Церковна організація України-Русі в ХІІІ ст.

Аналіз свідчень про церковну організацію в українській дер­жаві є завданням даної праці. Як відомо, на початку ХІІІ століття великий князь Роман Мстиславович приділяв релігійному обла­штуванню своєї держави багато уваги.

Все це дає можливість наголошувати, що єпископи великих і середніх земель в ХІІІ столітті поряд з світськими теж були ве­ликими земельними власниками в Україні-Русі і теж не бажали були бути залежними від сильної центральної влади і зокрема духовної, митрополита. Можна вважати, що згадки в Іпатіївсь- кому літописі про “гордих і багатих єпископів їх власне госпо­дарство, земельні угіддя” - дають підстави твердити про могут­ність в майновому розумінні духовних сановників української держави в ХІІІ столітті/2.

Його твердження підтримує свідчення Галицько- Волинського літопису про гордих і багато одягнутих слуг Пере­мишльського єпископа/3. Характерно, що великими земельними латифундіями в Україні-Русі в ХІІІ столітті були наділені і мо­настирі, яких найбільших, згідно свідчень джерел, було 10. Га­лицько-Волинський літопис наголошує. Що волинський князь Володимир Василькович передав монастирю святих Апостолі в Володимирі село Березовичі/4.

Із речового матеріалу знайденого археологами теж підтвер­джується, що єпископи, ігумени монастирів, священики були великими вельможами в Україні-Русі. Так Галицько-Волинський літопис згадує одного боярина, «а Доброслав Судьїч “попів онук”, запанував мов князь грабуючи землю”.

Згідно свідчень джерел ми бачимо, що в період ослаблення великокнязівської влади в Україні-Русі внаслідок розорення її монголо-татарами фактично усіх торгово-ремісничих центрів і відновлення феодальних війн, які очолили бояри, та церковні феодали. В цей же час великокнязівська влада задля відновлення єдиновладдя здійснює каральну політику проти противників централізації країни: місцевих князів, бояр та духовних феода­лів, які розпалювали ворожнечу в суспільстві, організовували селянські бунти. Великокнязівська адміністрація встановлює що це є справа рук великих духовних і світських можновладців, у зв’язку з чим великокнязівська адміністрація проводить широ­комасштабні “улаштування” усіх земель староукраїнської дер­жави, статей доходів як світських так і духовних феодалів, пере­глядає повинності селян і перерозподіляє земельні володіння князів та бояр, єпископій та монастирів, поповнює кадри нового служилого боярства, використовуючи відібрані землі опозицій­них до центральної влади бояр і духовних феодалів. Такими рі­шучими мірами великому князю Данилу Романовичу вдалося знову в короткий термін часу відновити єдність України-Русі. В цей час облаштувавши Київське князівство, куди їздив особисто, призначивши Києву єпископа, Данило Романович почав укріп­лювати українську державу на заході, а тобто намагається при­боркати боярство та єпископа Західної Галичини. Сюди великим князем були направлені війська на чолі з Андрієм дворським.

Джерела дають право наголошувати, що перемишльський єпископ зайняв дуже ворожу позицію щодо централізації Украї- ни-Русі, в зв’язку з цим великий князь Данило строго наказав дворському Андрію військовим шляхом “приборкати переми­шльського єпископа”. Як зазначає літописець, Андрій “ слуг йо­го гордих пограбував і тули їх боброві, розплідники борсукові і вовчі порозбирав, двір єпископа, що завжди був багатолюдний розграбував”.

Слід зауважити, що перемишльський єпископ не єдиний ду­ховний сановник, який був приборканий за виступ проти воло­даря України-Русі. Факти дають нам право наголошувати, що взаємовідносини церкви і держави у ХІІІ столітті в Україні-Русі, особливо в ході феодальної війни, не останню роль відігравав галицький єпископ Артемій, один із впливових духовних санов­ників, якому окрім галицької підпорядковувалася і уся Дністро- Дунайська (Молдавська) церковна організація, який теж при­мкнув до боярської партії і активно виступив проти великокня­зівської влади, за що був прогнаний великим князем Данилом/7. Наголосимо на особі галицького єпископа Артемія. Як бачимо із джерел цей владика користувався в галицького боярства вели­ким авторитетом і всеціло виражав його інтереси. Джерела за­свідчують, що кожний князь, боярин який бажав заручитися йо­го підтримкою повинен був вносити не малі пожертви чи то зем­лями чи селами, а отже самі галицькі князі сприяли перетворен­ню галицького єпископа і оточуючий його клір не тільки в сер­йозну релігійну, але й політичну силу. Ще один єпископ, пред­ставник духовних сановників угровський єпископ Асаф-Йосиф, користуючись анархією у церковних справах після монголо- татарського погрому, як наголошує літописець, зробив сміливий крок, за допомогою боярства, без згоди з великим князем Дани­лом “скокнув на стіл митрополичий”, за що був скинутий не тільки з митрополичої кафедри, але й з єпископської, а угровська єпископія була переведена в Холм.

В цей же час волинське і київське духовенство усе концент­рувалося біля великого князя Данила: київська єпископія була облаштована великим князем Данилом, волинська єпископія бу­ла у повному підчиненні великого князя, тут на єпископській кафедрі були довірені Данилу Романовичу єпископи, вихідці із Святогорського монастиря Святого Данила, або єпископи князя Василька - зокрема - єпископ Никифор Стенило. Невідома нам доля луцького єпископа, однак, як наголошують джерела, що Луцьк був підчинений великим князем Данилом збройно, то мо­жна вважати, що луцького єпископа спіткала така сама доля як і інших. На основі сукупності фактів можна зробити висновок, що усі єпископські центри в ході феодальної війни були підчинені володарю України-Русі і на кінець у 1246 році великому князю Данилу удалося назначити свого «печатника» Кирила митропо­литом. На нашу думку цілком зрозуміло, що установлення для усієї України-Русі єдиного митрополита означало її повне злу- чення релігійної організації під рукою українського володаря. Характерно, що у цей же час починаючи з 1246 року у своїх бу­ллах до Данила Романовича папа римський титулує його коро­лем Русі/8. Внаслідок політичного і релігійного улаштування в України-Русі, галицька, волинська та київська єпіскопії всеціло переходять під владу поставленого для держави і утвердженого в Константинополі митрополита.

Хоча влада духовних феодалів в ході централізації держави була підірвана, однак в подальшому ми бачимо, що вона знову надирає сили і відіграє в державі велику як духовну так і полі­тичну роль. За таких обставин наростаючої політичної ролі га­лицьке єпископство переростає в митрополію. На жаль бурхливі події XZV-XVZ століття не дозволили зберегти архіви українсь­кої метрополії ХІІІ століття, з яких ми могли би почерпнути всю історію України-Русі. Однак на нашу думку вони збереглися і є в Польщі, Угорщині, Німеччині, Ватикані, та особистих архівах та бібліотеках князів та магнатів які в XZV-XV століттях розграбу­вали власність українського митрополита.

В подальшому ми знаємо чи були повернуті всі стародавні архіви галицької метрополії, однак точно знаємо, що галицька метрополія була перенесена до Львова, де Львівська метрополія не мала цих стародавніх архівів. Єпископи греко-католицької церкви Львівської метрополії в XVI-XVII століттях теж намага­лися повернути стародавні архіви. Вони писали до Риму, що в них немає ніяких стародавніх архівів, які б підтверджували вла­сність церков та монастирів, окрім архіву Унівського монастиря, який знаходиться під патронатом греко-католицької церкви. Про все це ми дізнаємося із звіту греко-католицького митрополита Руського в Рим в 1632 році/10.

Однак, на нашу думку не все втрачено і пошук архівів ХІІІ століття Галицької митрополії треба продовжувати. Характерно, що в львівській єпископії збереглися грамоти Льва Даниловича, які підтверджують приємність Львівської митрополії від Гали­цької. Грамоти ХІІІ століття засвідчують наявність могутньої церковної організації в Галичині в яких були великі земельні латифундії в час незалежного функціонування української дер­жави. В подальшому, як це засвідчено в посланні греко- католицького єпископа під 1632 роком, прийшлі польські магна­ти силою відібрали в української церкви її майно, архіви, землі. Прикладом ймовірної наявності галицьких митрополичих архі­вів може послуговувати збережене і наявне на балансі Історич­ного музею м. Москви Галицьке євангеліє 1144 року ідентич­ність якого не оспорює ні один вчений Європи. Характерно, що для кожного українця, особливо західного регіону, святиня з 1144 року ще ні разу не була перевидана. Галицьке євангеліє, на жаль не піддане і ретельному вивченню вчених. Можна припус­тити, що воно могло бути перевезене князем Володимиром Во- лодаровичем із Перемишля в Галич.

Де що іншим було становище в цьому питанні на Волині, де місцеві єпископи займали в XV-XVl століттях видне становище в суспільстві, головуючи в земельних сеймах. Власне в волинсь­ких архівах зафіксовані факти обдарування єпископів князями. Так в 1444 році волинський князь Свидригайло підтвердив сво­єю грамотою усі раніші земельні надбання володир-волинського єпископства., що було записано в Євангелії'/12.

Ще раніше ми дізнаємося про подарунок князя Любарта во- лодимирському єпископу, згідно якого:” село Сангушок і озеро Стобухів і інші озера з бобровими узвозами передаються воло- димирському єпископу з правом десятини меду і грошей". У во­линських архівах ми знаходимо і більш старіші свідчення згідно яких Роман Мстиславович передав волимирській єпіскопії село: Купечів/13. Про реальне багатство Володимирської єпіскопії і її земельних латифундій можна судити із переліку сіл, які належа­ли володимирській єпіскопії в XVI столітті в час єпископа Ада­ма Потія. Володіння єпископії складалися із десятків сіл в Воло- димирському та Луцькому округах. Особливо слід відзначити релігійний адміністративний центр в селі Купечові в склад якого входило 11 сіл та 11 рибних озер. Відносно села Сушимно за­уважено, що з нього тільки данина медова ідею/14. Звідсіля, як­що ми хронологічно від Романа Мстиславовича кінець ХІІІ поч ХІІІ століття до обдарувань князя Любарта в XΓV століття про­слідкуємо становлення могутності володимирської єпіскопії, то зрозуміємо, чому уже Роману Мстиславовичу приходилось, як це зазначають джерела приборкувати володимирського єписко­па. А отже розміри землеволодінь Володимирського єпископа в ХІІІ столітті були дуже великі.

Враховуючи розміри володінь володимирського єпископа слід зробити висновок, що Роман Мстиславович зробив дуже великі пожертви Володимирській єпископії, приблизно такі які він раніше зробив коли був князем Новгородським, зокрема Юрієвому монастирю/15. Таким чином можна подивитися на церковну організацію України-Руси, як на надзвичайно багату верству українського суспільства.

Аналіз і співставлення джерел дозволяє з’ясувати становище церковної організації в час правління Українською державою королем Данилом. Як ми знаємо коронували на короля великого князя папський посол Опізо і “всі Єпископи Русі”, яким за це королем було складено пожертви. Джерела не уконкретнюють якого роду це були пожертви, однак найбільші єпископи київсь­кий, володимирський галицький і другі, очевидно отримали ве­ликі як земельні надбання так і рухоме і нерухоме май- но/16.В.С.Ідзьо У.Д.213-217,с.278-279.

Попробуємо з’ясувати роль церковної організації столичного Холма, куди Данило Романович переніс єпископію з Угровсь- ка/17. Літописи розповідають нам як будував і прикрашав церк­ви в новій столиці України-Русі король Данило разом з холмсь- ким єпископом Іваном/18.

Вивчення холмських джерел XV -XVII століть дозволяє відт­ворити земельні володіння Холмської єпископії. Її основу скла­дали розташовані на Бузі села Слепче, Космів, Чучнево, Стри­жів, передані в 1376 році королем Юрієм Даниловичем холмсь- кому єпископу/19. Окрім цих сіл в XIV столітті Холмській єпис­копії належало село Покрова біля Холму/20.

Що стосується ХІІІ століття то розміри земельних надбань Холмської єпископії нам невідомі, однак, на нашу думку Данило Романович не бажав зміцнювати тут церковну олігархію з якою він нещодавно боровся майже ціле десятиліття/21.

Аналіз джерел також дозволяє з’ясувати майно і час функці­онування монастирів. Так із виписок міської кременецької книги 1767 року, яка являє собою польський переклад луцької міської книги 1560 року зберігся текст грамоти князя волинського Сви- дригайла, яка підтверджує стародавні привілеї та майно двом луцьким монастирям Пречистенському та Васильківському/22. Підтвердження князя Свидригайла потрібні були монастирям тому, що “листы” - документи, що знаходилися у монахів в час “войны татарской” погинули. Що стосується Васильївського мо­настиря, то він очевидно був зв’язаний з князем Васильком Ро­мановичем. Тотожність цього імені з іменем патрона Васильїв- ського монастиря дозволяє в нім бачити засновника монасти- ря/23. Пожертви чи побудова цього монастиря могла відбутися не раніше 1227 року, коли, коли з Луцька було прогнано місце­вого князя Ярослава. Власне в цей час, як зазначає літопис ” Да­нило дав Василькові Луцьк і Пересопницю”/24. Що стосується Пречистенського монастиря, то він по словах монахів отримав землі від "Mscisiawa Wlodіmіrowіcza Monomachowіcza”, який як вважають дослідники, як Київський князь міг надавати привілеї і землі Волинської землі, оскільки в його час Волинь була вже вотчиною мономаховичів/25.

Таким чином підводячи підсумок з’ясування питання ролі церковної організації в духовному та політичному житті Украї­ни-Русі в ХІІІ столітті зауважимо, що вона відігравала ключову роль в духовному житті українського суспільства, її політична роль ще потребує подальшого дослідження.

Література

1. В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру-

си.М.1950,с. 148-149, 217, 227.

2. Б.Н.Флоря.О церковном землевладении в Галицко-Волынской Ру- си//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе (К 80- летию В.Т.Пашуто). М.1999,с.252.

3. Полное собрание русских летописей.М-Л.1962,т.ІІ,стб. 794. (даль­ше ПСРЛ)

4. ПСРЛ. М-Л. 1962, т. ІІ, стб. 904.

5. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с.213.

6. В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру-

си.М.1950,с.226-227.

7. Н.Д.Тихомиров. Галицкая митрополия. Спб. 1895, с. 122.

8. Н.Д.Тихомиров. Галицкая митрополия. Спб. 1895, с. 58, 170, 186, 201.

9. Dokumenta Pontificum Romanorum res gestas Ukraιnae Ulustrantia / A.G.Welykyj. Roma, 1953.Vol.І.№89.Р.153.

10. Epιstolae Josephι Velamrn Rutskyj metiopolιtae kιovensιs catholιcι (1613-1637). Romae, 1956. № 137, Р. 267.

11. Я.Д.Исаевич. Культура Галицко-Волынской Руси. Вопросы исто­рии. М.1987,с.23-27.

12. АЮЗР. Киев.1883,Ч.1.Т.¹УЕ№Ш,с.7.

13. Б.Н.Флоря. О церковном землевладении в Галицко-Волынской Руси//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе (К 80- летию В.Т.Пашуто). М.1999,с.253.

14. ЮАЗР. Киев, 1859, ч. 1, т. 1 № 90, с. 372-374.

15. Б.Н.Флоря.О церковном землевладении в Галицко -Волынской Ру- си//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе (К 80- летию В.Т.Пашуто). М.1999,с.254.

16. ПСРЛ, т. ІІ, стб. 740.

17. ПСРЛ, т. ІІ, стб. 842-845.

18. Грамоти XΓV століття. Київ.1974,№25,с.54.

19. В.М.Площанский. Прошлое Холмской Руси. Вильна, 1899. Ч. 1, с. 40-43.

20. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с.214-217.

21. А.Малевич. К истории древней Жидичинской архимадрии // Во­лынские епархиальные ведомости. 1900, № 27, с. 917-919.

22. Б.Н.Флоря. О церковном землевладении в Галицко-Волынской Руси // В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе (К 80-летию В.Т.Пашуто). М.1999, с.254.

23. Летопись по Ипатьевскому списку.Спб.1871,стб.783.

24. АЮЗР. Киев.1907.Ч.8,т.4,с.356.