Українсько - більшовицька війна

Ліквідувавши Тимчасовий уряд у Петрограді, більшовики не змогли до кінця року поши­рити свій вплив за межі Центральної Роси, їм не завжди вдавалося швидко зосередити владу на місцях у руках рад, які до того ж не були готови­ми виконувати функції державних органів, бо не мали ні відповідних структур, ні досвіду Чимало з них і більшість регіональних урядів Роси прямо ви­словлювалися за оформлення однорідного демокра­тичного уряду країни Великі надії покладалися на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді—грудні 1917 р Вони показа­ли, шо більшовиків підтримує неповних 25% ви­борців, тоді як партію есерів — понад 40% В Ук­раїні за більшовиків голосувало заледве 10% ви­борців, а за українські парти — понад 75%

Хоч політичне становище в країні, що звикла до централізованих форм управління, скидалося на ха­ос, справа демократи, принаймні самим демокра­там, не здавалася безнадійно програною Однак Pocn не вдалося стати на шлях демократи, для Ук­раїни ж він був сповнений грізних випробувань

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для іі збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів Протягом 1917 р більшовики чи не повністю розклали стару російську армію, во­роже до них наставлену, одначе з нею та іі гене­ралітетом не можна було не рахуватися Вона по­всякчас загрожувала їхньому перебуванню при владі Це добре розумів Ленін

9 листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного головнокомандуючого генерала Ду- хоніна, який відмовився коритись більшовикам, прапорщиком Криленком Водночас полковим і дивізійним комітетам надавалося право вести пере­говори з противником про перемир’я на своїх ділян­ках оборони „Братання” з ворогом швидко поши­рювалося вздовж лінії фронту Ленінському ударові не бракувало точності „З моменту надання такого права полкам і дивізіям, — писав M Криленко, — і наказу розправлятися з кожним, хто посміє чини­ти перепони переговорам, справу революції в армії було виграно, а справу контрреволюції безнадійно програно”

Повалення Тимчасового уряду, розклад старої армії, вихід із світової війни шляхом братання з во­рогом остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна, розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах держав­ного, політичного, економічного і соціального жит­тя Цю реакцію пришвидчила червоногвардійська атака на капітал Буквально за кілька місяців Росія перетворилася на країну марпналів, людей, позбав­лених соціального статусу й безвідповідальних пе­ред законом і моральними нормами Якраз такими стали мільйони безробітних і демобілізованих Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демокра-

тичним шляхом впливати на владу Кілька років ос­новною формою політичного діалогу в країні була збройна боротьба Недовойована світова війна обернулася на страхітливішу — громадянську

Центральна Рада, як і більшість російської ре­волюційної демократи, засуджувала деструктивну руїнницьку політику більшовиків У заяві Генераль­ного секретаріату ЗО листопада їх було названо „безвідповідальними людьми, які розуміють рево­люцію як долання всякого організованого життя “ УЦР прагнула припинення війни правовими засо­бами В 3-у Універсалі наголошувалося на не­обхідності „примусити спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори'* Це свідчило українці й більшовики по-різному бачать механізм завер­шення війни За Універсалом до офіційного підпи­сання миру кожен громадянин Республіки України разом з громадянами всіх народів Російської Рес­публіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як на Фронті, так і в тилу” І ще одна суттєва деталь Центральна Рада вважала, що повноважним суб’єктом ведення переговорів від Роси має висту­пати не Рада народних комісарів, а створений за згодою всіх соціалістичних політичних сил країни центральний уряд 9 листопада Генеральний секре­таріат прийняв постанову про необхідність завер­шення війни і порядок підписання мирного догово­ру Ця постанова, як і 3-й Універсал, різко негатив­но відреагувала на заклик Леніна до солдатів само­чинно оголошувати перемир’я, бо це неминуче віддаляло початок організованих переговорів і дез- організовувало армію, що, своєю чергою, відкрива­ло ворогові шлях в Росію і неминуче б призвело до окупації України німцями Цього УЦР у той час не хотіла

Центральна Рада й Генеральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні і недопущен­ня анархії в армії закликали регіональні уряди ство­рити однорідний соціалістичний уряд 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формуван­ня такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено об’єднати Південно-Західний і Румунський фрон­ти в один — Український

Не всі з цих заходів виявилися ефективними Намагання створити федеральний уряд — далі намірів і балачок справа не просунулася, що, зви­чайно, було на руку більшовикам, які вбачали у Центральній Раді свого основного суперника в бо­ротьбі за владу Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контррево­люційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з генералом Каледіним Це — по-перше По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Центральної Ради Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях ук­раїнських соціал-демократів та есерів По-третє, через більшовицькі організації України проводилась ідея переобрання Центральної Ради на Всеу­країнському з їзді рад шляхом забезпечення на ньо­му необхідного більшовикам складу делегатів І, по- четверте, чинився силовий тиск 27 листопада в Могилеві при ставці більшовики створили рево­люційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова і Центральної Ради Ix оголосили контрреволюційними

У відповідь на дії червоного Петрограда Гене­ральний секретаріат наказав розрізненим українізо­ваним частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР, а ЗО листопада обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому настроєні час­тини міського гарнізону 23 листопада на Ук­раїнському фронті було укладено перемир’я Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведен­ня у Києві з’їзду представників робітництва, вояц­тва та селянства України (Всеукраїнського з’їзду рад)

Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене­рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два у політичній грі, нав’язуючи їм зручні для себе умови Так, звинува­тивши їх в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві більшовики те саме робили з українізовани­ми частинами на Північному та Західному фронтах, блокуючи їхню передислокацію в Україну Крилен- ко чинив всілякі перепони на шляху створення Ук­раїнського фронту Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо України став ультиматум PHK до УЦР від 4 грудня — класичний зразок рево­люційної демагоги, яким створювався черговий пре­цедент для розпалювання конфлікту У чому ж зви­нувачував цей документ Центральну Раду³ Насам­перед у тому, що вона „веде двозначну буржуазну політику** Далі цей невиразний аргумент розшиф­ровувався, як небажання Ради скликати Всеу­країнський з’їзд рад, що, мовляв, заважало PHK визнати УЦР повноважним представником трудя­щих мас України Звинувачення було надуманим, бо згаданий з’їзд мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді Як бачимо, ультиматум нехтував об’єктивні обста­вини Натомість мовилося в ньому про „кроки” Ра­ди, які унеможливили угоду, бо накази Генерально­го секретаріату про передислокацію українізованих частин на територію України призвели до дезор­ганізації фронту Розмежування між фронтами, за­значалося в ультиматумі, могло бути проведене „ли­ше шляхом організованої угоди урядів обох рес­публік” Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Централь­ну Раду Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний обеззброєння Ра­дою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон ко­зачих підрозділів Але якщо на початку ультимату­му PHK визнавав Українську Народну Республіку і навіть і'і право повністю відділитися від Роси, то останні з його претензій були не чим іншим, як без­церемонним втручанням у внутрішні справи УНР У завершальній частині цього документа повторю­валися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі „з контрреволюційним ка- детсько-каледінським повстанням” У разі неприй­няття означених вимог протягом 48 годин PHK оголошував Центральну Раду „в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України Це засвідчив у „Запи­сках о гражданской войне” В Антонов-Овсієнко „Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невідво­ротним, і при мені тов Криленко, за вказівкою Смольного, відправив у Київ ( ) ультиматум”

4 грудня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу­країнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис делегатів Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з’їзду зро­зуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух Ультиматум PHK делегати розцінили як замах на УНР „Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, до­водячи до війни між Московщиною і Україною, за­грожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія” Висловив­ши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати й склад, тим більше, що 9 січня 1918 р мали відбутися Всеу­країнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу Більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою

Українські більшовики опинилися в складній си­туації 5 грудня вони та їхні прибічники (загалом 124 делегати) залишили зал Всеукраїнського з’їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправо- чинністю з’їзду Того самого дня Генеральний сек­ретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що „неможливо одночасно визнавати право на самови­значення „аж до відокремлення” і робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політич­ного ладу державі, яка самовизначилася” Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у дер­жавне й політичне життя УНР „Претензії народ­них комісарів на керування українською демо­кратією, — наголошувалось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті фор­ми політичного правління, які накидають Україн', дали на території самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості До­ки у Великороси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоюва- ла в царизму революція — Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу” Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом

Разом з тим Центральна Рада недооцінювала тієї загрози, що виходила від більшовиків Із груд­ня на загальних зборах УЦР В Винниченко висло­вився так „Ці комісари — люди відірвані від жит­тя Вони відвикли від практичного життя, перебу­ваючи довгий час емігрантами за кордоном Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що не працював тяжко, не вміє цінити кришки хліба Від своєї програми ми ні на крок не відступимо Можна сподіватись, що прийде ще і такий час, коли нам доведеться борони­ти здобутки революції від загальноросійської ре­акції, котра неодмінно почнеться, коли впаде пра­вительство народних комісарів Тоді в Pocn знову може запанувати Микола Другий, і він не схоче терпіти у себе під боком вільного народу Через те Генеральний секретаріат весь час готується до бо­ротьби з цією небезпекою”

Насправді ж більшовики виявилися спритними практиками, обізнаними з життям До того ж вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднаркомові послати в Україну свої війська.

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з’їзд рад. 11—12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з’ізд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Незважаючи на це, правочинність з’їзду, на відміну від київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей, так званий, з’їзд схва­лив повстання у Петрограді та політику Раднарко- му, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний сек­ретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секретаріат були маріонеткови­ми утвореннями червоного Петрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Рад- наркому, яка дала йому змогу формально залишати­ся осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та сол­датських депутатів і Центральною Радою. 17 груд­ня ЦВК рад України опублікував маніфест про по­валення Центральної Ради й Генерального секре­таріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом з Росії прибули радянські частини під командуванням Єго- рова, Сіверса та Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення агресії. 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В.Єщенко), а 18 грудня призначено полковника Капкана командуючим всім українським військом для боротьби з більшовика­ми. 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв по­станову про створення армії УНР на засадах доб­ровільності та оплати. Але й цього було замало. Не розпустивши харківського „уряду” й не заборонив­ши більшовицьку партію, що діяла цілком легально, відіграючи роль п'ятої колони, УЦР поставила се­бе й Українську державу у надзвичайно складне становище. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ про­ти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Ка­теринослав, де заздалегідь було підготовлено пов­стання робітників. Відтак настала черга Олек­сандрійська (2 січня), потім Полтави (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот справ виявився цілком несподіваним. Не могли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до

Cumoh Петлюра

громадян України та солдатів 2 січня, де йшлося про те, що „Центральна Рада не допустить, аби всякі попихачі імперіалістичної великоруської бур­жуазії зруйнували власть відродженої великої На­родної Республіки Української". На засіданні Ма­лої ради, що відбулося 6 січня у зв’язку з наступом більшовицьких військ, представник Одеси у своїй промові зазначив: „Большевизм росте, як пошесть" і для успішної боротьби з ним запропонував оголо­сити самостійність України. Цю думку підтримали кілька промовців. Власне, з аналогічною пропо­зицією ще ZU грудня IVl / р. виступав на засіданні Генерального секретаріату М.Шаповал, а 26 груд­ня її знову висунув М.Ковалевський. Обміркував­ши цю проблему, Мала рада Il січня ухвалила 4-й Універсал, який проголошував самостійність УНР.

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу, М.Грушевський у короткому виступі в Малій раді наголосив на двох основних мотивах прийняття рішення: „дати нашому правительству змогу дове­сти справу миру до кінця і захистити від усяких за­махів нашу країну".

Історичне значення 4-го Універсалу загаль­новідоме. Проголосивши Україну незалежною су­веренною державою, він завершив процес складно­го, суперечливого розвитку українського національ­но-визвольного руху, який врешті-решт відкинув ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не можна не побачити, що цей кульмінаційний момент в історії державотворення України не збігається з найвищим піднесенням українського національного руху, більше того, він настав в один з кризових йо­го періодів. Характеризуючи стан тогочасного ук­раїнського суспільства, М.Грушевський змушений був констатувати: „Більшовицька агітація не мину­ла без сліду. У війську і в тилу розграбовували й розкрадали військове майно, решту кидали на поги­бель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося в дорозі. У села все більше напливало елемента анархічного, що поривав за собою частини селянст­ва й тероризував навіть найбільш відпорні. Грабу­вання і нищення панських маєтків, фабрик і заводів приймало все більш масовий характер. Гинуло ба­гатство краю, підтинались його продуктивні сили".

14 січня спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи проти влади УЦР в Миколаєві та Одесі. Того самого дня у Києві було запроваджено стан облоги. 16 січня в столиці розпочався зброй­ний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу „Арсенал", спрямований проти УЦР. Та й у ній самій діяла група лівих українських есерів, яка намагалася підірвати її зсередини. Цих людей вдалося вчасно заарештувати. На такому тлі гідним пошани й пам’яті прийдешніх поколінь по­став подвиг кількасот київських студентів і гімна­зистів, які 16 січня неподалік станції Крути вступи­ли у нерівний бій з переважаючими силами ворога й геройськи загинули за українську ідею.

22 січня війська УНР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстан­ня в Києві, однак ця перемога не мала стратегічно­го значення. Наступ більшовицьких військ продов­жувався. 25 січня члени Малої ради й Ради народ­них міністрів (таку назву дістав Генеральний секре­таріат після проголошення 4-го Універсалу) зали­шили Київ. Спочатку вони перебралися до Жито­мира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла ли­ше допомога країн Четверного союзу.