ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОІ НАВАЛИ

Підкоривши Київ (грудень 1240 року), хан Батий рушив на Волинь Під тиском його військ впали Кам’янець, Володимир, Галич, інші міста Але завдяки неприступності своїх укріплень та мужності захисників всто­яли Кремінець і Данилів.

Одна з причин такої поведінки була в тому, що монгольське військо втратило свою боєздатність. Крім того, прийшла вістка про смерть верхов­ного хана, мали відбутися вибори но­вого владики, а Батий хотів одержа­ти цей титул.

Прямуючи на Схід, він спішно пройшов землі Київської Русі, знов грабуючи та руйнуючи. Стати вер­ховним ханом Батий не зміг, тому його орда оселилася в каспійсько- азовських степах. Скоро в пониззі Волги була побудована столиця мон­гольського ханства Батия - Сарай. А відстале в економічному та соц­іальному плані кочове плем’я поступово перетворилося в сильну цент­ралізовану державу, що називалась Золотою Ордою. Золота Орда була монгольською державою. Але з давніх часів повсюди, де з’являлось військо Чингиз-хана та його нащадків, їх називали татарами, що відпо­відало європейському поняттю «варвари».

Галицько-Волинське князівство

Тепер руські землі на дуже довгий час потрапили під їх владу. Кри­вавий військовий тиск поступово змінювався не менш тяжким, але більш витонченим економічним.

Залякані місцеві князі та бояри, щоб зберегти свої володіння, повинні були їздити в Орду з великими дарами та поклоном на знак своєї по­кірності. Нерідко, щоб показати свою покору, вони змушені були зали­шати в заручниках своїх синів чи братів, а в свої землі приймати бас­каків, тобто ханських намісників.

Підкорене населення ординські правителі обкладали численними по­датками та повинностями. Люди виплачували данину, податок з плуга, мито та інше. Платили грішми, продуктами землеробства, тваринництва та мисливства. Час від часу збиралась надзвичайна данина - люди. Взяв­ши десятого хлопця та десяту дівчину, відводили татари їх у свої кочів’я і тримали в рабстві. Умови підданства вимагали також, щоб руські общини утримували та перевозили ханських чиновників, за першою вимогою хо­дили разом з татарами на полювання та війну. Звільнялась від податей лише церква. В Орді діяв закон про толерантне ставлення до інших вірос­повідань. Хан Менгу говорив: «Ми, татари, віруємо в єдиного Бога, з кот­рим живемо та вмираємо, але як руці Бог дав різні пальці, так і людям дав різні шляхи до спасіння...». Самі монголи були язичниками. Лише хан Узбек (1313-1342) запровадив іслам як державну релігію.

Монголо-татарське панування посилило феодальну роздробленість Русі. Ординські хани навмисно підгримували, а можна сказати, й провокували сварки між руськими князями, зміцнюючи свою владу. їм імпонувало ба­жання окремих міст та земель позбутися свого князя і перейти до самоуп­равління та безпосереднього підпорядкування Орді. Цей рух забезпечував ординцям спокійне життя. Без князя та дружини такі міста та землі були неспроможні хоча б до якогось опору чужинцям.

Показовою в цьому плані є доля Києва. Напередодні татарського нашестя Києвом володів Данило Романович - князь Галицький. Хан Ба- тий передає його спочатку Володимиро-Суздальському князю Ярославу Всеволодовичу, а після його смерті місто перейшло до Олександра He- вського. Але жоден з цих князів у місті не жив, а передавав його своїм намісникам. Так чинили й інші володарі. Існує думка, що Київська земля в той час розділилась на дек’лька сільських та міських общин, що підпо­рядковувались безпосередньо ординським баскакам.

Київ від цього стрімко втрачав своє значення. Невдовзі він перестав бути і релігійним центром. В 1300 році митрополит Максим, не поладив­ши з татарами, переніс свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі. Пе­реживали економічний та політичний занепад Чернігів, Переяслав, усе Подніпров’я.

Таким чином, ординське панування призвело до ослаблення князів­сько-дружинного та створення особливого общинного ладу на значній території українських земель. Але Золота Орда не могла та й не хотіла остаточно ліквідовувати феодальні князівства. Завдяки цьому стало мож­ливим збереження традицій державного суспільного та культурного жит­тя Київської Русі, що поступово стали переміщуватися на Західну Украї­ну, до Галицької й Волинської земель. Тут формувався новий політич­ний центр - Галицько-Волинське князівство.

В зв’язку з цим слід відзначити, що зростання Галицько-Волинського князівства почалося ще задовго до приходу татар. Тут, в передгір’ї Кар­пат, проживало численне населення, що займалося орним землеробством; у містах Володимир, Кремінець, Луцьк, Перемишль, Звенигород розви­валися різні ремесла; тут сходились торговельні шляхи з Балтики, Польщі, Угорщини, Києва; географічне розташування робило ці землі недосяжни­ми для кочових нападників зі степу.

Визначну роль у становленні князівства відіграли нащадки Ярослава Мудрого - Ростиславичі, що володіли Галичиною. Князь Володимирко (1124-1152) об’єднав усі Галицькі землі, дав відсіч домаганням польських феодалів, вів затяжну війну з Угорщиною, відстоював незалежність від Києва. Його син Ярослав Осмомисл (1152-1187)^[7] доклав немало зусиль для внутрішнього упорядкування. Багато клопоту було у нього з бояр­ством, що зміцніло в період розквіту князівства.

Це вони, бояри, не зважаючи на авторитет та могутність Ярослава, змусили князя зректися своєї жінки Анастасії, а потім спалили її на вог­нищі. Це вони повстали проти сина Ярослава - Володимира (1187-1198) та примусили його тікати в Угорщину. Щоправда, скоро Володимир по­мирився з боярами, але тепер князь більше, ніж раніше, став залежати від боярства.

У Волинському князівстві в ці роки правив князь Мстислав - нащадок Володимира Мономаха. Після смерті Мстислава волинським князем став його син Роман Мстиславич (1173-1205). До цього він уже п’ять років за запрошенням княжив у Новгороді. Це був уже досвідчений політик та державний діяч, коли у 1199 році галицькі бояри запросили його до себе.^[8] Князь Роман Мстиславич став тим, хто об’єднав Галицьке і Во­линське князівства (1199), створивши на карті Східної Європи нову ве­лику державу.

Під рукою Романа Мстиславича були зібрані майже всі землі Київ­ської Русі: князівства Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Щоб захистити свої володіння, Роман з успіхом ходив проти половців, Польщі та Литви. Але територіальне об’єднання, яке створив князь Ро­ман, протрималося всього 6 років. Це був дуже короткий строк, щоб з нього могла ’ сформуватись стійка політична єдність.

Невдовзі після його смерті знову розгорілися сварки між князями, почалися боярські інтриги, посилилось чужоземне втручання. Його ма­лолітніх синів (Данильці було 4 роки, а Васильку - 2) галицькі бояри вигнали разом з матір’ю. Через кілька років польські та угорські прави­телі, де знайшли притулок княжичі Данилко та Василько, нібито бажаю­чи захистити права дітей, захопили Галичину та й поділили її між собою.

Майже 40 років знадобилось князю Данилі, щоб повернути собі та братові володіння батька: 1221 р. - Данило утвердився на Волині; 1238 р. - відвоював Галич та частину Галицької землі; 1240 р. - здобув Київ; 1245 р. - в битві під Ярославом довів своє право на всю Галичину, за­бравши ще частину її у Угорщини.

В цей час дуже відчутною зовнішньополітичною проблемою для Дани­ла та Василька Романовичів стали монголо-татари, які в 1241-1242 ро­ках вогнем та мечем пройшлись по Галицько-Волинських землях. Те­пер же ординські хани вважали для себе небезпечним зміцнення влади князя Данила. Тому йому було прислано грізний наказ з’явитися при дворі хана Батия (1245).

Щоб не накликати гніву завойовників, Данило вирішив підкоритися.

За свідченням літописця, варварські обряди та забобони викликали у сина Ро­мана велику огиду. Але він знав, що всі, хто приїздив до хана, повинні їх вико­нувати: ходити навкруг куща, поклоня­тися сонцю, місяцю, померлим предкам хана. Для християнина все це було гріхом, бо канонізувалось як ідолопок­лонство.

На щастя, хан Батий не став вима­гати від Данила виконання своїх обрядів. Він навіть зрадів приїзду цього сильно­го та авторитетного князя і тільки' при­гостив його кумисом, порадивши зви-

Данило, король Галицько-Руський

Тема 3. Галицько-Волинська держава. Українські землі в складі Литви та Польщі (II пол. XIII-XVI ст.) кати до цього напою - адже «ти уже наш, татарин». Пробувши в Орді двадцять п’ять днів, Данило ціною всіляких принижень і визнання ва­сальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Дома Данила зустріли великим плачем: плакали від образи за зневагу до ньо­го, плакали з радості, що повернувся живим та здоровим.

Прихильність Батия ще більше піднесла авторитет князя Данила в Європі. Король угорський зараз же прислав згоду на підписання договору про мир та укладення родинного союзу, віддаючи свою дочку за сина Данила Лева, який раніше відхиляв. Були налагоджені стосунки з князя­ми мазовецьким і краківським, а також з князівством Литовським. В свою чергу ці зовнішні фактори добре позначились на соціально-економічному та політичному розвитку Галицько-Волинського князівства.

Тут відроджувалось підірване монгольською навалою господарство, будувались нові, міста. Саме в цей час було засновано Львів (1256), що названий на честь княжого сина. Політичний устрій Галицько-Волинсько­го князівства становив собою державну владу, яка належала великому князю, котрий спирався на бояр та міську знать.

Данило Галицький зумів узяти державну владу - законодавчу, вико­навчу та судову - і стати самодержцем. Але при ньому існувала рада бояр, без згоди якої неможливо було провести в життя скільки-небудь значуще діло. Проходили з’їзди князів, де приймали різні угоди, зокре­ма - договори про мир. За традицією, для вирішення дуже важливих питань, скликав князь народні збори (віче).

Галицько-Волинське князівство мало чіткий адміністративний поділ на землі, центрами яких були міста. Міста, в свою чергу, поділялись вули­цями. Багато міст жили за Магдебурзьким правом, що забезпечувало їм можливість самоуправління. Для керівництва державою існувала розгалу­жена система княжих управителів. В судочинстві використовувалась «Руська правда». Прибутки державі приносила митниця та система податків з на­селення.

Певну реорганізацію провів Данило Романович у війську. Традиційно основними формами військових сил на Русі було народне ополчення та княжа дружина, що складалась з боярів та їх загонів. Щоб зменшити свою залежність від бояр, князі почали використовувати наймане військо (в основному з угорців і половців). Князь Данило набрав своє військо з дрібних бояр і селян, повністю його утримував, а воно цілком підпо­рядковувалось князю.

Та чим спокійнішим було княжіння Данила Романовича, чим авто­ритетнішим ставав він серед європейських правителів, тим важчою для нього була честь татарська. Користуючись тим, що Галичина та Волинь

знаходились далеко від Орди, що тут була можливість сховатись від пильного татарського нагляду, почав князь Данило шукати шляхи до звільнення від ярма.

Розуміючи, що зламати татар можуть тільки об’єднані сили євро­пейських держав, Данило звернувся до папи Римського Інокентія IV з проханням зібрати та підняти слов’ян проти татар. За таку велику справу обіцяв князь віддати під юрисдикцію Риму всі свої володіння, тобто погод­жувався на об’єднання католицької та православної церков.

Підняти Європу на хрестовий похід Інокентію IV не вдалось: вона була зайнята боротьбою за Австрійську спадщину. Але папа Римський був дуже зацікавлений в розповсюдженні католицької віри в руських землях. Тому, щоб схилити до цього князя Данила, прислав йому королівську корону. І, хоча королівський титул не вабив князя, коронація відбулась (1253). Га­лицько-Волинське князівство стало королівством.

Та переконавшись, що військової допомоги від Риму не буде, Данило Галицький розірвав договір про церковну унію, чим зняв конфесійну на­пругу в державі і почав готуватися до боротьби з татарами. Спочатку була проведена велика робота з метою укріпити міста та військо. Потім були налагоджені традиційні зв’язки з Володимиро-Суздальським та іншими руськими князівствами. Данило збирав спільників.

і

Князь Лев І

Найближчим сусідом Галицько-Волинського князівства у Придніпров’ї були землі татарського баскака Куремси. Саме тут князь Данило перей­шов у наступ проти татар. Протягом 1254~55 років вдалося звільнити українські землі. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 році на кордонах Волині з’я­вилось об’єднане татарське військо, на чолі з Бурундаєм, послане ханом для упоко­рення повсталих.

Романовичі були поставлені перед ви­бором: зустрітися з татарами і загинути або виконати вимоги татар - розібрати стіни українських міст. Було прийнято рішення визнати владу ординських ханів. З важким серцем Данило погодився на руйнування укріплень, які сам ще не так давно зводив. Непорушеним лишилось тільки місто Холм, а штурмувати його By- рундай не наважився.

Цей погром міст став для князя дуже сильним ударом. Він занедужав і в 1264 році у своєму улюбленому Холмі помер. В ук­раїнській історіографії князь Данило Ро­манович вважається найбільш видатним правителем західних князівств, якому

Тема 3. Галицько-Волинська держава. Українські землі в складі Литви та Польщі (II пол. XIII-XVI ст.) пощастило відновити та розширити володіння батька, подолати сваво­лю бояр, звести до мінімуму монголо-татарський тиск, створити міцне політичне об’єднання - Галицько-Волинську державу.

Після смерті князя Данила і князя Василька (1270) їх традиції про­довжили сини: в Галичині - енергійний та діяльний Лев Данилович (1264- 1301), а на Волині - більш пасивний Володимир Василькович (1270— 1288). Лев постійно був у центрі політичних конфліктів. Володимир Ва­силькович залишив по собі пам’ять як покровитель освіти та культури, був він книжник і філософ. Після їх смерті Галицька і Волинська землі об’єдналися в руках Юрія Львовича (1301-1308). Він титулувався як ко­роль Русі і князь Володимирії. З метою зміцнити своє становище він зумів домогтися дозволу у патріарха візантійського створити галицько- волинську митрополію (1303). Першим митрополитом її став Петро. (До речі, пізніше Петро стане першим московським митрополитом). Таким чином, правобережна частина України належала до нової митрополії, лівобережна - до старої (київської).

Після Юрія Галицько-Волинською державою правили його сини Андрій та Лев. Ймовірно, що в одному з походів проти татар вони загинули, не залишивши після себе нащадків чоловічої статі. Це було дуже небезпеч­но для Галицько-Волинської держави - закінчилась династія Даниловичів.

Невдовзі боярство запросило на Галицько-Волинський стіл мазовець- кого князя Болеслава (1325-1340). Він був син Марії - сестри Андрія і Лева. Болеслав прийняв православ’я та ім’я Юрій. Юрій П-Болеслав не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню та зов­нішню політику. Свою доньку він видав.заміж за сина Литовського князя Ґедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником.

Але народ був невдоволений тим, що Юрій II оточив себе католика­ми, відступився від православ’я, став заохочувати навернення українців до католицизму. Бояри на чолі з Дмитром Детьком організували змову і в 1340 році отруїли князя на банкеті.

Галицько-Волинським князем було проголошено Любарта, який був тісно пов’язаний родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалась лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві боя­ри на чолі з «управителем і старостою Руської землі» Детьком. Так Га­лицько-Волинська держава розпалась на князівство Волинське і олігар­хічну автономну республіку Галичина.

Галицько-Волинська земля, Що була складовою частиною давньорусь­кої держави, після її занепаду, протягом 100 років зберігала спільні з нею риси суспільно-політичного ладу, продовжила розвиток та удосконалю­вала елементи державності. Галицько-Волинські князі багато зусиль доклали, щоб об’єднати київські землі, захистити їх від домагань Золотої Орди, сприяли збереженню українського народу як єдиного цілого з його мовою, політичною та національною самосвідомістю. Саме ці почуття до­помогли українському народу вистояти в часи чужоземного панування.

Адже наступав період, коли українські землі втратили не лише власну князівсько-королівську династію Даниловичів, а й державну не­залежність. Розпочався новий етап в історії українського державотво­рення - етап обмеженого суверенітету, протекторату, політичної за­лежності від більш міцних і організованих сусідів. Першою державою, яка скористалась цим, стала Литва.