Українська держава в ІХ столітті під варяжською дина­стією та її перший володар Олег

Утворення української держави (імперії) в ІХ столітті варяж­ською династією, поставило на карту Центрально-Східної Євро­пи ще одну значну політичну та торгово-економічну силу з якою треба було рахуватися, як Європі так і Азії.

Його далекі спадкоємці на київському троні князі Кий, Дір, Аскольд, чи навіть Рюрик були маловідомими політичними дія­чами, про діяльність яких збереглось обмаль джерел. Їх діяль­ність залишилась в усній народній пам’яті, в абсолютно леген­дарній уяві літописців. Київський дослідник М.Брайчевський, вважає, що Аскольд і Дір були реальними могутніми володаря­ми України-Русі і вбивця Рюрик, який змінив династію в Києві так нічим не проявивши себе в державному управлінні в Украї- ні-Русі, пішов в небуття не вшанований літописцем. Аскольд і Дір, наголошує М.Брайчевський були могутніми правителями- каганами (царями), Східної Європи, відомими не тільки в Європі але й в Азії, що засвідчено джерелами. Зокрема Аскольд був ук­ладачем першого українського літопису, першим християнським володарем України. Власне трагедія християнського царя Аско­льда, наголошує М.Брайчевський, заключається в підступності язичників як в середині держави, так і зовні. На цьому тлі треба розуміти релігійне протистояння, яке закінчилось трагедією і заміною правлячої слов’янської династії на варяжську, яка при­пинила традиційний розвиток слов’янської державності. Олег на думку дослідника, ставши київським князем, успадкував полі­тичну традицію діяльності Аскольда і Діра, зробив спрямова­ність Київської держави більш агресивною.

Згідно свідчень джерел, князь Олег постає перед нами реаль­ним політичним володарем української держави, який активно відстоює політичні, економічні інтереси опираючись на військо­ву організацію.

Власне від часу його діяльності до нас дійшли перші досто­вірні угоди староукраїнської держави з Візантійською імперією, достовірність яких підтверджується не тільки їх документаль­ною реальністю, але й іншими іноземними та вітчизняними, в тому числі й археологічними джерелами. Таким чином, згідно свідчень джерел, можна наголошувати, що Олег є першим могу­тнім володарем варяжської династії, діяльність якого конкретно направлена на з’єднання всіх володінь навколо Києва/2.

З’ясовуючи роль князя Олега в розвитку староукраїнської державності М.С.Грушевський наголошував, що Олег вибираю­чи Київ за столицю враховував автохтонність українського етно­су, його високий соціально-економічний та політичний рівень розвитку. В той же час, землі фінно-угрів, майбутня Володими- ро-Суздальська Русь тільки колонізувались українським етносом і в час ХІ століття перебували на значно нижчому соціально- економічному та політичному розвитку/3.

Без сумніву, концепція М.С.Грушевського щодо князя Олега, була створена внаслідок безкомпромісності наукових теорій ро­сійської історіографії, яка взагалі відкидала існування українсь­кого народу не говорячи про перших українських політичних діячів варяжської династії, зокрема князя Олега/4. Характерно, наголошував М.Чубатий, князь Олег розумів стародавні традиції в Подніпров’ї, високий рівень політичної культури по відношен­ню до народу фінно-угорського, московського/5. Зауважимо, що такої точки зору притримувався визначний радянський історик М.Н.Тіхоміров/6

Другий радянський дослідник А.М.Насонов теж вважав, що Руссю в час князя Олега називали лиш південь, а тобто лиш зем­лі України/7.

Таким чином, наголошує Б.О.Рибаков в час Олега, який сво­єю віроломністю військових походів, які супроводжувалися жо­рстокістю і звірствами, знищивши династію києвичів, яка пра­вила Україною від епохи Юстиніана, утверджує нову династію і назву в стародавній слов’янській державі слов’ян - Русь/9.

Правління князя Олега Руссю-Україною подається джерела­ми в стилі опису варяжських саг, однак візантійські джерела описують князювання Олега, як мудрого воїна і політика, тому на нашу думку, джерела про діяльність Олега треба розділити на дві групи: староукраїнські (літописи), та іноземні, візантійські, хазарські та мусульманські хроніки. Що стосується вітчизняних джерел про діяльність Олега, то ми дізнаємося про його діяль­ність із “Повісті минулих Літ” та “Новгородського літопису” які, як вважають дослідники, були написані одночасно/10. Візантій­ські джерела описують нам князювання Олега в хроніці ”Продо- вжувача Феофана/11.

Всі решта іноземні джерела арабські та персидські імені кня­зя Олега не згадують. Тільки Масуді, та Кембріджський доку­мент з архіву каїрської Гкнізи згадують про руського князя Оле­га - “Хлгу”, що однак не дає нам право пов’язувати це свідчення з Олегом київським із-за хронологічних розходжень/12. Ще більш серйозні хронологічні розходження в свідченнях про дія­льність Олега між Київським та Новгородським літописом. Все це говорить про необхідність розібратися в цьому питанні уза­гальнивши всі наявні джерела цієї епохи/13.

Почнемо з імені Олега. Про те, що він був скандинав, дока­зує нам літопис, який щоправда подає нам його слов’янізоване ім’я Олег-Хелгу (святий). Характерно, що Олег, згідно свідчень джерел, спочатку то називає себе князем/14, то воєводою, опіку­ном малолітнього князя Ігоря/15.

“Повість Минулих Літ” називає дату смерті Рюрика 879 рік і наголошує, що в цей час Олег був утверджений князем в Києві. Характерно, що вбивство Аскольда і Діра це теж справа рук Олега.

Усі подальші джерела до кінця життя, називають Олега ве­ликим київським князем, який володіє і південною Руссю і пів­нічною. Власне його і можна назвати основним організатором великого походу в 882 році на південь. Як зауважує літописець в 882 році зібрав Олег: “варягів, чудь, словен, мерю, і всіх кривичі і захопив Смоленськ”, однак не зумів зайняти Полоцьк, де міс­цева династія правила ще до часу Володимира. Утвердившись в Смоленську Олег пішов походом на Любеч. Всі джерела гово­рять що похід був швидкий і Київ був захоплений зненацька. Не виключно, що князюючи в Любечі Олег готувався до походу на Київ, водночас заключивши з князями Аскольдом і Діром мирні договори. Очевидно Олег розумів, що малочислена варяжська дружина не зможе воювати проти добре озброєного київського війська, тому застосував хитрість щодо князів Аскольда та Діра. Тільки за обставин раніше приязних стосунків з варягами вони довірили свої персони останнім. Хоча з другої сторони в Києві не могли знати, що варяги підступом захопили Смоленськ та Любеч. Однак, як наголошує літопис, Олег пояснив великі вій­ськові кампанії організацією походу на Візантію і що він йде війною не проти Аскольда і Діра а проти Константинополя. В свідченнях джерел по цьому питанню багато не ясного, однак зрозуміло, що Олег зумів заспокоїти Київ до свого приходу і всі при його появі вважали, що він рухається з військом на Візан­тію. Характерно, що про вокняження хитрістю і підступністю Олега згадує і ал-Масуді, який називає Олега-ал-Олванг. Масуді наголошує, що Олванг почав правити в Києві у слід за Діром. У нього багато володінь, велике військо і багато зброї.

Політична ситуація в час вокняження Олега в Києві була як бачимо з сукупності джерел, стабільна. З печенігами був укла­дений мирний договір, з Хозарією стабільні торгово-економічні відносини, з Візантією навіть союзні, якщо врахувати, що в 860 році Аскольд і Дір прийняли християнство з Візантії. Тому зміна династії практично вимагала продовження тієї політичної лінії яку утримувала попередня династія. Однак Олег утвердившись великим київським князем розпочав щодо сусідів досить агреси­вну політику. Володіючи всіма фінно-угорськими племенами, як зазначив літопис, що йому підкорялися великі конгломерати: Чудь, Меря, слов’яни: Кривичі, Словени новгородські, Смо­ленськ, Любеч, Київ, Олег дуже швидко поставив в залежність від Києва всі слов’янські князівства до Карпат, окрім хорватів, які, як наголошує літописець були йому “толковинами”, тобто союзниками. Власне цим об’єднанням України-Русі з Новгород­ським, Смоленським княжінням, фінно-угорськими народами майбутньої Володимиро-Суздальської землі, фінно-угорськими народами, які проживали від Уралу до Балтики, Олег, утвердив­ши столицю своєї імперії в Києві, організував державу по прин­ципу абсолютної влади, не даремно джерела по праву називають його першим каганом руським. Безсумнівно за таких обставин політична роль такого могутнього і войовничого володаря стала помітною, як в Європі так і в Азії.

Як наголошує літописець першими Олег приєднав полян і древлян, а опісля розпочав хозарську війну, яка тривала з 884 до 885 року. В цей час Олег звільняє з під влади Хозарського кага­нату сіверян і радимичів, опісля переносить свої військові похо­ди на Дністер та Південний Буг де проживали уличі і тиверці, як стверджує літописець і підчиняє їх Києву. Не зумів він покорити волинян і хорватів, які однак в послідуючих його війнах з Візан­тією були його союзниками. Все це говорить, що Олег в 886-887 роках з’єднав в єдину військово-політичну систему українську державу на різних ступенях феодального васалітету і став її пе­ршим правителем-каганом/18.

За таких обставин подивимося тепер на державу Олега з точ­ки зору народів, які в неї входили. Як бачимо основою держави були українські племінні об’єднання: поляни, сіверяни, древля­ни, уличі, з більшою політичною автономією-хорватів, волинян. Всі ці племінні об’єднання і сьогодні складають основу україн­ського народу/19. Дальше кривичі з своїми політичними центрами Полоцьком та Смоленськом, радимичі, слов’яни іль­менські, яких слід вважати предками білоруської народності/20, і фінно-угорські народи, який складають етнічний субстрат Ро­сії, це: Чудь, Меря, Єсьм, Мурома, Корела, Єм та інші, які на українському та білоруському політичному та культурному спа­дку кристалізували російський народ/21.

Як засвідчують джерела на федеральних початках підчиняв- ся Олегу і Чернігів і Переяслав, на що наголошено в “Договорі Олега з греками”. В такому ж становищі був Полоцьк, очевидно і Новгород/22.

З таких обставин вся військово-політична система цих тери­торій була підпорядкована великому київському князю Олегу, що дозволило йому в короткий час вирішувати одночасно русь­ко-хозарські та русько-візантійські торгово-економічні та полі­тичні проблеми, які потребують подальшого дослідження/23.

М.С.Грушевський опираючись на свідчення Я. Длугоша, вважав, що така політична діяльність Олега не була випадковіс­тю, на його думку це була традиційна політика київської прав­лячої династії від Кия до Діра і до Олега. Прийнявши Київ, на­голошував М.С. Грушевський, Олег поклав всі сили, щоби за­безпечити свою державу стабільними торгово-економічними та політичними договорами з Візантійською імперією, таку ж полі­тичну діяльність він проводив і щодо Хозарського каганату/24. Власне цим цілям і були підпорядковані його військові походи і опісля підписані “договори з греками”. В них була зацікавлена і Візантія і Русь. Олег вибрав дуже зручний момент, оскільки Ві­зантія в цей час вела війни з Арабським халіфатом. Дослідники припускають, що договір Олега з Візантією був не тільки- торгово-економічний, але й політичний і що Олег внаслідок та­кого договору ставши союзником Візантії, долучився до війни з Арабським халіфатом/25.

У висновок нашого дослідження наголосимо, що творець Української імперії, один із яскравих представників варяжської династії в ІХ столітті, великий князь київський Олег, згідно сві­дчень київського і новгородського літописів, помер “від укусу змії” в 992 році залишивши створену ним велику імперію князю Ігорю, яка хоча носила при ньому неясні політичні форми, однак стала тим критерієм влади від якої відбивалися всі подальші ки­ївські володарі скандинавської династії і розквіт якої припадає на ХІ - першу половину ХІІ століття.

Безсумнівно, що “каган руський Олег” стоїть біля витоків і староукраїнської централізованої феодальної державності, яка кристалізувалась в ІХ і функціонувала до XIV століття/26.

Література

1. М.Брайчевський. ”Аскольд - цар київський. Русь у ІХ ст”. К. 1975­1977;

М.Брайчевський. Літопис Аскольда. К. 2001, с. 7-43, 44-117.

2. М.Н.Карамзин. История государства Российского. М. 1988, т. 1, кн. 1, с. 74-87.

С.М.Соловьёв. Сочинения. М. 1988, с. 131-138.

Б.Д.Греков. Киевская Русь. М. 1949, с. 131-138.

3. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. К.1913, т. І, с. 184-226, 388-436.

4. А.П.Новосельцев. Образование древнерусского государства и его первый правитель. Вопросы Истории. М. 1991, № 2-3, с. 17.

5. М.Чубатий. Княжа Русь-Україна, та виникнення трьох східнос­лов’янських націй. Нью-Йорк-Париж. 1964, с. 18-60.

6. М.Н.Тихомиров. Происхождение названия “Русь” и “Русская зем­ля”.-Советская этнография, 1947, № 6-7.

7. А.Н.Насонов. “Русская земля” и образование територии Древне­русского государства. М. 1951.

8. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). М. 1962, т. І, с. 338, 341, 371, т. ІІ. Спб. 1908, с. 284, 285.

9. Б.А.Рыбаков. Мир истории. М. 1984, с. 63, 67.

10. А.П.Новосельцев. Образование древнерусского государства и его первый правитель. Вопросы Истории. М. 1991, № 2-3, с. 4.

11. Corpus scriptorum historiae Buzantinae. Bonn. 1838, s. 707.

12. А.П.Прокштейн., В.Я.Кияшко. Хронология. М. 1981, с. 82.

13. Г.П.Бережков. Хронология русского летописания. М. 1963.

14. ПСРЛ, т. І, с. 33; т. ІІ, с. 23.

15. Новгородская летопись, с. 107.

16. N.Golb, O.Pritsak. Khazarian Hebrew Dokuments of the Tenth Centru. Itaca-Lnd. 1982, p. 114-119.

17. Ал-Масуди. Промывальни золота. Париж. 1864, т. ІІ, с. 144; т. ІІІ, c. 63-64.

18. А.П.Новосельцев. Образование древнерусского государства и его первый правитель. Вопросы Истории. М. 1991, № 2-3, с. 14-15.

19. В.С.Ідзьо. Слов’янські культурно-племінні утворення на території України та суміжних землях в VI-VII століттях н.е. та на передодні становлення централізованої Української держави в ІХ-Х століт­тях. Науковий Вісник Українського Університету М. 2001, т. І, с. 81-84.

20. В.С.Ідзьо. Формування українського народу та української мови за свідченнями філологічної та історичної науки (“Древнерусская на­родность, древнерусский язык” - до питання сучасного міфотво- рення). Науковий Вісник Українського Університету М. 2001, т. І, с. 67.

21. В.С.Ідзьо. Фінно-Угри та Київська Русь в VI-X століттях (До пи­тання етнотворення російського народу та взаємовідносин україн­ців та росіян в стародавні часи). Науковий Вісник Українського Університету М. 2001, т. І, с. 57-61.

22. ПСРЛ, т. І, с. 122-124, т. ІІ, с. 106-108.

23. В.С.Ідзьо. Слов’янські культурно-племінні утворення на території України та суміжних землях в VI-VII століттях н.е. та напередодні становлення централізованої Української держави в ІХ-Х століт­тях. Науковий Вісник Українського Університету М. 2001, т. І, с. 81-84.

24. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. К. 1913, т. І, с. 408-412.

25. А.П.Новосельцев. Образование древнерусского государства и его первый правитель. Вопросы Истории. М. 1991, № 2-3, с. 16-17.

26. С.А.Федака. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). Ужгород 2000, с. 45-124.