Українці. Від історичної матриці до сьогодення

Андрій Курков

Людська пам’ять сприяє інерції сприйняття навколишньо­го світу. У 1966 році наша сім’я переїхала в новий будинок по вулиці Ново-Гостомельське шосе на околиці Києва, навпроти авіазаводу імені Антонова.

Радянський Союз поділили на 15 окремих «вулиць». Але з 1991 року CPCP і Україна для мене не тотожні, вони не означають одне й те саме. Вони, скоріше, є протилежностями. CPCP позначає померлу державу, Україна — живу. Живу й зовсім іншу. CPCP — це стара назва Російської Федерації, тому що Російська Федерація сповідує частково змінені та адаптовані під нові часи радянські цінності, у тому числі де-факто «однопартійну систему влади» і «єдиний народ».

Інерція сприйняття того, що залишилося від CPCP, як єдиного ментального й історично сформованого простору, жива й досі в усьому світі, і що більша географічна віддаленість від колиш­нього CPCP, то сильніша ця інерція сприйняття. Я з цим стикався в Індії, де поняття «радянська культура» досі живе та сприйма­ється як щось майже сучасне. Я стикався з цією інерцією навіть у Італії, особливо в колах інтелігентних ліваків.

Ще міцніше сидить ця інерція в головах багатьох мешканців Росії, котрі люблять розглядати Україну або Білорусь як свої території, що тимчасово вийшли з-під контролю. У росіян це від­бувається не обов’язково через їхні імперіалістичні погляди, а перш за все через те, що вони нічого про українців не знають.

Крім цього, бачити різницю між собою та українцями росіянам «допомагають» кліше про національний характер, згідно з якими українець — хитрий і жадібний, а росіянин відкритий, простий та іноді буйний. Заради справедливості згадаємо й кліше про на­ціональний характер, що існують в Україні. Згідно з українськими кліше, українець — гарний господар, росіянин (русскій) — п’яни­ця, який закинув своє господарство.

Подобається мені ще одна порівняльна пара кліше про росіян і українців. Є така популярна російська приказка: «Яке весілля без гарної бійки!». У російському ютюбі навіть є добірки «найкра­щих весільних бійок». А от українці начебто мають іншу тради­цію — закінчувати застілля гучним хоровим співом. І то учасники застілля співають занадто голосно — так голосно, щоб усі в окрузі чули й заздрили тим, кого на це весілля запросили. На російських весіллях я не бував, а от на українські сільські мене запрошували, і такі співи я пам’ятаю, хоча не певен, чи метою співаків справді було викликати заздрість.

Так, у основу кліше потрапляють найчастіше яскраві побутові характеристики. Крім того, на зміцнення кліше завжди працює масова культура. За радянських часів підконтрольна масова куль­тура працювала над створенням позанаціональних соціальних кліше, за допомогою яких було легко зрозуміти, що таке «пра­вильна радянська людина» і «неправильна (або не радянська) людина». А мрія про стирання різниці між етнічними групами й народами не давала спокою ще Володимиру Леніну — про це він пише в своїх статтях і роздумах про майбутній комунізм. Разом із тим, Україні й українцям Ленін не надто довіряв, і навіть ніколи не приїздив в Україну.

Українці й росіяни здавна відрізнялися — і культурно, і ментально — через те, що ці два суспільства, дві держави було побудовано на основі двох абсолютно різних історичних матриць. Історична матриця Росії — монархія. Мешканцям Росії завжди була властива колективна згуртованість навколо царя або ідеї. Ідея, врешті-решт, теж породжувала царя, але не династійно- го, а радше антидинастійного (Ленін, Сталін, Троцький). Час від часу російський народ втомлювався любити свого царя, вбивав його — і любив наступного. Масовість і колективність виявлялися й у вбивстві, і в обожнюванні.

Історична матриця Росії — монархія.

Україна ж перейшла від князівсько-феодальної системи до гетьмансько-козацької й відмовилася від будь-якої форми мо­нархії. Мало того — ця нелюбов до монархії й узагалі до влади створила в українському суспільстві XVI-XVII століть матрицю демократичної анархії, яка наново відродилася в пострадянсько­му українському суспільстві, як тільки нав’язаний російською традицією колективізм і любов до царя або до генерального секретаря КПРС — щира чи нещира — залишилися в минулому. Українці азартно беруть участь у виборах, борються за перемо­гу свого кандидата тільки заради того, щоб уже за кілька днів починати боротися з ним. Українець чекає чуда, і якщо воно не настане відразу після обрання того, хто повинен його здійсни­ти, — запускається народне невдоволення, обурення, і незабаром українці вже ненавидять того, кого самі ж і привели до влади. Вибори гетьмана, який залежно від ситуації був або головноко­мандувачем, або головою держави, привчили українських козаків до думки про те, що саме вони обирають владу. Водночас у Росії твердо були переконані, що царя дає Бог.

Там, де вибори, завжди є вибір, інтрига, домовленості, від яких залежить майбутнє. Там, де «цар, дарований Богом», вибору немає, а з можливими інтригами та домовленостями боротимуть­ся жорстоко й криваво ще до їх появи.

Матриця демократичної анархії зробила українців індивідуалістами, до того ж малокерованими.

Кожен українець готовий захищати свою точку зору як єдину правильну, але разом із тим, розуміючи, що в сусіда теж є своя «єдина правильна точка зору», він готовий із нею змиритися,— якщо тільки сусід не буде занадто наполегливо нав’язувати власну правоту. Якщо ми припустимо, що нині в Україні живуть при­близно 40 мільйонів громадян, можна сміливо стверджувати, що в країні існує приблизно 40 мільйонів концепцій майбутньої України, кожна з яких, на думку її автора, краща й успішніша за інші. Це ж є й причиною появи в країні такої кількості політич­них партій — у Міністерстві юстиції наразі зареєстровано їх понад триста п’ятдесят. Ці партії рідко пов’язані з якоюсь конкретною ідеологією, частіше — з мрією або планами засновника партії про свою власну Україну. Залежно від популярності цієї мрії / плану, в тієї чи іншої партії з’являється більше або менше послідовників. Звичайно, фінансовий потенціал організаторів партії часто має більше значення, ніж конкретна мрія чи конкретний план. Крім того, партії створюються під «миттєву популярність». Якщо партія не спрацьовує відразу, її відкладають як неліквід — або до май­бутнього «ремонту».

Для людини західної традиції важко зрозуміти, чому більшість українських політичних партій «сплять», відкладені, наче м’ясо в морозильнику. Час від часу засновники таких «заморожених» партій доходять до розуміння, що «заморожена партія» — це вже не політично активне явище, а напівфабрикат, політичний товар, який можна продати тому, кому ліньки займатися реєстрацією нової партії. У цих «заморожених партій» іноді бувають чудові й мрійливі назви, як-от «Совість України». До речі, «Совість Укра­їни» вже «розморозили» й продали кілька років тому для участі в місцевих виборах 2010 та 2013 років.

Підприємливість українців, яка далеко не обмежується торгів­лею «замороженими» партіями, мене завжди тішила й дивувала. Хочу особливо наголосити, що мені зараз не йдеться про етніч­них українців — це стосується всіх громадян України, вихованих духом волелюбної території. Мова і про етнічних вірмен, греків, угорців, гагаузів, росіян, румунів, поляків, і про представників інших національних меншин української держави. В Україні завжди соціальне, торговельне та громадське життя вирувало бурхливіше, ніж у сусідній Польщі чи в тодішній Моравії. Межі та кордони постійно рухалися туди-сюди — разом із козаками. Цивільної адміністрації нібито не було, але військова адміністра­ція й військові суди функціонували справно. Міністерства фінан­сів не було, як і власної валюти, але армійські скарбники стежили за тим, щоб і польського золота й німецького срібла вистачало на закупівлі провіанту. Замість законів та правил українці ко­ристувалися звичаями й традиціями. Нерідко закон замінювала і християнська мораль. Політичною ж метою козацької України було «вижити й захистити своє».

Якби не російські спецоперації, то й війну на Донбасі можна було б описати як битву, у якій дві групи козаків хочуть «вижити й захистити своє». Але щоб зрозуміти одну з причин цієї війни, повернімося назад до моїх міркувань про різницю історичних матриць і менталітетів.

Російська імперія, розширюючись, асимілювала захоплені те­риторії не тільки за допомогою русифікації, а й поширенням своєї колективної російської ментальності, заточеної кидатися в бій під гаслом «За віру, за царя, за батьківщину». Саме так і в такій послідовності російська влада визначала цінності, за які повинен російський народ класти своє життя. Православну віру росій­ська влада й нині показово виставляє наперед як об’єднувальний фундамент слов’янських народів. Далі за ієрархією — цар, а вже за ним — батьківщина, яка у випадку загибелі царя неодмінно розвалиться. А це означає, що царя треба захищати куди відваж­ніше, ніж батьківщину.

«Комуністична монархія», яка правила Радянським Союзом до 1991 року, продовжувала ті самі старі дореволюційні процеси асиміляції захоплених територій. Але ідеологія, якою замінили віру, дала збій. Колективна російська ментальність «зайшла» в Україну разом із радянською комуністичною ідеологією та з радянськими службовцями, відправленими в Українську рес­публіку з Сибіру, Північного Кавказу та Далекого Сходу. Однак вона не змогла повністю «колективізувати» ментальність України. Велика частина українців, особливо жителів Галичини й Букови­ни, так і залишилися індивідуалістами: кожен зі своєю особистою думкою. Чого вони навчилися завдяки спробі колективізації — то це добре ховати ту особисту думку й водночас пишатися самим фактом того, що вони не згодні з «більшістю». Ця гордість згодом трансформувалася в «національну гордість», у гордість-визнання своєї відмінності від радянського й російського народів. CPCP мав більше часу на те, щоб попрацювати над «колективізацією» ментальності мешканців центральної, південної та східної Укра­їни. До того ж, розбавляти ментальність допомагала й масова індустріальна міграція, організована радянською владою.

У 1991 році велику частину території України було охоплено колективною пострадянською ментальністю. Але після еконо­мічно й соціально важких 1990-х років, коли представники «ко­лективної» ментальності, які сподівалися допомоги від влади або доброго царя, побачили, що «індивідуалісти» самі взяли в руки свою долю й почали досягати успіхів у «виживанні», колективна ментальність в Україні почала відступати. Відступати туди, звідки вона й прийшла — на Схід, у бік кордону з Росією. П’ятнадцять років тому кордон між двома ментальностями перерізав країну майже навпіл, але відтоді з кожним роком індивідуалістична ментальність посувала колективну й активно ширилася все далі й далі в бік Росії.

І якби не війна, років через десять-п’ятнадцять,

із відходом передостаннього радянського покоління, українська індивідуалістична, а отже європейська ментальність вийшла б на кордон із Росією і зміцнила б його, увиразнюючи подвійне значення цього кордону.

Тобто це вже був би кордон не тільки геополітичний, але й пси­хологічний. Тут, звичайно, є ще один момент, про який не можна забувати: усі ці процеси в Україні відбувалися самопливом і рад­ше під впливом економіки, ніж політики. Українська політична еліта не займалася відновленням національної ментальності й посиленням присутності держави в свідомості людей. Цим займалася українська історія, що залишилася в крові, в генах, у піснях і в образах. Українці побачили й відчули своє звільнення від чужої ментальності навіть просто спостерігаючи за тим, що відбувалося й відбувається в Росії. «Ми не хочемо туди» в цій ситуації означало й означає «Ми не хочемо назад, у минуле. Ми не хочемо в чуже ментальне поле».

Від часів козацтва українці залишилися дуже мобільними й легко адаптуються до нових умов. Переселяючись у законослух­няні країни, вони дуже швидко стають законослухняними відпо­відно до вимог країни проживання. Безвізовий режим із країнами Шенгенської зони вплинув і на зростання рівня законослухняно­сті всередині України. Міграція принесла зростання матеріально­го добробуту разом із розширенням обізнаності з правилами жит­тя в правовій державі. Традиційна повага до приватної власності й до побудови свого «приватного затишного світу» в українців за останні двадцять років еволюціонувала й трансформувалася в повагу до контрольованого простору громади, села, містечка чи вулиці великого міста. Люди стали об’єднуватися, щоб змінити правила життя на просторі, який вони контролюють. Десь до цих процесів підключається церква, десь — громадські організації, десь усе здійснюється силами кількох активістів.

У селі Лазарівка Брусилівського району на Житомирщині, де я маю літній будинок, місцеві активісти щойно поставили перед в’їздом у населений пункт стенд для селфі «Я люблю Лазарівку». У Києві власники нових дрібних бізнесів на вулиці Рейтарській у старому центрі міста створили свою асоціацію й уже третій рік організовують свято вулиці. Цим святом вони спровокували об’єднання частини мешканців вулиці проти свята. Одночасно члени бізнес-асоціації об’єдналися з частиною меш­канців вулиці й займаються облагороджуванням скверу. Навіть «роз’єднані» українці легко можуть знайти точки порозуміння.

Можливість українців об’єднуватися на вищому, політичному рівні «спотикається» через недосконалу політичну систему, в якій не так легко визначити, яку ідеологію відображає та чи інша частина політичного спектру (партія). Практичні дії, що ведуть до конкретного фізичного, а не політичного результату, більш зрозумілі й привабливі для активних громадян, аніж політична активність, за якою не видно короткої й легкодосяжної мети. Якби політична боротьба відбувалася між ідеологіями (консерватив­ною, ліберальною тощо), у неї було 6 залучено більше громадян. Але позаяк боротьба відбувається між персоналіями, які, за ви­нятком націоналістів, уникають чітких заяв про свою ідеологію або ідеологію своєї партії, виборці стають або фанатами цієї осо­бистості, не звертаючи уваги на питання ідеології, — або ж просто переходять від підтримки однієї особи до підтримки іншої. Тобто, вони роблять свій попередній вибір на основі симпатії й особи­стої довіри, а потім легко відмовляються від нього, переносячи довіру на іншого політика, що вміє краще обіцяти або описувати найближче майбутнє.

Часта зміна політичних симпатій властива українцям саме тому, що політики привчили їх до короткострокових програм і цілей, які все одно залишаються невиконаними або недосягну- тими. На тлі непрофесійної діяльності політиків українці самі навчилися ставити собі короткострокові завдання й виконувати їх, вести малий і середній бізнес або займатися громадськими проектами, у яких результат видно вже за рік або навіть раніше. Планувати на п’ять, а тим паче десять років наперед нам поки що не властиво. Навіть коли досягнуть успіху, українці часто не хо­чуть його розвивати. Ми радше намагаємося законсервувати успіх, зробити його постійним і не дуже помітним для чужого ока. «Не привертати до себе зайвої уваги» — це правило теж побутує у нас здавна. У політичному сенсі впливає, на жаль, і на нашу державну реальність, заважаючи державним діячам бути більш проактивними. Тому ми й не можемо передбачити, хто через п’ять років буде нашим геополітичним ворогом, а хто стане союзником. Тому ми, як держава, і не ведемо системної роботи над створенням свого «геополітичного пулу». Ми в цей «пул» автоматично запи­суємо всіх, хто нас підтримує — системно чи ситуативно. І коли цей хтось самохіть покидає «пул», ми звинувачуємо його в зраді.

Ми емоційні й ситуативні, а реагувати на не­безпеку воліємо тільки після її появи.

Але реагуємо завжди так голосно, що чути нас на берегах усіх океанів світу. У цьому теж проявляється давня історична матриця нашого суспільства.

Російський політик Олексій Пушков нещодавно заявив, що «Україна звикла бути на авансцені» світового політичного життя, проте, мовляв, ця епоха для України закінчується. Коли я прочи­тав цей його допис у Фейсбуці й пораду Україні «бути скромні­шою», то зрозумів, що він, як і більшість росіян, нічого про Україну та українців не знає. Інакше 6 не писав того посту, усвідомлю­ючи, що вільні люди завжди хочуть, аби їх почули і зрозуміли.

Світ уже почув Україну. Йому залишилося тільки зрозуміти — і Україну, і українців.