Установлення шляхетської „демократії" в Литовській державі і захоплення Польщею України. Люблінська унія (1569)

Поряд з закріпаченням селянства відбувалося розширення прав і вольностей класу феодалів, який дістав у Литовській дер­жаві, як і в Польщі, назву шляхетства. Шляхетство поділялося на дві групи: дрібну й середню шляхту та великих землевлас­ників, що називалися магнатами.

Зосередивши в своїх руках великі земельні володіння, маг­нати зайняли пануюче становище в політичному житті Литов­ської держави і добилися ряду особливих прав, які виділяли їх серед решти шляхетства. В їх руках були вищі державні по­сади: гетьмана великого — головнокомандуючого під час війни, підскарбія земського, що завідував державною казною, мар- шалка земського, що виконував обов’язки міністра великокня­зівського двору, та ін. З них же складалась і великокнязівська рада, яка обмежувала князівську владу. Вони підлягали безпо­середньо юрисдикції великого князя, а не його намісників, які

Повстання під керівництвом Мухи (з картини Іжакевича),

судили лише шляхту. Свої війська вони виводили на війну не разом з усією шляхтою під загальною хоругвою своєї округи, а під окремими фамільними хоругвами. Через це їм присвоювалось навіть окреме звання, що виділяло їх: „князі і пани хоруговні".

Магнати сконцентрували в своїх руках також усі вищі уряди в окремих частинах держави. Найбільшими територіально-адмі­ністративними одиницями після ліквідації великих удільних кня­зівств були землі-воєводства. Підрозділами землі-воєводства були повіти. На чолі земель-воєводств і повітів стояли воєводи й ста­рости, що зосереджували в своїх руках владу адміністративно- судову і військову.

Таким чином, між магнатами і шляхтою була певна нерівність. Ця нерівність узаконювалась і кодексом шляхетських прав Ли­товської держави, затвердженим у 1529 р., так званим Литовським статутом, в якому законодавство про шляхетство поділялось на два види — на загальношляхетське і за „станами", тобто окремо для магнатів-князів і панів і окремо для шляхти. Шляхта була незадоволена своїм становищем і добивалася зрівняння в правах з магнатами, обмеження диктатури магнатів і підвищення своєї політичної ролі, щоб таким чином забезпечити свій економіч­ний ріст.

В зростанні політичного значення і в розширенні прав дрібної і середньої шляхти значну роль відіграла її участь у вальному (загальнодержавному) сеймі (з’їздах шляхетства). До початку XVI ст. вальні сейми розв’язували питання, які стосувалися го­ловним чином польсько-литовської унії і обрання великих кня­зів, при чому збиралися на ці сейми тільки магнати. Але з початку XVI ст. сейми стали збиратися для розв’язання таких питань, які особливо зачіпали інтереси шляхти, а саме — встано­влення розмірів серебщини (податок на військові потреби) і вій­ськової служби. Шляхта була головною військовою силою і основним платником серебщини, тому ігнорувати її в розв’я­занні цих питань не можна було. З 1512 р. стали обирати з кожного повіту (частина воєводства, землі) по два шляхет­ських представники — посли на сейм. З цього часу остаточно затверджується шляхетське представництво на сеймі. В пер­шій половині XVI ст. компетенція сейму розширяється і він перетворюється в постійно діючий верховний орган державної влади, який відсуває на задній план великокнязівську раду і розв’язує, крім зазначених, також питання законодавства, зо­крема про Статут і т. д.

Виступаючи на сеймах, литовсько-руська шляхта добивається зрівняння в правах з магнатами. Вона висуває цілу програму реформ. Ідеалом її був суспільно-політичний устрій Польщі з його дворянською демократією. Під натиском шляхти ви­дається ряд привілеїв, які зрівнювали шляхту в правах з магна­тами.

Всі ці реформи підвищували політичну роль шляхти і сприяли встановленню шляхетської демократії, органом якої був валь­ний сейм. Литовський статут 1566 р. узаконив політичне зна­чення сейму, встановивши, що великий князь без сейму сам не має права встановлювати ніяких державних уставів. Таким чином, носієм влади ставав весь „шляхетський народ" (так називала себе шляхта) в особі вального сейму, і Литовська держава, як і Польща, почала перетворюватися в шляхетську республіку. Енгельс характеризує дворянську демократію Польщі як одну „з найгрубших форм суспільства" і пояснює її встановлення недостатнім розвитком міст. Ця дворянська демократія „була в Германії XVI століття вже неможлива,— говорить він. — Вона була неможлива вже тому, що в Германії існували тоді значні і могутні міста" (Ф. Энгельс, Крестьян­ская война в Германии, 1939, с, 78). Шляхетська демократія при­душувала міста і привела з часом до повного ослаблення королівської влади і до занепаду значення вального сейму, до розвитку політичної децентралізації (зростання значення пові­тових шляхетських сеймиків), яка затримувала розвиток госпо­дарства країни.

Не зважаючи на зрівняння в правах з магнатами і розширення загальношляхетських прав, шляхта була незадоволена своїм становищем, бо, поперше, магнати і після цього фактично за­ймали пануюче економічне і політичне становище в державі і, подруге, державні повинності шляхетства лишались у попе­редніх розмірах.

З перетворенням Польщі у великого експортера сільськогоспо­дарських продуктів у Західну Європу польські пани надзвичайно посилюють свої зазіхання на українські землі і все впертіше до­биваються інкорпорації (включення) Литви в Польщу. Ці загарб­ницькі прагнення польських панів зустріли підтримку з боку ли­товсько-руської шляхти, яка добивалася для себе шляхетських вольностей Польщі і обмеження переваги магнатів. Литовсько- руська шляхта хотіла ще більше підвищити свою політичну роль і дістати права польської шляхти щодо військової служби та інших державних повинностей, знищити перешкоди для торгівлі з Заходом через Польщу. Особливо прагнула литовсько-руська шляхта полегшити свою військову службу, яка відбувалась у формі так званого „посполитого рушення* (загальношля- хетського ополчення) і вимагала від шляхти як матеріальних витрат, так і особистої участі. Тим часом у Польщі в XVI ст. центр ваги військової сили переходить з посполитого рушення до найманих військ, при чому польській шляхті вдалось звіль­нитися і від витрат на утримання найманої армії. Витрати ці були перекладені на короля через установлення на сеймі так званої „кварти¹⁴, тобто відрахування чверті прибутків з дер­жавних королівських маєтків, звідки й виплачувалось утримання жовнірам. Ці польські військові порядки дуже подобались ли­товсько-руській шляхті, тим більше, що в 60-х роках XVI ст. в зв’язку з напруженою війною Литви з Російською державою за Лівонію і через хронічні набіги татар військові мобілізації литовсько-руської шляхти стали дуже частими.

Проти приєднання українських земель до Польщі і проти вклю­чення Литви в Польщу виступили литовсько-руські магнати, по­боюючись, щоб це не поклало край їх економічному й політич­ному пануванню в литовсько-руських землях. Виступаючи проти включення Литви в Польщу, литовські магнати в той же час були зацікавлені в унії з Польщею в формі союзу двох дер­жав з збереженням політичної самостійності Литви.

Для переговорів про нову унію в 60-х роках XVPct. скликався ряд спільних польсько-литовських сеймів. Але через гострі незгоди між польськими і литовськими магнатами в питанні про форму нової унії ці сейми не дали ніяких результатів. Нарешті, в січні 1569 р. відкрився спільний польсько-литовський сейм в Любліні. Литовсько-руські магнати вирішили зірвати цей сейм і почали роз’їжджатися по домівках і закликати шляхту до війни з Польщею.

Після цього польські пани, що спиралися в своїх прагненнях насамперед на підтримку підляської і волинської шляхти, запро­понували королю Сігізмунду II Августові захопити Підляшшя і Волинь. У березні король опублікував універсал про приєд­нання Підляшшя і Волині до Польщі.

Маючи проти себе всю шляхту, литовські магнати примушені були відправити послів на сейм для переговорів з поляками. Литовські посли, прибувши на сейм 5 квітня, просили сейм не відривати Підляшшя і Волині від Литви і відкласти розв’язання питання про унію, але поляки на це не погодилися. В той же час, щоб вплинути на литовсько-руських магнатів, польська шляхта оголосила 23 квітня посполите рушення для захоплення Підляшшя і Волині і запропонувала королю відібрати у волин­ських і підляських магнатів посади і маєтки. Це вплинуло на магнатів Підляшшя і Волині. Вони почали повертатися на сейм і 24 травня склали присягу Польщі, прохаючи тільки, щоб були забезпечені їх права і щоб їх не ставили нижче католи­цьких панів. Серед прибулих на сейм були такі великі україн­ські магнати, як князь Константин Острозький — воєвода київ­ський, князь Чарторийський — воєвода волинський, князь Богуш Корецький — староста луцький, брацлавський і вінницький та ін.

Королівським привілеєм про приєднання Волині до Польщі волинські православні феодали прирівнювалися в правах до польської шляхти.

Далі на сеймі було поставлено питання про приєднання Київщини і Брацлавщини. Брацлавські магнати, що прибули на сейм на чолі з князем Романом Сангушко, склали присягу короні. Після цього почали добиватися приєднання Київщини самі волинські й брацлавські магнати, які володіли на Київщині маєтками і займали там різні посади. 5 червня 1569 р. був вида­ний акт про приєднання Київщини до Польщі. Таким чином, Підляшшя, Волинь, Брацлавщина і Київщина були відірвані від Литви і стали провінціями Польщі.

1 липня 1569 р. польські й литовські пани уклали в Любліні нову унію, за якою Литва й Польща об’єднувалися в одну державу — Річ Посполиту, яка повинна була мати спільного главу, обраного на загальному сеймі в Польщі; рада і сейм повинні були бути спільними для Литви й Польщі; укладення договорів і дипломатичні зносини з іншими державами визнавалися спільною справою Литви і Польщі; запроваджувалась єдина монета; поляки набували права володіти маєтками в Литві, а литовці—в Польщі.

Але повного включення Литви в Польщу не відбулося і тепер. Литовське князівство зберігало свою автономію. В ньому лиши­лись уряди, закони, суди, які були й до того. В складі Литов­ського князівства були власне литовські й білоруські землі.

Таким чином, під владу Польщі попала майже вся Україна. За межами Польщі лишились тільки ті українські землі, які були під владою Угорщини (Закарпатська Україна) і Молдавії (Буко­вина), а також Чернігівщина, яка належала Російській державі.

6.