Історія та культура фінно-угорських народів Росії на основі народу Меря та їх взаємовідносини з слов’янськими княжіннями Дністро-Дніпровського ре­гіонів в VI-IX та в епоху Київської Русі Х-ХІІІ століть

Великі землі лісостепової зони Східної Європи починаючи від побережжя Балтійського моря по усій “Руській рівнині” аж до Уральських гір і далі всі Західносибірські землі заселяли фін­но-угорські народи.

Як зауважують вчені, фінно-угорські народи разом з само­дійцями складали уральську мовну групу, а їх сусідами були слов’яни і балти, які являлися індоєвропейськими етносами. Як засвідчують джерела фінно-угри та слов’яни були давніми сусі­дами і знаходились в самих тісних контактах.

Фінно-угорські племена проживали в європейській і азіатсь­кій частині. В Європі фінно-угри проживали по усій північній та центральній Руській рівнині. Відомо, що територія фінно-угрів розташовувалася як в європейській так і в азіатській частині Ро­сії. Місцевості, де в основному виявлене проживання фінно- угрів характеризуються рівнинністю. Фінно-угорський ареал охоплює значну частину Волзького басейну, майже всю Центра­льну Росію, від Смоленщини, Твері, Пскова тягнуться через всю Московську область до Волги та Костроми великі землі племін­ного об’єднання Меря. Це племінне об’єднання в епоху серед­ньовіччя було найбільш політично розвинене і відігравало в фінно-угорському етномасиві домінуючу та консолідуючу фін­ський етнос роль.

На півночі фінно-угри межували з балтами і на півдні з слов’янами з якими їх розмежовував степ з своїми степовими народами.

На початку середньовіччя фінно-угри у мовному та культур­ному відношенні були розділені на велику кількість племен. До­слідники вважали, що основний племінний масив фінно-угрів говорив на єдиній фінно-угорській мові [1].

Більшість дослідників вважають, що мовна єдність фінно- угрів склалась у Волзько-Уральському регіоні звідкіля фінно- угри розселилися на захід і схід на великі території. Як засвід­чують джерела, кожна парость фінно-угрів: прибалтійсько- фінська, камсько-фінська, пермсько-фінська домінувала над об- сько-фінською, яка порівняно слабше і пізніше розвинула свою державність.

Тому в даній праці за мету дослідження поставимо аналіз джерел, які характеризують прибалтійсько-фінську політичну і культурну структуру фінів взявши за основу великий багатопле­мінний народ центральної Росії - Меря.

Археологічні джерела засвідчують, що Меря це фінський на­род, який проживаючи на території Центральної Росії, зберіг до часу середньовіччя свою єдину мову. Однак розселення народу Меря по великій території і взаємовідносини з чисельними на­родами привело його до диференціації. В умовах розселення фі­нів народ Меря зумів утримати свою ідентичність, свою культу­ру, мову. Як наголошують дослідники, особливою мовою корис­тувалися фінно-угри в Центральній Росії. Цією мовою розмовляв народ Меря [3].

Вперше народ Меря згадується в VI столітті в праці готсько­го історика Йордана під іменем - “merens” [4].

Про народ Меря згадує “Повість Минулих Літ”, яка розмі­щує цей народ від Ростова через всю Росію до Прибалтики:.....а на Ростовском озере Меря, а на Клещине озере Меря же” [5].

Літопис згадує Мерю серед народів, які платять варягам да­нину. Однак панування варягів на великих землях Мері відбува­лося недовго, оскільки, як засвідчує “Повість Временних Літ”, Меря виганяє варягів за море.

Однак в подальшому в землі племінного об’єднання Меря приходить з сильним військом Рюрик, який підкорює землі Мері і віддає в управління політичний центр Мері, Ростов- Мерянський, одному з своїх воєначальників.

Як засвідчує літописець під 862 роком: „ И прия власть Рю­рик и раздая мужем своим грады, овому Полотеск, овому Рос­тов, другому Белозеро” [6].

Народ Меря згадується літописцем в 882 році, коли князь Олег, організувавши з фінів Центральної Росії військові загони, зробив військовий похід на Київ, як зазначає літописець: ”Олег поима воя многи, варяги, чудь, словене, мерю, весь, кривичи” [7].

Заволодівши Києвом, Олег “нача городы ставити и устави дани: словенам, кривичам и мери” [8].

У війську Олега київського, з яким він зробив похід на Конс­тантинополь, згадується народ Меря. Основним політичним центром Мері був Ростов, власне він повинен був отримати ”ук- рады” після вдалого походу на Константинополь.

В джерелах він так і згадується як “Ростов Мерянський” [9]. Характерно, що великий народ Меря не щезає з сторінок літопи­сів і в Х-ХІІІ і навіть в XVl-XVII століттях [10]. Меря, як вва­жають дослідники, хоча і сильно асимілювався слов’янами, вна­слідок прийняття християнської релігії, однак мав свою мову. Сліди народу Меря збереглися до цього часу в чисельних топо­німах та гідронімах Центральної Росії [11].

Особливій мові народу Меря присвячена спеціальна наукова праця О.Б.Ткаченко, у якій підкреслюється, що мова народу Ме­рі була у вжитку в Центральній Росії ще в XIV -XV століттях і її відгомін можна зауважити і сьогодні у всій Центральній Росії [12].

Етнонім народу Меря зберігся і в назві міст Галич Мерянсь­кий, Ростов Мерянський.

Про “Мерянську Країну” під якою розуміється Московія, як правонаступниця Мері, згадується в документах XVI-XVII сто­літь, де під збірною назвою Мері розуміється територія від: "Чу­ді Мерської до Ростова Великого Мерського” [13].

В ХІХ столітті, а тобто в 1851 та 1852 роках А.С.Уваровим були зібрані достовірні свідчення, які дали право сказати, що корінним народом Центральної Росії - є фінський народ Меря [14]·

Вслід за археологічними дослідженнями А.С.Уварова дослі­джувати старожитності Мері взялись П.С.Савельев та К.М.Тихонравов, які розкопали 7729 курганів народу Меря на території Владімирської, Ярославскої та Івановської областей Центральної Росії.

Як наголошував А.Спіцин грандіозні розкопки курганів 1851-1854 років в Суздальській землі, як вірно вважав А.С.Уваров, засвідчують, що вони належать фінському народу Мері. Речі знайдені там: прикраси, побутові речі, яскраво дока­зують нам про побут народу Мері.

В курганах Х-ХІІ століть знайдені риси, які говорять, що в цей час проходили активні процеси по асиміляції слов’янами Мері. Перегляд А.Спіцином розкопів своїх попередників дав можливість правильно визначити автохтонічне проживання на­роду Меря і формування ним російського народу в центральній Росії [16].

Після сенсаційних відкриттів Мерянських старожитностей в Центральній Росії, де за офіційними висновками російської істо­ричної науки “повинні проживати слов’яни, які і є носіями ро­сійського народу” та висновків ряду російських вчених, що вла­сне фінський народ Меря стоїть біля витоків російського народу, інтерес до фінського народу Мері впав як у російської влади так і у науковців, проекти по вивченні народу Меря перестались фі­нансуватись російською владою. Питання вивчення народу Ме­ря російською владою було закрите...

З цього приводу А.А.Спіцин наголошував: „інтерес до ста- рожитностей народу Мері в Росії впав, пошук археологічних пам’яток народу Мері фактично зупинився. Сьогодні народ- автохтон Меря, який прямо стоїть біля етногенезу російського народу, залишається для істориків та археологів надзвичайною загадкою” [17].

Радянські археологи теж не поспішали вивчати старожитнос­ті народу Мері. Тільки з 1928 року розпочалось вивчення їх ста- рожитностей [18]. При цьому народ Меря повністю витіснився концепціями радянських вчених з Центральної Росії на Волгу.

З 1930 П.М.Третяков створив цілу “Верхньо-Волзьку конце­пцію” походження Мері [19].

В подальшому він, будучи фактичним монополістом в цій проблематиці, утвердив свою точку зору в радянській історіог­рафії, віддавши слов’янам велику частину етнічних європейсь­ких території народу Мері [20].

Така сама позиція авторів академічного тому Л.А.Голубєва, В.А.Могильнікова, В.В.Сєдова та Р.Л.Розенфельдта, які вважа­ють, що народ Меря в основному локалізувалась в Волго- Уральському районі, що не відповідає дійсності. Дослідники всупереч історичним та археологічним джерелам віддають район Центральної Росії повністю слов’янам і таким чином виводять слов’янське походження Центральної Росії [22].

Не зважаючи на таку позицію сучасних вчених, базуючись на досягненнях сучасної європейської історичної науки та архе­ологічних джерел з Центральної Росії, по сукупності проаналізо­ваних матеріалів можна наголосити, що народ Меря займав ве­лику територію починаючи від Московської, Ярославської, Во- лодимирської, Костромської та Івановської областей. На Заході народ Меря межував зі Смоленською, Новгородською, Псковсь­кою та Тверською областями. На північному-сході Меря межу­вала з Марійцями. На сході з Муромою, на півдні з Мещорою. Північно-західним сусідом Мері була Весь. Археологічний ма­теріал засвідчує чіткі риси Мерянських старожитностей в ХІІ столітті на вище визначеній території [23].

Як засвідчують археологічні джерела основним знаряддям праці народу Меря в VI-VIII століттях було скотарство, мислив­ство, рибальство. Землеробство було слабо розвинутим. Знайде­ні примітивні серпи, примітивні кузні говорять, що ковалі в бі­льшій мірі обслуговували тільки мерянські громади.

В Х- на початку ХІ століття появляються нові елементи ку­льтури, що можна пояснити впливом на народ Мерю слов’ян. В ХІ столітті асиміляція Мері слов’янами посилюється. В цей час в народу Мері проходить формування класового суспільства під впливом включення етно-політичної структури Мері до складу Київської держави.

Під впливом Київської Русі в Мері зароджуються в ХІІ сто­літті феодальні відносини, які дуже швидко кристалізуються в Ростово-Суздальську державність, розквіт якої припадає на кі­нець ХІІ початок ХІІІ століття [24].

Проблема етногенезу населення Центральної Росії є пробле­мою складною і до кінця не вивченою, однак аналіз сукупності наявних джерел, приводить нас до висновку, що біля витоків консолідації російського народу, особливо європейської частини Росії, стоїть народ Меря, етногенез та історичний розвиток якого потребує подальшого дослідження [25].

Таким чином ми з’ясували територію, суспільний лад фінсь­кого народу Меря, який найближче розміщений до слов’янських князівств Дністро-Подніпров’я напередодні його політичного та економічного контакту з слов’янськими територіями України і прийшли до висновку, що Фінно-Угри та слов’янські княжіння Дністро-Подніпров’я та в епоху Київська Русь, це різні народи, кожний з своєю особливою історією, культурою, релігією.

Однак для доведення вірності нашої концепції всесторонньо з’ясуємо проблему всіх фінно-угорських народів, їх історію, ку­льтуру, релігію, регіональні особливості у взаємовідносинах з староукраїнською етно-політичною структурою Київської Русі, оскільки дана проблема не вивчалась ні російською (XVII-XX ст.) ні радянською історіографією (ХХ ст.) на належному науко­вому рівні.

Як засвідчують джерела, великі простори, які займають землі фінно-угрів, від Балтійського моря до Уральських гір, довгий час залишалися історичною наукою поза межами наукового ви­вчення. Російська історична наука, яка тенденційно пропагує слов’янську концепцію походження російського народу, з’ясовувати питання фінно-угорського етносу на етнічних зем­лях в Росії не поспішає.

Однак велика кількість письмових та археологічних джерел на землях Росії, які вчені відносять до фінно-угорського масиву, заставляють сьогодні російських вчених взятися за з’ясування питання етнотворення російського народу за участю фінно- угорського етнічного масиву.

Як зауважують дослідники, фінно-угорські племена і народ­ності складають уральську мовну групу, яка була поширена на усьому просторі Центральної Росії. Розгляд середньовічних ста- рожитностей фінно-угорських племен на території Росії тільки починається. Відомо, що територія фінно-угрів розташовувалася як в європейській, так і в азіатській частині Росії. Місцевості, де в основному виявлене проживання фінно-угрів характеризують­ся рівнинністю. Фінно-угорський ареал охоплює значну частину Волзького басейну, майже всю Центральну Росію, де фінно-угри межували з балтами і на півдні з слов’янами. На початку серед­ньовіччя фінно-угри у мовному та культурному відношенні були розділені на велику кількість племен. Дослідники вважали, що основний племінний масив фінно-угрів говорив на єдиній фінно- угорській мові.

Питаннями історичного розвитку фінно-угорських племен на території сучасної Росії у ХІХ столітті займалися такі вчені як М.А.Кастрен [26], Ф.П.Кеппен [27].

В ХХ столітті: Є.Н.Сетела [28], І.А.Тойвонен [29], Є. Ітконен [30], В.Гойду [31], Д.Є.Казанцев [32], а також археологи: І.Р.Аспелін [33], І.Аіліо [34], А.М.Таллдрен [35], П.М.Третяков [36], А.Х.Халиков [37], О.Н.Бадер [38], Д.Ласло [39].

Більшість дослідників, і це ми наголосимо нижче, вважали, що формування фінно-угорських народів і їх мов проходило у Волго-Камському міжріччі і в прилягаючих областях середнього Приуралля. Звідтіля фінно-угри могутньою хвилею в стародавні часи мігрували на територію сучасної Росії де були зупинені балтами і слов’янами. Характерно, що всі фінно-угорські наро­ди, в тому числі на території Центральної Росії, зберегли до часу середньовіччя свою єдину мову. Однак розселення по великій території і взаємовідносини з чисельними народами привело їх до диференціації. В умовах регіонів у них виникло декілька груп мов: пермська, якою користуються, якою користувалися праком- сько-фінські племена; прибалтійсько-фінська мова; поволжсько- фінська. Особливою мовою користувалися фінно-угри в Центра­льній Росії, якою розмовляв народ Меря [40].

Слід звернути увагу, що кожна парость фінно-угрів: прибал­тійсько-фінська, камсько-фінська, пермсько-фінська домінувала над обсько-фінською, яка порівняно слабше і пізніше розвинула свою державність. Що стосується народу Меря, тобто суто ро­сійського регіону, то тут вчені прослідкували дві мовні групи: прибалтійсько-фінську і пермсько-фінську. Прибалтійсько- фінську складали народи : Меря, Єрзя. Пермсько-фінську: Мор­два, Мурома. Тут же зафіксований великий топонімічний пласт фінів : Москва, Яуза, і багато других, що притаманно фінському етно-масиву. Можна з впевненістю наголосити, що власне тери­торію сучасної Росії до межі з балтами і слов’янами населяли суто фіни - Suomi, літописні народи сум і єм. Суто угорські на­роди розміщувалися поблизу степового простору, що прослідко- вується вченими по залишених ними старожитностях руху угор­ських племен з їх стародавньої батьківщини в Паннонію.

Початок науковій систематизації археологічних матеріалів по питанні проживання фінів на території сучасної Росії покла­дено прекрасним виданням “Атласу фінно-угорських старожит- ностей” фінським вченим І.П.Аспеліном [41]. Ця праця не втра­тила свого наукового значення досі. Нею можна користуватися і сьогодні при з’ясуванню питання етногенезу фінів регіонів су­часної Росії. Згідно висновків Атласу, сьогоднішні росіяни це на 90% а то і 95% - Suomι (фіни), європейська парость фінів, як її називає І.П.Аспелін, яка до Х століття зберегла фінські племінні, етно-культурні та соціально-побутові цінності і ніякого відно­шення до балтів чи слов’ян в антропологічному аспекті взаємов­пливу не мала, не дивлячись на могутній балто-слов’янський в Х-ХІІ століттях вплив [42].

В останні десятиліття ХІХ ст. і на початку ХХ ст. напрацю- вання І.Р.Аспеліна були підтверджені археологічними джерела­ми з регіонів Центральної Росії. Особливо матеріал по фінських племінних об’єднаннях: Меря, Єрзя Центральної Росії, виявлено в 60-90 роках ХХ століття [43]. Фінські старожитності, що були знайдені в Росії по місцях розселення фінських племен: Меря, Єрзя, Ем, Сум - стали поповнювати колекції російських музеїв і потребують систематизації. Однак офіційна російська наука, традиційно стоячи на позиції панславізму, довгий час мовчала, вважаючи землі фінно-угрів традиційно слов’янськими, а ос­лов’янених в ХІ-ХІІІ столітті фінів русичами-росіянами. Однак по мірі збору археологічних матеріалів і наукової літератури по вивчених фінських старожитностях, появилися концепції, які почали корелювати фінські старожитності з літописними свід­ченнями. Згідно висновків науковців, фінські старожитності Центральної Росії належать фінському племінному об’єднанню (народу) Меря. Дослідження привели вчених до висновків, що росіяни це етно-масив фінського народу. Сьогодні відомі вже більш серйозніші праці по історії фінів-росіян, які прослідкову- ють історію росіян (фінів) з раннього середньовіччя. До таких висновків прийшли такі вчені, як А.А.Спіцин [44], А.М.Тальгрен [45], Х.А.Моора [46], А.П.Смірнов [47]. Цікава, на нашу думку є робота Л.А.Голубєва, вона дає нам можливість зрозуміти духов­ний світ середньовічних фінно-угрів, їх духовну культуру [48]. Пізню духовну культуру фінно-угрів Росії нам прекрасно пока­зав Б.О.Рибаков, особливо перехід від язичництва до християнс­тва і племінного князівства фінів до політичної організації Київ­ської Русі [49].

Однією з проблем, яку піднімали такі вчені, як В.В.Сєдов [50], Є.А.Рябінін [51], контакти фінно-угрів з етно-масивом слов’ян. Однак дані вчені так і не з’ясували питання, яку роль відіграли слов’яни в формуванні на фінських землях в фінсько­му етно-масиві нового народу росіян. Однак слід наголосити, що Ростово-Суздальська Русь, по свідченнях археологічних джерел, побудована при політичному сприянні слов’ян виключно на фін­ському етно-масиві. Слов’янські (кривичські) старожитності тут засвідчуються поодиноко тільки в кінці Х століття. Атлас фінсь­кого вченого І.П.Аспеліна чітко показує розвиток фінського на­селення на території сучасної Росії. Сумуючи його напрацюван- ня з археологічними джерелами можна наголошувати, що фінсь­ке населення безперервно розвивалося на російських землях з V! - по XIV століття [52]. Із документально датованих свідчень прослідковується розвиток фінів-росіян до епохи впливу Київсь­кої Русі. Вплив закінчується формуванням в фінів-росіян Суз - (фінське слово)- дальського (слов’янське слово) князівства з слов’янською незначною, щодо етно-масиву фінів, військово- політичною системою. Ряд дослідників вважає, що Суздальське князівство по устрою було ще суто фінським, і тільки Володи- мирське (Клязьма) мало значні елементи державної структури Київської Русі. Московське князівство - це вже вища форма фін­ської державності, яке консолідувало фінів з новою етноназвою московітів (росіян).

При усій політичній, релігійній, військовій домінанті Київсь­кої Русі, яка фактично нав’язала фінам свій військово- політичний лад, фіни за висновками етнологів, залишили не­змінними свої звичаї, культуру, побут, пісенний фольклор, який при ретельному дослідженні є відмінним від слов’ян старокиїв- ської держави.

Безсумнівний вплив слов’ян на фінів, майбутніх росіян, був настільки глибоким, що відбився не тільки в державному, релі­гійному та культурному відношенні, а й в мовному. За таких об­ставин з Х по ХІІІ століття фіни пройшли процес культурно під­йому за рахунок впливу етнокультури та політичної організації Київської Русі. Однак фіни-росіяни і українці-слов’яни при всій поступальній культурній еволюції, це різні народи, що зауваже­но ще в ХІІ столітті Нестором літописцем. Безсумнівно, що кри­сталізація московітів (росіян) з фінського етномасиву і подаль­ший політичний розвиток під впливом Київської династії Рюри- ковичів змінили літописні племена: меря, єрзя, сум, вепси, єм, мордва, мурома, черемси та другі, еволюція яких потребує пода­льшого дослідження. Однак з переконливою вірогідністю можна наголошувати, що етнотворення росіян слід прослідковувати через еволюцію фінських племен, як корінних мешканців Росії. Не слід виключати, що на етнотворення росіян, мав домінуючий плив прибалтійсько-фінський конгломерат, зокрема племена Ес­ти, Сум. Однак не треба применшувати в поступальному розвит­ку місцевих фінських племен Меря, що власне і є корінним на­селенням центральної Росії [53].

Джерела, а у слід за ними і археологічний матеріал засвідчує, що літописні племена фінів : Чудь, Єм, Сум, Корела, Меря, були більш політично розвинуті внаслідок сусідства з Новгородським, Псковським та Смоленським князівствами і очевидно в Х сто­літті мали свої племінні княжіння. Прибалтійські фіни були су­сідами Псковського князівства. Сум межувало з Смоленським князівством, сюди ж примикало племінне об’єднання фінів Ме­ря. Внутрішні межі фінських княжінь ще чекають свого дослі­дження, однак очевидно вони відповідають землям, що в пода­льшому входили до Московського князівства. Внаслідок ви­вчення етно-політичних процесів, які проходили в фінських племенах в Х-ХІІІ століттях, можна з впевненістю наголосити, що етнотворення росіян проходило на основі фінського етнічно­го масиву, яке було домінантою в Росії у Х-ХІІІ століттях. Екс­пансія Київської Русі (староукраїнської держави) в Х-ХІ століт­тях змінила статус фінів. В них під впливом Київської Русі фор­мується феодальні відносини, феодальна державність.

Що стосується співіснування політичних та економічних ор­ганізацій фінів та слов’ян до часу експансії Київської держави в глибину фінського етномасиву, то це питання ще зовсім не ви­вчене. Однак вже сьогодні вчені намагаються прослідкувати вплив українського та білоруського етносів на фінно-угрів з VZ - по ХІІ століття.

Як відомо з джерел на території Східної Європи слов’яни че­рез Тверську, Смоленську, Псковську і Новгородську землі вхо­дили в етноконтакт з фінно-угорськими племенами. До Х століт­тя джерела слабо засвідчують контакти слов’ян з фінно-уграми. Однак вони були, оскільки Нестор знає всі значні фінно-угорські племінні об’єднання і їх розміщення. Згідно його свідчень ми знаємо, що фінно-угри займають велику територію від Фінлян­дії, Естонії і Балтійського моря до Уральських гір. Основними племінними об’єднаннями, які контактувало з фінами були кри­вичі і новгородські словени, їх старожитності, що віднайдені в землях фінів датуються найраніше Х століттям. В.В.Сєдов наго­лошує, що на окраїнах Новгородської землі археологічно зафік­совано проникнення слов’ян в фінський етномасив [54]. В свій час чеський історик Л.Нідерле, який цікавився цією проблемою, вважав що взаємопроникнення фінів і слов’ян почалося в ХІ столітті. Власне в це час слов’яни суміжних територій вбирають в себе фінські звичаї, обряди, зокрема обряд захоронення. Влас­не в цей час слов’яни почали класти свої тіла по напрямку пів- ніч-південь, що зафіксовано по всій Росії і цей обряд Л.Нідерле вважав фінно-угорським [55]. Дійсно, наголошує сучасний ро­сійський вчений В.В.Сєдов, в контактних зонах фіни мали вплив на слов’ян внаслідок міцного культового обряду, який був по­ширений у них від Уралу до Прибалтики. Цей обряд зафіксова­ний в: єстів, суми, лівів, корели, весі, мордви, мері, єрзя, та ін­ших фінських племен Центральної Росії. Цей обряд, на думку дослідника, зберігся в Росії до XVIII століття і побутував в май­бутніх росіян. Все це говорить про спадкоємні традиції, які пе­редалися від фінно-угрів до росіян [56].

Картографія показує, що поступово картина в контактних районах слов’ян з фінно-уграми змінюється. Фінно-угри в пода­льшому починають перебирати політичні і культурні надбання слов’ян. Джерела фіксують, що в VI-X століття фіни функціо­нують на своїй території як чистий етномасив. З Х по ХІІІ сто­ліття пройшов могутній вплив слов’ян на фінно-угрів, який при­вів в ХІІІ столітті до ослов’янення фінно-угрів не в етнічному а в культурному розумінні [57]. Російська дослідниця Л.А.Голубева вважає, що ослов’янення фінно-угрів не закінчився навіть в XΓV столітті. Фінська культура з усіма наявними її компонентами функціонувала на території Росії і в X!V столітті. Вона стала ос­новою культури російського народу, що кристалізувався на по­чатку XV століття [58].

Таким чином, вважає В.В.Сєдов, фінський етнос в X!V сто­літті на території Росії був домінуючий. В цей же час слов’янські старожитності мало чисельні, що може говорити про поступальний розвиток фінського народу і що фіни без особли­вих етнічних впливів кристалізувались в росіян [59].

Видозміна в етноназві фінського етносу розпочалась з централізацією Московської держави на початку XV століття. Власне в цей час по монголо-татарськім нашестю відчутний ве­ликий приплив слов’янського населення, наукових, релігійних та політичних діячів. Власне в цей час зникають старі фінно- угорські племінні назви у політичній етноструктурі Московсько­го князівства [60].

У висновок нашого дослідження зауважимо, що розгляд складного питання етнотворення росіян і взаємовідносин його слов’янськими князівствами та Київською державою в Х-ХІІІ ст. продовжується.

Однак можна сміливо наголосити, що поступальна кристалі­зація феодальної державності в фінів Росії, з безсумнівним полі­тичним та культурним впливом Київської Русі є доказаним фак­том кристалізації Російської централізованої держави в кінці X!V - на початку XV століття на фінському етнічному масиві.

Список джерел та використаної літератури:

1. M.A.Castren.Ethnologiska Furclgsningar ufvcr altaiska folkem. - Nordiska resor och forskningar af M.A. Castren, IV. Helsingfors., s. 26-35.

П.Ф.Кённен. Материалы к вопросу о первоначальной родине и первобытном родстве индо-европейского и финно-угорского пле­мени. Спб. 1886, c. 49-54.

2. В.С.Ідзьо. Фінно-Угри та Київська Русь в VI -X століттях (До пи­тання етнотворення російського народу). Науковий Вісник Украї­нського Університету. М. 2001, т. І., c. 57-61.

3. Основы финно-угорского языкознания. М. 1974, с. 18-54.

4. Йордан. О происхождении и деянии гетов. М. 1960. - “Gctica”.

5. Повесть Временных лет. М. 1950, т. І, с. 13.

6. Повесть Временных лет. М. 1950, т. І, с. 18.

7. Повесть Временных лет. М. 1950, т. І, с. 19-20.

8. Повесть Временных лет. М. 1950, т. І, с. 20.

9. Повесть Временных лет. М. 1950, т. І, с. 20-21.

10. Финно-Угры в эпоху средневековья. М. 1987, с. 67.

11. M.Vasmer.Beitrage zur historischen Volkerkunde Osteuropas III.Meηa und Tscheremissea-Sitzungsberichte der Preussischen Akademie der Wissenschaften. Philosophische-historische Klasse. Berlin. 1935, s. 507-508.

12. О.Б.Ткаченко. Мерянский язык. Киев. 1985.

13. Финно-Угры в эпоху средневековья. М. 1987, с. 67.

14. А.С.Уваров. Меряне и их быт по курганным раскопкам. М. 1872; А.С.Уваров.Каталог собрания древностей графа А.С.Уварова. Отд. III-IV. М. 1907.

15. П.С.Савельев. Археологические поиски в окресностях Усть - Сыкольска. - ЖМВД. 1852, т. IV.

16. А.А.Спицын. Владимирские курганы. - ИАК, вып. 15, с. 90-92.

17. А.А.Спицын. Древности Ивано-Вознесенской губернии. Ивано- Вознесенск. 1924.

18. Д.Н.Эдинг. Сарское городище. Ростов Ярославский. 1928.

19. П.Н.Третьяков.К истории племён Верхнего Поволжья в I тысяче­летии н.э. МИА, 5. 1941.

20. П.Н.Третьяков. У истоков этнической истории финно-угорских племён. СЭ. 1961, № 2.

21. В.В.Седов. Финно-угорская археология в 1970-1981 гг.(эпоха средневековья). КСИА, вып, 175.

22. Финно-Угры в эпоху средневековья. М. 1987, с. 67-96.

23. Л.А.Голубева.Весь и славяне на Белом Озере Х-ХІІІ. Л. 1973, с. 55.

24. Финно-Угры в эпоху средневековья. М. 1987, с. 80-81.

25. В.С.Ідзьо. Фінно-Угри та Київська Русь в VI -X століттях (До пи­тання етнотворення російського народу). Науковий Вісник Украї­нського Університету. М. 2001, т. І., с. 57-61.

26. M.A.Castrcn.Ethnologiska Furclgsningar ufvcr altaiska folkem. - Nordiska resor och forskningar af M.A. Castren, IV. Helsingfors. П.Ф.Кённен. маптериаллы к вопросу о первоначальной родине и первобытном родстве индо-европейского и финно-угорского пле­мени. Спб. 1886.

27. P.F. Koppcn. Erlarcndcr Texst zu der eth nographischen Karte des St.- Peterburg Gouvernement. St. - Peterburg, 1867.

28. E.N.Sctala. Suomcnsukuistcn kansojcn csihistoria.- Suomen suku, 1. Helsinki. 1926, s. 120-189.

E.N.Sctala. Suomc sugu rahvastc cclajalugu. Tartu. 1932.

29. J.N.Toivonen. Zur Fragc dcr IinnischBugrischcn Urcimat.- Journal de la Siciet Finno-Ougrien, 56-1. Helsinki. 1953, s. 3-41.

30. I.Itkonen. Die Vorgeschischte des Finnen aus der Perspective eines Linguisten.- Ural-Altaischc Jahrbuchcr, XXXII. Wicsbadcn. 1950, s. 2-24.

31. I.Itkonen. Zur geographischen Ausdehung der finnischen Urheimat.- Ural- Altaischc Jahrbuchcr, 41. Wicsbadcn. 1969, s. 303-306.

P. Hajdu.Finno-Ugrian Languages and Peoples. London. 1967, s. 24­65.

32. Д.Е.Казанцев. Истоки финно-угорского родства. Йошкар-Ола. 1979, с. 23-45.

33. J.R.Aspelin. Suomalais-Ugrilaisen muinastutkinnon alkeita kirjottanut. Hclsingissa. 1875.

34. J.Ailio. Fragen der russischen Steinzeit. - SMYA, XXIX, 1.

35. A.M.Talgrcn. LOricnt ct LOccidcnt dans l’agc du fcr finna-ungarich. SMYA, XXXV, 3.

36. П.Н.Третьяков. Финно-угры, былты и славяне на Днепре и Волге. М.-Л. 1966, с. 23-56.

37. А.Х.Халиков. У истоков финно-угорских народов. В кн.: Проис­хождение Марийского народа. Йошкар-Ола. 1967, с. 12-37.

38. О.Н.Бадер. О древнейших финно-уграх на Урале и древних фин­нах между Уралом и Балтикой. В кн.: Проблемы археологии и древней истории угров. М. 1972, с. 10-31.

39. Д.Ласло. К вопросу о формировании финно-угров. В кн.: Пробле­мы археологии и древней истории угров. М. 1972, с. 7-9.

40. Основы финно-угорского языкознания. М. 1974, с. 18-54.

41. J.R.Aspelin. Suomalais-Ugrilaisen muinastutkinnon alkeita kirjottanut. Hclsingissд. 1875.

42. J.R.Aspelin. Suomalais-Ugrilaisen muinastutkinnon alkeita kirjottanut. Hclsingissд. 1875.

43. J.R.Aspelin. Suomalais-Ugrilaisen muinastutkinnon alkeita kirjottanut. Hclsingissд. 1875.

44. А. А. Спицын. К истории заселения Верхнего Повожья русскими. - Тр. ІІ. Тверского областного археологического съезда. Тверь. 1906.

45. A.M.Talgrcn. LOricnt ct LOccidcnt dans l’agc du fcr finna-ungarich. SMYA, XXXV, 3.

46. Х.А.Моора. Некоторые вопросы этногенеза Эстонского народа в свете археологических данных. - СА, ХХІ.

47. А.П.Смирнов. Финно-угорские племена первой половины І тыся­челетия І-XV вв. н. э. В кн: Этногенез Мордовского народа. Са­ранск. 1958.

48. Л.А.Голубева. Белоозерская Весь и славяне на Белом озере в Х-ХІ века. В кн.: Скандинавский сборник, VIII. Таллин. 1971.

49. Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и древнерусские княжества в Х- ХІІІвв. М. 1984, с. 21-34.

50. В.В.Сєдов. Финно-угорская археология в 1970-1981 г. (эпоха средневековья). - кСиА, вып. 175, 1982.

51. Е.А.Рябинин. Славяно-финно-угорские взаимосвязи ы Воотской земле. (По материалам работ Воотской экспедиции). КСИА, вып. 166.

52. J.R.Aspelin. Suomalais-Ugrilaisen muinastutkinnon alkeita kirjottanut. Helsingissд. 1875.

53. П.А.Арсте. Формирование прибалтийско-финских языков и древ­нейший период их развития. В кн.: Вопросы этнической истории эстонского народа. Таллин. 1956.

54. В.В.Сєдов. Финно-угорская археология в 1970-1981 г. (эпоха средневековья). - КСиА, вып. 175, 1982.

55. Л.Нидерле. Славянские древности. Л. 1956, с. 220.

56. В.В.Седов. Финно-угорские элементы в древнерусских курганах. - В кн.: Культура Древней Руси. М. 1968, с. 246-248.

57. В.В.Седов. Финно-угорские элементы в древнерусских курганах. - В кн.: Культура Древней Руси. М. 1968, с. 179.

58. Л.А.Голубева. Зооморфные украшения финно-угров. САИ., вып. Е-1, - 59.

59. В.В.Седов. Финно-угорские элементы в древнерусских курганах. - В кн.: Культура Древней Руси. М. 1968, с. 192.

60. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 196.

Процеси формування Української держави та христи­янства згідно зі свідченнями арабських та візантійсь­ких джерел ІХ століття

Традиційні рамки формування української держави сьогодні визначені українською історичною наукою. Згідно з визначен­ням українських вчених, це ІХ століття. І це до певної міри є ві­рно, оскільки Руський літопис кінця ХІ- поч. ХІІ століття вихід­ним пунктом утворення староукраїнської держави, виводить з часу царювання візантійського імператора Михайла ІІІ (842-867 р.). Так перший Новгородський літопис відносить “початок зем­лі Руської” до 854 року, Повість временних літ з 852 року “нача­лася прозиватися Руська земля”. Через деякий час, ближче до кінця царювання імператора Михайла, літописи наголошують про прихід Рюрика, який засновує нову скандинавську династію руських князів.

Характеризуючи всі ранні руські літописні свідчення ми прийшли до висновку, що їх основу складають у більшій мірі візантійські свідчення про візантійсько-руські відносини, які і склали концепцію руської історії в ХІ-ХІІ століттях.

Основою для хронології літописців послужив слов’янський період візантійської хроніки Продовжувача Амартола Георгія Мніха, за свідченнями якого, руси дійсно вперше згадуються в зв’язку з нападами на Константинополь при імператорі Михайлі ІІІ. В цей же час Бертинські Аннали наголошують, що політичні взаємовідносини Русі і Візантії встановились не пізніше царю­вання батька Михайла -імператора Феофіла. Якщо врахувати візантійські джерела про відносини з князем Києм, про що зга­дує Повість временних літ, стосунки з князями Аскольдом і Ді- ром, то політичні взаємини Русі з Візантійською імперією слід у поступальному руслі розглядати починаючи з V століття н.е., якщо взяти за основу українську державність з центром в Києві.

За таких обставин “руська історія” України, яку вітчизняні джерела прослідковують з часу правління варяжської династії, стає короткою, незрозумілою, без жодного факту поступального розвитку. Висвітлювати її як “варяжський переворот” Рюрика і його нащадків, без політичної багатовікової традиції, яка була закладена в Україні-Русі в попередні віки (Кий, Аскольд, Дір...), нам здається справою ненауковою. Під хронологією, яку прово­дить Повість минулих літ проводить в угоду правлячій династії рюриковичів, проглядається явна фальсифікація самої, як хроно­логії так і історії. Це пов’язано з тим, що літописцям - візантій­цям, послідовникам візантійської традиції літописання в даному конкретному історичному часі не була потрібна язичницька іс­торія України - Русі, і вони, розпочинали відлік, як політичної так і релігійної історії з реальних правителів, які пов’язувались з заснуванням візантійського християнства в Україні-Русі. Як ба­чимо із їхніх джерел, самим літорисцям-християнам була слабо відома рання історія слов’ян і Русі. Як засвідчує сукупність ви­вчених нами джерел і візантійські і руські літописці засвідчили нам історію Русі у фазі її найбільшої могутності. Візантійські, руські та арабські джерела, які будуть прокоментовані нами, за­свідчують нам державу Rhos-Ros-Rus, Руський каганат, з 830 по 870 в фазі найбільшої могутності в цей же час прихід Рюрика, який датується 862 роком, ніяк не узгоджується з цією могутніс­тю, очевидно свідчення приписані діянням Рюрика, слід розпо­чинати з 890 року/1. Зауважимо, що в VIII -IX ст. староукраїн­ську державу візантійські та східні джерела називають Chaganus Ros-Каганат Русь де володаря завжди титулують не князь а ка­ган. Характерно, що в ІХ столітті назва каган для означення ру­ських володарів була загальноприйнятою. Як зауважують Бер- тинські Аннали, візантійську місію в 839 році було прийнято імператором Людовіком Благочестивим 18 травня в Інгельгеймі. Посольство супроводжувала група людей-послів, які своїм кага­ном були послані до імператора Феофіла. Вони стверджували, що вони з народу Rhos/2.

Візантійські свідчення за 871 подають титули відомих нам володарів: так титул kaganus - носять правителі авар, хозар, ру- сів/3.

Наступне свідчення про Каганат Рос знаходимо в “Анонім­ній записці”, яке датується 870-880 роками/4. Приблизно такі ж свідчення ми знаходимо в праці арабського мандрівника, яка датується 920 роком:” Руси живуть на півострові окруженому болотами...Володар їхній носить титул каган Русів. Автор наго­лошує, що знає два каганати - хозарський і руський/5.

До цих свідчень можна віднести свідчення з “Книги країн” аль-Якубі (889-890), який знає в 854 році Візантійську державу, Хозарську державу і державу Слов’ян, яку однак не треба плута­ти з державою Русів/6. Держава слов’ян (al-Sakaliba), це Дніст- ро-Бузька держава, яка ще відома в візантійських джерелах під назвою Велика чи Біла Хорватія, яка на сході межувала в цей час з Руським каганатом/7. Характерно, що Ібн Хордадбех знав хто такі руси і яким чином був утворений Руський каганат: “зайда Русь, тобто народ прийшлий і сівший в землях слов’ян і підчи- нивший їх, почав війни”/8.

Всі вище означені нами джерела, наголошують, що в 40-50 роках ІХ ст. наголошують, що в 40-50 р. ІХ ст. цих войовничих русів очолює каган/9.

Характерно, що цей титул не щезає і в епоху Київської Русі каганами джерела називають і Володимира Святославовича і його сина Ярослава Мудрого. Так київський митрополит Іларіон в 1051 році в “Слове о Законе и Благодати” декілька раз титулом каган титулуються Володимир Святославович і його син Яро­слав Володимирович/10.

Настінний напис в Софії Київській цим титулом титулує си­на Ярослава Мудрого Святослава, великого київського князя в 1073-1076 роках/11.

В ХІІ ст. автор “Слова о полку Ігоревім” теж знає титул ка­ган, яким титулує князів Олега, Святослава і внука Ярослава/12.

Як бачимо із джерел титул каган на Русі не виходив з офі­ційного вжитку з ІХ по ХІІ століття. І тільки візантійська пере­робка літописів замінила всюди титул каган на князь.. Титул ка­ган відсутній і в трьох договорах Русі з Візантією. І це зрозумі­ло, коли ми проаналізуємо “Книгу церемоній” - довідник прид­ворного церемоніалу складений в Константинополі в 946 році під керівництво Костянтина VII Багрянородного. У цій “Книзі церемоній” в одному із розділів перераховані точні титули воло­дарів іноземних держав, з якими імператор вів переговори і по­силав їм кореспонденцію. Володар Русі означений там скромним титулом архонта - князя/13.

Все це може говорити, що династія київських князів, не ви­знавалася Візантійською імперією як каганами. В цей же час, можна однак наголосити, що війни Олега київського проти Віза­нтії були пов’язані як економічними так і політичними питання­ми, де останні включали питання визнання Олега, як кагана Русі. Власне по закінченні цих війн ми бачимо, що візантійські дже­рела титулують Олега як кагана/14.

В цей же час візантійські джерела наголошують, що фаза мо­гутності “Руського каганату” припадає на 860 рік, коли літом руси напали на Константинополь і внаслідок довготривалих пе­реговорів уклали мир і прийняли християнство/15. Однак ці тве­рдження не зовсім вірні. Виявлені сьогодні джерела переконливо засвідчують, що військові походи до узбережжя Чорного моря Русь проводила ще в кінці VIII століття. Так в “Житії святого Стефана Сурожського (біля 790р.) наголошено, що руські розг­ромили все кримське узбережжя від Херсона до Сурожа/16. Дру­гий похід Русь здійснила на азіатське побережжя Чорного моря біля 806 року. Після цього, як засвідчують джерела розпочались довготривалі мирні переговори, які продовжувалися до 830 ро- ку/17. Руський напад розпочався з грабунків Пропонтіди, що розміщується недалеко від візантійської столиці. Ці напади, як вважали самі візантійці, руські кагани робили внаслідок поганих торгових умов Русі в Візантії. Опісля другий похід Русь зробила на схід на Амастриду. Як стверджує автор Житія, народ Рос, був, як всім відомо був грубий, жорстокий і позбавлений всякого людинолюбства/18.

Таким чином за визначенням візантійських джерел торгово- економічні та політичні відносини Русі та Візантії слід розпоча­ти вивчати з VIII ст., а тобто з 790 року. Зауважимо, що догово­ри “Олега з греками, як наслідок політичних устремлінь попере­дніх поколінь проводились через 100 років. Реконструюючи іс­торію політичних відносин Русі і Візантії з 790 року зауважимо, що до 830 року були мирними, по крайній мірі джерела не за­уважують нападів Русі на Візантію. В 830-х роках Русь знову родить напади на Візантію і знову торгово-економічні і політич­ні відносини врегульовуються внаслідок договору, який зберіга­ється в силі до 860 року.

Події 860 року добре засвідчені джерелами. Хід подій нам подає третя і четверта проповіді патріарха Фотія. Його своїми свідченнями доповнює Брюссельська хроніка, яка називає точну дату походу Русі на Візантію - 18 липня 860 року/19.

Радість в зв’язку з виходом Русі в проповіді Фотія, яку він виголосив 4 серпня 860 року, а це значить, що знову був підпи­саний мирний договір і відновлені сприятливі торгові відносини Візантії з Руссю/20.

Із візантійських джерел ми знаємо, що Русь громила Візан­тію і околиці її столиці майже місяць. Русь намагалася взяти Константинополь з моря/21. Проповідь Фотія наголошує: “народ Рос в тексті Скіфи, прийшов з півночі, де проживає по ріках, які впадають в Чорне море. Він не знає їх загального державця, од­нак наголошує, що їх політичний лад нагадує лад скіфів. Військо у них споряджене на рабський манер”. Г.Г.Літаврін припускає, що нападаючі були в більшості слов’яни/22. Дуже цікавим, ма- ловивченим фактом в історії Русі є її хрещення в 860 році. Про прийняття Руссю християнства в 860 році нам відомо із дуже надійних джерел. Передусім це послання від 867 року патріарха Фотія про структурах церкви. Як наголошує патріарх Фотій :” це ті самі руси, які незадовго до хрещення підкорили своїх сусідів і загордились настільки, що посягнули на владу в самій Римській імперії. Та від сьогодні, ці закоренілі безбожники і вороги віри хрестової, стали підданим Імперії і захисниками її інтересів. Щоби задовольнити їх порив до христової віри нововихрещених, Фотій послав до них епископа/23.

Цікавим для вивчення цієї проблеми є друге свідчення про хрещення Русі при імператору Василію і патріарху Ігнатію. Тут обставини хрещення Русі, на нашу думку, описані більш прав­доподібно. Як бачимо з свідчення цього джерела, руси зовсім не зверталися з проханням до візантійців з метою хрещення. На­впроти, як зазначає дане джерело, самі візантійці активно на протязі довгого часу, я на нашу думку з 860 по 867 рік, вели пе­реговори з Руссю про хрещення. Спочатку, очевидно, питання хрещення було вирішене в 860 році, про що відзначає в своїм донесенні патріарх Фотій, однак в подальшому на практиці в Русі це питання не було вирішене. Потребувались довгі релігій­но-політичні переговори, які завершились уже при наступному імператорі і патріарху. Ці переговори закінчились в 867 році. Про те, що переговори йшли непросто говорять самі візантійські джерела. Русів прийшлось схиляти до християнства за допомо­гою багатих дарунків: золотом, сріблом, шовками, тканинами і іншими коштовностями. Особливо багаті дари отримали князі, бояри, знатні воїни, купці. Голова руської церкви рукоположе­ний патріархом Ігнатієм мав сан архуєпископа/24.

Власне в цей час і було підписано мир між Візантією і Рус­сю, як була проголошена союзною сусідньою християнською державою, а за її правителем було визнано титул каган.

У висновок зауважимо, що в сучасній історіографії “Руський каганат” ІХ ст. став головним предметом реконструкції вчених початкового періоду староукраїнської держави, як і зародження християнства в Україні-Русі.

Однак джерела, які аналізують політичний розвиток слов’яно-руського каганату потребують додаткової археологіч­ної аргументації, яка б пролила світло на початок християнської державності в Україні-Русі в середині ІХ століття.

Література

1. К.Цукерман. Два этапа формирования древнерусского государства. Славяноведение. М. 2001, № 4, с. 55-56.

2. Annales de Sain-Bertin/ ed F.Grat, J.Vielliard, S.Clemencet, L Levil- lain. Paris, 1964. P. 30-31.

3. Славяне и их соседи. М. 1996. Вып. 6.

4. T.Lewicki. Les rites fune raires des Slaves occidentaux et des anciens Russes d’apres les relations - remontant surbaut aux IX-X sicles- des voyageurs et des ecrivains arabes // Folia Orientalia. 1963. Vol. 5. P. 2­9.

5. А.Я.Гаркаві Сказание мусульманских писателей о русах и славя­нах. Спб. 1870, с. 23-25.

6. А.Я.Гаркаві Сказание мусульманских писателей о русах и славя­нах. Спб. 1870, с. 23-25.

7. В.С.Ідзьо. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність і зародження та становлення християнства на терито­рії України. Агенція релігійної інформації. Львів. 2001, с. 221-245.

8. А.Я.Гаркави Сказание мусульманских писателей о русах и славя­нах. Спб. 1870, с. 23-25.

9. К.Цукерман. Два этапа формирования древнерусского государства. Славяноведение. М. 2001, № 4, с. 57.

10. Иларион. Слово о законе и благодати. Киев, 1984, с.215.

11. С.А.Высоцкий. Древнерусские надписи Софии Киевской. Киев. 1966, т. 1, № 13.

12. Слово о полку Игореве. М-Л. 1950, с. 30.

13. Constantinus Porphyrogenitus.De ceremoniis. II,48.Bonn. 1829, s.690- 691.

14. А.П.Новосельцев. К вопросу об одном из древнейших титулов рус­ского князя // История СССР. 1982, № 4, с. 150-159.

15. М.Брайчевський. Літопис Аскольда. К. 1999, с. 12-14.

16. А.А. Vasilev. The Russian Attack on Constantinople in 860.Cambrige (Mass). 1946, p. 81-83.

17. W.Treadgola. Three Buzantine Provinzes and the First Byzantine Con­tacts with the Rus’ // Harvard Ukrainian Studies. 1988-1989, № 12, p. 132-144.

18. В.Г.Васильев. Русско-византийские исследования: Житие св. Геор­гия Амастридского и Стефания Сурожского // В.Г.Василевский. Труды. Спб, 1915, т. ІІІ, с. 61-65.

19. F.Cumont. Anecdota Bruxellensia I : Chronigues byzantines du manuscrit 11376 (Recueildes travaux publies par la Haculte de Philosophie et Lettres 9), Gand, 1894, P. 33.

20. А.А. Vasilev. The Russian Attack on Constantinople in 860. Cambrige (Mass). 1946, p. 50-53.

21. А.Н.Сахаров. Дипломатия Древней Руси. М. 1980, с. 80-81.

22. Г.Г.Литаврин. Византия и Русь в ІХ-Х вв. // История Византии. М. 1967, т. ІІ, с. 220-230.

23. Photius. Epistula 2//Epistulae at Amphilochia. Leipzig. 1883. Vol. I, s. 50.

24. Theophanes Continuatus. Bonn, 1838, s. 342-343.