмному документі дістала ідея «Руської трійці» про нероз­ривну єдність всіх українських земель (східних і західних); програма ста­вила за головну мету визволити не тільки свою націю, а й «усі російські народи» від деспотизму і централізму, проголошувала толерантне став­лення до міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Одне з визначаль­них місць відводилося в програмі вирішенню економічних питань, оскільки вони вважали, що тільки матеріально забезпечений народ здатен піклу­ватися про національно-освітні справи. В 1893 році братерство припи­нило своє існування.

Діяльність «Братерства тарасівців» активізувала студентський гро- мадівський рух. В 1895 р. студенти Київського університету В. Домниць- кий, Г. Лазаревський, П. Холодний, І. Руденко створили таємну «Україн­ську студентську громаду». Вона встановила зв’язки з іншими аналогіч­ними товариствами. Всього в різних містах України виникло приблизно 20 молодіжних громад, які дуже між собою різнилися. Але основною їх ідеєю було дотримання принципів самостійності України, її федералізму чи автономізму в складі Російської імперії, виховання людей у відповід­ному дусі легальними чи нелегальними засобами.

З ініціативи Д. Антоновича в серпні 1898 р. у Києві відбувся загаль­ноукраїнський з’їзд молодіжних громад. Була утворена єдина «Загальна

Тема 8. Національно-визвольний рух в Україні у Другій половині XIX - на початку XX ст. українська безпартійна організація» зі своїм виконкомом для координації діяльності усіх громад на місцях. Організація створила в Києві видавниц­тво «Вік», відкрила книгарню для поширення своїх та інших видань. На другому студентському з’їзді в 1899 р. була проголошена думка про те, що головним винуватцем такого тяжкого становища є царат. В той са­мий час діяльність громадівців обмежувалася культурно-освітньою сфе­рою. Коли на початку XX ст. почали організовуватися українські націо­нальні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав.

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях другої по­ловини XIX ст. характеризувався надзвичайною строкатістю, суперечли­вістю та активністю. Новий його виток почався вже в 60-х рр.

На той час національно-політичний табір значно послабшав. Україн­ську інтелігенцію відтісняла політично і економічно домінуюча польська й угорська верхівка. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної переваги за допомогою Габ- сбургів, починає шукати підтримки в Росії. Вона дедалі більше схиляється до консерватизму, солідаризується з російськими слов’янофілами в праг­ненні до злиття роздрібнених частин слов’янства в єдине політичне ціле під главенством царської Росії. Ця течія організаційно оформилася в другій половині 60-х років. Представники цього табору, яких стали називати «москвофілами», фактично стають на шлях національного самозречен­ня. Москвофіли, як і російське самодержавство, рішуче відстоювали тезу про «єдиний общеруський народ» від Закарпаття і до Камчатки. Офіційні та деякі громадські кола Росії надавали москвофілам щедру фінансову допомогу, спрямовуючи їх на протидію українському рухові. Визначни­ми лідерами москвофілів у Галичині були Д. Зубрицький, І. Наумович, М. Качковський, на Буковині - К. Богатирець, на Закарпатті - А. Доб- рянський та ін. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію - Руську раду, яку вважали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. і єдиним представником усіх місцевих українців.

Москвофіли створили потужну видавничу базу. Видавалися в Гали­чині газети «Слово» (1861-1887), «Наука» (1871-1912), «Новий пролом» (1883—1887), «Галичанин» (1893—1914), на Буковині — «Буковинська зоря» (1870), «Русская рада» (1871-1912), на Закарпатті — «Свет» (1867-1871) і журнал «Наука» (1884—1902). Москвофіли створили суміш російської, ук­раїнської, польської та церковнослов’янської мов і називали її «русь­кою». Таким чином, відмовляючи українцям у праві на рідну мову, вони тим самим спотворювали національну свідомість народу, хоча й москво­філи робили дуже багато для прищеплення населенню загальнолюдсь­ких цінностей. Ними створювалися товариства, видавалися серії попу­лярних книжок, науково-літературні збірники, серед населення створю­валися товариства тверезості.

За таких умов носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило моло-

набув значення всеукраїнського органу. В 1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган - Народну раду. Вона вважала себе спадкоємицею Головної Руської ради 1848 р. та її національної про­грами і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Ав­стро-Угорщини. В умовах бюрократичних репресій проти українства в Росії Гали­чина, за словами М. Грушевського, прий­няла на себе роль центру українського руху, духовного П’ємонту.

S. Я. Франко

Народовські 'видання стали загально­українською трибуною для пропаганди на­ціональної ідеї. При цьому моральна і ма­теріальна підтримка галичан наддніпрян- цями, їх особистий вплив, участь у га­лицьких виданнях сприяли зростанню На- ціонального руху в краї, виходові його за межі вузького провінціоналіз- му на всеукраїнські обшири.

Проте з розширенням народовського руху у ньому почали брати гору консервативні елементи. Частина народовців стала на угодовські, інша — на радикальні позиції. В листопаді 1890 р. лідери галицьких наро­довців О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та ін. укла­ли з намісником у Галичині угоду, за якою на деякі поступки українсько­му рухові в краї вони зобов’язувалися підтримувати політику австрійсь­кого уряду. Була проголошена «нова ера» у відносинах народовців з уря­дом і польською шляхтою. В 1892 р. галицькі народовці оприлюднили свою першу програму, де ставили за мету зміцнення панівного ладу через надання українцям певних поступок.

Під впливом М. Драґоманова у Галичині сформувалася ціла генера­ція молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започаткувала ради­кальну течію в національному народовському русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким і прагнули надати цьому рухові європейсь­кого характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Мо­лот», «Світ», організацію народних віч радикали закликали до політич­ної діяльності широкі народні маси Галичини та Буковини.