Економічний розвиток України, закріпачення селян і виникнення козацтва

В XIV-XV і особливо в першій половині XVI ст. економіч­ний розвиток України, не зважаючи на несприятливі політичні умови, значно посунувся вперед. В цей період посилюється розвиток ремесла, торгівлі, міст, збільшується кількість міського населення, виникають нові міста.

Найбільш інтенсивно розвивалось ремесло в Західній Україні. Вже в другій половині XIV ст. міські ремісники в Галичині почали створювати цехи. „Необхідність об’єднатися проти об’єдна­ного розбійницького дворянства, потреба в спільних ринкових приміщеннях в епоху, коли промисловець був одночасно і куп­цем, ріст конкуренції з боку кріпаків-утікачів, які стікалися в міста, що розцвітали, феодальний лад усієї країни — все це породило цехи..." (К. Маркс и Ф. Энгельс, Немецкая иде­ология, 1934, сс. 14—15).

Значний рівень розвитку ремесла в галицьких містах вияв­ляється також у помітному рості числа цехових підмайстрів, які, щоб уникнути утисків і експлуатації з боку майстрів, починають створювати свої самостійні організації — „господи".

Поряд з розвитком ремесла розвивалась торгівля, росли торги і ярмарки. Торги обслуговували вузькі місцеві ринки. Тут провадився обмін ремісничих виробів на продукти сільського- господарства. Відбувалися торги здебільшого раз на тиждень. Ярмарки обслуговували більш широкі ринки, зв’язуючи еконо­мічно окремі міста і землі України. Вони відбувалися у великих містах 1—2 рази на рік. На ці ярмарки приїжджали не тільки місцеві, а й іноземні купці — польські, німецькі, чеські, татар­ські, угорські, турецькі, московські, грецькі, італійські. Предме­тами торгівлі тут були продукти місцевого сільськогосподар­ського виробництва: хліб, худоба, мед, віск, шкіри і вироби ремесла, а також вироби, привезені з інших країн.

Особливо зростає в першій половині XVI ст. вивіз лісу і лісних продуктів (деревної золи, поташу, дьогтю тощо), ху­доби й хліба в Західну Європу. Найважливішу роль в соціально- економічному розвитку України відіграв вивіз хліба, що сприяло посиленню закріпачення селян. На початку другої половини XVI ст. вивіз хліба стає звичайним явищем для великого феодального- господарства Західної України. Головним пунктом сільськогоспо­дарського вивозу з Польщі і Литовської держави стало місто-

Данціг (Гданськ) на Балтійському морі, яким Польща заволоділа в наслідок 13-річної війни (1453—1466) і Торунського миру (1466) з німецькими рицарями..

В міру розвитку ремесла і торгівлі великі міста — Львів, Кам’янець-Подільський, Кременець, Володимир, Київ і ін.—добива­ються від королівської або великокнязівської влади самоупра­вління, так званого „німецького", або „магдебурзького", права (на зразок міста Магдебурга). Це право звільняло міське насе­лення від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників-воєвод і старост. На чолі міського самоуправління ставав війт, який призначався королем або великим князем. Міське самоуправління (магістрат) складалося з двох колегій: лави, яка розглядала під головуванням війта карні справи, і ради на чолі з бурмістрами, у віданні якої знаходився цивільний суд, поліція, нагляд за торгівлею і т. д. На постанову ради дозво­лялось скаржитись війтові, а на постанову війта скарга повинна була вже йти королю або великому князеві.

Міське населення добивалося права самостійно заміщати по­саду війта. В містах з виборним війтом на перший план вису­валася рада. Вона перебувала в руках міської аристократії (найбагатших купців, лихварів), яка цілком усувала від участі в управлінні масу міського населення — поспільство. За прикла­дом великого князя або короля, магдебурзьке право почали на­давати своїм містам у XVI ст.

Таким чином, магдебурзьке право на Україні цілком не звіль­няло міста від феодальної залежності і мало обмежений характер. В більшій мірі ця залежність збереглася, звичайно, в приватних.містах, які належали великим феодалам. У королівських же чи великокнязівських містах населення часто терпіло „кривди" від воєвод і старост, які постійно втручалися в міське життя і грабу­вали міське населення. Особливо сваволили воєводи і старости в містах, які не мали магдебурзького права. Міське населення засипало урядову канцелярію скаргами, шукаючи захисту від ста­рост і воєвод, але ці скарги рідко давали позитивні наслідки.

Добиваючись звільнення від феодальної залежності, міське населення не обмежувалося лише скаргами, а діяло і більш активно. В деяких містах справа доходила до збройних виступів проти старост, як це було, наприклад, у Черкасах і Каневі в 1536 р., а потім у Вінниці і Брацлаві в 1541 р.

Боротьба міщанства проти феодальної залежності ставала все ■більш запеклою. Одночасно, в зв’язку з дальшим розвитком ремесла і торгівлі і посиленням на цій основі диференціації міського населення, загострювалися суперечності між різними групами населення міст.

Під впливом розвитку міст і внутрішньої торгівлі, а також росту економічних і культурних зв’язків з Заходом обсяг потреб феодалів значно розширився і змінився. Вони все більш почали виявляти попит на предмети розкоші, які доставляла головним чи­ном зовнішня торгівля. Джерелом же задоволення цього попиту була праця феодально-залежних селян. Через це ріст у феода­лів жадоби до насолоди і розкоші і втягнення їх у внутрішню і зовнішню торгівлю неминуче обумовлювали посилення фео­дальної експлуатації селян — збільшення грошових і натуральних повинностей та панщини. Особливо стали дбати феодали про роз­ширення власного господарства, продукти якого продавалися на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Великим заходом у справі масового захоплення селянських земель була „волочна поміра", проведена у великокнязівських маєтках Литовської держави згідно з „Уставоюна волоки" 1557 р. За „Уставою на волоки" всі землі перемірювались і розбивались На однакові ділянки-волоки (близько 19 га). Частина земель, і при тому кращих, відрізалась під великокнязівські фільварки (садиби з орною землею). Решту земель роздавали селянам. Нормою наділу для звичайного селянського тяглового господар­ства (окремої сім’ї, яка виконувала панщину) була волока. Ця реформа сприяла поширенню трипільної системи землеробства.

Волочна поміра руйнувала старі общинні форми селянського землеволодіння, заміняла велику сім’ю — дворище, куди входили родичі й чужі, окремою сім’єю — димом, який сидів на ВОЛОЦІ, з індивідуальною відповідальністю за повинності. Руйнування общинного ладу, що посилював селян у боротьбі з феодалами і перешкоджав розвиткові великого феодального господарства, полегшувало феодалам можливість збільшувати експлуатацію селян і захоплювати далі селянські землі під фільварки.

В наслідок розширення фільварків площа селянського земле­володіння зменшилась. Відбувався процес дроблення, зменшення селянських наділів (волоки ділились на половини, на чверті і т. д.), зростало число малоземельного і безземельного селян­ства — огородників, або загородників, підсусідків, халупників. Загородники, або огородники, мали двори і невеликі ділянки землі — загороди, огороди. Вони переважно виконували пішу панщину (без робочої худоби). Підсусідки не мали ні дворів, ні землі і працювали на феодала у фільварку, а жили по чу­жих дворах у заможних селян, виконуючи їм за це певні по­винності. Близькі своїм становищем до підсусідків були халуп­ники, що мали тільки халупи і відбували панщину у фільварку, а існували, головним чином, з батрацького заробітку у замож­них селян.

Зменшення селянських наділів супроводилося збільшенням панщини. Якщо в XIV ст. панщина обмежувалася 2—5 днями на рік, то в першій половині XV ст. вона доходить у Галичині до 14 днів на рік, а в другій половині XV ст.—до 1 дня на тиждень з лану (дорівнює волош). В 1564 р. панщина в Гали­чині становила 2 дні на тиждень, при чому з половини лану, а в деяких маєтках Галичини вона вже в цей час доходила до 6 днів на тиждень з лану. Далі на схід і південь розміри панщини зменшувались.

Одночасно феодали прагнули посилити закріпачення селян, перетворити залежних і вільних селян у кріпаків. В Галичині вже на початку XVI ст. вихід селянина став цілком залежати від поміщика: без його згоди-селянин не міг перейти до ін­шого поміщика. Для придушення опору селян феодали поси­лено використовували набуте ними в XV ст. право вотчин­ного суду. На початку XVI ст. піддані були позбавлені права скаржитись на своїх поміщиків і прирівнювались у цьому відно­шенні до рабів. Але в середині XVl ст. ще не вся селянська маса, і при тому не остаточно, була позбавлена права виходу і перетворена в кріпаків. Найбільше незакріпаченого населення лишалось на південно-східній Україні.

Селянські маси чинили завзятий опір закріпаченню. Особливо широких розмірів набуває боротьба селянства проти поміщиків у загарбаних Польщею західноукраїнських землях, де кріпос­ницький гніт зростав найінтенсивніше. В 1490 р. в Галичині вибухло велике селянське повстання під керівництвом Мухи, придушене польським урядом з допомогою іноземних військ. В українських землях, що перебували під владою Литви, селянські рухи проти поміщиків також загострювались. Так, у 1563 р. виступили проти поміщика Матвія Сенюти селяни містечка Ляховців і сіл Войнегова, Янкова, Кашинців та Вариводинців (на Волині).

Особливо великих розмірів набуває втеча селян з Галичини і Волині на територію південно-східної України — на Брацлав- щину, південну Київщину, що були дуже спустошені набігами татар і мало охоплені кріпосницькими відносинами.

В організації козацьких походів на татар і турків брали участь старости прикордонних замків та інші великі феодали, використовуючи нерідко ці походи в інтересах власної на­живи. Найпопулярнішим щодо розмаху своїх воєнних висту­пів проти татар і турків був князь Дмитро Вишневецький. Під час свого походу в 1563 р. в Молдавію Вишневецький попав у полон, був відправлений у Константинополь і страчений ту­рецьким султаном. Про смерть Вишневенького було складено немало легенд, а в одній з популярних пісень він виступає під ім’ям Байди (байда — гуляка).

Виникнення козацтва — факт величезного значення в історії України. Пізніше, в зв’язку з посиленням наступу польських па­нів на Україну, з одного боку, і дальшими татаро-турецькими набігами — з другого, чисельність козацтва і його питома вага в суспільно-політичному житті України надзвичайно зросли. Близько середини XVl ст. козацтво створює за Дніпровськими порогами свій центр, укріплення — Запорізьку Січ, яка відіграла велику роль у боротьбі українського народу проти шляхетської Польщі, Кримського ханства і Туреччини. Боротьба козацтва з турецько-татарською навалою мала значення не тільки для України, д й для інших країн-Європи.

5.