Українська держава в ІХ-ХІІІ століттях в міжнародних дипломатичних та торгово-економічних стосунках з країнами Європи та Азії

Українські літописці епохи феодальної української держав­ності, завжди зображали історію України-Русі ІХ-ХІІІ століття в міжнародних взаємовідносинах з країнами Європи та Азії. Як годиться для тогочасного мислення, вони розділяли світ на три частини - Азію (Асійську країну)/1, Африку (Африкію)/2, і Єв­ропу (Європію).

В подальшому цю легенду на біблійному ґрунті концептуа­льно оформив Йосиф Флавій, Ієронімій і другі церковні автори­тети. Народами Європи вважаються нащадки Афета, сина Ноя. Староукраїнський літописець теж дотримувався цієї ж точки зо­ру, тому в нього русичі-українці теж розміщуються в Яфетовіц частині світу і є європейцями/5.

Цей погляд поділяли і середньовічні картографи Рабін Мавр у слід за Ісідором писав, що Європа починається від ріки Танаісу (Дону) і простягається до Заходу через Північний океан аж до кордонів з Іспанією/6. Все це зображено на паризькій карті ХІІІ століття/7. Роджер Бекон, англійський філософ і дослідник в своїй праці “Opus Majus” (1265-1268), стверджував, що Танаїс (Дон) по ширині рівний Сені, що протікає через Париж/8.

Що стосується української правлячої еліти ІХ-ХІІІ століття. То вона була освіченою і теж мала повні історичні відомості про світ в якому проживала. Як засвідчують літописи, ще великий київський князь Святослав виразив візантійським послам свій намір “вигнати візантійців із Європи”/9. Це повідомлення зо­бов’язує нас з’ясувати європейські стосунки України-Русі і її роль у цих стосунках, як європейської держави в ІХ-ХІІІ століт­тях.

Україна-Руст за три з половиною століття розвитку віх ІХ до ХІІІ століття, включаючи і монголо-татарське нашестя, дуже силь змінилася в політичному та економічному розумінні і була свідком великих перемін в тогочасній Європі.

Характерно, що й сама Україна-Русь теж змінювалася в тому контексті, як змінювалась Європа. На першому феодальному витку своєї історії і ІХ -Х століттях кристалізується політична єдність України-Русі, яка набуває рис класичної європейської держави з християнською релігією в час правління великого ки­ївського князя Володимира. Власне в цей час Україна-Русь при­йняттям християнства, підтверджує європейський вибір культу­рного життя. Власне в цей час встановлюються остаточні західні межі України-Русі і укладаються договори добросусідства з Че­хією, Угорщиною, Польщею, Німецькою та Візантійською імпе­рією.

На другому етапі в ХІ столітті ми бачимо консолідацію укра­їнського народу завершеною в рамках української держави. В цей час українська держава підчиняє собі ряд слов’янських кня­зівств: Псковське, Смоленське, новгородське, а також фінно- угорські племінні княжіння сучасної Росії, які в послідуючому складуть основу російського народу, такі, як: Меря, Мордва, Ко­рела, Суе, Єрзя, Череміси, Ести, Сум, Єм і другі, які розміщува­лися від Балтики до Уральських гір.

Приєднання фінно-угорських князівств до України-Русі в Х- ХІ століттях давало Києву великі прибутки. Тільки даниною з цих завойованих територій Україна-Русь отримувала: челядь, хутро, рибу, хутра, мед, віск і т.д. літописець зауважує, що в цей час “Руській землі другі країни і землі піддалися’’/10.

На третьому етапі з кінця ХІ поч. ХІІ століття проходить зміцнення політичної влади в регіонах України-Русі, а тобто зміцнюється влада регіональних князів, які стають більш неза- лежнішими від влади великого київського князя/11.

В цей час ми бачимо, що центральна влада міцно тримає в своїх руках зовнішньополітичні відносини з Польщею, Угорщи­ною, Чехією, Візантійською та Німецькою імперіями/12. Свід­чення київських, волинських, галицьких літописів не залишають в нас сумніву, що Українська держава ІХ-ХІІІ століть мала свою самобутню незалежну від других народів, включаючи фінно- угорських народів Балто-Уральського регіону, свою самобутню історію, культуру, а її мешканці явно усвідомлювали себе “русь­кими” тобто українцями. Водночас ми зауважуємо з джерел ХІІ століття, що українці були незадоволені любими проявами полі­тичного насилля проти них чи то східних чи то західних сусідів, як наприклад спалення Києва Андрієм суздальським чи то захо­плення Галича угорським королівством. Тому реінкарнація на сучасному етапі гармонійних відносин України-Русі і Суздаль­ського князівства і рамках “древнерусской народності”, яку про­понують історик М.Ф.Котляр/13 і археолог В.В.Сєдов/14. Щодо нинішньої концепції “древнеруской народности”, яку намагаєть­ся реінкарнувати російський вчений В.В.Сєдов, то вона була вже засуджена в 80-90 роках ХХ століття. Так лінгвіст Г.А.Хабургаєв з цього приводу наголошував: ’’древнерусского языка” чи “древ­нерусской народности” ніколи не було і не могло бути.

Дуже цікаву точку зору висунув в 1996 році на VZ Міжнаро­дному конгресі слов’янської археології Г.В.Штихов. Опираю­чись на історико-археологічний матеріал він вважає, що ніякої “древнерусской народности” в епоху Київської Русі не було, во­на на його думку просто не сформувалась. Мовний матеріал го­ворить, що в цей час формувались окремі народи: білоруський та український і аж в ХІІІ-XV російський. В дискусії Г.В.Штихова підтримали І.А.Марзалюк, А.І.Філюшкін,та О.М.Трубачов/16.

Таку саму позицію займає і визначний український історик та археолог В.Д.Баран, який по наявному археологічному мате­ріалі не прослідковує “ніякої древнєруської народності” і “древ- ньоруської мови”. На його думку все це сьогоднішні фальсифі­кації російської історичної науки і зокрема В.В.Сєдова. В.Д.Баран вважає, що українська, білоруська та російська на­родність сформувались ще в часи “ великого переселення наро­дів”. Київська держава вже була чисто українська, вона не фор­мувала ніяких народностей. Київська держава, на думку В.Д.Барана, яка відома по літописах ІХ-ХІІІ століть складається з східнослов’янських племен носіїв празько-корчакської культу­ри з якими інтегрувалися племена пеньківської культури. Розви­ток Київської держави згрупував основні культурно-економічні центри Дністро-Подніпров’я і відповідно зблизив Київ з Гали­чем. Власне ці регіони і стали основою для етнотворення україн­ського народу. Що засвідчується археологічною наукою/17.

Однак із документально датованих свідчень прослідковуєть- ся розвиток фінів-росіян і українців як різних народів до епохи впливу Київської Русі. Вплив закінчується формуванням в фінів- росіян Суз - (фінське слово) - дальського (слов’янське слово) князівства з слов’янською незначною, щодо етно-масиву фінів, військово-політичною системою.

При усій політичній, релігійній, військовій домінанті Київсь­кої Русі, яка фактично нав’язала фінам свій військово- політичний лад, фіни за висновками етнологів, залишили не­змінними свої звичаї, культуру, побут, пісенний фольклор, який при ретельному дослідженні є відмінним від слов’ян старокиїв- ської держави.

Безсумнівний вплив слов’ян на фінів, майбутніх росіян, був настільки глибоким, що відбився не тільки в державному, релі­гійному та культурному відношенні, а й в мовному. За таких об­ставин з Х по ХІІІ століття фіни пройшли процес культурно під­йому за рахунок впливу етнокультури та політичної організації Київської Русі. Однак фіни-росіяни і українці-слов’яни при всій поступальній культурній еволюції, це різні народи, що зауваже­но ще в ХІІ столітті Нестором літописцем. Безсумнівно, що кри­сталізація московітів (росіян ) з фінського етно-масиву і пода­льший політичний розвиток під впливом Київської династії Рю- риковичів змінили літописні племена: меря, єрзя, сум, вепси, єм, мордва, мурома, черемси та другі еволюція яких потребує пода­льшого дослідження. Однак з переконливою вірогідністю можна наголошувати, що етнотворення росіян слід прослідковувати через еволюцію фінських племен, як корінних мешканців Росії. Не слід виключати, що на етнотворення росіян, мав домінуючий плив прибалтійсько-фінський конгломерат, зокрема племена ес­ти, сум. Однак не треба применшувати в поступальному розвит­ку місцевих фінських племен Меря, що власне і є корінним на­селенням центральної Росії/18. Джерела, а у слід за ними і архе­ологічний матеріал засвідчує, що літописні племена фінів: чудь, єм, сум, корела, меря, були більш політично розвинуті внаслідок сусідства з Новгородським, Псковським та Смоленським князів­ствами і очевидно в Х столітті мали свої племінні княжіння.

Внаслідок вивчення етно-політичних процесів, які проходи­ли в фінських племенах в Х-ХІІІ століттях, можна з впевненістю наголосити, що етнотворення росіян проходило на основі фінсь­кого етнічного масиву, яке було домінантою в Росії у Х-ХІІІ століттях. Експансія Київської Русі (староукраїнської держави) в Х-ХІ століттях змінила статус фінів. В них під впливом Київсь­кої Русі формується феодальні відносини, феодальна держав­ність які розвивають суто російську національність/19. За таких обставин найвірнішою, на нашу думку, точкою зору є дослі­дження українського вченого М.А.Максимовича, який вважав, що “население Киевской Руси было украинским”. Український етнос, на його думку проживав на території України з пра­слов’янських часів до епохи Київської Русі і в подальші часи аж до сучасності. Ніякого запустіння території сучасної України ні в татаро-монгольський період ні в який інший не було/20. У під­твердження висновків М.А.Максимовича є історико-лінгвістичні дослідження О.О.Шахматова, який вважав, що слов’янська мова, яку він датував V-Vl століттям зародилась в міжріччі Прута і Дністра - простягалась до Дніпра. Її державну форму розвинули Анти. В VІ столітті н.е. анти принести українську державність, культуру та мову з Галичини та Волині в Подніпров’я. Власне увесь цей період від Прута, Дністра і Дніпра складає одне етног­рафічне ціле, наголошує О.О.Шахматов, ця народність анти сво­єю державністю кристалізувало одну мову, яку сьогодні назива­ють українською. Лінгвістичною основою для мови антів є сьо­годнішня українська мова. До ореолу української мови О.О.Шахматов відносив такі племена: волиняни, дуліби, поляни, древляни, тиверці, уличі. хорвати. Концепція О.О.Шахматова була великим досягненням російської науки, оскільки визначала українську мову, як мову слов’ян/21.

М.С.Грушевський, опираючись на письмові та археологічні свідчення вірно у слід за філологом О.О.Шахматовим вважав, що зародження українського етносу слід пов’язувати з Дністро- Дніпровським союзом антів, які відомі візантійським джерелам в VI столітті н.е./22. Концепцію М.С.Грушевського підтримав український лінгвіст С.Смаль-Стоцький. Він вважав, що україн­ська мова є відмінною від російської і подібна на сербську, хор­ватську, польську, словацьку/23. Австрійський славіст Т. Гайтер вважав, що українська мова споріднена з слов’янськими мовами Європи і що між українцями та слов’янами Європи було більше спорідненості в минулому ніж з росіянами фінно-уграми, які пе­рейняли слов’янську мову та культуру, що може говорити, що з давніх давен була одна українська мова і що ніякого “древнерус­ского языка”, як це вважали російські вчені його часу, не було. Фінно-угорське населення Росії, як носій Суздальської держави перейняло слов’янську мову і видозмінило її відносно свого фінно-угорського середовища/24. Безсумнівно, наголошував Є.К.Тимченко - українська мова є прямим продовженням пра­слов’янської, тому росіяни перейнявши її безсумнівно мають якусь мовну подібність з українцями, але, як бачимо по ретель­них дослідженнях, не значну/25.

В 50-х роках ХХ століття вчені приступили до вивчення про­блем формування українського народу беручи за основу архео­логічні джерела, згідно свідчень яких український народ в цей час почав формуватися в Середньому Подніпров’ї у сучасній: Київській, Чернігівській і Переяславській землях. Ореол багатий речами прикрасами притаманними виключно українському на­роду, який генетично прослідковується з V-VI- по XIV століт- тя/26. В.І.Довженок з цього приводу наголошував, що антська мова мало чим відрізнялася від мови епохи Київської Русі і в подальшому привела до кристалізації української мови/27.

Таким чином утворення Суздальської землі заставило Украї- ну-Русь уже в ХІІ столітті рахуватися з цим молодим та водно­час агресивним політичним утворенням. Спалення Києва Андрі­єм Боголюбським стало фактом народження нової російської держави, проміжної політичної ланок між Європою та Азією. Однак такі дії Андрія Боголюбського в Україні-Русі порахували явище випадковим і ми бачимо, що в своїх політичних устрем­ліннях Україна-Русь була звернена на Захід та візантійську імпе­рію. Ці відносини яскраво відбиті як в староукраїнських джере­лах так і в візантійських і численних європейських і церковних хроніках окремих європейських міст, таких як: Люблін (Галл), Краків (Вінцентій Кадлубек), Мензенбург (Тітмар), Бремен (Адам), Альтенбург (Гельмонд), Любек (Арнольд) Буди (Анонім угорський), Сплита (Фома), Роскільда (Саксон Граматик), Риги (Генріх), Лондона (Матвій Паризький) і другі, для яких Україна- Русь була одним із серйозних об’єктів спостереження. Цікаво відбиті історичні процеси в Україні-Русі в Сагах Північної Єв­ропи /28.

Почнемо наш огляд подій в Україні-Русі з джерел з Північної Європи. Як відомо в Х столітті нормани прибували в Україну- Русь як найманці князів, воїни, купці, дипломати, роль яких в Україні-Русі завжди була неоднозначною. Однак уже в час Во­лодимира Святославовича по варягах був нанесений удар, який підірвав їх імперські устремління в Європі, це розпочав Володи- мир/29, а остаточно в 1015 році завершив Ярослав Мудрий, що дало можливість впливати на політику країн Північної Європи і підтримувати Англію і Норвегію проти Данії'/30. Як зазначають джерела в цей час стосунки українсько-англійські, українсько- датські, українсько-шведські були дуже активними і в цю пору потребують подальшого вивчення/31. Джерела мовчать по пи­таннях колонізації Україною-Руссю фінських земель, а також їх колонізації скандинавами/32. Однак, як наголошувалось вище, після 1136 року Україна-Русь втрачає свій вплив на півночі і пе­редає всі політичні взаємини в руки Новгородської боярської республіки. Яка контролює всі політичні взаємини з скандинав­ськими країнами/33.

Найбільш потужний після скандинавського (ІХ-Х століття) був в Х-ХІІ століттях на Україну-Русь: політичний, культурний і особливо релігійний візантійський вплив. Не слід забувати, що в означений нами час велику роль в Європі відігравала Візантій­ській імперія. Не випадково кристалізація в ІХ столітті України- Русі, як могутньої європейської держави привернули увагу віза­нтійських хронік. Часів імператора Михайла (842-867). При цьому царі вперше приходила Русь на Царгород, зауважують візантійські джерела/34. Староукраїнський переклад хроніки Амартола мав всі підстави говорити про похід українського вій­ська в 860 році на Візантійську імперію, що засвідчено і другими джерелами. Взаємовідносини України-Русі з цього часу з Візан­тією стали важливою і водночас складною частиною зовнішньої політики України-Русі. Українська держава, як це видно із літо­писів, в цей час зміцнилась настільки, що вже могла не тільки захищати свої кордони, але й робити наступальні походи проти своїх ворогів з метою захисту своїх купців, в інших країнах, зок­рема в Візантії.

Бачачи зрослу могутність України-Русі, Візантія, яка силою зброї утримувала частину Причорномор’я, Кавказу, і Дунаю на­магалась за рахунок підкупу кочовиків зупинити рух України- Русі до Чорноморсько-Дунайських торгівельних магістралей. Власне така була зовнішньополітична стратегія щодо України- Русі візантійського імператора Константина Багрянородного/35. Все це доповнювалось системою розвідки, основи якої викладе­но сучасником Василія ІІ в трактаті “De Castrametatione" в яко­му:” деместику і прикордонним стратегам повинно входити в обов’язок мати таких людей, щоби були відомі всі замисли “Болгарії, Печенігії, Угорщини і Русі”/36. Використовуючи цер­ковні зв’язки з Україною-Руссю, особливо з 988 року, Візантій­ська імперія намагалася впливати на зовнішньополітичні відно­сини України-Русі з її західними сусідами. Особливо посилився тиск на Україну-Русь після 1054 року, тобто після церковного розколу, який санкціонувала правляча імператорська верхівка бажаючи мати послушною власну релігійну структуру а не ви­конуючу свої обов’язки перед вселенською християнською цер­ковною організацією. В Україні-Русі добре розуміли стратегію правлячих кіл Візантійської імперії, тому реагували на устрем­ління Візантії порвати відносини з католицьким заходом пасив­но. Візантія все робила, щоби зштовхнути Україну-Русь в конф­лікт чи війну з сусідніми католицькими країнами Угорщиною, Польщею, Чехією, однак Україна-Русь спокійно споглядала конфлікт правлячого угрупування Візантійської імперії з като­лицьким заходом. Як бачимо візантійський вплив в області полі­тики не торкався релігійного побратимства. Україна-Русь в 1054 році була могутньою європейською державою і самостійно приймала всі зовнішньополітичні рішення і не слідувала в фар­ватері політичної доктрини Візантійської імперії щодо католи­цького заходу/37.

Акт 1054 року не мав ніякого впливу на Україну-Русь, вона не відійшла від вселенської церкви. В цей же час Україна-Русь всесторонньо намагалася використати політичні, економічні і церковно-культурні договори і зв’язки з Візантією. Політична і торгово-економічна еліта України-Русі прекрасно розуміла враз­ливість Візантійської імперії, особливо її кримських, кавказьких і балканських володінь, її залежність від військової сили Украї- ни-Русі. Тому відправляючи на допомогу Візантійській імперії в Х-ХІ століттях свої війська проти арабів та норманів, Україна- Русь зміцнювала свій вплив не тільки на Кавказі, Балканах, але в Середземномор’ї куди у слід за українськими військами прони­кали українські купці, торгово-реміснича знать. В цей час Укра- їна-Русь допомагаючи Візантії мала вплив і на візантійсько ні­мецькі політичні стосунки за Італію/38.

Аналіз джерел дає право наголошувати, що в ХІ-ХІІ століт­тях Україна-Русь, внаслідок своєї політичної могутності, витіс­няє Візантію з Причорномор’я і бере в свої руки політичні сто­сунки з печенігами, торками, а потім половцями. Завдяки Украї- ні-Русі візантійські кордони залишалися недоторканими від по­ловців, що заставляло Візантію у продовж багатьох століть збе­рігати з Україною-Руссю союзні відносини.

В цей же час Україна-Русь вийшовши на Кавказ встановлює прямі торгово-економічні та політичні стосунки з Східними су­сідами. Слід наголосити, що утворення в ІХ столітті Української держави йшло з процесом визволення частини українських кня­жінь: полянського, сіверського від Хозарського каганату. Зі змі­цненням Української держави Хозарський каганат зрозумів своє критичне становище, тому в цей час каганат намагається заручи­тися військовою підтримкою Багдаду і Константинополя у війні проти України-Русі. Однак розуміючий всі тонкості політичної стратегії хозарів київський князь Святослав намагається знищи­ти всю союзну систему проти України-Русі, яку Візантія і Хоза- рія розгорнула в Причорномор’ї. Після його могутнього удару Хозарський каганат із зовнішньополітичного партнера перетво­рилася в число васалів України-Русі. Після знищення Хозарсько­го каганату ми бачимо вирослу могутність України-Русі на Схо­ді. В цей час Україна-Русь встановлює прямі відносини з Дер­бентом, Аланією, Ганджі, Ширваном. В цей же час Україна-Русь займає міцні позиції на Кавказі. Кавказькі військові експедиції 909-910, 944, 987-988, 1013-1032 років були зроблені на утвер­дження політичних і торгово-економічних позицій України-Русі в цьому регіоні. Можна наголосити, що Україна-Русь в цей час стає в цьому регіоні правонаступницею слабнучої Візантійської імперії/39.

В цей же час внаслідок закріплення на Кавказі прослідкову- ються жваві торгово-економічні стосунки України-Русі з держа­вами Азії. Із джерел нам відомо, що Україна-Русь вела активні торгово-економічні відносини з Ітілем, Ургенчем, Семендером, Дербентом, Бердау, Амолем і другими центрами, такими як Та- барістан, Тургані та Хорезм. Українські купці досягли Багдаду, Кабулу, Хамадану. Всюди в цих містах українські купці мали свої факторії. В основному з України-Русі везли традиційні то­вари: хутро, віск, мед. В цей же час українські купці ведуть ак­тивну торгівлю з кримськими центрами де теж закріплюються і утворюють Тмутараканське князівство. Власне в цей час ведеть­ся активна торгівля з Херсонесом (Корсунем), Пантікапеєм і другими центрами Криму. Власне в цей час через посередництво Візантії українські купці попадають в Єгипет. Їх перебування в ХІІ столітті засвідчено Олександрійськими джерелами/40.

В цей же час українська дипломатія підтримує широкі між­народні стосунки з католицькими країнами. Бартоломей Англій­ський засвідчує жваву торгівлю між “Славами”, слави це :” ме­тани, вандали, богеми, полони, рутери, далмати і хорвати. Всі вони розуміють один одного і багато в чому подібні, як у відно­шенні мови та і в відношенні права, однак відрізняються віро- сповіданням”/41.

Однак із міжнародних стосунків українсько-польські здаєть­ся як в минулому так і сьогодні мали і мають найбільше значен­ня для Європи/42. Україна-Русь і Польща досить швидко знайш­ли спільні торгово-економічні та політичні інтереси. Близькість українців та поляків сприяло їх всестороннім відносинам. Тор­гово-економічні та політичні зв’язки України-Русі настільки тіс­ні. Що вони дуже добре прослідковуються вже в ІХ столітті. Власне з цього часу Україна-Русь і Польща до часу ХІІІ століття були зв’язані феодальними династіями, які скріплювали військо­во-політичний союз і тим самим ставали гарантом стабільного торгово-економічного та політичного розвитку двох держав/43.

Особливий інтерес для повного розуміння стосунків Украї- ни-Русі з католицькими сусідами мають відносини України-Русі з Угорським королівством. Як засвідчують вітчизняні та угорсь­кі джерела вони встановлюються в ІХ столітті, коли угри по до­розі в Паннонію проходять біля Києва і зупиняються з своїм князем Алмошем в гостинного галицького князя/44.

Власне з цього часу бере відлік взаємин, як торгово- економічних так і політичних двох держав. Особливо тісними українсько-угорські відносини стають у час, коли дочка велико­го київського князя стає королевою Угорщини і відповідно дру­жиною угорського короля Гейзи ІІ. Власне в цей час в політич­ному житті Центральної Європи українсько-угорсько-польське зближення, що дало можливість Польщі відбити наступ Генріха V в 1099, 1111, 1125 роках і відвернути війну на два фронти в 1157, 1172, 1184 роках/45. У цих війнах на стороні Польщі акти­вну участь приймала Україна-Русь і тому не випадково імпера­тор у листі до Вібальда назвав Україну-Русь ( руських ) перши­ми серед своїх неприятелів/46.

В цей же час Україну-Русь і Німецьку імперію зв’язували дуже стародавні взаємовідносини. Билинний Ilιaz von Reuzzen німецького епосу був символом українсько-німецьких зв’язків. Слід зауважити, що українські війська, що засвідчується євро­пейськими хроніками, приймали участь в І хрестовому поході. Наші літописи теж знають про перший хрестовий похід. Король Балдуїн тепло прийняв побувавшого у складі українського вій­ська чернігівського ігумена Данила/47.

В другому хрестовому поході (1147-1149) українське військо разом з німецьким та польським воювало в Помор’ї. В цей же час Україна-Русь зближується з другими учасниками походу французами. Французький король Людовік VII проходячи з вій­ськом через Угорщину став свідком народження першого сина Єфросинії Мстиславни, дружини союзного Україні-Русі угорсь­кого короля Гейзи II. Через Україну-Русь повертався в Чехію із цього ж походу чеський король Вацлав ІІ, що зазначають угор­ські джерела/48.

Таким чином перед нами карти на міжнародних дипломати­чних та торгово-економічних стосунках України-Русі з країнами Європи та Азії ще далеко не повно вивчена, що однак дає змогу наголошувати, що Україна-Русь відігравала визначну роль в фо­рмуванні політичної Карти Європи та Азії, була гарантом стабі­льних торгово-економічних та політичних відносин між країна­ми Заходу та Сходу, які ще потребують подальших досліджень.

Література

1. Повесть Временных Лет.М.1950.Ч.1,с.10 ( дальше ПВЛ).

2. ПВЛ. Ч.1,с.111, 198.

3. В.М.Истрин. Хроника Георгия Амартола в древнем славяно­русском переводе. Пг., 1920, т. 1, с. 371-375.

4. A.F.Grabskι. polska w opiniach obcych X-XIII w.Warszawa,1964,s.134.

5. ПВЛ.Ч.1.,с.10-11.

6. Rabanx Mauri de unιverso lιbrι XII.-In: Patrologxa

latmae.Paris,1852,t.III,cap.4, col.347.

7. А.Б.Дитмар. К истории вопроса о границе между Европой и Азией. Учёные записки гос. Пединститута. 1958, вып. ХХ (ХХХ). Ч 1. География, с.33-49.

8. Mappaemundr Віє altesten Weltkarten / Ed. K. Міііег. Stuttgart, 1895, H. I, s. 48; H. II, Taf. 2.

9. Bacon Roder. Opus Majus. / Ed. J.H. Briolges. Oxford. 1900, vd. I, p. 360.

10. Dxaconus Leo. Hxstxrxa, l⅛.VI, cap. 10.

11. ПВЛ.Ч.1,с.104.

12. В.Т.Пашуто. Общественно-политический строй древне­русского государства. - В кн: Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965, с. 73.

13. В.Т.Пашуто. Международное значение Древней Руси // В сб. ІХ международный съезд славистов. История, культура, этно­графия и фольклор славянских народов. М. 1983, с. 51.

14. Н.Ф.Котляр. Древнерусское государство. Спб. 1998.

15. В.В.Седов. Древнерусская народность. М. 1999.

16. Г.А.Хабургаев. Становление русского языка. М. 1980.

17. В.Г.Штыхов. Древнерусская народность: реалии и миф // Эт­ногенез и этнокультурные контакты славян. Труды V между­народного Конгресса славянской археологии. М. 1997, т. ІІІ, с. 376-388; с. 386-388.

18. В.Д.Баран. Давні слов’ян. К.1998,с.211-218.

19. П.А.Аристе. Формирование прибалтийско-финских языков и древнейший период их развития. В кн.: Вопросы этнической истории эстонского народа.Таллин.1956.

20. О.Н.Бадер. О древнейших финно-уграх на Урале и древних финнах между Уралом и Балтикой. В кн.: Проблемы археоло­гии и древней истории угров.М.1972,с.10-31.

21. М.А.Максимович. Собрание сочинений.Киев.1877,т.ІІ.

22. А.А.Шахматов. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей. жМнП. Спб. 1899, № IV.

А.А.Шахматов. Очерк древнерусского периода истории русского языка. (Энциклопедия славянской филологии). Вып. II. Пг. 1915.

А.А.Шахматов. Введение в курс истории русского языка. Ч.1. ис­торический процесс образования русских племён и русских народ­ностей. Пг. 1916.

23. М.Грушевський. Історія України-Русі.К.1904,с.1-211.

24. Ст. Смаль-Стоцький. Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне оприділення. Прага. 1927.

25. T.Gartner. Gramamatik der ruthenischen (ukraιnιschcn) Sprache. Wιen. 1913.

26. Є.К.Тимченко. Слов’янська єдність і становище української мови в українській родині // Україна. Книга. ІІІ. К. 1924.

Є.К.Тимченко. Курс історії української мови. К.1927.

27. Б.А.Рыбаков. К вопросу об образовании древнерусской народ­ности// Тезисы докладов и выступлений сотрудников Институ­та истории материальной культуры АНСССР, подготовленных к совещанию по методологии этногенетических исследований. М.1951,с.15-22.

28. В.И.Довженок. К вопросу о соложении древнерусской народ­ности// Доклады VT научной конференции Института Архео­логии. Киев.1953, с.40-59.

29. В.Т.Пашуто. Международное значение Древней Руси // В сб. ІХ международный съезд славистов. История, культура, этно­графия и фольклор славянских народов. М. 1983, с. 51.

30. ПВЛ.Ч.1,с.20,с.56.

31. Annonimus Bremtusis, lib.II, cap.53, s.17-18.

32. Т.Н.Джаксон. Скандинавский конунг на Руси / О методике сведений Исландских королевских саг). В кн: Восточная Евро­па в древности и средневековье. Сборник статей. М. 1978, с. 282-288.

Т.Н.Джаксон. Исландские королевские саги о русско- скандинавских матримониальных связях. - Скандинавский сбор­ник. Таллинн. 1982, ХХУІІ, c. 107-115.

33. В.Т.Пашуто. Международное значение Древней Руси // В сб. ІХ международный съезд славистов. История, культура, этно­графия и фольклор славянских народов. М. 1983, с. 53.

34. А.П.Новосельцев. В.Т.Пашуто. Внешняя торговля Древней Ру­си - История СССР. 1968, № 3, с. 91-94.

35. ПВЛ.Ч.1,с.17.

36. Константин Багрянородный. Об управлении империей. М. 1987, с. 231-233.

37. De casrrametatione/Ed.A.Marten.Paris,1898,cap.XVШ,p.38.

38. В.Т.Пашуто. Международное значение Древней Руси // В сб. ІХ международный съезд славистов. История, культура, этно­графия и фольклор славянских народов. М. 1983, с. 54-55.

39. В.Т.Пашуто. Международное значение Древней Руси // В сб. ІХ международный съезд славистов. История, культура, этно­графия и фольклор славянских народов. М. 1983, с.54-55.

40. Г.Г.Литаврин. Войны Руси против Византии. В кн.: Исследо­вания по истории славянских и балканских народов: Эпоха средневековья. Киевская Русь и её славянские соседи. М. 1972, с. 204-208.

41. В.Т.Пашуто. Международное значение Древней Руси // В сб. ІХ международный съезд славистов. История, культура, этно­графия и фольклор славянских народов. М. 1983, с. 56.

42. В.Д.Королюк. Западные славяне и Киевская Русь. М. 1964, с. 131-138.

43. B.Wlodarski. Polska і Rus. Warszawa. 1966, s. 140-141.

44. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті.Івано- Франківськ.1999, с.283-285.

45. Руський Літопис.К.1989,с.7-10.

46. Annommus Bremtusιs, ІіЬ.ІІ, cap. 53, s. 17-18.

Annommus Gallus, ІіЬ. ІІІ, cap. 2, s. 15-16.

47. B.Wlodarskι.Polska і Rus.Warszawa.1966,s.143-144.

48. Путешествие игумена Даниила//

Изд.А.С.Норов.Спб.1864,с.139.

49. Schriptores Rerum Hungaricarum, Budapest, 1937, v. І, p. 458.