українські землі B СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА Литовського

В середині XIII століття у литовських племен, що жили між Віслою, Неманом та Західною Двіною, утвердилась ранньофеодальна держава - Велике князівство Литовське. Виникнення її було прискорено необхідні­стю захищатися від зовнішніх ворогів, особливо від німецьких рицарів Лівонського та Тевтонського орденів.

Великий князь Литовський ОльГерд (1345-1377) поставив перед со­бою конкретну мету - приєднати до Литви «всю Русь». В 1355-1356 роках литовське військо зайняло Брянськ та Чернігово-Сіверщину. В 1362 році Ольґерд вигнав татар з Києва. Згодом його військо розгромило татар на річці Синюха (ліва притока Південного Бугу). Внаслідок цієї перемоги литовським стало Поділля.

Великий князь Литовський Ольґерд

Цікаво, що посування литовсько­го війська русичі не сприймали як на­шестя чужинців. Нерідко населення зустрічало князя Литовського як виз­волителя від немилосердної татарщи­ни. Тому поступово, одна за одною, без бою та боротьби, тихо та непомітно, без ґвалту і крику перейшли землі, що складали Київську Русь, під вла­ду князів литовських.

На відвойованих у татар землях садив Ольґерд своїх синів та родичів. Київ дістався сину Ольґерда Володи­миру. Обживаючи території, литовські князі намагалися пристосовуватися до умов нового життя, місцевого поряд­ку, звичаїв, культури. їх гасло було таким - «ми старого не рушимо, а

Тема 3. Галицько-Волинська держава.

З місцевими руськими князями литовці поводилися теж без крові, їм залишили володіння, але вимагали визнати над собою владу литовсь­кого князя. В той час, поставивши руських людей у васальну залежність від Литви, Великий князь Литовський брав на себе обов’язок захищати їх від татар.

Дуже скоро литовське князівство стало великою феодальною дер­жавою. Завойовані території за своїми масштабами та чисельністю насе­лення були в п’ять разів більші за саму Литву. Крім того, підкорений народ за рівнем культурного розвитку стояв значно вище, а тому спра­вив сильний вплив на все політичне та суспільне життя Литовського князівства. Наприклад, державною мовою князівства стала місцева, дав­ньоруська; було прийнято чимало норм руського права, адміністра­тивної системи, литовці-язичники обирали православ’я. Тому не дцвно, що нову державу почали всюди називати Литовсько-Руським князів­ством^[9], а офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський».

В історії українських земель починається латентна доба української державності. Згідно з визначенням латентна державність - такий стан існування народу, суверенітет якого зовнішньо обмежується, а внутріш­ня автономія поширюється лише на структуру владних повноважень, ад­міністрації, суду тощо.

Посилення Литви збентежило Польщу. Між ними починається війна за Галицько-Волинські землі. З проміжками у часі та змінним успіхом війна тяглась майже 40 років. Унаслідок цього Волинь відійшла до Литви, а Галичина - до Польщі. Польський король Казимир III назвав галицькі землі «Королівством Руським» (40-ві роки XIV ст.).

Спочатку поляки поводились із новими підданими коректно та обе­режно: поряд з латиною вживалась давньоруська мова, використовува­лись місцеві гроші, діяла православна церква та «волоське право»^[10].

Але незабаром папа Римський звільнив Казимира III від обіцянки збе­рігати в Королівстві Руськім руські обряди, традиції, привілеї тощо. По­чинається полонізація, спольщення краю. Галицькі землі роздаються по­лякам, німцям, чехам. На вищі посади призначаються польські феода­ли, поширюється польське право та адміністративна система, головна роль відведена католицькій церкві. В 1375 році тут засновано католиць­ке архіепископство, виникають монастирі. Але Польщі цього було

Великий князь Литовський Вітовт

замало. Вона мріяла про розширен­ня своїх володінь, та й обставини да­вали надію.

В цей час Литва вирішила збільшити свої території за рахунок Північно-Східної Русі, але одержала рішучу відсіч Москви (1372). Не ви­правдались надії придушити Москву з допомогою татар. Московський князь Дмитро Донський на Куликовому полі розгромив військо хана Мамая та ли­товського князя Ягайла (1380). Ослаб­лена через свою експансію на Схід, Литва була неспроможна захищати себе від німців на Півночі.

Протистояти німцям для Польщі теж було важко. За таких обставин і з’явилась ідея об’єднати зусилля двох держав для спільної боротьби з зовнішніми ворогами. В 1385 р.. було підписано Кревську угоду, згідно з якою литовський князь Ягайло взяв шлюб з польською королевою Ядвіґою. За руку Ядвіґи, а вірніше, за титул короля Польщі Яґайло погоджувався приєднати до польської ко­рони на віки вічні землі Литовського князівства, а литовців прилучити до віри католицької. Наступного року Яґайло коронувався під іменем Владислава II Яґелла.

Тепер, згідно з договором, Велике Литовське князівство повинно бути ліквідовано. Але проти цього повстало литовське та українське вельможне панство. Для українців це питання було дуже важливим, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх рівними до себе. Крім того, був уже приклад «руського королівства».

Опозицію очолив кузен короля Яґелла Вітовт.

В той час Велике князівство Литовське, як в минулому Київська Русь, складалось із декількох удільних князівств, котрими правили чле­ни династії. Ґедиміновичів. Однак великий князь литовський був одно­значно верховним правителем, а не першим серед рівних, як було на Русі.

В своїй державницькій політиці великий князь Вітовт прагнув до централізації влади, тому не дозволяв удільним князівствам відособлю­ватися, а князям пускати глибоке коріння. З цією метою він знаходив привід, щоб переміщувати князів з одного володіння в друге. У випадку,

Тема 3. Галицько-Волинська держава. Українські землі в складі Литви та Польщі (II пол. XIII-XVI ст.) коли князь чинив опір, Вітовт з допомогою війська виганяв його, а князів­ство брав під своє керівництво, ставив намісника. Як правило, це були нетитуловані бояри, проте вірні люди великого князя. Владу над кня­жими землями вони одержували «до господської волі».

На початку 90-х років більшість українських князівств відмовились визнавати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. То була спроба добитися державної незалежності автономних українських князівств. На чолі патріотичних сил стояли київський князь Володимир Ольґердович, новгородський князь Дмитро Корибут, подільський князь Федір Коріатович. Але неузгодже­ність виступу прирекла визвольний рух на невдачу.

Скориставшись поразкою українців, Вітовт відібрав у повсталих князів найбільші удільні землі і передав їх своїм прибічникам. Українська знать поставилась до них вороже. Коли на місце усунутого Володимира Ольґердовича до Києва в 1394 р. прибув Скиргайло, боярство відмови­лось йому коритися. Князь був змушений відмовитися від обмеження прав місцевих можновладців і почав підтримувати їхнє прагнення до незалежності від центру.

В історичній літературі події 90-х років XIV ст. характеризуються неоднозначно. Є думка, що в цей період удільний устрій України було ліквідовано. Інші вчені вважають, що внаслідок цих подій можновладці українського суспільства зазнали нищівного удару, позиції Вітовта знач­но зміцніли, але удільний устрій південноруських земель зберігся. Це підтвердять наступні роки.

Зневажливе ставлення до інтересів української частини населення Литовського князівства з боку королівської та великокнязівської влади стало відчуватися давно. Наприклад, українська знать менше висувалась на високі посади, намісники литовського походження не милували ук- раїнців-землеробів. Крім того, Вітовт та Яґайло домовились про даруван­ня литовським боярам-католикам тих широких прав, котрими користу­валась польська шляхта¹. Таке зближення польської та литовської знаті призвело, природно, до розриву литовської і української. А приналежність їх до католицької та православної церкви ще більше поглибила його.

Незадоволення українського дворянства вирвалось на поверхню після смерті Вітовта (1430). На його місце вони обрали молодшого брата коро­ля Яґелла-Свидригайла, котрий дав зрозуміти, що має намір розірвати зв’язок з Польщею, і почав діяти. Його апарат перестав підкорятися

’Шляхта формувалася у XIV-XV ст., до цієї верстви належали різні соці­альні групи суспільства, її високе суспільне становище було обґрунтовано, здебільшого теоретично, тезою про кров, пролиту на військовій службі королю польському чи великому князю литовському. Шляхта мала право володіти землею.

розпорядженням польського короля, почалась заміна польських гарні­зонів литовськими. Повстанці мали успіх. Запорукою того була єдність дій патріотично налаштованих кіл українського і литовського суспіль­ства.

Але спольщена частина литовських князів та бояр організувала змо­ву, скинула Свидригайла, а новий великий князь литовський Сиґізмунд відновив унію між Литвою та Польщею.

Україна відділилась від Польщі і Литви і пішла самостійним шляхом розвитку. Цей період її історії дістав назву Велике княжіння Руське (1430-1435).

Почалась розбудова української державності. На місцях виганяли став­леників польського короля та прибічників князя литовського, владу все повніше перебирала українська аристократія. Були відновлені Київське та Волинське князівства. Київське князівство знову перетворилося на консолідуючий центр. Очолив «Велике княжіння Руське» князь Свидригайло.

товськими боярами-католиками.

Пізніше ці привілеї поширились на князів. У 1434 році було обнароду­вано новий документ, який значно розширив права і привілеї литовських і руських феодалів. Наприклад, великий князь був зобов’язаний нікого з феодалів не карати без суду, тобто впроваджувалися елементи правової держави. Після цього руські феодали почали переходити на бік Сиґізмун- да, а Свидригайло жорстоко карав зрадників.

Занепад патріотичних руських сил дався взнаки. Під час вирішаль­ної битви (вересень 1435 р.) військ Свидригайла і Сигізмунда руські заго-

Київський удільний князь Олелько, 1455 р.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки української знаті, король Ягайло видав низку законів про привілеї. Руські бояри, що переходили на бік Сигізмунда, зрівнювались у майнових і особистих правах з ли­ни зазнали нищівної поразки. Незабаром від Руського князівства відійшли Смоленськ, По­лоцьк, Вітебськ. Ослаблена Україна залишилась віч-на-віч з двома могутніми, вороже настроє­ними державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титулу великого князя «Великого княжіння Руського» і виїхав на Волинь. Так учинила ще частина можно­владців.

Але патріотично настроєна меншість русь­ких князів не поступилась національною ідеєю і продовжувала боротьбу за незалежність. На по­чатку 40-х років їх підтримали народні повстан­ня, що набрали загрозливого характеру. Ново­обраний великий князь литовський Казимир IV мусив визнати відновлення Київського ' та Волинського князівств. Київським князем став син Володимира Ольґер- довича Олелько (Олександр), а волинським - Свидригайло.

Таким чином, десятирічна визвольна боротьба українських князів і бояр завершилась перемогою. Україна в черговий раз відновила свою національну автономну державність.

Але Литва та Польща не могли змиритися з цим. Скоро виникла коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром IV, яка виступила за негайну ліквідацію автономії українських князівств. Скориставшись тим, що Свидригайло помер (1452), литовський великий князь ліквідував Волинське князівство.

Київське князівство було ліквідовано після смерті князя Семена Олель- ковича (1470). Литовські правителі відмовились задовольнити прохання киян призначити князем брата померлого, Михайла, або надати такому пре­стижному місту як Київ статус самоуправління. До Києва приїхав на­місник - воєвода Мартин Гаштовт (Мартін Гашгольд).

Це означало повну ліквідацію Київського князівства і українського удільного устрою.

Україна втратила свою державність, але прагнення до самовизначен­ня не зникло. Йдеться про так звану «змову князів» 1481 р. Її організатора­ми були Михайло Олелькович і Федір Бєльський (обидва - онуки Воло­димира Ольґердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольґердовича по матері). Змову викрили. Бєльському поща­стило втекти до Москви. Двоє інших були страчені. За свідченням дея­ких джерел, змовники готували детронізацію (а можливо й вбивство) Казимира і возведения на великокнязівський стіл Михайла Олельковича.

Ще більший розмах мав рух протесту під керівництвом Михайла Глинського. Хоча на думку сучасних дослідників він був лише таланови­тим авантюристом, здатним перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.

Якийсь час литовська влада не надавала особливого значення висту­пам своїх підданих. Та наприкінці століття картина змінюється. Могутність та авторитет Московського князівства дозволили князю Івану III, який прийняв титул «государя всія Русі», заявити, що всі землі Київської Русі тепер повинні належати Москві.

Після цього частина української знаті, сподіваючись знайти захист від наступу литовських властей, почала переселятися на московські землі. Особливо відчутним був «відхід князів з вотчинами», якщо вони знаходи­лись в порубіжжі двох держав. На початку XVI ст. до Москви відійшло 319 міст, 7 волостей, територія старого Чернігівського князівства.

Втягнувшись з цього приводу у війну з Московю, Литовське князів­ство потрапило у дуже скрутне становище. Треба було знову зверта­тися за допомогою до Польщі. Поляки виснули умову - об’єднатись в єдину державу. Пропозиція викликала опір литовських та українських магнатів, котрі боялися втратити свої привілеї. Але невдоволена пану­ванням магнатів середня та дрібна шляхта вітала об’єднання, бажаючи при­лучитись до широких привілеїв, якими користувались польські феодали.

Угоду про об’єднання Литви і Польщі було підписано у 1569 році в Любліні. Внаслідок Люблінської унії утворилась Річ Посполита (респуб­ліка), що мала єдиного виборного короля, сейм, сенат, гроші, податко­ву систему, єдину зовнішню політику. Литовське князівство зберегло певну автономію: місцеве самоврядування, військо, скарбницю, суд.

Для українського народу, чиї землі тепер увійшли до польської коро­ни, підписання Люблінської унії стало трагічною сторінкою в історії. При­клад Галичини, яка першою потрапила під владу Польщі, показав, що саме існування в таких умовах українців як окремої етнічної спільноти вельми проблематичне.

Так закінчився литовський період в історії українських земель, що тривав 200 років. Був він неоднозначним: з одного боку - захист українців від лихої татарщини і збереження державницьких традицій Київської Русі; з іншого - розграбування українських земель, експансія католицької віри на схід тощо.