Уривок із «Записок» L I. Горбачевського (40—60-І рр, XIX ст.)

В кінці 1824 року таємне товариство під назвою Слов’янського союзу, або з’єднаних слов’ян, складалося з малої кількості членів, розпорошених по різних місцях південної Росії. Зусилля слов'ян вкоренити свої погляди і поширити це товариство залишались без бажаного успіху.

в діяннях до найшвидшого досягнення призначеної мети неоохідно прискорити хід (розвитку) товариства, дати нове утворення йому, встановити порядок з справах і піддати членів відповідальності за їх діяння. На виконання цієї думки перший з них написав проект остаточного створення товариства.

В березні 1825 року багато хто з слов’ян зібрались у містечку Черняхові (в 25 верстах від Житомира) і, розглянувши згадану пропозицію, прийняли її одноголосно. Кожний почував необхідність кращого і правильнішого утворення. За загальним бажанням Бори­сов прийняв на себе посаду президента тимчасово з тим, щоб зробивши повні збори членів у таборі під Ліщиним і прийнявши ще деякі поліпшення в передбачуваному утворенні товариства, вибрати там нового президента. Іванов, який перебував по своїй посаді в корпусній квартирі і мав засоби вступити в постійні стосунки з усіма членами, був призначений тимчасовим секретарем.

Товариство мало головною метою звільнення всіх слов'янських племен від самодержавства; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і возз’єднання всіх населених ними земель у федеративний союз.

Передбачалося з точністю визначити кордони кожної держави, запровадити в усіх народів форму демократичного представницького управління, утворити конгрес для управління справами Союзу і для зміни, в разі потреби, загальних основних законів, надаючи кожній державі (права) зайнятися внутрішньою будовою і бути незалежною в складанні окремих своїх узаконень.

Беручи до уваги основи добробуту окремої людини, ми переко­нуємось, що вони бувають фізичні, моральні і розумові; тому ци­вільне суспільство, як ціле, складене з одиниць, необхідно будується на тих же началах і для досягнення можливого добробуту потребує промисловості, яка запобігає убозтву і бідності, моральності, яка виправляє погані схильності, пом’якшує пристрасті і прищеплює людинолюбство, і, нарешті, освіти, найвірнішого сподвижника в боротьбі проти зла, нерозлучного з існуванням, яке робить розум­нішим і досконалішим в усіх починаннях. Розгортати і поширювати ці три осгґовні начала суспільного добробуту ставилось у перший і незмінний обов’язок слов’янина. Він повинен був по можливості викорінювати забобони і порочні схильності, і згладжувати різницю між станами, і викорінювати нетерпимість вірувань, власним при­кладом спонукати до помірності і трудолюбства, прагнути до розу­мового і морального вдосконалення і заохочувати до цієї справи інших, всіма засобами допомагати бідним,, але не бути марнотрат­ним; не робити людей багатими, але поучати їх, яким чином за допомогою праці і ощадливості можна придбати багатства і яким чином, без шкоди для себе та інших, треба користуватися ними.

Переконаність в цих правилах примушувала слов’ян робити такі висновки:

1) Ніякий переворот не може бути успішним без згоди і сприяння цілої нації, тому треба насамперед підготувати народ до нового устрою цивільного існування і потім вже дати йому його.

2) Народ не інакше може стати вільним, як зробившись мораль­ним, освіченим і промисловим. Хоч воєнні революції швидше до­сягають мети, але наслідки їх небезпечні: вони бувають не колискою, а трупою вільності, в ім’я якої вони здійснюються.

Слов’яни, переконані в тому, шо надії їх не можуть так швидко здійснитись, як вони того бажали, не хотіли втрачати часу в пустих і неможливих умовах, але прагнули зробити все, що залежить від них і веде, хоч і поступово, до поставленої мети. На виконання цього наміру вони вирішили визначити деяку частину громадської суми на викуп кріпаків, намагались заводити або сприяти заведенню неве­ликих сільських і селищних училищ; прищеплювати селянам і сол­датам необхідність пізнання правди і любові до виконання обов’язків громадянина і таким чином викликати в них бажання змінити принижувальне становише рабства та ін.

Незважаючи, однак, на ці поступові і мирні засади, Слов’янський союз мав на собі відбиток деякої войовничості. Страшна клятва, яка зобов’язує членів його присвячувати всі думки, всі діяння добробуту і вільності своїх одноплемінників і жертвувати всім життям для досягнення цієї мети, проголошувалась на зброї, від одних своїх друзів, від однієї зброї слов’яне чекали здійснення своїх побажань; думка про те, шо свобода купується не слізьми, не золотом, а кров’ю, була вкорінена в їх серця, і слова знаменитого республіканця, який сказав: «Оголивши меч проти свого государя, треба відкинути піхви якомога далі», повинні були служити керівництвом в їх майбутній поведінці.

Цей слабий нарис достатньо показує, шо дух Слов’янського товариства багато в чому відрізняється від духу Південного товари­ства і шо навіть у деяких відношеннях вони були один одному цілком протилежні.

Але з’єднанню двох товариств не стільки сприяла схожість їх характерів, скільки нетерпіння і бажання якнайскорішого досягнен­ня мети.

Ми зобов’язані сказати, не дорікаючи нікому, що більшість сло­в’ян ще гірше розуміла правила і засоби свого Союзу і поривом своїм захоплювала тих небагатьох, які були цілком пройняті ним. Ці останні бачили неможливість боротись з представниками сильного російського товариства, яке обіцяло негайно звільнити Росію, і з скорботою прийняли на себе труд його. Побоювання завдати шкоди добробуту вітчизни, показати себе боягузами або себелюбцями при­мусила їх втішатись надіями, що після перевороту думка Слов’ян­ського союзу прокинеться і з новою силою примусить працювати для звільнення своїх слов’янських народів.

Записки и письма И. И. Горбачебского. Москва, 1925, изд. 2-е, дополи., исправл.

С. 43-44, 57—60.

193.