Українські козаки в походах Самозванців на Москву (1604-1608)

Перемога С. Баторія продемонструвала, що утворення Речі Поспо­литої виявилося ефективним інструментом проти московської експансії. Починаючи з війни 1558-1583 рр., шальки терезів у війнах з Москвою хитнулися на протилежний бік.

Як це зазвичай буває у деспотичних державах, на певному етапі владу успадковує недолугий, а то й недоумкуватий син найжорстокішого деспота. Саме так сталося в Московії, де тирана Івана Грозного у 1584 р. змінив на троні його необтяжений розумовими здібностями син Федір. Але всі важелі впливу фактично перебували в руках Федорового швагра Бориса Годунова, який мріяв про царську корону. До всього у 1591 р. раптово помирає молод­ший син Івана Грозного епілептик Дмитро. Після смерті Федора у 1598 р., який не мав спадкоємців, Боярська дума таки обрала на царство Бориса Го­дунова, що невдовзі вилилося у громадянську війну в державі.

На зовнішній арені Московія прагнула створити міжнародну коаліцію проти Речі Посполитої, інтригуючи у Швеції, Австрії, Молдові, Бранден­бурзі. Але колишніх сил вже бракувало. Водночас Річ Посполита намагалася скористатися зі внутрішнього ослаблення Московії по повній. Велике по­сольство Льва Сапіги, яке відвідало Москву в 1600 р., привезло з собою про­ект унії між Річчю Посполитою та Московією, який був виписаний так, що фактично йшлося про підпорядкування Москви Варшаві. Проект передба­чав спільного монарха після смерті Зигмунда III та Бориса Годунова, спільні гроші, скарб, дипломатичну службу, зовнішню політику, флот, релігійну то­лерантність, вільну торгівлю.

Тим часом підкилимні ігри у московській верхівці вступили в гостру фазу, каталізатором чого став голод, який лютував у Московії в 1602 р. і викликав повсюдні бунти. Противники Бориса Годунова нава­жилися використати надзвичайно гостру зброю, якою були чутки про ди­вовижний порятунок царевича Дмитра. Але буря, яку здійняв так необачно посіяний вітер, ледь не поховала Московію як державу.

У 1602 р. ставленик, як гадають, московських князів Романових та Черкаських монах Григорій Отрєп’єв, з’явившись у Києво-Печерському монастирі, проголосив себе вцілілим царевичем Дмитром і розпочав шу­кати підтримки для походу на Москву з метою здобути нібито належну йому царську корону. У червні 1602 р. Г. Отрєп’єв перебрався до Острога, де й пробув до осені, зустрівшись з київським воєводою князем Василем- Костянтином Острозьким, видатним сином видатного батька Костянтина Острозького. Потім колишній монах певний час жив у Дермані, звідки перебрався до сусідньої Гощі. З Гощі у березні-квітні 1603 р. Самозванець переїхав до Брагина, резиденції князя Адама Вишневецького, де нарешті отримав вдячну аудиторію. Коли ж в кінці 1603 р. А. Вишневецький по­відомив Зиґмунду III про «царевича Дмитра», король відмовив у під­тримці й навіть забороняв це робити іншим.

У березні 1604 р. Г. Отрєп’єв прибув разом з Костянтином Вишневець- ким, братом Адама, до Кракова, де у дворі магната Юрія Мнішека був пред­ставлений королю. 17 квітня Самозванець прийняв католицизм, а 25 квітня одружився в Самборі з донькою Ю. Мнішека Мариною. 12 червня він під­писав зобов’язання, згідно з яким за військову підтримку в поході на Москву він поверне Речі Посполитій частину Смоленщини та Чернігово-Сіверщини, укладе «вічний мир» з Варшавою, пустить до Москви місіонерів-єзуїтів, зрештою, допоможе військом Зиґмунду III у війні за шведську корону.

Попри те, що низка впливових у Речі Посполитій постатей були рі­шуче проти авантюри (В.-К. Острозький, С. Жолкевський, Я. Замойський), король наважився на приховану інтервенцію, дозволивши всім охочим під­тримати похід на Москву. У Московії ж за спиною Самозванця стояла бо­ярська опозиція, яка прагнула чужими руками скинути з трону ненависного Бориса Годунова, щоб згодом посадити на престол когось зі своїх.

25 серпня військо першого Самозванця виступило із Самбора. Дві третини вояків походили з українських земель. Решту склали поляки та іноземні найманці. По дорозі він розраховував на долученим українських козаків, а також козаків з Дону, Волги, Яїка й Терека. Ще наприкінці 1603 чи на початку 1604 р. він особисто відвідав Запорозьку Січ. Поїздка ви­правдала сподівання. Невдовзі запорожці надіслали своїх послів, обі­цяючи «вести його до Москви». Навіть знайшлися охочі мотнутися на Дон підагітувати донських козаків. Надіслав на Дон свого посланця Свир- ського і сам Самозванець. Донці теж радо відгукнулися, бо мали вели­чезного зуба на Бориса Годунова за його жорстку торгову блокаду Дону та зазіхання на незалежність Війська Донського. Зрештою, Самозванець агітував дворян Чернігово-Сіверщини. Іншими словами, претендент на царський стіл використав проти Москви ту ж зброю, яку та успішно за­стосовувала ще з кінця XV ст. - формування п’ятої колони та провоку­вання громадянської війни на території противника. І йому це вдалося.

Восени 1604 р. військо Самозванця Дмитра перетнуло тогочасний московський кордон. При ньому перебувало 2 тис. українських козаків на чолі з Белешком і Куцком (очевидно, Іваном Куцковичем). На території Чернігово-Сіверщини до Самозванця, як зазначав секретар польського ко­роля А. Чіллі, «щоденно переходила велика кількість козаків та дрібного дворянства». Схожими новинами пізніше ділилися і московські посли, за­значаючи, що «і в сіверських, в українських містах сіврюки чоловіки, люди прості, і в Московській державі мало бувають, забувши Бога й душу свою, почали приставити до того злодія».

Перші два міста, до яких підійшло військо - Монастирище та Mo- равськ, - здалися без бою. Під Чернігів, куди наблизився Самозванець, до нього наспіло ще 7 тис. українських козаків, а також нові загони донських козаків. Перейшли на його бік і деякі московські бояри. Невдовзі в місті спалахнув заколот, й воно присягло на вірність «царю Дмитру». Мусили присягнути також воєводи князі І. Татєв та А. Шаховський. Ще один воєвода М. Воронцов-Вельямінов за відмову був страчений. Далі почали здаватися інші сіверські міста, а до Самозванця - прибувати все нові й нові загони ук­раїнських козаків. Зокрема, коли він стояв під Новгородом-Сіверським - пі­дійшло 10 тис. запорожців. Українські козаки разом з іншими козацькими загонами стали основною ударною силою Самозванця. їхня присутність на півдні Московії провокувала масові заворушення проти центральної влади, що забезпечило Самозванцю присягу більшості тутешніх міст. Саме укра­їнські козаки зробили вирішальний внесок у його успіх.

Тільки в тих містах, де стояли загони московських стрільців, військо Самозванця зустрічало опір: Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський. За 5 тижнів Самозванцю вдалося опанувати більшу частину Чернігово-Сівер- щини. А князь Василь Масальський передав гроші, призначені для військо­вої залоги Путивля. Тримався лише Новгород-Сіверський, куди Б. Годунов висунув підкріплення. 20 грудня в битві з царським військом під Добри- чином Самозванець програв і хотів було відійти в межі Речі Посполитої, але путивльці його відмовили.

Готуючись до продовження походу, Самозванець надіслав посоль­ство до Ногайської орди та до кримського хана з пропозицією військового союзу. До Зиґмунда III було споряджено С. Булгакова, який від імені всієї Чернігово-Сіверщини мав просити всебічної підтримки.

Навесні 1605 р. заворушення на півдні Московії спалахнули з новою силою, роздмухані жорстокими репресіями Б. Годунова над прибічниками Самозванця. Щонайгірше для царя, від нього відступилося військо, яке 7-9 травня під Кромами перейшло на бік Самозванця.

Сходження на московський престол Г. Отрєп’єва створило зовсім інші реалії, ніж будь-коли, відкриваючи перед Варшавою небачені перспективи. Однак це не було класичне завоювання, і Зигмунд III не міг діяти відкрито. Царю нагадали про письмові зобов’язання. Та виконувати їх той не поспі­шав, не бажаючи перетворюватися на польську маріонетку. Він відмовився прирізати до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину та Смоленщину. Пішов тільки на певні приватні надання земель у власність, зокрема князю Адаму Вишневецькому. Самозванець зблизився з антикоролівською опозицією в самій Речі Посполитій, не поспішав пускати єзуїтів до Московії.

Утім, громадянська війна в Московії зробила головне - розбалан- сувала місцеву еліту, захитавши державу. З одного боку, Самозванець за­граючи з дрібним дворянством та з суспільними низами здобув у цих середовищах велику популярність, особливо на Чернігово-Сіверщині, з іншого ж - серед московської верхівки викликав відразу своїм плебей­ським походженням та популістськими заходами. Та найважливіше, що частина бояр шукала вихід не просто у зміщенні Самозванця, а у виборах на царя Владислава, сина Зиґмунда IIL У січні 1606 р. таємну пропозицію озвучив у розмові з віденським старостою Олександром Госєвським мос­ковський посланець Іван Безобразов. А це вже свідчило про зневіру бояр у власних силах, що було зворотним боком деспотичної моделі Московської держави. Від тиранічної влади царя, яка душить будь-яку неузгоджену ініціативу, до розвалу держави - один крок, якщо падає дах і вчорашні холопи мають приймати доленосні рішення.

Проте скористатися з шансу Варшава не зуміла. Її неоковирні дії лише призвели до того, що у травні, відразу після урочистого шлюбу у Москві раніше вже пошлюблених Самозванця та Марини Мнішек, стався боярський заколот.

У лютому 1607 р. у Стародубі з’явився ще один Самозванець, який оголосив себе дивом врятованим «царем Дмитром». До нього пригорнулися тисячі невдоволених. Підійшли й українські козаки та український князь Роман Ружинський зі власним військом. Найнялося й чимало польських жовнірів, хоча король не ризикнув підтримати другого Самозванця ні від­крито, ні таємно. Навесні той почав марш на Москву. У битвах під Волховом та на р. Ходинці війська Василя Шуйського були розбиті. Заслуга україн­ських козаків у цьому була величезною. Коли ж другий Самозванець заклав табір у підмосковному селі Тушино, значна частина козаків перебувала при ньому. Звідси вони здійснювали набіги на внутрішні московські землі.

З огляду на ситуацію Василь Шуйський був вимушений укласти 20 липня 1608 р. перемир’я з Варшавою, зобов’язавшись випустити з неволі усіх полонеників з Речі Посполитої та не змінювати кордонів. Польська сторона погодилася не надсилати до Московїї приватні війська, не під­тримувати другого Самозванця та унеможливити ймовірний шлюб Ма­рини Мнішек з останнім. На початку XV ст., коли Москва тіснила Велике князівство Литовське і Руське, прирощуючи свої володіння коштом ук­раїнських та білоруських земель, важко було повірити, що через століття вона перетвориться на прохідний двір і московський цар благатиме сусіда стримувати від нападів приватні загони шляхти.

Та попри все, влада Василя Шуйського танула на очах. Другий Само­званець розширював свій вплив. У Тушино створив царський двір, зійшовся з Мариною Мнішек, яка признала у ньому чоловіка «царя Дмитра», здійсню­вав каральні експедиції у міста, які йому не підкорялися. У Тушино перебігли всі опозиційно налаштовані до царя бояри: Черкаські, Трубецькі, Романови. Тут таки перебували зі своїми силами князь Роман Ружинський та Ян Сапіга. Другий Самозванець навіть призначив Філарета Романова новим патріархом при живому попереднику. Глибину морального падіння московської верхівки та московської Церкви добре віддзеркалює той факт, що Філарет впізнав у другому Самозванці сина Івана Грозного Дмитра.

Цейтнот, у якому перебував Василь Шуйський, змусив його покло­нитися шведам. 28 лютого 1609 р. у Виборзі було укладено військовий союз. Шведський король Карл IX пообіцяв надати царю 2 тис. кінноти, 3 тис. пі­хоти, а також найманців. За це Василь Шуйський повернув Швеції Іжору з містами Ям, Копор’є, Карела, зрікся претензій на Лівонію та зобов’язувався виставити військо у випадку війни Карла IX з Річчю Посполитою.

3.2.