Українська держава в ХІІІ столітті і сучасна методологія державознавства
У даному дослідженні, поставлена мета встановити причини, які призвели до кристалізації і єдності староукраїнського суспільства, його економічної і політичної могутності в ХІІІ столітті, а також з’ясувати роль української держави в середньовічній Європі, запропонувати сучасну методологію українського державознавства, яка раніше внаслідок панування радянської методології при з’ясуванні питання державотворення, не могла застосовуватись методологічно до з'ясування складного питання творення української держави в продовж Х-ХІІІ століть.
Особливо це видно, коли ми з’ясовуємо питання державотворення Української держави в кінці ХІІ на початку ХІІІ століття. Радянська методологія державознавства, яка почасти підтримується і сьогодні внаслідок відсутності методології українського державознавства, визначила державотворчий процес в Україні в ХІІІ столітті під іменем “Галицько-Волинське князівство”, тим самим применшувала роль функціонування української державності в ХІІІ столітті/1.
Однак, як ми бачимо з проаналізованих нами джерел, кінець ХІІ початок ХІІІ століття був часом блискучої епохи в реформаторських потугах в історії України — Русі. У цей час, як зауважив російський історик А. Е. Пресняков, українська національність і українська державність складалася на глибоких коріннях своєї національно-культурної індивідуальності за час блискучого, хоча і короткочасного самостійного політичного життя держави Романа Мстиславовича "Самодержця усієї Русі" і його знаменитого сина "короля Русі - Данила". В цей час, на думку дослідника, Україна утверджується етнічно, політично, культурно та економічно і ставала між своїми сусідами такою ж могутньою і шанованою в Європі державою, як Польське королівство і Литовське велике князівство/2.
Об'єднана в одне державне тіло у час "Самодержця усієї Русі Романа", що був, як виражається літописець, "Царем в усій Руській землі", Україна-Русь, перетворилася в одну із наймогутні- ших держав Центрально-Східної Європи.
Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславович заявляє свої права на Київ, номі- нальну політичну столицю України-Русі, один із найголовніших економічних, політичних і культурних її центрів. Роман прекрасно розумів, що єдина Україна-Русь стане об'єктом припинення внутрішньої феодальної анархії, тому у 1202 році Роман відбирає Київ у Рюрика Ростиславовича і садовить у ньому свого васала - удільного луцького князя Інгвара Ярославовича, а у наступному році, повертаючись із переможного походу на половців, Роман Мстиславович заволодіває Києвом і фактично стає великим київським князем, одночасно залишаючись галицьким і волинським/3.Посівши київський великокнязівський стіл, Роман остаточно припинив міжкнязівські чвари в Україні - Русі і запропонував українській державі новий реформаторсько-законодавчий проект під назвою "Доброго порядку для Русі". У вступній частині свого проекту володар України-Русі пропонував зробити так:" Щоб кожний князь не міг грабувати і відбирати волості, що не належать йому. Роман відзначав, що як тільки постає безладдя у державі серед князів, одразу ж це використовують половці, які нападають на Русь-Україну". "Добрий порядок Романа" зводився до головної умови: "У випадку смерті голови держави право вибору великого київського князя мають найбільші із шести володарів Русі, а саме: князь суздальський, смоленський, чернігівський, галицький, волинський і полоцький. Якщо хтось із князів розпочне війну один проти одного, то володар України-Русі судить їх чи мирить. Якщо на когось війною прийдуть половці, угри чи поляки, або якийсь інший народ і сам той окремий князь не може оборонитися, тоді великий князь (володар України-Русі) повинен надати допомогу від усієї держави".
Роман Мстиславович запропонував у своєму "Доброму порядку" передачу великокнязівського престолу від батька до сина, як це було прийнято у країнах Західної Європи. Сучасники відзначали Романа Мстиславовича неабиякою державною мудрістю.
Очевидно, що Романа можна назвати першим володарем України-Русі і реформатором стародавньої української держави. Джерела дають право нам наголошувати, що авторитет Романа у Європі став настільки високий, що папа Римський вступив з останнім у широкомасштабні політичні зв’язки і запропонував останньому провести і релігійну реформу, добавляючи до цього своє благословення, захист апостольської церкви святого Петра і коронування останнього на короля Русі. Однак, Роман відхилив пропозицію реформування релігії і захист від меча апостола святого Петра і заявив папському послу: "Я маю власний меч і звикнув добувати усе, що маю власною кров'ю, так само як діди поширюю і умножаю землю Руську"/4. Як бачимо, українська держава, зміцнена Романом, зразу ж перетворилась у загальноєвропейський могутній кристал через призму якого проходили усі широкомасштабні загальноєвропейські події. Французький хроніст середини ХІІІ століття Адберік з Труа Фонтен говорить, що Роман втрутився у боротьбу за корону Германської імперії, підтримуючи гогенштавфенів проти вельфів і напав на союзника вельфів польського князя Лешка. Через призму такого джерела рамки міжнародної Європейської політики України-Русі в ХІІІ столітті виглядають широкомасштабними. Невтомна енергія і разюча сила характеру володаря України-Русі,Романа, його кипуча і бурхлива міжнародна діяльність стимулювала широкомасштабні стосунки української держави з руськими князями, половецькими ханами, польським та угорським володарями, германським та візантійським імператорами, папою римським. Шлюб з візантійською принцесою Анною, дочкою візантійського імператора Олексія Комнина, поставив Романа і українську державу на початку ХІІІ століття в один ряд з наймогутнішими державами Європи. Самі ж реформаційні процеси в Україні-Русі у час короткого володарювання Романа ще зовсім не вивчені, дана праця тільки вводиться науковців в ракурс перспективного вивчення історичною наукою політичних і торгово-економічних надбань Романа, розробляє сучасну методологію державознавства в Україні/5.Однак, можна з наявної сукупності джерел зробити висновок, що Роман був могутнім володарем, авторитет і слава якого до нього могла належати тільки київським чи ростово- суздальським володарям, і в його час була перейнята і закріплена галицьким володарем, який переніс столицю України-Русі ближче до західноєвропейського світу, а саме місто Галич фактично за час володарювання Романа перетворилось у столицю України-Русі/6.
Самі ж реформаційні процеси в Україні-Русі у час короткого володарювання Романа ще зовсім не вивчені, дана праця тільки вводиться науковців в ракурс перспективного вивчення історичною наукою політичних і торгово-економічних надбань великого князя Романа, та можна з наявної сукупності джерел зробити висновок, що Роман був могутнім володарем, авторитет і слава якого до нього могла належати тільки київським чи ростово- суздальським володарям, і в його час була перейнята і закріплена галицьким володарем, який переніс столицю України-Русі ближче до західноєвропейського світу, а саме місто Галич фактично за час володарювання Романа перетворилось у столицю
України-Русі. Тож не науково, як це тенденційно вважали історики ХІХ і ХХ століття розглядати діяльність Романа, виключно як князя галицького. На нашу думку, в той час коли джерела називають його "Самодержцем всієї Русі", а масштаби політичної діяльності далеко виходили за рамки Галицького князівства. У середньовічній Європі володарі часто змінювали столиці, регіони з яких управляли державою, та назви їх держав ніхто не змінював, очевидно, Русь-Україна теж не виключення. Тому, на нашу думку, абревіатура "Галицько-Волинська держава", запропонована ученою думкою ХІХ століття і підтримана рядом українських вчених (І.П.Крип’якевич, Я.Д.Ісаєвич,
В.В.Грабовецький, М.Ф.Котляр і др.), не вірна, оскільки дані вчені формували свою концепцію "Галицько-Волинської держави" в той час, коли сформувати концепцію української державності було неможливо, оскільки був відсутній сам предмет вивчення - українська держава.
Не вірна в означених вище вчених і методологія українського державознавства. Дані вчені формували свої концепції, методологію державознавства, з означенням "Галицько-Волинська держава" в рамках марксистсько- ленінської історичної науки, тобто без будь-якого взяття за основу бодай би концепції української державності М.С.Грушевського. Отже без підґрунтя суто українських історичних, національних та культурних процесів, які проходили в українському народі в ХІІІ столітті, без критичного аналізу сукупності вітчизняних та іноземних джерел, дані вчені оперті на вузькопрофільовану марксистсько-ленінську концепцію державності, яка не враховувала концепцію української державності, методологію українського державознавства, не могли створити як концепцію української державності, так і методологію українського державознавства/?. Розглянуті нами раніше заборонені радянською історичною наукою джерела і висновки істориків, дають право наголошувати, що якщо відкинути методологію радянської науки, її сформовану концепцію «Галицько- Волинського князівства» і сформувати нову, українську, методологію державознавства, то ми побачимо, критично розглянувши епоху ХІІІ століття, широкомасштабну діяльність українського народу, її володарів великих князів Романа, Данила в європейськім інтегральнім процесі. За таких обставин в іншому методологічному контексті достовірно з’ясовується як питання кристалізації української державності, так і релігійні стосунки між православною і католицькою церквою в ХІІІ столітті/8.Як це не парадоксально, але факт, що стосунки українських володарів з римською церквою в ХІІІ столітті були, настільки близькі і найтісніші, що визначали напрямок зовнішньої політики української держави упродовж всього ХІІІ століття. Дослідник ХІХ століття, Д. Зубрицький, наголошував, що близький в цей час до України-Русі були як і сусідні західні володарі, так і римська церква: "молодий рішучий Римський папа підносить Роману королівську корону і вінчає останнього на короля Русі, він який ставить і скидає з престолу володарів заходу, він який заставляє іти весь західний світ на спасіння гроба господнього, - усе це значить, що Роман Мстиславович повинен був бути великим і надзвичайно могутнім володарем держави від Карпат до Дніпра, усіх подвигів якого ми очевидно ніколи не взнаємо.
Є тільки здогадки, що він з малим своїм військом переміг велике угорське військо, що заставило підписати угорського короля з володарем України-Русі вигідний мир "Любові і добросусідст- ва". Його перемоги у Литві, над половцями, очевидно були добре відомі папській курії і оцінені поданням королівської корони, як належне"/9.Та Роман Мстиславович знаючи політику папи Інокентія ІІІ у питанні імператорського престолу у Німецькій імперії, щодо Візантії, і вигнання хрестоносцями його тестя імператора Олексія Ангела, повважав за потрібне підтримати у кровопролитній європейській війні претендента на імператорський престол від коаліції гібелінів, яку очолював Філіп Швабський/10. Навіть коронація Романа, яка була влаштована папськими послами, не порушила вибору союзника. Французький хроніст ХІІІ ст. засвідчуючи факт коронації папою Романа на короля Русі писав: «Король Русі по імені Роман вийшовши за межі своїх кордонів, намагався пройти через Польщу в Саксонію на з'єднання з Філіпом Швабським/11.
Характерно, що в Синодику монастиря Бернардинів св. Петра в Ерфурті теж є запис про те, що Роман король Русі: «Romanus rex Ruthenorum dedιt nobιl xxx marcas». Слід зауважити, що Ерфурт один із великих торговельних центрів на шляху між північною і південною Німеччиною і у згаданий записом час був у володінні Філіпа Швабського/12. Що стосується титулату- ри Романа, то уже починаючи з 1200 р. руські літописи титулували Романа « великим князем Русі» не тільки в Києві але й в Галичі, Новгороді і в Візантійській імперії. В Візантійській імперії Романа зокрема титулували >, тоді як усіх решту князів Русі в тому числі і підвладних князів України-Русі Романа тільки ІІІ століття чи на тюркського еміра XV століття, ніж на могутнього слов'янського, європейського володаря. Але він намагався ним стати. Він намагався змінити свою державу і улаштувати її по західноєвропейському зразку, тобто на зразок герцогств-графств Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії. Його тягнуло до них, він усе переймав від них і якщо б його перемога з Гоге- нштауфенами була виграною, то Україна-Русь уже при ньому перетворилась би на європейське королівство подібне за політичною структурою на Чеське, Польське чи Угорське королівство, та тоді перехід до католицизму уже у його час був би звичайною річчю, що пізніше і сталося при його сині, королі Данилі/14.
Таким чином внаслідок енергійної політичної діяльності Романа великого, українська держава на початку ХІІІ століття зміцнила свій політичний вплив не тільки у Польщі чи Угорщині, а навіть в Священній Римській імперії. Коронація папою останнього на короля Русі, хоча номінальна і невизнана самим Романом і титулування останнього у Європі цим титулом ставило його в один ряд з наймогутнішими володарями Європи, з якими Україна-Русь мала у ХІІІ ст. міцні торгово-економічні і політичні і навіть союзі договори/15. Постать Романа, як могутнього володаря України-Русі надовго залишилась у народній пам'яті. Як зауважував російський вчений ХІХ століття М. Н. Карамзін, Роман Мстиславович надовго залишився своїми вчинками державця у пам'яті наступних поколінь своїми блискучими воїнськими подвигами, що були відомі усій Східній, Центральній і Західній Європі від Константинополя до Риму/16. Автор Слова про похід Ігорів мав усі підстави так звернутися до Романа: "А ти Буй-Романе і ти Мстиславе! Мисль одважна покликає ваш розум на діло. Високо плаваєш ти Романе в подвигах ратних, як той сокіл по вітрі ширяючи, птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники під шоломами латинськими. Тай не одна країна Гунська, Литва ще й Ятвяги, Деремела і Половці списи свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами булатними"/17.
З даного звернення до Романа автора "Слова" вимальовується картина із якої постає могутній володар України-Русі, Роман, переможець багатьох країн і народів, подвиги якого дістались останньому завдяки невтомній і клопіткій праці, яка проглядається через усю кипучу біографію цього енергійного владолюбного володаря. Українське військо часів Романа великого належало до одного з найкращих у Центрально-Східній Європі. Його кінна дружина була озброєна за останнім словом тогочасної військової техніки на взірець західноєвропейської рицарської дружини і була здатна перемагати у постійних війнах з половецькою кіннотою, що мало кількісну перевагу. Таку військову систему перейняв і наступний володар України-Русі, великий князь Данило Романович/18.
Наступний володар України-Русі, Данило Романович, по часах угорсько-польської інтервенції та сорокалітньої феодальної війни, яка сталася по трагічній смерті Романа, після битви під Ярославом знову відновлює єдиновладдя в України-Русі. Військовий успіх Данила Романовича набув розголосу в усій Євро- пі/19. Ця перемога як і посилення позицій у Центральній Європі України-Русі, стурбувало і монголо-татар, які вважали, що розоренням Києва, Володимира та Галича назавжди підірвали могутність України-Русі. Перемога Данила Романовича під Ярославом утверджувала усі ті позитивні процеси, які поводив великий князь по відродженню земель України-Русі. Український народ знайшов у собі сили відбудовувати знищені ворогом міста і села, відновлювати ремесла, промисли, торгівлю. Данило Романович доклав багато зусиль для відновлення Києва, Володимира, Галича. Він особисто їздив в Київ та Овруч облаштовувати життя цих регіонів своєї держави/20. Однак Галичина і Волинь, що розташовані поблизу західноєвропейської цивілізації почали скоріше відроджуватися ніж Київщина. Літописець наголошує, що по «Батиєвім погромі» Данило Романович почав закликати умільців, які приходили від німців, русі, ляхів: «вони ішли день за днем підмайстри і майстри, що втекли від татар-сідельники, лучники, тульники, ковалі по залізу, міді, сріблу, і відновилось життя»/21. Літописець схвально відноситься до заходів Данила спрямованих на відродження та будівництво нових міст. У посмертному панегірику володарю України-Русі, в переліку його чеснот з повагою сказано, «що він збудував багато міст»/43.
Сукупність джерел дають нам підстави вважати, що феодальна війна в Україні-Русі, яка продовжувалася близько 40 років по вині українських феодалів, закінчилася повною поразкою опозиції і возведенням законного спадкоємця Данила на великокнязівський галицький престол /23. З цього приводу Санкт- Петербурзькі вчені І.Я. Фроянов і А.Ю. Дворніченко відмічають, що у першій половині ХІІІ століття і у середині його в Україні - Русі проходили нові соціально-політичні зміни державного влаштування, які були затримані татаро-монгольським нашестям. У той час, наголошують дослідники, феодалізм в Україні-Русі модернізувався, її складові частини княжіння у час Романа набрали рис загальноєвропейської держави. Яскравий приклад модернізованої української держави по західноєвропейському зразку, наголошують І. Я. Фроянов і А. Ю. Дворніченко, набирає українська держава після погрому монголо-татар. Відрізана від північно-східної Русі і візантійської цивілізації, Русь-Україна повертається до західноєвропейської цивілізації, яскравим представником цього епохального повороту, являється державець Украї- ни-Русі нового типу "Данило-король" зі своїм дворським, печатником-канцлером, воєводою, тисяцьким, служилими князями і боярами. Це нова епоха, яка характеризує новий період історії України-Русі у час входу останньої у європейський союз католицьких держав /24.
Дякуючи наявності могутньої військової організації, український король Данило І мав великий вплив на країни Західної Європи: Угорщину, Польщу, Чехію і навіть Австрію, у зв’язку з цим, міг на рівні проводити широкомасштабні переговори з володарями цих країн папою Інокетієм IV про хрестовий похід проти татар. Щоб приєднати до себе папу, який мав великий вплив у Європі і фактично очолював союз католицьких держав, Данило Романович погодився піти на унію з Римською церквою і вступити в католицький союз держав, як його рівноправний член/25. Слід зауважити, що український володар, український народ зробив свій вибір у користь релігійної унії і союзу з католицьким заходом не у час релігійного чи політичних утисків католиками, коли феодальна війна роздирала на шматки Україну- Русь і коли іноземні володарі самостійно по-насильницьки намагалися впроваджувати унію в Україні-Русі, а у час коли українська держава знаходилась у фазі своєї найбільшої політичної, економічної, та військової могутності. Впроваджував унію один з наймогутніших володарів стародавньої України-Русі, представник древньої династії українських князів мономаховичів, предки якого усі були великими київськими князями, великий князь Данило Романович, син "самодержця усієї Русі великого князя Романа, що був царем в усій Руській землі, який ревно наслідував, як зауважив літописець, свого прадіда Володимира Мономаха" - дотримувався стратегії політичної могутності держави. Релігійна унія зближення з католицьким заходом аж ніяк не зачіпала культурних та духовних традицій українського народу. Володарем України-Русі, українським народом признавалась тільки зверхність папи, як вселенського релігійного ієрарха, як це нам засвідчують джерела: " Папа римський Інокентій заклинав тих, хто зневажали грецьку православну віру, визнавав світлого короля Русі Данила єдиним законним володарем України- Русі"/26.
Після коронації, наголошував І. П. Крип'якевич, король Данило намагався ще більше зблизитися з Західною Європою, з метою організації хрестового походу проти татар, з метою перейняття її культурних та технічних надбань католицького заходу, щоб перетворити Україну-Русь в могутню західноєвропейську державу /27.
Отже, українські володарі Роман, Данило, це одні з найбільших яскравих постатей у історії української держави у середині ХІІІ століття, феномени, які організували державне життя так, що воно залишилося незмінним до кінця ХІІІ століття, і підтримувалось не менш енергійними їхніми нащадками. Їх постаті нехай і сьогодні стануть дороговказом новітнім відновлювачам української державності, яку ми повинні черпати з стародавньої України-Русі.
Феномен української держави в ХІІІ століття і її володарів Романа, Данила, ще буде довго вивчатися вітчизняними і зарубіжними істориками, особливо зараз після відновлення української держави. Дане дослідження нехай стане дороговказом у з’ясуванні питання централізованої української державності, розпочне вивчення цього, ще майже нез'ясованого науковцями, питання. Започаткує нову сучасну, українську методологію державознавства.
Історія української державності і зокрема в ХІІІ столітті, не вивчалася з точки зору державотворчих процесів українського народу, оскільки був відсутній сам предмет вивчення - українська держава. У даному дослідження ми переглянули підхід і методологію державознавства, яка не переглядалась істориками внаслідок відсутності на українських землях предмету вивчення - української держави. Зараз, коли в час наявності на етнічних українських землях предмету вивчення -Української держави, сучасна методологія державознавства, повинна розглядати її через державотворчі процеси які проходили і проходять в Європі, оскільки Українська держава в ХІІІ в столітті, це складова тогочасної цивілізованої Європи. Такою вона залишається і на сучасному етапі, тобто після відновлення української державності. На сьогоднішньому етапі розвитку українського державотворення, та процесу розвитку української державності, сучасна методологія державознавства, повинна відіграти важливу роль в процесі формування методології українського державознавства в українській історичній науці та українознавстві.
Література
1. Віктор Ідзьо. Українська держава часів короля Данила у висвітленні сучасної історіографії. Україна, українці, українознавство у ХХ столлітті в джерелах і документах: Збірник наукових праць у 2-х частинах.-К. :НВЦ,1999.-Ч.1,с.33-40.
2. Е.А.Пресняков. Украина - Вестник культуры и политики. Пг. 1918, N9,0.18-19.
3. М. Ф. Котляр. Данило Галицький. Київ. 1979, с. 20.
4. В.Н. Татищев. История государства Российского. М-Л. 1964, с. 170.
5. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.
6. Віктор Ідзьо. Українська держава часів короля Данила у висвітленні сучасної історіографії. Україна, українці, українознавство у ХХ столітті в джерелах і документах: Збірник наукових праць у 2-х частинах. -К.: НВЦ, 1999.-Ч.1,с.33-40.
7. В.С.Ідзьо. Українська держава у ХІІІ столітті. Українська держава часів “Самодержця Русі Романа”. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу.М.1997, №2, с.31-50.
8. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ.1999, с.3-7.
9. «Великая хроника»о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІвв. М. 1987, с. 134-138.
10. Д. Зубрицкий. История древнего Галичско -Русского княжества. Львов 1852-1855, т. 2, с. 31-32.
11. Л. Гумильов. Древняя Русь и Великая степь. М. 1989, с. 493.
12. Momumenta Germanika Hιstorika( дальше MGH). 1874, t. 23, s. 883.
13. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 2, с. 485.
14. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950, с. 193.
15. Л. Гумильов. Древняя Русь и Великая степь. М. 1989, с. 493494.
16. М.Чубатий. Історія християнства на Руси-Україні. Рим-Ню- Йорк.1965,т.1,с.551-556.
17. М. Н. Карамзин. История Российская. М. 1991, т. ІІІ, с. 213215.
18. Слово о полку Игореве. М-Л. 1955, с. 442-447.
19. В.С.Ідзьо. Українська держава у ХІІІ столітті. Українська держава часів “Самодержця Русі Романа”. Науковий Вісник українського Історичного Клубу.М.1997, №2, с.31-50.
20. В.С.Ідзьо. Українська держава часів короля Данила. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу.М.1998, №1, с.3-30.
21. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.
22. ПСРЛ. Спб. 1843, т. 2, с. 329.
23. ПСРЛ. М1962, т. 1, с. 425.
24. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 194.
25. И.Я. Фроянов. А. Ю. Дворниченко. Города-государства Древней Руси. Л. 1988, с. 156.
26. В.С.Ідзьо. Українська держава часів короля Данила. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу.М.1998, №1, с.3-30.
27. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ.1999, с.262-267.
28. І. П. Крип'якевич. Історія України. К. 1990, с, 79-81.