Українці в Російській державі

Розгляд складного питання про переселення українців в Ро­сію і розвитку українського етносу на фінно-угорських територі­ях є проблемою досить складною і ще до кінця не вивченою. Однак, російські історики кінця XVffl- поч.

Розглядаючи питання динамічного розвитку староукраїнсь­кого населення на фінно-угорських землях, М.С.Грушевський підкреслював: "Грандіозність стародавнього українського наро­ду дає право нам наголошувати, що стародавні українські пле­мена слов'ян, розвинувши могутні державні форми, торгово- економічні і суспільні форми життя, рушили колонізовувати но­ві, придатні для довготривалого проживання, багатющі природ­ними і життєздатними ресурсами землі рибалок і мисливців фін­но-угрів. Свій розвиток це переселення у майбутню Росію- Московію розпочинає у VI-VII ст. і безперервно зростає до IX-X ст. Внаслідок наявності у слов'ян-українців державності, прийш­лі слов'яни-українці починають асимілювати фінно-угорські племена, збільшувати за рахунок цієї асиміляції населення, роз­виваючи таким чином на нових землях нову парость україно- фінно-угорського народу, з явною менталітетом, культурою, ре­лігією, державним укладом українців-слов'ян.

Внаслідок першої хвилі слов'яно-українського переселення на угро-фінських Північно-Східних землях сформувалась Воло- димиро-Суздальська держава, яка у своїй основі носила усі ная­вні ознаки староукраїнської Південно-Західної Дніпро- Дністровської державності раннього середньовіччя.

Саме вони, використовуючи староукраїнську мову заклада­ють початки майбутнього на нових землях свого витвору, який впродовж століть модернізується і переростає у XVIII ст. в вели­коросійську мову/4. Питанням заселення земель майбутнього Володимиро-Суздальського князівства новою хвилею українців у X-XIII столітті складне. !сторичній науці відоме тільки пересе­лення сюди у часи великої княгині Київської Ольги кривичів (майбутніх білорусів), уличів (українців), а також радимичів і вятичів, як наголошує літописець ляшських племен, поселення яких на річці Сожі і Волзі вчені пов'язують з більш ранішим пе­ріодом слов'янської історії, а тобто VI-VII ет. Самі ж кривицькі старожитності фіксуються на території фінно-угорських земель IX-X століттям, поселення уличів тільки X століттям, про що нам підтверджують свідчення Несторового літопису/5. Таким чином, згідно археологічних і писемних фактів, розвиток майбу­тнього Володимиро-Суздальського князівства започаткували у VII ст.

Таким чином, можна наголошувати, що біля витоків майбут­нього російського народу і державності стоять предки поляків (радимичі, вятичі) білорусів (кривичів) і українців (уличів), а також асимільовані племена литовських і фінно-угорських наро- дів/7. Епоха Київської Русі піднесла цю слов'янську етнокульту­ру на новий вищий рівень державності і культурності і дала мо­жливість утворити могутню Володимиро-Суздальську державу на давніх державних староукраїнських традиціях. Вплив Украї­ни-Русі більше політичний і культурний ніж етнічний у X-XH ct. очевидний, що надає нам право говорити, як вірно наголошував М.С.Грушевський, що на угро-фінських землях в епоху Київсь­кої Русі внаслідок колонізації слов'янами цих земель виникла нова парость народу, яка перебрала українську мову, культуру, писемність і державність. Питання подальшої колонізації украї­нцями фінно-угорських земель у X-XZH ст. складне, однак мож­на припускати, що переселення українського населення продов­жувалось і у цих століттях/8.

Українці в Російській державі, по даних джерел, починають появлятися з XZV століття, тобто з часу, коли Волинський уділь­ний князь Боброк, нащадок удільних дрібних волинських князів, володіння якого знаходились у прикордонних з татарами пів­денно-волинських регіонах, по завоюванню Польським королем і Литовськими князями Волині, перейшов у підданство у другій половині XZV ст.

Від початку свого існування українське козацтво, взявши на себе надзвичайно важливу роль у боротьбі з римською ордою, слугувало перепоною для татарського проникнення на землі Мо­сковської держави. Але конкретну службу московському пре­столу запорізьке козацтво починає нести з приходом на Дніп­ровські острови князя Дмитра Івановича Вишневецького, який у 1557 році переходить зі своїм загоном на службу до Московсь­кого царя. Поряд із безпосередньою службою Івану Грозному на Дону, запорізькі козаки активно співдіяли з московськими стрі­льцями. Так у 1559 році запорізький старшина "Негригал с коза­ки Киевскими и Черкасскими тысячу пятьсот, з многими людь­ми Московскими зодиночився, подьехавши под Крымское ханс­тво великой шкоды починавши". Тогочасний документ з приво­ду переселення українців у Московську державу наголошує: "За Вишневецким Дмитром много их, тобто українських козаків, трактує документ В.С.Сергійчук, вышло до Москвы... и оттоль на Днепр приходячи шкодят, и до наших городов наворачивают­ся" - писав польський король до кримського хана. Подібні похо­ди відбувалися і в наступні роки, зокрема в 1568 році.

Тоді ж татарські розвідники повідомляли, що в майбутньому поході запорожців на Іслам-Кирман "с московскими людьми бу­дет четыре тысячи Днепровых казаков". Взимку 1576 року Іван Грозний прислав "ко князю Богдану к Ружинскому да и к каза­кам ко всем днепровским свое посольство. Крымскому хану до­несли, что посланник от имени царя обещал прислать на помощь запорожцам своих казаков, а также селитру и запас всякий, чтоб де вам приходити однолично на весну на крымские улусы." У відповідь, як зазначав у своєму звіті посланець Мясоедов:" запо­рожцы взялись государю крепко служити"/9. Відбувались усі ці події звичайно на Україні, однак вони цікаві тим, що дають свід­чення за якими видно, що українські козаки проживали уже у межах Московського царства. Окрім декількох сотень запорізь­ких козаків князя Дмитра Вишневецького, які постійно прожи­вали у Московській державі, у останню почала переселятися но­ва хвиля українських козаків, яка у джерелах називається "чер­касами". В документах того часу можна зустріти цілі реєстри путивльських чи курських черкес, які несли у Московській дер­жаві сторожову службу. Однак, масового переселення українців в Московську державу документи цього часу не фіксують.

Московське царство, наголошував В. Антонович, намагалося у цей час тільки використати українців і Запорізьку Січ, викори­стовуючи православну ідею, і козацтво, як свідчать джерела, пі­дтримувало у зв'язку з цим московських володарів, розширюючи своєю кров'ю межі Московської держави, стримуючи на неї на­пади Кримського хана і турецького султана. Джерела свідчать, що у 1595-1596 роках Наливайко з Запорізькими козаками зби­рався "выехать на имя Его Царского Величества", тобто пересе­литися до Московської держави.

Документи засвідчують, що за наказом царя було розселено: "по городам на жытие выходцев черкас, которые осталися от Сагайдачного в Калуге 349 человек, в Нижней- 100 человек, в Арзамасе- 21 человек, Вологде- 44 человека, в Пронске -20 че­ловек, в Шатцком- 50 человек, в Переяславль-Залесаком 20 че­ловек, в Ярославле 44 челове ка, Коломне-20 человек, в Переяс- лав-Резанском-30 человек"/10. В.С.Сергійчук. Вказана праця, с. 25. На початку 1619 року ще 700 українських козаків на чолі з полковником Коншею перейшли на службу до Московського царя. Щоб роз'єднати грізну силу їх було розподілено на прожи­вання до 18 російських міст: Коломни, Рязані, Арзамаса, Ниж- нього-Новгорода, Казані, Астрахані, Костроми, Вологди, Біло- зерська та інших. З 1626 року царський уряд починає зарахову­вати українських переселенців на дійсну військову службу. Зок­рема, на постійну службу в "государев полк" було переведено 70 черкес, що проживали у Михайлові. Українських козаків брали на службу здебільшого після того, як вони побували на Дону. З таких досвідчених воїнів московський уряд прагнув формувати стрілецькі частини.

З документів відомо, що в листопаді 1640 року до Валуйок на службу прибули Григорій Семенок та Мар'янко з чотирма козаками, які раніше "служили четыре года в Озоре". В 1647-му році до стрілецького загону в Москві зараховано 34 валуйських черкас на чолі з отаманом Лук'яном Степановим, які теж отри­мали гарт на Дону. Джерела свідчать, що багато українських ко­заків охороняли рубежі Московської держави. За даними 1641 року на прикордонні несло службу близько 1116 українських козаків: в Усерді-196, в Яблонові і Корчові-459, Курську-166, решту по других прикордонних пунктах Московської держави. Харатерно, що в обороні меж Московської держави у боротьбі з татарами, українські козаки мали великі успіхи, які намагалися приписати собі московські воєводи. Джерела свідчать, що у 1641 році, 300 курських черкес мали великий бій з татарами, воєвода А.Образцов відібрав був у них перед боєм "государево оружие, що зумовило при нападі татар великі втрати у козаків: "много из них в этом бою погибло насмерть, многих из них поймали и ко­ни и седлы и совьюки у них отбили". Незважаючи на втрати, курські козаки з честю провели цей бій: "знаменщика у тех татар убили и знамя и лук и саблю взяли". А.Образцов забрав собі усі трофеї і не пустив українців до Москви. Замість них ці трофеї повіз цареві "голова стрілецький Букін".

Незадоволення українського населення умовами Зборівсько- го договору 1649 року спричинилося до нової хвилі еміграції до Московської держави. Тут до цього були готові. Проте, закли­каючи українське козацтво заселяти Дике Поле, московський уряд докладав зусиль, щоб його розпорошувати, аби компактне війоько не стало небезпечною силою. Скажімо, у 1649 році при­кордонним воєводам рекомендувалося жонатих і сімейних коза­ків відсилати невеликими партіями на службу в різні міста, на Дін - подалі від України. Аналогічну інструкцію місцева адміні­страція одержала й після Берестейської битви. Емігрантів слід було розселяти групами подалі від прикордонної смуги, а при значній чисельності висилати на Волгу, до Симбірська і других російських міст. Гостинний російський цар готовий був прийня­ти й саме Військо Запорізьке, якому запропонував поселитися у Московській державі на Дону поряд з Військом Донським/11. Отже як бачимо, задовго до Переяславського договору чисельні джерела вказують на проживання українців в межах Московсь­кої держави. Московські царі запрошували українських ремісни­ків, будівельників, а особливо військових людей козаків для за­хисту своїх південних володінь від нападу кримських татар. Власне, на XVI ст. припадає налагодження зв’язків між Украї­ною і Росією на державному, культурному і духовному рівні, яке спонукає українське населення до масового переселення у Мос­ковську державу. Особливого розмаху процес переселення набув після Переяславської Ради. Запрошуючи з України "лучших лю­дей", тобто кваліфікованих спеціалістів, російська адміністрація вимагала, аби вони переходили на нове місце "со всеми что у них есть, с лошадьми и с коровы".

У часи гетьманування Юрія Хмельницького чимало україн­ців потрапляють до Московської держави вже не з власної волі. Серед перших політичних в'язнів були родичі колишнього геть­мана Виговського та полковник Іван Нечай, зять Богдана Хме­льницького. Згодом долю братів Виговських та Івана Нечая роз­ділили ще багато козацьких старшин. До Москви відправлені були Петро Дорошенко, гетьман Правобережної України, геть­ман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний та його насту­пник Іван Самойлович з сином Яковом. Особливо багато невіль­но переселених до Московської держави споглядаємо після спроби Івана Мазепи вибороти незалежність для України. Траге­дія була вражаюча у зв’язку з такою фатальною помилкою, нам здається, що найкраще Україні було би, якщо б гетьман Іван Ма­зепа прийняв був би участь у Полтавській битві на стороні Петра 1. Таким чином, була би збережена і укріплена українська дер­жавна автономія, українська культура, тощо, а сам князь свя­щенної Римської імперії, кавалер першого ордена Андрія Перво­званного, став би засновником династії Українських князів і, таким чином, розвинув би українську націю як національно - державно, так і культурно. Не було б трагедії, масових розправ, Україна не була б залита кров'ю, не були б зруйновані осередки культури, науки, міста: Глухів, Ромни, Лебедин, Охтирка, Бату­рин і інші.

Не розпочалось би заслання соратників Івана Мазепи до Си­біру, зокрема старшин: Василія Чуйкевича, Дмитра Максимови­ча, полковників Дмитра Зеленського, Юрія Кожуховського, Якова Покотила, канциляриста Григорича і багато других. Не відправляли б на заслання в Москву українську знать, зокрема Дмирта Горленка, братів Ломиковських, Максима Самойловича, Антона Антоновича і самого племінника і наслідника українсь­кого князівства А.Войнаровського та полтавського полковника Григорія Герцика. Жахливим прикладом терору по Полтавській політичній трагедії може бути доля пізнішого в'язня Соловків Петра Калнишевського, останнього отамана Запорізької Січі. Звичайно, що не всі українці, потрапили до Московської держа­ви по Полтавській трагедії, сиділи під вартою. Така доля спітка­ла передусім тих, хто відкрито виступив зі зброєю в руках проти, як зазначав декабрист Рилеєв, жорстокої тиранії московських правителів, а решта змушені були з нею миритися і працювати на становлення Російської імперії'/12. Жорстокий розгром Украї­ни Петром 1 заставляє нас ще раз зробити аналіз взаємин, що передували цьому погрому, адже не могла таке собі дозволити б культурна європейська нація. Сам погром нам нагадує монголо- татарське нашестя.

Якщо зважити на факт, що Московська держава являється спадкоємницею Золотої Орди у політичному і культурному ас­пекті, то можна проаналізувати і визначити ці взаємини. Харак­терною рисою цих всеоб'ємлюючих взаємин є культурна перева­га тодішньої України над своїм східним сусідом. Ситуація відс­талості Московської держави сталася внаслідок декілька сот рі­чної монголо-татарської неволі, і ізоляції Володимиро- Суздальського князівства від країн Центрально-Східної Європи. Майбутня Росія, до кінця XV століття була східним улусом мон­голо-татарської імперії і всеціло евоєю зовнішньо-політичною діяльністю орієнтувалась на монголо-татарських ханів, не маю­чи права без дозволу останніх, встановлювати політичні відно­сини з країнами Центральної та Західної Європи. Звільнившись з під влади монголо-татар і зробивши революцію в татаро- монгольській імперії шляхом підчинення Казанського і Астра­ханського ханств, московські князі перенесли столицю ранішого татаро-монгольського царства в Москву і титулували себе царя­ми на зразок татаро-монгольських, зокрема казанських царів, царський титул яких визнавався в усій Європі і Азії. Внаслідок перейняття політичної, економічної та культурної традиції тата­ро-монгол, Московське царство на початку XVI ст. було темною неосвіченою деспотичною державою у Східній Європі, де про­світництво, що йшло з Європи заборонялось. В урядових колах Московського царства з цього приводу побутувало навіть прис­лів'я: "Кто латыни научился, тот с правого пути совратился". Людині з освітою важко було жити в Москві. Тому не дивно, що захожий візантійський науковець, бажаючий Московському цар­ству просвітлення, людина високої європейської освіти хутко попав під переслідування властей, а у 1531 році до в'язниці, де й мучився понад 20 років.

Самому славетному першодрукареві Івану Федорову внаслі­док переслідування владою прийшлось кинути усе і тікати з Мо­скви на Україну, де він зумів відновити друкарню й педагогічну діяльність в Острозькій Академії. Джерела наголошують, що до середини XVII століття освіти в Росії практично ніякої не було. У 1640 році митрополит київський Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що і в Московії потрібно завести науку, а коли б цареві було завгодно, то він обіцяв тому прислати вчите­лів. Однак, фактично до реформ Петра 1 Московська держава фактично не мала і не знала впливу ніякої освіти окрім українсь­кої. В основному усе московське суспільство залишалось пого­ловно неосвічене. Щоб зрозуміти усю домінанту впливу україн­ського суспільства на подальшу європеїзацію російського суспі­льства у XVH столітті, слід розглянути бігло стан культури і зо­крема освіти в Московській державі в XZV-XVH ст. до реформ Петра 1. Щоб зрозуміти, як формувалась культура і освіта Мос­ковської держави після занепаду Золотої Орди, на формування якої остання мала домінуючий вплив, слід звернутися до дослі­джень професора Петербурзького університету О.І. Соболевсь- кого, який намагався у кінці XZX століття об'єктивно підійти до з'ясування цього складного питання, дослідник наголошував: "Сьогодні ми не звикли вважати, що Росія у XV-XVII ст. була дуже відсталою некультурною країною, і знаходилась по куль­турності на останньому місці серед усіх слов'янських народів, що духовенство було частково малоосвічене, частково неосвіче- не, що у вищому світському стані освіта була слабо поширена, що середній і нижчий стан являв собою неосвічену масу.

Ми звикли при цьому посилатись на грамоту новгородського архієпископа Геннадія (кінець XV ст.), забуваючи однак, що ще в той час Новгородська культура була зовсім окремою від Мос­ковського царства культурою. Ми звикли говорити про рішення Стоглавого Собору (1551 р.), про твори Посошкова і особливо про твори іноземців. Однак, більш ближче знайомство з цими творами і документами цього часу не дає право наголошувати про могутній культурний і науковий розвиток Московської дер­жави, розвиток її освіти і культурності треба сприймати з вели­кими обмеженнями/13. Вивчивши наявні документи розвитку Московської держави XV-XVII століття, Соболевський досить критично поставився до російського православного духовенства, до монастирської братії, які у більшій мірі являються неосвіче- ними. Привівши документ Новгородського митрополита Афонія (середина XVII ст.), як який ознайомився з станом церковної освіченості в Московській державі: "Во всех монастырях добрые старцы перевелись, а которые есть и те бражничают, а грамоты не умеют " Соболевський наголосив, що таке саме становище було і в Московському уряді, який майже зовсім був неосвіче- ний і тільки послушно виконував усі повеління царя. Підводячи підсумок аналізу документів XV-XVII століття

ОЗ.Соболевський відзначає, кризове становище у помонгольсь- кий період у Московській державі у XV-XVII століттях дійсно реальний факт і це треба признати, це побачив світлий розум Росії Петро 1, який у 1698 році дорікав патріарху: "Священники ставятся грамоты не умея, для учёности необходимо хотя бы 10 человек послать в Киев в школы"/14.

Похмурими фарбами малює нам картини російської культу­ри і освіти у XV-XVH століття російський академік А. Пипін: "В Московском государстве не было никакого централизованного просвещения, здесь бытовал церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение, яркое подтверждение которому является "феномен" опричнина. В цей час, наголошував дослідник, у Московській державі тем­нота й неосвіченість спонукала всесторонню підозру до нова­торства в областях культури, негативне ставлення до освіченос­ті, яка приходила з України і з Західної Європи/15. Попробуємо зробити порівняльний аналіз розвитку культури на початку XVH століття в Україні і Московській державі за станом освіти. В цей час в Україні сформувалась розвинена мережа середніх учбових закладів і навіть функціонував вищий учбовий заклад - Києво- Могилянська Академія. У Московській державі на початку дру­гої половини XVH століття взагалі не було регулярних учбових закладів, а рівень освіти населення був набагато нижчий ніж в Україні. В той час Україна на відміну від Московської держави була типово європейською державою й рівень освіти її населен­ня не відрізнявся від рівня освіти населення найбільш розвине­них країн Європи. Якщо в Московській державі на пальцях, на­голошує московський україніст А.Мануйленко, можна було пе­рерахувати більш менш освічених людей, то в Україні тільки вищу освіту мали сотні, а може й тисячі людей, які уособлювали своєю освіченістю гордість української нації, в той час як у Мо­сковській державі мізерна кількість освічених людей пересліду­валася Московською державою/16.

Щоб уявити собі усю відмінність розвитку освіти в Україні від розвитку в Московській державі, попробуємо з'ясувати це питання за допомогою дослідження, яке провів московський український історик А.Мануйленко, який з цього приводу за­уважує: "Спочатку розглянемо як розвивалась освіта в Москов­ській державі в XZV - першій половині XVH ст. Саме цей час мо­жна розглядати як перший етап розвитку російської освіти. Зве­рнімося знову до творів О.І.Соболевського, Є.М.Мединського та П.М.Мілюкова. Так О.І.Соболевський був змушений визнати, що в XV -XVZI ст. до появи в Московській державі великої кіль­кості освічених вихідців з України, "Москва (малась на увазі Московська держава) не мала жодних ні урядових, ні громадсь­ких шкіл ". Але на думку цього автора, було багато дрібних при­ватних "училищ", навіть в деяких селах. В цих "училищах" ви­вчали грамоту на протязі двох літ. Учні повинні були навчитись читати, писати й вчитися церковному співу. Але це в найкращо­му випадку. Справа в тому, що більшість цих "училищ" нічого спільного з нормальними школами не мали, бо являли собою невеликі громадки учнів на чолі з малоосвіченим вчителем, який в найкращому випадку міг навчити читати і писати. Як вважав Соболевський, з другої половини XVZ ст., завдяки М.Греку та його учням, в деяких "училищах" почали користуватися "книгой философской", або загальною граматикою (нібито) Іоана Дамас- кіна, а з середини XVII ст. до вжитку ввійшла слов’янська гра­матика українського автора Мелетія Смотрицького, яку пере­друкували в Москві в 1648 році/17.

Отже, робить висновок Соболевський: "інших шкіл, які були б вищими, Московська Русь до другої половини XVII ст. не зна­ла". Більш того, на думку Соболевського, навіть священиків вчили не краще ніж звичайних людей. Бо це ж архієпископ Ге­надій скаржився на незнання вчителями "сили в божественном писании", на відсутність в учнів знайомства з "церковним по- рядком"/18. На підтвердження своєї думки про те, що в Москов­ській державі до другої половини XVII ст. не було учбових за­кладів, Соболевський вказує на царську грамоту 1616 року, в якій говорилося, що: "по русски философских учений много лет небило". Крім того, він приводить слова певного письменника спочатку XVII ст., який стверджував, що до Петра 1 російський народ "кроме единого чтения книг некиих" невідав " ни единого словесного учения"/19. До цього нічого не може додати й Є.М.Мединський. Так що, бажаючі підвищити свій освітній рі­вень мусили вдаватись до самоосвіти /20. Й ще на одну особли­вість вказував О.БСоболевський. Він писав, що "в Московской Руси XV-XVII веках, образованность для всех сословий во всех отношениях была одна же книгам, часто у одних и тех же учите­лей, и достигали в школьном образованиии приблизительно од­ного и того же- умения читать и писать "/21. Що це не вигадка, а щира правда говорить той факт, що наприклад, навіть Петро 1 не мав доброї базової освіти. Незважаючи на те, що він був безсум­нівно непересічною особою, за рівнем освіти його, звичайно, не можна порівнювати, наприклад, з гетьманами України Богданом Хмельницьким або Iваном Мазепою, які, між іншим, володіли декількома іноземними мовами, в тому числі й латинською. Ні­чого дивного в цьому не має, бо вже з другої половини XVI ст. в Україні діяло декілька шкіл, кількість яких значно зросла в XVII ст. Так що можливість одержати хорошу освіту мали діти пред­ставників різних станів в тому числі й селян /21.

Українська дослідниця Хижняк 3.I. в своїй книзі "Киево- Могилянкая академия "говорить між іншим, що: "здвиги, які ві­дбувались в духовному житті Українського народу були складо­вою частиною загального підйому, який переживала Європа в XV-XVZ ст. й який відомий як Відродження". Вона вказує, що: "культурний підйом в Україні, коріння якого беруть початок в духовному житті Київської Русі, був наслідком подальшого со­ціально-економічного розвитку пробудження національної само­свідомості, поширення ідей гуманізму доби Відродження" /22. Що стосується поширення цих ідей, то великі заслуги в цьому належать українцям, які вчились не тільки в Краківському і Пра­зькому університетах, але й в університетах Західної Європи. В списки студентів цих учбових закладів українців звичайно запи­сували як "рутенус, роксоланус, або руссікус" тощо (Рутенія й Роксолані - це назви України поширені в той час в Західній Єв­ропі. Особливо велику роль в підготовці інтелектуалів для Речі Посполитої, в тому числі й для України, грав Краківський (Яге- лонський) університет, заснований в 1364 році. До його відкрит­тя, в 1350 в Польщі було лише 50 осіб з вищою освітою. Але вже в першій половині XV ст. через Краківський університет пройш­ло 7 тисяч студентів /23. В період з 1470 до 1520 року кількість студентів становила 14326 осіб, щорічно на навчання приймали від 200 до 400 осіб, а деколи набір досягав 500 осіб. Це були ду­же високі показники, якщо врахувати, що в Польщі в той час мешкало 3-4 млн. осіб, а в Кракові біля 20000 тис. /24.

Тільки в XV-XVIZ ст. в цьому університеті одержали освіту 800 українців. До речі, при Краківському та Празькому універ­ситетах спочатку XIV ст. існували гуртожитки для українських та білоруських студентів "рутенів", та "литвинів". Але українці навчались в Паризькій Сорбонні, а також університетах Німеч­чини - Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцігському та інших, Італії - Болонському й Падуанському. В знаменитому Падуанському університеті в XVII ст. навчалося 2000 українців /25. Зрозуміло, що дехто з них, після закінчення навчання в будь-якому європейському університеті, часто-густо навіть по­тім викладав у ньому. Так Юрій Дрогобич був доктором філосо­фії та медицини в університеті Болоньї й викладав математику в 1478-1482 роках, а в 1481 році був навіть обраний ректором цьо­го університету. Якийсь Лукаш з Новограду був магістром й ви­кладачем Краківського університету. В цьому ж університеті викладав римську літературу Павло Русин з Кросна тощо /26. Саме таких українців мав на увазі російський вчений І.М.Голенищев-Кутузов коли писав, що в VI ст. "з кафедр Кра­кова та Болоньї, Падуї та Відня вихідці з українських степів ко­ментували античних авторів. Гуманісти українського походжен-

ΊΤ8

ня, які вважали себе русинами, розвивали свою діяльність в са­мій Польщі й на Заході" /27.

Переважаюча ж більшість українців після закінчення на­вчання в закордонних університетах поверталася на батьківщи­ну. Так, наприклад, за кордоном навчались такі визначні діячі української культури як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Ісайя Трофимович, Гнат Ста- рушич, Тарас Земка, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та багато інших /28. Маючи достатню кількість високоосвічених людей, Україна не могла не створити розвинену й сучасну ме­режу учбових закладів, цьому сприяло ряд обставин в суспільно- політичному та релігійному житті Речі Посполитої. Справа в тому, що поява в Польщі в 1565 році ордена єзуїтів дала початок наступу католицизму на православія в Білорусії та Україні. За­ручившись підтримкою Польсько-Литовської держави, єзуїти зразу ж почали організовувати свої колонії та школи в багатьох містах Литви, Білорусії та України: у Вільно (1570), Ярославі (1571), Полоцьку (1579), Замості, Орші, Любліні, Несвіжу, Льво­ві, Камянці, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Фастові та Острозі. Їх школи, маючи добру матеріальну базу, давали своїм вихованцям солідну підготовку. А тому не тільки польська та литовська, але й українська шляхта з охотою віддавала своїх дітей до єзуїтсь­ких шкіл /29. Звичайно ж головним завданням цих шкіл було виховувати у своїх учнях почуття ненависті та презирства до не католиків. Характерно, що до єзуїтських шкіл приймали не тіль­ки католиків, але й православних.

І хоч ці школи давали хорошу освіту й не всі вихованці- православні відступались від віри батьків, але загроза окатоли­чення та полонізації українського та білоруського населення стимулювала процес утворення братських шкіл. Про братства, які існували в Україні та Білорусії, вже багато написано й, ма­буть, немає потреби детально зупинятись на цій проблематиці. Але про найважливіші досягнення в справі формування націона­льної системи освіти в Україні та участь у цьому братств, таки слід згадати. Як справедливо вказує З.І.Хижняк: "розвиток шкі­льної освіти в Україні засновувався на накопиченому досвіді ще за часів Київської Русі"/30. Збереглися дані про те, що школи в Україні існували у другій половині Xm ст. на Волині, в XΓV ст. в Києві, в Xv ст. у Львові, в XVI ст. в Кремянці, Нехворощі на Житомирщині, в Ужгороді та інших містах і містечках. В другій половині XVI ст. в Києві існувала навіть школа підвищеного ти­пу, яку заснували генуезці - мешканці зруйнованої турками Фе­одосії. Були школи навіть на Запоріжжі, де козаків навчали мо-

нахи київських монастирів /31. В багатьох містах України існу­вали монастирські школи. Так, наприклад, в XVZ ст. такі школи існували в Києві, Львові, Острозі, Володимирі-Волинському, Холмі, та інших містах. Вони готували церковнослужителів та переписувачів книжок /32.

Однак, такі школи вже не задовольняли зростаючі потреби суспільства в освічених людях. Необхідні були якісно нові шко­ли. Новий етап в розвитку шкільної освіти почався разом з дія­льністю Острозької школи, а потім і братських шкіл, які виникли в кінці XVZ - на поч. XVZZ ст. в багатьох містах України. Оскіль­ки Острозька школа за своїм рівнем освіти наближалась до сере­дніх з елементами вищих, то спочатку слід хоча б коротко зупи­нитися на діяльності інших братських шкіл. Отже, в кінці XVZ - на поч. XVZZ ст. братські школи виникли в Перемишлі, Городку, Комарному, Нільську, Луцьку, Кременці, Кам'янці- Подільському, Києві та інших містах. Всього в цей період на українських теренах діяло біля 30 братських шкіл /33. Братські школи були справді загальною народною справою. Вони ство­рювались на кошти членів братств й тому у них могли вчитись діти міщан, духовенства, козацтва, шляхти; бідні та сироти вчи­лись безкоштовно. При цьому братства намагались обмежити вплив духовенства, запрошуючи на посади вчителів освічених світських людей. Наприклад, заснована в 1585-1586 роках Львів­ська братська школа повинна була відповідно статуту спиратися на стародавні "греко-слов'янські" традиції, свідоцтвом чого було вивчення в ній грецької та слов'янської мов, разом з тим впрова­дження до учбової програми "наук иноязических"- латинської та польської мов, діалектики, риторики, поетики. До учбової про­грами цієї школи входило вивчення так званих "семи вільних наук", до яких належали предмети "тривіума"- граматика, рито­рика, діалектика та "квадривіума"- арифметика. Геометрія, аст­рономія, музика. До речі, такий курс навчання був характерний для середніх учбових закладів всієї Речі Посполитої /34. На по­чатку XVZZ ст. ведучою стає Київська братська школа, заснована за деякими свідченнями в 1589 році. Разом з Львівською та Ки­ївською вирізнялась також Луцька братська школа, яку називали "Греко-Латинско-Славенской" /35. Як свідчить Є.М.Дзюба, зміст предметів, які вивчались в братських школах, навчальні та вихо­вний процес були пронизані в значній мірі гуманістичними іде­ями. Вони проявлялись у зацікавленні античною літературою, філософією, і у педагогічних засадах, на яких базувались брат­ські школи. Головним змістом педагогічної думки братських шкіл було усвідомлення людської особистості, суспільного зна­чення освіти та виховання, що й знайшло відображення в стату­тах Львівської та Луцької братських шкіл /36. Підручники, які були необхідні для навчання, видавались як за рахунок братств так і окремими авторами. Наприклад, "Буквар язика словенсько­го" 1612 року і дешеві "часовнички шкільні" були видані львів­ським братством, а першу грецьку граматику - "Адельфотес", складену єпископом Арсенієм, греком за походженням, й напи­сану за допомогою своїх учнів, видав сам автор. Щоправда, були й інші джерела, з яких надходили кошти на видання учбової лі­тератури й утримання вчителів (дидаскалів). Так, у 1622 році гетьман Петро Конашевич Сагайдачний утворив окрему фунда­цію на утримання вчителів грецької мови /37. Як свідчить М.Грушевський, навчання багатьох незаможних учнів затягува­лось на довгі роки, бо вони змушені були часто переривати своє навчання, щоб підхарчуватись біля батьків після напівголодного перебування в школі, або, щоб заробити трохи грошей для по­дальшого навчання. Дехто з учнів так і не закінчував навчання /38. І все таки, на думку І.Крип'якевича, братські школи хоч і не всі "показалися життєздатні й довговічні, все таки підняли висо­ко рівень нашого культурного життя: з них вийшла перша украї­нська інтелігенція, яка у пошуках роботи звернула свій погляд на Московську державу" /39. Згодом середні школи почали на­зивати колегіями. Кількісне зростання початкового та середньо­го шкільництва неодмінно повинно було перетворитись в нову якість, тобто були створені умови для появи вищих учбових за­кладів. Першу спробу створити вищий учбовий заклад зробив князь Костянтин Острозький. До праці в Острозькій школі князь запросив не тільки вітчизняних науковців, але й науковців з Греції та Риму. Наприклад, в школі працювали греки Лукаріс, Никифор, Мосхопул, Палеолог, краківський математик і астро­ном Іван Лятос. Серед викладачів-українців вирізнялись Гера­сим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, а також якийсь Влась та Клірик Острозький та інші. Викладачі школи не тільки навчали, але й писали церковно-полемічні трактати, перекладали необ­хідну літературу тощо /40. На думку І.П.Крип'якевича, "На заяву Академії" школа мала право, оскільки вона виходила поза про­граму "свобідних наук" і брала під увагу вищі студії, особливо богословіє" /41. Досвід Острозької Академії та інших братських шкіл став підмурівком для створення першого вищого учбового закладу в Україні. А початком цього визначного звершення було створення в 1632 році Київської колегії шляхом з'єднання Київ­ської братської та Лаврської шкіл. А все почалось з того, що у 1615 році при церкві Богоявлення виникла братська школа "наук елліно-словенського і латино-польського письма". Для розвитку братської школи багато зробила заможна киянка Галшка- Гулевичівна-Лозчина, яка подарувала київському братству зем­лю і будинок для школи. Серед тих, що робили щедрі внески на розвиток братської школи, був і гетьман Сагайдачний. Київська братська школа своєю діяльністю і структурою не даремно нага­дувала Львівську школу. Справа в тому, що першими ректорами були галичани Борецький та Сакович. Діяльність Київської братської школи не викликала спочатку застереження з боку православного духовенства. Але коли в 1627 році архімандритом (керівником) Києво-Печерського монастиря, а 1632- митрополи­том Київським і Галицьким став Петро Симеонович Могила, становище братської школи різко змінилося. Петро Могила, який початкову освіту отримав у Львівській братській школі, а потім навчався в кількох університетах Західної Європи, мав свою концепцію розвитку освіти в Україні. Спочатку він засну­вав при Києво-Печерській лаврі школу під назвою Колегія, яка могла перетворитися в конкурента Київської братської школи. Впливові громадяни Києва не дозволили розгорітись конфлікто­ві й допровадили ці два осередки шкільництва до компромісу. За домовленістю між Богоявленським братством та Петром Моги­лою, останній зрікся своєї колегії й після злиття її з Київською братською школою став керівником новоствореної Київської колегії, яку саме з цього приводу стали згодом називати Києво- Могилянською академією. Митрополит Петро Могила своєю метою вважав перетворення Київської колегії в осередок ідейної боротьби проти католицизму та уніатства, а також намагався всіляко обмежити участь світських кіл у поширенні освіти і кни­годрукування, щоб монополізувати їх в своїх руках, але об'єкти­вно цей учбовий заклад відіграв визначну роль як освітній і нау­ковий центр всього східного слов'янства. В 1633-1634 роках Пе­тро Могила реформував Києво-Могилянську колегію, взявши за зразок єзуїтські колегії, які в той час мали славу найкращих уч­бових закладів/42. Перш за все Петро Могила мовою навчання зробив латинську. Варто звернути увагу на те, як він пояснює причину цього нововведення: "Латинська мова нам на те потріб­на, щоб бідну Русь не називали глупою Руссю. Обманець гово­рить: вчіться по-грецьки, не по латині. Це добра рада, але корис­на в Греції, не у Польщі, де латинська мова має найбільший ус­піх. Поїде бідака русин на трибунал, на сейм, на сеймик, у го- родський або земський суд, без латини платить вини (судові ка­ри). Без неї нема ні судді ні возного, ні ума ні посла, тільки ди­виться то на цього, то на того вилупивши очі, як каня. Не треба нас підганяти до науки греки, стараємося за неї при латині так, що, дасть Бог, грека буде свята, латина для життя" /43. Навчання в Києво-Могилянській колегії здійснювалось в семи класах: 1)інфіма, 2) граматика, 3) синтаксима, 4) піїтика, 5) риторика, 6 і 7) філософія. У першому, другому і третьому класі студенти ви­вчали латинську мову, в четвертому і п'ятому продовжували вдосконалювати свої знання латинської мови й вчились укладати цією мовою промови та вірші. В шостому і сьомому класах сту­денти вивчали логіку, фізику метафізику, етику, математику та географію. Найвищі класи (6-7) філософії мали вже університет­ський характер. Спочатку богословське навчання відбувалось принагідно і тільки у дев’яностих роках XVH ст. богословське навчання стало обов'язковим й, таким чином, академія набула рис типового європейського університету /44. Це дозволило ко­ристуватись підручниками й взагалі учбовими матеріалами, які видавались в країнах Європи. Вже з самого початку діяльності київської колегії, вона сприймалася сучасниками як вищий уч­бовий заклад /45. В стінах цього учбового закладу зросли відомі письменники і поети Іоанікій Галятовський, Лазар Баранович, Симеон. До речі, саме Київська колегія стала центром форму­вання нового художнього стилю - бароко, й саме його викладачі- філософи вийшли далеко за рамки середньовічної схоластичної філософії /46. Київська колегія відіграла важливу роль в поши­ренні освіти. Вона не тільки готувала педагогічні кадри (й не тільки для України, а й для Білорусії, Московської держави, Мо­лдавії, Валахії), але й організувала школи, які працювали за її учбовою програмою. Права вищого учбового закладу Київська колегія могла одержати тільки від московського уряду в 1694 році, бо доки Лівобережна Україна була у складі Речі Посполи­тої, польський уряд зволікав їх надавати (щоправда, Гадяцький договір 1658 року, який підписав гетьман Іван Виговський з по­ляками, передбачав надання Київській колегії статус академії, але договір незабаром був ліквідований). Московська держава не мала вищих учбових закладів, а Київська академія здобула вели­кий авторитет не тільки в Україні, але й в сусідніх країнах, що, звичайно, було дуже вигідно Москві, яка за будь- яких обставин і в першу чергу за матеріальних, запрошувала до себе для улаш­тування наук українських вчених.

Маючи густу мережу учбових закладів, Україна набагато пе­ревищувала Московську державу кількістю освічених людей. Більш того, саме українці або представники інших народів, що вчились в учбових закладах України, створили систему освіти в московській державі. В Росії ніколи не любили згадувати про цей факт, а більшість навіть добре освічених росіян про це на­віть ніколи не чули й можуть сприйняти це твердження як на­клеп або особисту образу. І все таки, це історичний факт. При­ват-доцент Київського університету Іван Огієнко не перебільшу­вав, коли висловив думку про те, що саме українці протягом XVH ст. "підготували родючий ґрунт до реформ Петра 1, і вони ж таки були його найближчими помічниками, коли прийшлося ці реформи проводити до життя" /47.

В 1698 році цар Петро 1 скаржився патріархові: "Священни­ки у нас грамоте мало умеют... Еже ли бы их в обучение послать в Киевские школы..." Україна за часів Середньовіччя служила своєрідним "донором" для зростання російської науки і культу­ри. Цей процес посилюється після Переяславської угоди 1654 року. З Києва переїжджають до Москви вихованці Київської Академії - Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Да­максин Птицький, а також найвидатніші діячі Академії: Інокен- тій Гізель, Іоанн Галятовський, Лазар Баранович, та інші. Приї­хавши у Московську державу, українські вчені зразу ж розпоча­ли бурхливу діяльність по налагодженню освітніх закладів в Московській державі, так в Чудовому монастирі Є.Славинецький заснував першу у Москві греко-латинську шко­лу й був її ректором.

До речі, таких інтелектуалів, якими були власне ці українські вчені, що заложили початок у розвитку шкільної освіти, як Є.Славинецький, Московська держава в той час не мала, а це значить, що початки російської науки та культури, як європей­ської, закладали суто українські вчені, такі як Семеон Полоць­кий, Мелентій Смотрицький. Наприклад Є.Славинецький, синте­зовану структурну культуру московсько-монголо-татарську, яка укоренилася в Московській державі, зумів вивести на європей­ський шлях розвитку. Отримавши блискучу освіту в Київській Академії й потім продовживши навчання за кордоном, написав 150 оригінальних творів теологічного й світського змісту, виві­вши тим самим Московську державу з темряви науково- релігійного мракобісся на український, або східноєвропейський шлях розвитку. В 1664 році у Москву прибувають вчителі з гео­графії, історії, педагогіки, медицини та мовознавства.

Яскравою особистістю є випускник Києво-Могилянської Академії Семеон Полоцький, майбутній визначний, науковий, освітній діяч, вчений, поет - Московської держави. З його при­буттям пов'язується заснування російської силабічної поезії й красномовства, це його твори увійшли у золоту скарбницю укра­їнської культури XVH ет. Власне, він приймає від царя запро­шення і починає вчити царських дітей царевичів Олексія, Федо­ра, царівну Софію, пізніше і царевича Петра. Симеон Полоцький приймав участь в заснуванні придворного театру й написав для нього популярну комедію "Притча о блудном сыне". Джерела відмічають, був він людиною високої освіти, мав великий вплив на російські державні структури, це він заснував в московському Спаському монастирі школу, а в 1680 році приймав участь у на­писанні проекту Слов'яно-Греко-Латинської Академії, займався вдосконаленням державної писемності, російської мови і відіг­рав ключову роль у становленні майбутньої Слов'яно-Греко- Латинської Академії /48.

Власне, прибувші з України високоосвічені вчені: Є.Славинецький, А.Сатановський, а також І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович столи біля витоків майбутньої ро­сійської літератури, російської поетики, як і основоположниками молодої російської культури взагалі. Перелічити всіх українців, які стояли біля витоків нової російської культури дуже важко, це питання, на жаль, ще слабо розроблене у російській історичній науці і до сьогоднішнього дня майже зовсім не ставилось і не вивчалось, однак ясно, що чільними реформаторами Московсь­кої держави були українці. Серед них видне місце також займає професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який був не лише визначний науковець, педагог, а й поет. Внаслідок широкомасштабної діяльності його призначають у 1700 році "местоблюстителем" - заступником патріаршого престолу в Мо­скві. Стефан Яворський бере участь у реформуванні Слов'яно- Греко-Латинської Академії, яка відкрита вченими-українцями у 1687 році, продовжувала активно функціонувати і потребувала в реформуванні на зразок Києво-Могилянської Академії.

Слід зауважити, що улаштування і робота Слав'яно-Греко- Латинської Академії була настільки потужна, що московське суспільство зразу відчуло її перевагу над російськими школами. Усе це дає право нам наголосити, що у 1687 році українська ку­льтурність була набагато вища. Не буде перебільшенням твер­дження, що саме українські вчені, використовуючи багатий дос­від розбудови і діяльності української науки, були першими вчи­телями в Московській державі, які заклали державні школи, во­ни брали участь у становленні вищих учбових закладів, були виразниками становлення російської новітньої культури. З 1700 року Стефан Яворський бере участь у реформуванні навчальних закладів в Московській державі, зокрема Слов'яно-Греко- Латинської академії. Рівень освіти в академії був настільки ви­сокий, що у ній вчились представники не тільки середнього прошарку московської держави, а й представники знаті: Ромада- новські, Шереметьєви, Гордони і багато інших.

Про високий авторитет, очолюваної Стефаном Яворським, академії, говорить і той факт, що такий визначний діяч російсь­кої науки і культури як Г.В.Лейбніц, розробляючи план органі­зації Російської Академії Наук, звертається з листом за допомо­гою не до кого-небудь, а саме до Стефана Яворського. Зауважи­мо, що з двадцяти членів фундаторів Російської академії наук, двадцятеро були вчені з України /49. Визначним українським релігійним, культурним, громадським діячем, піїтом був ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович. Скоро Фео­фана Прокоповича покликали до Москви і призначили віце- президентом Синоду. Він стає радником Петра 1 з питань освіти, науки і культури. Феофан Прокопович, побачивши відсутність будь-якої навчальної системи у Росії, поставив перед Петром 1 питання про відкриття мережі духовних шкіл для простолюди­нів. Окрім цього він заснував у своєму домі школу для сиріт "усякого звання", котрих потім влаштовував навчатися до ака­демічної гімназії. Його буквар "Первое учение отрокам" витри­мав 12 видань.

За п'ять років свого перебування в Росії Феофан Прокопович протегував багатьом талановитим людям. Збереглися свідчення, що власне він протегував юному М.Ломоносову, говорячи останньому: "не бійся нічого, я твій захисник". Скоро по цьому ми уже бачимо М.Ломоносова студентом Києво-Могилянської Академії /50. З 1701 року по вимозі Петра 1 до Москви направ­ляють шістьох викладачів Києво-Могилянської Академії, а піз­ніше за указом Синоду, цей ритуал став щорічним. За цей же період з 1701 по 1762 рік на посади професорів у Московську Академію було направлено близько 100 українців. За період з 1701 до 1762 року Слов'яно-Греко-Латинська Академія в Москві мала 21 ректора, з них 18 були українцями - вихованці Києво- Могилянської Академії. Перші праці з граматики слов'янської мови, словники, історичні твори та інші зразки наукової літера­тури прийшли в Москву, власне, з України, або були написані професорами українцями, які перенесли сюди з берегів Дніпра на береги ріки Москви свої наукові напрацювання /51.

Аналіз джерел дозволяє нам говорити, що переселення укра­їнських інтелектуалів до Москви проходило не з їх власної волі. Факти свідчать, що у 1709 році Петро 1 добився скорочення на­бору учнів і навчального процесу з 2000 до 161, змушуючи на­сильно переселятися під конвоєм кращі просвітницькі сили України до Москви. Хоча вони, як наголошувалось вище, і по­чинають відігравати чи не головну роль у культурному і духов­ному розвитку Російської держави, однак усі свої напрацювання у них пов’язані уже в Москві, за які вони отримують обдаруван­ня від російських можновладців і інколи діють не в інтересах свого власного українського народу.

Так, Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, "мі- сцеблюстителем" патріаршого престолу, президентом Святійшо­го Синоду; ректор Київської академії Феофан Прокопович - за­ступником президента Святійшого Синоду і автором "Духовного Регламенту", трактату, узаконив владу царя над церквою. Він став ідеологом абсолютистських тенденцій російського самоде­ржавства, що видно із його твору "Правда воли монаршей". В цей же час, як свідчать джерела, багато керівних посад у Синоді утримують власне українці, у 1721 році з 11 його членів 5- були українцями, в тому числі президент і віце-президент. В 1746- з 8 членів Синоду-6 українців, у 1751-p 10 членів Синоду - 9 украї­нців. Був час коли усі єпископські кафедри займали тільки вихі­дці з України, водночас сприяючи поширення освіти, засновую­чи по різних регіонах Російської держави семінарії та коли, про­довжували очолювати Московську Слов'яно-греко-латинську академію. Як наголошують джерела, що ректорами і префектами академії до 1757 року були майже всі українці, які направлялися розбудовувати освітні заклади по усій Російській державі.

Так Сильвестр Головацький очолив Казанську колегію, Вар­лаам Ієницький заснував семінарію в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані. Вельямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалавський заклали підвалини Казанської духовної академії. Амвросій Юш­кевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську се­мінарію, Гедион Вишневський-Слов'яно-латинську школу в Смоленську і школи в Дорогобужі, Рильську, Білій, В'язьмі. Ла- врентій Горка-семінарію у Вятці, Герман Концевич - слов'яно- латинську школу в Холмогорах. Арсеній Моцієвич - семінарію в Ярославлі, Серапіон Лукашевич у Владимирі, Кирило Флорин- ський у Троїцько-Сергієвому посаді, єпископ Іркутський Інокен- тій (Кульчицький) - три школи для монголів. Інший єпископ Ір­кутський Інокентій (Нарунович) навертав на православ'я тунгу- зів, Філофей Лещинський - камчадалів. За даними російського дослідника К.В.Харламовича серед 127 архиєреїв, які в 1700­1762 роках обіймали російські кафедри - 70 - українці, 43- росія­ни, 3- греки, 3- румуни, 2- серби, 2- грузини. П'ять українців бу­ли митрополитами, причому Дмитрія Ростовського, Іосафа Біл- городського, Інокентія Іркутського канонізовано як святих. У

цей же час до 1758 року на десять незайнятих кафедр призначе­но 9 українців і лише 1 росіянин.

За словами О.Брюкнера - український вплив європеїзував Москву, однак слід наголосити, що українці, дбаючи в першу чергу про розквіт Російської імперії, нічого практично у цей час не зробили для закладення початку діяльності української діас­пори в Росії, вони не зуміли згуртувати хоча б один могутній та діяльний культурний чи науковий, чи навіть український осере­док. Вони, на жаль, не зберегли свою мову і скоро позабули свою культуру. Відірвані від основного народного дерева вони не тільки самі асимілювалися, а й сприяли асиміляції новим хви­лям українських переселенців у Росії. Розсіявшись по величез­них просторах Російської імперії, вони дуже швидко стали "рус­скими", не залишаючи за собою свого самобутнього українсько­го сліду. Однак, їхня клопітка праця на широких просторах Ро­сійської імперії не може бути залишена поза увагою, вона була домінуючою і визначала розвиток Росії як європейської держа­ви, на нашу думку, тільки завдяки їм і тільки з кінця XVZ - поч. XVZZ ст. /52. Таким чином, вплив України на організацію вищої, як світської богословської школи в Москві, не може бути пред­метом дискусії, у зв'язку з цим більшість вчених з України пере­селялось у Московське царство, на нашу думку, просвітницьким шляхом.

З таким переселенням освічених українців в цілому були згодні, бо освічені люди були конче потрібні Московській дер­жаві. З'ясовуючи причини бурхливого культурно-освітнього ро­звитку з XVZ по XVZZZ століття у Московському царстві М.П.Драгоманов наголошував, що Україна у XVZ-XVZZZ століт­тях науково швидше розвивалась тому, що її стремління простя­гались до Західної Європи, і збагачувалась вона, власне, науко­во, літературно і культурно через свій південно-західний регіон, а не через Москву і у подальшому Петербург. Власне, у цей час українська наука, література, культура стояла вище російської. Аналізуючи факти культурної історії з другої половини XVZZ ст. і особливо з початку XVZZZ століття М.П.Драгоманов наголошу­вав: "Великоросія ще у XVZZ-XVZZZ століттях була у культурно­му розумінні набагато біднішою і культурно слабкішою країною ніж Україна, по відношенню до масової культури. Залишалась вона такою і на протязі усього XVZZZ ст., і тільки внаслідок "Пет- ровських реформ" у Великоросії стались суттєві науково- культурні зміни. Великоросія зробила скачок вперед, який дав їй можливість на початку XZX ст. перетягнути і зацікавити як ма­теріально, так і духовно передові культурні і інтелектуальні сили українського народу, які знаходячи в Москві високооплачувану роботу, займали високе наукове й державне становище і пересе­лялись у Москву"/53.

У подальшому український вплив на Російську державу був досить сильний, він певною мірою європеїзував Москву. Кращі просвітницькі сили України були переведені до Москви і відіг­равали там чи не головну роль у культурному і духовному житті Російської держави. Сам Петро1 був змушений у одному своєму листі до українського гетьмана І.Мазепи визнати, що народ український: "умён, но мы можем быть от этого не в авантаже" /54. Окрім освітньо-культурного переселення історична наука знає і масове переселення українців у межі Московського царст­ва, особливо сильна хвиля якого засвідчується джерелами на по­чатку XVII століття. У цей час українське населення поширюва­вся головним чином у прикордонні російські області, зокрема Курщину і Воронежчину. У часи Козацької держави XVII-XVIII ст., ця територія Слобожанщини вважалась внутрішньою тери­торією Української держави з виключно українським населен­ням і типовою для усіх решти територій структурою влади, по­діляючись на такі полки: Сумський, Ахтирський, Харківський, !зюмський, Острогозький.

Характерно, зауважував з цього приводу М.С.Грушевський, населення Слобідської України зберегло свою українську само­бутність і у ХХ столітті, що дає нам право сказати, що і у наш час Курщина і Воронежчина теж являються українськими етніч­ними регіонами /55. Розглядаючи документи по українсько- російських контактах, починаючи з часу перших взаємообмінів делегацій, ми бачимо, власне, уже в цей час порушувалися пи­тання про населення прикордонних російських земель українсь­кими селянам і козаками. Однак, коли у цей час Московська держава давала згоду на таке поселення, то тільки з одною умо­вою, захисту своїх внутрішніх територій від нападу кримських татар/56. Однак, слід зауважити, що переселення українців до Росії після злополучного 1709 року проходило і насильницьким шляхом. Джерела розказують, що усі полонені козаки після Полтавської битви були заслані як каторжани на будівництво Петербурга, туди ж були виселені жителі українських міст, які підтримували гетьмана !Мазепу. Київська дослідниця Н.Дзюбенко наголошує, що на кістках запорізьких козаків, укра­їнських міщан і селян зводилась на Неві нова столиця Російської імперії/57.

Подальші джерела розповідають про великі переселення українців до Росії наприкінці XVIII ст., які були спричинені зруйнуванням у 1775 році Запорізької Січі. Відтоді ця територія подарована козакам Катериною ІІ, стала новим неприступним бастіоном Російської імперії у передгір'ях Кавказу і об’єктом вивчення питання розселення українців в Російській державі у ХІХ ст., що є предметом нашого подальшого дослідження...

Література

1. В.О.Ключевский. Курс Русской Истории.М.1991, с.22-27.

2. Пресняков. Лекции по Русской истории. М.1993, с.21-24.

3. М.С.Грушевский. Украина и Украинство. Украинская жизнь. М.1912, N1, с. 20.

4. В.С.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспіль­ство. К.19957. N1/2, c. 24.

5. Руський літопис. К.1989, с.8-9.

6. Руський літопис. К.1989, с.8-9.

7. Фино-Угры и Киевская Русь. М.1987,с. 122-125.

8. М.С.Грушевский. Украина и Украинство. Украинская жизнь. М.1912, N1, с. 20.

9. В.С.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспіль­ство. К.19957. N1/2, c. 24.

10. В.С.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспіль­ство. К.19957. N1/2, c. 25-26.

11. В.С.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспіль­ство. К.19957. N1/2, c. 25.

1. 12 В.С.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспільст­

во. К.19957. N1/2, c. 26.

12. И.Соболевский Образованность Московской Руси XV-XVII ве­ка. Спб.1984, с. 3-4.

13. И.Соболевский Образованность Московской Руси XV-XVII ве­ка. Спб.1984, с. 61.

14. А.Мануйленко. Освіта в Росії і Україні в XIV-XIX ст. Історико- Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.1,с.69- 80.

15. А.И.Соболевский Образованность Московской Руси XV-XVII века. Спб.1984, с. 20-22.

16. А.И.Соболевский Образованность Московской Руси XV-XVII века. Спб.1984, с. 61-6з.

17. А.И.Соболевский Образованность Московской Руси XV-XVII века. Спб.1984, с. 23.

18. А.И.Соболевский. Вказана праця, с. 24.

19. Е.Н.Мединский. Школа и педагогическая мысль в Русском гос­ударстве на Украине и в Белоруссии в XVII веке.- "Советская педагогика". М.1953, N9, с.70-88.

20. А.Мануйленко. Освіта в Росії і Україні в XIV-XIX ст. Історико- Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.1,с.69- 80.

21. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, с.15.

22. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.41.

23. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.46.

24. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.15.

25. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.16.

26. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.6-7.

27. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст..35.

28. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.76.

29. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.30.

30. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.28.

31. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.28-29.

32. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст.28-29.

33. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст. 29.

34. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст. 31-34.

35. Е.Н.Дзюба. Просвещение на Украине: Вторая половина XVI- первая половина XVIII века. К.1987, с.35.

36. Е.Н.Дзюба. Просвещение на Украине: Вторая половина XVI- первая половина XVIII века. К.1987, с.123.

37. М.Грушевський. [сторія української літератури. К.1995, с.176.

38. !Крип'якевич. Побут. В книзі: Кторья української культури. К.1994, с.123.

39. М.Грушевський. Iсторія української літератури. К.1995, с.176.

40. !Крип'якевич. Побут. В книзі: Кторья української культури. К.1994, с.128.

41..!Крип'якевич. Побут. В книзі: Iсторія української культури. К.1994, с.152.

42..!Крип'якевич. Побут. В книзі: Кторья української культури. К.1994, с.124-125.

43..!Крип'якевич. Побут. В книзі: Кторья української культури. К.1994, с.125.

44. Е.Н.Дзюба. Просвещение на Украине: Вторая половина XVI- первая половина XVIII века. К.1987, с.70-71.

45. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, ст. 31-34.

46. Югієнко. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу. К.1918, с.91.

47. Югієнко. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу. К.1918, с.197-198.

48. П.Мазур. Отчі світильники. Голос України. К.1992, N165 (415), с. 12-13.

49. П.Мазур. Отчі світильники. Голос України. К.1992, N165 (415), с. 12-13.

50. П.Мазур. Отчі світильники. Голос України. К.1992, N165 (415), с. 12-13.

51. В.С.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспіль­ство. К.19957. N1/2, с. 25-26.

52. М.Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу. Друге видання накладом !Франко. Львів.1892, с.117- 238; М.П.Драгоманов. К вопросу о самостоятельности украин­ской культуры. Украинская жизнь. М.1912, N6, с.21, с.28.

53. Н. Дзюбенко. Українці в Росії. Голос України. К.1992. N166 (416), с.12.

54. М.С. Грушевський. Украина и Украинство. Украинская жизнь. М.1912, N1, c.20.

55. Полное Собрание Законов. М.1764, ст.122277.

56. Н.Дзюбенко. Українці в Росії. Голос України. К.1992, N166 (416), с.12-13.