Князівська влада, військова організація в Українській державі в IX-XI століттях

В українській історичній науці завжди з’ясовувалося питання становище князя в українській історії. Вчені XIX-XX століть вважали, що князь і його рід вважалися власниками української держави.

Князь, на думку С.М.Соловйова, повинен був бути полково­дцем на війні і господарем і суддею в мирний час. Він керівник в усіх процесах суспільства, він був як суддею, головним податкі­вцем, так і першим воїном на війні/1.

Становище князя, на думку іншого дослідника XIX ст. В.І.Сергеєвича в суспільстві було складним, йому потрібно було балансувати в староукраїнському суспільстві між декількома суспільними силами, народом, військом, слугами, боярами, куп­цями і ремісниками. Всі сторони в тій чи іншій мірі опиралися на князя і складали йому конкуренцію, особливо в час суперниц­тва з сусідньою волостю/2.

В цій складній ситуації, на думку М.А.Дьяконова, князь на­магався утвердити свій інститут влади, військово-дружинну сис­тему, народ свою систему - віче. Без сумнівно, що князь центра­льний консолідуючий орган в систему державної влади. Він за­ймає порівняно з вічем домінуюче положення/3.

Що стосується самого інституту князівської влади, то на ду­мку М.Ф.Владімірського-Буданова, князівська влада в стародав­ній Україні-Русі базувалася не на одному конкретному князю, а на князівській династії, яка в конкретний період історії висувала на державну діяльність конкретного князя, який своєю діяльніс­тю повинен був задовольняти потреби правлячого роду, а також інтереси всієї держави/4.

Це очевидно вірно, тому, що ми спостерігаємо в VIII-IX, що на місце міської та обласної (волосної) системи влади виходить князівська влада підсилена військово-політичним апаратом - дружиною, боярами. Князь, дружина, бояри стають володарями волостей і таким чином кристалізують староукраїнську державу з політичної сторони.

національність, її політична і торгово-економічна організація. Як наголошують письмові та археологічні джерела українські пле­мінні князівства фактично були готові до такої централізації, керівництво торгово-ремісничих центрів підтримувало київсько­го князя в його устремліннях до єдиновладдя, оскільки той був гарантом безпеки міжнародної торгівлі, сильна князівська влада, спокій в староукраїнській державі, була тим стимулом, який змі­цнював становище київського князя/5.

Київське князівство в своїх устремліннях до верховенства в державному устрої України-Русі в IX столітті кристалізувалось власне як українське національне державне формування, яке з своїм панівним класом та військово-політичною системою, си­льним класом аристократії, яка почала збільшуватись за рахунок регіональних українських племінних княжінь, та її знаті, стало консолідатором української державності, виключно на націона­льній основі. Ми спостерігаємо, і це засвідчують письмові і ар­хеологічні джерела, в IX ст. укріплення політичної влади Києва за рахунок регіональних українських княжінь, які почали тяжіти до князівської влади Києва, як з заходу Прикарпаття так із Сходу - Дону. Особливу увагу слід приділити військово-торговій арис­тократії, яка потребувала сильної державної влади для захисту своїх інтересів на міжнародній арені. Власне ця військово- торгова знать від Перемишля до Брянська та Дону була зацікав­лена в зміцненні політичної єдності української держави та кон­солідації українського народу навколо Києва/6.

Слід наголосити, що допомогу в укріпленні влади київсько­му князю окрім військової знаті в IX ст. надала і міська знать, яка об’єднала свою військову силу з князівською задля зміцнен­ня ролі князя на міжнародній арені.

Таким чином, як вірно наголошував і А.Є.Пресняков, київсь­кий князь є єдиним виразником концентрації влади у питанні консолідації староукраїнської держави. Його військово- політична організація, тисяча, сотня, десяток, князівська адміні­страція, яка виконує свої політичні і економічні обов’язки по його волі, захищає населення від зовнішніх ворогів, являється домінуючою національною силою в умовах складання єдиного політичного та народного життя/8.

Досить глибоко і правильно з’ясовував це питання М.С.Грушевський, який розпочинав централізацією Київського князівства стародавню історію українського народу та її держав­ності з ролі князівської влади.

На думку дослідника, племінні князі в VI-VIII століттях не відігравали великої політичної ролі, яка б сприяла консолідації українського народу. Інше становище набирає київський князь в IX столітті, який стає виразником економічних і політичних проблем всіх українських княжінь. Він, наголошує М.С.Грушевський, київський князь, концентрує навколо себе всі українські землі. Цей процес, на думку дослідника, був дуже ва­жким, однак власне київському князю в IX столітті вдалося утворити українську державу, що зафіксовано іноземними та вітчизняними джерелами. Його дружинна військова система за­безпечила утворення української держави нового феодального типу, що є дуже важливо/9.

Утворення централізованої української держави в IX ст. не може розглядатись без з’ясування питання, як наголосив в своїй роботі Київська Русь, Б.Д.Греков, без з’ясування питання органі­зації збройних Київської держави/10.

М.С.Грушевський наголошує, що українська військова орга­нізація постає перед нами з джерел в IX-X століттях уже в гото­вому вигляді і має більш раніше своє утворення/11.

Вона складає в IX-X ст. приблизно 10 тисяч воїнів, що дає право наголошувати, що процес її складання до IX століття був тривалим. Основним завдання війська того часу була війна. Всі історики, у слід за джерелами наголошують на двох основних елементах, які є основою староукраїнського війська, це дружина і воїни. Літопис теж чітко розмежовує інститути дружина і вої.

Як бачимо ранній період історії українського війська харак­теризує термін вої, військо яких очолює князь. Ці терміни в IX ст. є домінуючими до періоду утворення української централізо­ваної держави. В цей час вої, військо кваліфікується вченими, як згромадження вільних людей, так наприклад: смерди, купці, ре­місники. Всі ці соціальні верстви українського суспільства були воїнами/12.

М.С.Грушевський вважав, що до дружини українське військо складали воїни, яких очолював князь. Переважно в нього входи­ло міське ремісниче та навколишнє землеробське населення. Все це військо відоме по літопису, як ополчення/13.

Така ситуація проглядається в IX столітті. В X столітті, коли українська держава виступає як суб’єктом єдиного політичного права по відношенню до сусідів ситуація змінюється. На аванс­цені появляються високопрофесійній воїни від регіональних князівств, які вже несуть щодо держави військові повинності. З цього часу, в умовах централізації відпадає залучати до класу “воїнів” ремісників та селян, що і видно із свідчень Руського лі­топису. Так великий київський князь Олег в 907 році мав в по­ході “ багато варяг, і словен, і чуді і словен, и кривичів і мерю, і древлян і радимичів і полян і сіверян, і в’ятичів і хорватів і дулі- бів і тиверців”/14. Останні археологічні роботи дають право на­голошувати, що українське військо видозмінюється. Коли рані­ше воно складалось із общинників, вождів певних територій і було погано підготовлене до тривалого ведення війни то з часу централізації української держави, військо почалось очолювати спадковим володарем князем і оточуючою його військовою ви- сокопрофесійною знаттю, яка окрім як військової справи більше нічого не знала.

В своєму дослідженні ми не можемо не наголосити на кіль­кості військових в українській армії. Нам відомо, що у війську Святослава з яким він вийшов з Києва на війну в Болгарію налі­чувалося 10 тисяч воїнів. Джерела у продовж функціонування староукраїнської держави називають різну кількість українсько­го війська від 20 тисяч до 50 тисяч війська/16.

Джерела наголошують, що вже в IX ст., тобто в час централі­зації староукраїнської держави, окрім війська в князів була своя особиста військова дружина. Її статус визначений Руською Пра­вдою. За вбивство дружинника слід заплатити штраф 40 гривен. Як засвідчують джерела уже в IX ст. свої дружини мали не тіль­ки князі, але й бояри. З ростом могутності української держави дружинники перетворювались в великих феодалів, власників великих маєтків і областей. Як правило вони складали клас бо­ярства при князю/17.

У висновок нашого дослідження наголосимо, що питання князівської влади та військової організації в українській державі в IX-XI ст. є складним із-за суперечливості джерел та концепту­альних висновків вчених по цьому питанню, однак наголосимо, що власне князівська влада та оточуюча його військова органі­зація привела в IX ст. до кристалізації української держави, що потребує подальшого дослідження.

Література

1. С.М.Соловьёв. История России с древнейших времён. кн. I, Спб. 1889, с. 213-218.

2. В.И.Сергеевич. Вече и князь. М. 1867, с. 1.

3. М.А.Дьяконов. Очерки общественного и государственного строя древней Руси. Спб, 1910, с. 146, с. 148.

4. М.Ф.Владимирский-Буданов. Обзор истории русского права. Киев. 1907, с. 37-38.

5. В.О.Ключевский. Боярская Дума древней Руси. П. 1919, с. 46.

6. В.С.Ідзьо. Слов’янські культурно-племінні об’єднання на території України та суміжних землях в VI-VII століттях н.е.

7. В.С.Ідзьо. Українська держава в IX-XIII ст. в міжнародних дипло­матичних та торгово-економічних стосунках з країнами Європи та Азії. Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. I, с. 175-182.

8. А.Е.Пресняков. Княжеское право в древней Руси. Спб.1909, с. 47,с.196.

9. А.Е.Пресняков. Лекции по русской истории. М. 1993, т. І, с. 183.

10. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. Львів 1904, т. I, с. 428.

11. Б.Д.Греков. Киевская Русь. М. 1953, с. 310-352.

12. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. Львів. 1904, т. I, с. 428.

13. М.А.Дьяконов. Очерки общественного и государственного строя древней Руси. 1910, с. 102, 104.

14. М.С.Грушевський. Історія України-Русі, т. XI, с. 102-103.

15. Руський літопис. К. 1989, с. 34-47.

16. М.Н.Погодин. Исследования, замечания и лекции. М. 1846, т. ІІІ, с. 239-241.

17. Б.Д.Греков. Киевская Русь. М. 1953, с. 333.

18. В.С’Лдзьо. Українська держава в XIII ст. Івано-Франківськ. 1999, с. 88-103.