УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

Після підписання Люблінської унії Річ Посполита Стала визначною державою Європи. Із загального числа її населення поляки становили половину, українці - майже третину, далі йшли литовці, білоруси, євреї, німці.

В правовій сфері воєводствам була збережена певна автономність: Волинське, Київське, Брацлавське користувались литовським правом (Ли­товський статут 1566 р. про судочинство)^[11], великі міста жили за Магде­бурзьким правом, правом на самоуправління^[12].

Люблінська унія принесла на Україну посилення соціального гніту, бо відкрила можливість польським магнатам отримати тут землі. Польський король обдаровував свою шляхту «пустинями» у Придніпров’ї, навіть якщо вони були заселені. Невдовзі тут оселилися Замойські, Калиновські, Ko- нєцпольські, Потоцькі та інші магнати. На лівобережжі своїми розмірами вирізнялись володіння Вишневецьких з центром у місті Лубни. На кінець 30-х років XVII ст. їм належало майже 40 тисяч селянських дворів, 56 міст та містечок.

Правовий статус українського селянства, що складало 80% насе­лення, визначався також польським та литовським законодавством. Але і перше, і друге фіксували фактичне безправ’я цієї верстви населення: селяни не мали права брати участь у роботі навіть місцевих органів влади, були позбавлені права власності на землю; традиційні українські селянські общини з їх самоуправлінням та судами були ліквідовані.

Нагадаємо, що руське селянство було вільним. За право користу­ватися землею феодала селянин платив натуральну ренту чи відробляв якийсь час на землі господаря. В XIV ст., наприклад, цей відробіток склав 14 днів на рік.

Але з 1435 р. галицька шляхта прийняла рішення, за яким селянин міг піти від пана тільки на Різдво, попередньо заплативши копу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса тощо. З часом обсяг відступного платежу зростав.

Закони першого Литовського статуту (1529) не дозволяли селяни­нові при переході до іншого хазяїна забирати з собою майно, худобу, реманент. І це прив’язувало підданого до свого пана. Другий Литовсь­кий статут (1566) зобов’язував селянина, що жив на панській землі, перш ніж піти, відпрацювати на господаря стільки років, скільки він перебував «на слободі». Якщо селянин утікав, шляхтичу відводилось 10 років на його пошук та повернення. Після цього селянин втрачав право покинути господаря, а господар одержував право продати селянина.

Третій Литовський статут (1588) завершив юридичне оформлення кріпацтва на Україні. Суть в тому, що до 10-ти років перебування під владою феодала, селянин взагалі не мав права відходу. Через 10 років справа була обставлена так, що піти було неможливо. Щоб одержати відпо­відний дозвіл, селянин мав відробити стільки років, скільки користувався панською землею, заплатити 10 кіп грошей відхідного (вартість трьох волів або п’яти корів), повернути борги, засіяти землю й залишити своє госпо­дарство у справному стані. Строк розшуку втікачів збільшувався з 10 до 20 років.

Однак, незважаючи на всі намагання польських властей, значна час­тина селянства, особливо придніпровських та лівобережних земель, зберігала особисту свободу.

Час підписання Люблінської унії співпав з періодом виникнення та розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі. Швидке зростання міського населення та мануфактурного виробництва призвели до значно­го попиту на хліб та промислову сировину. Ці обставини, а також на­плив золота та срібла з Нового Світу, викликали небувале підвищення цін (400-1000%) на продукти харчування, що зразу активізувало госпо­дарську діяльність землеробів.

Ця продовольча лихоманка захопи­ла й українські землі. Тутешні феодали перебудовували господарства так, щоб одержати якомога більше доходу. З цією метою почала впроваджуватись «волоч- на міра»¹. Селянській родині виділялась «волока» - це 21,3 га землі, за яку необ­хідно було платити податок та відроб­ляти у господаря. Кращі землі феодал залишав собі та обробляв їх руками за­лежних селян, збільшуючи термін відро­бітку за «волоку». На Волині в 20-і роки XVII ст. панщина досягла 4-5 днів на тиждень за одну «волоку».

На такому ґрунті в Речі Посполитій та західних воєводствах України були створені господарства-фільварки, де сільськогосподарську продукцію не тільки вирощували, а й переробляли. На Придніпров’ї така система господарюван­ня з’явиться пізніше, змінена під впливом місцевих умов.

Економічна сила допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і без того широкі привілеї та політичний вплив. Нагадаємо, що форму­вання шляхетського стану почалось в XIV ст. В 1522 році великокнязів­ська влада прийняла спеціальну ухвалу з метою очистити шляхетство від випадкових людей. Відповідно до цього закону шляхетське звання одержували нащадки тих осіб, що стали боярами за правління князів Вітовта, Сиґізмунда і Казимира. В 1528 році списки шляхти були за­тверджені сеймом, а згодом Першим Литовським статутом (1529) закрі­пили усі попередні, а також нові права, якими шляхта фактично кори­стувалась. Грамота великого князя литовського 1563 року затверджу­вала рівні права католицької та православної шляхти.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавались широкі політичні та економічні права і привілеї. Шляхта завоювала собі право свободи, недоторканності особи, окремого суду, право обирати та бути обраним до складу повітових органів управління чи сейму.

Тепер шляхта домагалась зменшення своїх обов’язків перед сюзе­реном.

’«Устав на волоки» було прийнято у 1557 р. ництва шляхти. А в 1573 році, коли помер останній король династії Яґел- лонів, шляхта набула право обирати собі монарха, визначаючи його прерогативи шляхом угод.

Така могутність польської шляхти дуже приваблювала українську знать. Люблінська унія відкрила перед нею великі можливості для при­лучення. Треба було тільки прийняти польські закони, традиції, мову, католицтво. Українське панство опинилось перед важким вибором. Най­більш тяжко було зважитись поміняти віру. Адже саме православна віра в умовах відсутності власної держави слугувала українцям єдиним інститутом, щоб виявити свою культуру, етнічну єдність, самобутність.

Слід урахувати, що в той час православна церква переживала кри­зу. Звикнувши, жити та діяти під захистом влади Київської Русі та Га­лицько-Волинської держави, ієрархи православ’я не вміли підтримува­ти нормальні стосунки з католицькими правителями Литви та Польщі, котрі плекаючи католицизм, ставились до православ’я з терпимістю, але без належної поваги.

Почалося все з того, що литовські князі, немовби піклуючись про своїх православних підданих та бажаючи вивести їх з-під верховенства московського митрополита, добивались і добились відновлення Київсь­кої митрополії (1458), яка підпорядковувалась Константинопольському патріарху. Митрополитом київським став Григорій Болгарин.

Але незабаром великі князі, а потім польські королі присвоїли собі право втручатися в діла православної церкви, призначати її єпископів та навіть митрополита. Це відкрило дорогу шукачам наживи, людям, далеким від понять святості та моралі. Це розхитало дисципліну церк­ви, підірвало її авторитет.

Князь Костянтин Острозький

Католицька церква в Польщі в II пол. XVI ст. знаходилась на злеті. Велика за­слуга в тому належить ордену ієзуїтів, що виник тут у 1564 році^[13]. Зібравши в своїх лавах відданих римській вірі високоосві­чених та розумних людей, ця суворо дис­циплінована релігійна організація повела широкомасштабну пропаганду католициз­му. Вони часто організовували відкриті ди­спути, доводячи абсурдність та неповно­цінність православ’я.

Це дуже боляче зачіпало самолюб­ство української знаті. Почався масовий відхід від православ’я та прилив до като-

Богоявленська церква Київського братства

лицької церкви. Разом з католицтвом ук­раїнські аристократи приймали польську мову, культуру. Використовувався і та­кий спосіб розповсюдження римської віри, як шлюб поляків- з багатими українками. Діти з цих змішаних родин хрестилися в католицтво.

Покатоличення української еліти було страшною втратою для народу: тіло лишилось без голови. Ті декілька магнатів та шляхетських родів, що залишилися прихильниками православ’я, не могли зупинити процес колонізації українців, але виклик прийняли. Очолив православ­ну опозицію «некоронований король Ук­раїни» (названий так за своє величезне багатство) князь Костянтин Острозький¹. Поряд з ним стояли гетьман литовський Григорій Ходкевич, нащадок князів

Олельковичів Юрій Слуцькии, князь Андрій Курбський, що втік від гніву царя Івана Грозного.

У своїй програмі опозиція ставила за мету розширення адміністра­тивної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Для вирішення цього завдання використовувались лише легальні методи: подавали петиції королю та сейму; виявляли підтрим­ку кальвіністському руху, що виступав за свободу совісті, розгорнули культурно-просвітницьку роботу.

На захист православ’я поряд з магнатами виступили міщани, що об’єднувалися у так звані братства. Найбільш впливовим було братство, засноване при Успенському соборі у Львові (1586). За його зразком діяли братства у Києві (1615), Луцьку (1624) та інших містах. Членами брат­ства могли бути прихильники православ’я, незалежно від майнового стану. За кількістю членів братства були невеликі. Львівське братство, наприклад, не перевищувало ЗО чоловік, бо саме стільки українських сімей мали право жити в місті.

Але діяльність братств не завжди була ефективною: не було єди­ного координуючого центру, дуже багато залежало від ентузіазму ок­ремих осіб, заважали непорозуміння з церквою, наприклад, з приводу тлумачення Біблії. Якщо врахувати, що вищі церковні ієрархи належа­ли обов’язково до шляхетства, то втручання братчиків, яких вони вва-

‘Костянтину Острозькому належало 35 міст та містечок, майже 700 сіл, його володіння займали значну частину Волинського, Київського та Подільського воєводства. Тут діяли більше 600 православних церков, декілька православних монастирів і лише два католицьких костьоли.

Польсько-литовська експансія

Тема 3. Галицько-Волинська держава. Українські землі в складі Литви та Польщі (II пол. XIII-XVI ст.) жали за холопів, змушувало владик шукати порозуміння та захисту у влади, а це означало - у католиків.

Католицька церква готова була допомогти колегам, але за умови об’єднання конфесій. Сама ідея злиття католицтва з православ’ям жила з моменту розколу християнства (1054) на ці два напрямки. Але право­славні ієрархи побоювались, що більш сильна католицька церква підко­рить православ’я собі, а об’єднання призведе до асиміляції. Католики чекали від об’єднання церков розширення кордонів свого впливу на ук­раїнських землях. Тому ієзуїти, використовуючи важкі обставини право­славної церкви, робили все, щоб схилити православних ієрархів до унії.

Наприкінці 1595 року православні ієрархи поїхали до Риму, де папа Климентій VIII проголосив офіційне укладення унії. Щоб широко спові­стити про підписану у Римі згоду на об’єднання католиків і православ­них, в 1596 році було проведено собор у Бресті.

Внаслідок Берестейської унії українське суспільство розкололось: з одного боку - православні магнати, більшість духовенства і народу; на другому боці - ієрархи-уніати, купка їх прихильників та підтримка ко­роля. Це була дивна ситуація, коли церковна ієрархія існу­вала без віруючих, а віруючі були без своїх ієрархів. Те, що почалось як спроба об’єднання християнських церков, закін­чилось подальшим їх дроб­ленням. Тепер замість двох стало три конфесії: католиць­ка, православна та уніатська (греко-католицька)^[14].

Становище православної церкви стало трагічним. Тану­ли сили її захисників: розпа­далися братства; спольщува­лася знать; пішов із життя Ко­стянтин Острозький; король, уряд та польські пани силою влади забирали у православ­них священиків храми та пе­редавали їх уніатам. Більше за всіх лютував І. Потій, один з ініціаторів унії, що став ми­трополитом (1599) греко-като- лицької церкви.

Зазначимо, що православні оборонялися та чинили опір: не визна­вали владик-уніатів своїми пастирями; взялись навіть за зброю, коли король хотів силою відібрати Києво-Печерську лавру; захищали також інші храми. Часом прихильники православ’я впадали у відчай. Та скоро відчули і побачили, що йде їм на допомогу нова сила - козацтво.

Таким чином, період польської колонізації важким тягарем ліг на плечі українського народу. В цей час, по суті, була остаточно перерва­на традиція державного будівництва на українських землях у тих фор­мах, що йшли від давньоруських часів. На етнічно українських терито­ріях почали створюватись структури тих країн, до складу яких входи­ли українські землі.

Для України це мало тяжкі наслідки: втрачались ті характерні риси, що визначали етнічне обличчя українців; закладалась можливість дена­ціоналізації українського етносу. Найбільш інтенсивно ці процеси відбу­валися в середовищі української знаті, яка поступово відривалась від свого етнічного коріння.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бодрухін В. Українська державність у монголо-татарську добу//Історія Ук­раїни. - 2000. - № 42.

2. Борисенко В. Й. Курс української історії. - K., 1997.

3. Верстюк В. Ф., Дзюба О. M., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - K., 1995.

4. Винокур O., Трубчанинов С. Давня і середньовічна історія України. -

K., 1996.

5. Грабовський C., Ставрояні C., Шкляр Л. Нарис з історії українського державотворення. - K., 1995.

6. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - K., 1990.

7. Егоров В. Л. Золотая Орда: мифы и реальность. - M., 1990.

8. Ефименко А. Я. История украинского народа. - К., 1990.

9. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн./Мельник Л. Г., Гуржій О. I., Дем­ченко М. В. та ін. - К., 1991. - Кн. 1: Від найдавніших часів до кінця XIX ст.

10. Історія України в особах: IX^-XVIII ст./Замлинський В., Войцеховська І., Ґалаґан В. та ін. - K., 1993.

11. Рибалка І. К. Історія України. Ч. 1. - Харків, 1995.

12. Магдебурзьке право: урок демократії//Освіта. - 1999. - 26 травня-2 червня.

13. Субтельний О. Україна: Історія - K., 1993.

14. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст.: Волинь і Центральна Україна. - K., 1994.