Українська культура у XVII-XVIII столітті у взаємо­відносинах з російською культурою (історико- філософський аспект)

Історія української культури та впливу на її на багатогранні компоненти російської культури у XVII-XVIII століттях є над­звичайно актуальною темою, оскільки власне з цього часу наси­льного приєднання України до Московського царства розпочи­нається осмислення українських культурних старожитностей минулих віків.

Слід зауважити, що більшість культурно-ідеологічних про­цесів, які залишилися нам науково не дослідженими на сьогод­нішньому етапі потребують ретельного аналізу і переосмислен­ня, внаслідок тенденційних наукових витворів сучасної російсь­кої історіографії[1].

Реалії тієї трагічної для України доби, коли Московське цар­ство підступно знищило державність України, а українські куль­турні цінності фактично присвоїло собі, по сьогоднішніх реаліях наявності у цю пору всіх документів, потребують додаткового вивчення і переосмислення цієї проблеми, щоб виправити всі новітні російські інтерпретації новітніх москвофілів типу А.Окари, по цій проблемі[2]. Об’єктивному аналізу російським вченим типу А.Окари заважають вікові чи традиційні світогляд­ні стереотипи та ідейні забобони Москва - третій Рим, що скла­лися в російській науці й суспільній свідомості XIX-XX століт­тях.

Доба XVII-XVIII століть, це найбільше поле для фальсифіка­ції, яка найбільш яскраво видна, оскільки найбільш дукоменто- вана джерелами.

На фоні склавшоїся української культури перед нами постає зовсім відмінна від слов’янської, культура фіно-угрів з слов’янським етнічним та візантійським релігійним компонен­том. Ця московська культура надто міфологізована, особливо це стосується народної культури[3].

Все вищеосмислене дає право наголошувати, що власне в XVII-XVIII століттях українська і майбутня російська культури найбільш яскраво видно в своїй первісній формі.

На нашу думку їх перший контакт через століття татаро- монгольського іга, найповніше треба вивчити, оскільки в пода­льшому московська культура дуже швидки ввібрала в себе всі кращі традиції української культури і перебрала фактично вель її історичний зміст з епохи Київської Русі [4].

Попробуємо детально з’ясувати культурні українсько- російські культурні взаємовідносини. Джерела наголошують, що до середини XVII століття в Московському царстві не було ні­якого фактичного культурного життя ніякої централізованої освіти. Московське царство внаслідок довготривалого перебу­вання у складі Золотої Орди було найдикішим найдеспотичні- шим режимом у Східній Європі. Як засвідчують джерела, що не йде в ніяке співставлення, з українською, яка коріннями сягає в епоху Київської Русі, високої європейської культури.

Із за дикості російського ( татаро-монгольського) режиму з Москви втікає до Львова визначний мислитель і друкар Іван Фе­доров. Джерела наголошують, що в середині XVII ст. в Москві ніякої культури, окрім східної татаро-монгольсокої на території Московії не було. Навіть лики християнських богів і то були мо­нголоїдні ми татарські.

Не було й європейської освіти. В 1640 році київський митро­полит Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що Москві потрібно завести власну, відмінну від татаро- монгольської, московську православну культуру та науку, і якщо б йому було завгодно, то митрополит прислав би до Москви ви­сококультурних вчителів, однак цар відмовився, що може гово­рити, що в цей час Московське царство не було готове увібрати кращі традиції української культури, оскільки цар цурався укра­їнської європейської культури. Фактично до реформ Петра І Мо­сковське царство відносилось до української культури з підоз­рою.

По цьому питанню професор Петербурзького університету О.І.Соболевський, об’єктивно з’ясовуючи питання російської культури і освіти наголошував: "Сьогодні ми не звикли вважати, що Росія в XV -XVIII століттях була дуже відсталою некультур­ною країною і знаходилась по культурності на останньому місці серед всіх слов’янських народів. Духовенство в більшій мірі бу­ло малоосвічене, частково зовсім не освічене. У вищому суспі­льному стані освіта була малопоширена, а середній і нижчий класи являли собою неосвічену масу. Ми звикли посилатися на високу новгородську культуру, однак забуваємо, що в той час Новгородська боярська республіка з своєю високою культурою нічого спільного з культурою Московської держави не мала.

Досить об’єктивно характеризує картину російської культу­ри і освіти другий російський історик А.Пипін:” в Московській державу у XVI-XVIII століттях не було ніякої масової культури, як і освіти. Функціонували традиційні стародавні фінно-угорські свята, які внаслідок християнізації фінно-угрів набрали христи­янське, консервативне забарвлення. Тут процвітав церковний фанатизм, освітній застій, і вороже ставлення до висококультур­них і високоосвічених людей, які приходили з України. Феномен опричнина викорінив навіть стародавні традиції та культуру фінно-угрів[6].

Щоб уявити собі всю відмінність розвитку культури в Украї­ні від розвитку в Московській державі звернемося до наукових висновків українського вченого ХІХ століття М.П.Драгоманова, який з’ясовував питання культурного розвитку Московського царства в XVI-XVIII століттях та стосунків останнього з україн­ською культурою.

На думку М.П.Драгоманова, по відношенню до Московсько­го царства в якому сталої культури фактично не було, культура і наука в Україні в XVI-XVIII століттях швидко розвивалась і зба­гачувалася культурою Європи з якою в ці віки Україна була зв’язана посередництво Речі Посполитої. Аналіз фактів по істо­рії культури України і Московського царства дає право наголо­шувати, що до XVIII століття Україна у культурному розумінні взагалі не знала, що таке культура Московії, вона була поєднана культурно з Європою через свої західно-південні регіони. Тільки після знищення української державності і переведення всіх ку­льтурних надбань спочатку до Москви а потім до Петербургу, Україну свідомо перетворили в культурну пустиню викачавши, виссавши з неї всі кращі її історичні та культурні традиції, вкра­вши всю її стародавню історію та культуру. Це практично був культурний геноцид, який українці ще до кінця не усвідомили. Навіть в таких важких умовах українська культура збереглася, хоча в хуторянському вигляді, однак під яким проглядаються стародавні культурні традиції, яких внаслідок українських запо­зичень, немає в московитів, оскільки осанні прищепили україн­ські культурні цінності на чужому культурному ґрунті, що від­чутно навіть в ХІХ столітті[7].

Таким чином ми бачимо, через призму історичних джерел та аналізу вчених по цьому питанню, що історія українсько- російських культурних взаємин в XVII-XVIII століттях, тема надзвичайно цікава і показова для розуміння як українських ста- рожитностей минулих віків, так і культурно-ідеологічних проце­сів та тенденцій у сучасному світі. Реалії тієї доби хоч і вивчені досить повно, але, як виявляється, потребують додаткового осмислення, а можливо, навіть переосмислення, оскільки сучасні російські вчені, зокрема А.Окара, регенерують їх з точки зору сучасної російської утопії Москва-третій Рим принижуючи тим самим саму стародавню сутність української середньовічної ку- льтури[8].

Їх об’єктивному аналізу заважають світоглядні стереоти­пи та ідейні забобони, що склалися в російській науці й сус­пільній свідомості в XI-XX століттях, коли російська держав­на культура інтенсивно розвивалася, а українська мова, літе­ратура, історія, як взагалі культура були заборонені, а україн­ський народ фактично знаходився на стадії фактичної росій­ської асиміляції.

Таким чином, доба XVII-XVIII століть надто завуальована в російські історичній науці, особливо це стосується культури.

Тому об’єктом дослідницької уваги можуть стати не лише українсько-російські культурні відносини, але і їхня апробація як сучасною незалежною українською наукою, так і в російській історичній науці, де в останні продовжується слов’янський міф про російську культуру. Цей міф, а його відтворюють у своїх працях майже всі російські історики, згідно яких українська ку­льтура ніколи не перебиралась московитами, а розвивалась з епохи Київської Русі. Однак це не так, як ми наголошували вище в означений нами час XVII-XVIII століттях європейська за ти­пом українська культура та освіта стояла на значно вищому рівні від російської і своїм благодатним впливом у XVII-XVIII століт­тях врятувала “азіатське” - дике, темне, забите та некультурне Московське царство і втягнула його в свою культурну сферу. Тобто сьогодні треба мислити, що українська культура своїми цінностями впроваджувалась в Московію, виключно як культур­ний вплив, своїм розвиненим, прогресивним еквівалентом, укра­їнська культура витиснула модель фінно-угорської на християн­ській православній основі, відсталу, консервативну культуру московитів [9].

Проаналізуємо за допомогою всіх наявних джерел ключові моменти українсько-російських культурних взаємин у XVII­XVIII століттях в історичному контексті.

Як засвідчують джерела, протягом всього XVII століття рі­вень культурності, освіченості в Україні значно перевищує рі­вень Московської держави, який сформований на фінно- угорському етномасиві з візантійським християнством та домі­нуючим державним впливом Золотої Орди, на цьому сходяться майже всі українські та російські дослідники починаючи з ХІХ століття.[11].

Дослідникам слабо відомо яку систему освіти та культури перейняло Московське велике князівство від Золотої Орди, це питання, ще потребує ретельного дослідження, однак по сукуп­ності джерел ми бачимо, що до європейської і передусім україн­ської культури в XVI-XVII століттях в Московському царстві до епохи Петра І було негативне ставлення. Як засвідчує російська мудрість того часу “хто латині навчився той з бісами подружив­ся”. В той час коли в Московському царстві побутувала азіатсь­ка, а тобто, татаро-монгольська культурна і освітня система, в Києві розвивалася своя власна культурна і освітня система укра­їнського типу, яка формувалася навколо Києво-Могилянської академії та єзуїтських колегій, українських книжкових центрів Львова, Острога та Києва, які виростали і розвивались в Україні, як носії традиційної української середньовічної культури[12].

В цей час українська культура ввібрала також, альтернативу монголо-татарський культурній системі, якої фактично не знала і яку ввібрало в себе Московське царство, латино-польський ку­льтурний вплив, який поширився в Україні на межі XVI—XVII століть. В цьому сприяли західні культурні та освітні центри, такі як Краків, Відень, Прага та інші, які в цей час орієнтували свій культурний вплив на Східну Європу.

В цей час цьому сприяє високоосвічений митрополит київсь­кий Петро Могила, який своєю надзвичайно активною та енер­гійною діяльністю вже в середині XVII століття ствердив лати- но-польський тип культури та освіти як безальтернативний ви­ключно для України[13].

Саме за цією моделлю розбудовувалася Києво-Могилянська академія, яка вибудовує для України європейський тип культу­ри. Його діяльність сприяла поширенню в Україні нового баро­кового світогляду, нової української європейської культури та релігійної свідомості[14].

Власне така сформована українська культура і була перейня­та в Московії-Росії через посередництво вивезеної після Полтав­ської битви української культурної еліти, яка як перша українсь­ка діаспора, поширила українські культурні цінності і віковічні надбання в Росії[15].

У висновок нашого дослідження наголосимо, що допетров- ська Московська держава з усіма її соціально-політичними ін­ституціями, монголо-татарською культурою у поєднанні з візан­тійським православ’ям досліджена і встановлена російськими істориками ще в IX на початку XX століття[16].

Сьогодні, через призму новітніх джерел та висновків вчених, на російську культуру епохи монголо-татарського іга, та пода­льших століть XV-XVIII століть слід поглянути на як на складні процеси чи трагедію історичну деградацію людського духу мос­ковського православного суспільства, яка була призупинена українським культурним впливом.

З XVI століття розпочинається українсько-московський ку­льтурний діалог, який в XVII столітті закінчується впливом і витісненням татаро-монгольської культури на візантійсько- християнській основі, українською культурною та освітньою системою, що дає підстави говорити про те, що у XVIII столітті український культурний процес розвивається поступально в Мо­сковському царстві, як прогресивний рух від нижчого до вищо­го, від примітиву до довершеності, і завершується в XVIII сто­літті повним перейняттям всієї української системи культури, освіти, релігійного світогляду і духу, сукупність процесу якого потребує подальшого дослідження[17].

Література

1. А.М.Окара. Українська та Великоруська культура у XVII столітті: Культурний вплив чи культурний конфлікт? Історико- Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.І,с.246-250.

2. В.С.Ідзьо. Українці в Російській державі. Історико-Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.І,с.4-12.

3. Віктор Ідзьо. Фінно-Угори та Київська Русь у VI-X століттях. Ма­ндрівець. Лютий 2002, №1,с.40-43.

4. В.Ідзьо. Стародавні українці: білі плями зітре майбутнє. Наука са­мопізнання народу. Збірник матеріалів і наукових праць. На поша­ну 70-річчя Петра Кононека.Київ.”Веселка”.2002,с.142-145.

5. И.Соболевский. Образованность Московской Руси XV-XVII ве- ка.Спб.1884,с.3-4,с.20-23, с.61-63.

6. А.Пыпин. История русской культуры. Спб.1902,с.372-380.

7. М.Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну спра­ву. Друге видання накладом І.Франка. Львів. 1892, с. 117-238; М.П.Драгоманов. К вопросу о самостоятельности украинской культуры. Украинская Жизнь. М. 1912, № 6, с. 21,с.28.

8. А.М.Окара. Українська та Великоруська культура у XVII столітті: Культурний вплив чи культурний конфлікт? Історико - Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.І,с.246-250.

9. Віктор Ідзьо. Українська діаспора в Росії. Українсько-російські взаємовідносини: історія, наука, релігія. Львів. БАК. 2002, 5-24.

10. А.М.Окара. Українська та Великоруська культура у XVII столітті: Культурний вплив чи культурний конфлікт? Історико - Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.І,с.246-250.

11. А.С.Лаппо-Данилевский. История русской общественной мысли и культуры xVII-XVIIIвв. М.1990, с24-75; И.Соболевский. Образо­ванность Московской Руси XV-XVII века.Спб.1884,с.3-4,с.20-23, с.61-63.М.Грушевський. Історія української літератури. К.1995,с 170-175, І.П.Крип’якевич. Українська культура. К.1990, с.34-58.

12. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, с.15,с.21-28, с.41, с.46,с.76.

13. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, с.15,с.21-28, с.41, с.46,с.76.

14. З.И.Хижняк. Киево-Могилянская академия. К.1988, с.15,с.21-28, с.41, с.46,с.76.

15. В.С.Ідзьо. Українці в Російській державі. Історико-Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997,т.І,с.4-12.

16. А.Пыпин. История русской культуры.Спб.1902, с.124-137,с.204- 265, с.335-380.

17. М.Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну спра­ву. Друге видання накладом І.Франка. Львів. 1892, с. 117-238;

18. М.П.Драгоманов. К вопросу о самостоятельности украинской культуры. Украинская Жизнь. М.1912, №6, с.21,с.28.