Летописец Руский - Літопис Руський - ХІІ-ХІІІ ст. та “Галицько-Волинська” термінологія щодо давньоукраїнського літописання та державності.

“Летописец Руский” - Літопис Руський так називається згід­но заголовку велика книга формату 30х23 см., яка належала Іпа- тіївському монастирю, що знаходиться біля Костроми. Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано на півночі з більш старішого оригіналу, який очевидно складався і писався в Україні по місцях руху великокнязівської влади, а власне в Киє­ві, Галичі, Володимирі.

А отже, Іпатіївський літопис скопійовано на Півночі Русі з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису від літописного зведення XΓV сто­ліття, який в історичній науці називається Хлєбніковським літо­писом, і який сьогодні М.Ф.Котляр під назвою “Галицько- Волинський літопис” видав для наукового вивчення [2]. Папір, почерк і мова цього літопису показують, що його виготовлено в Україні в XV! столітті і скопійовано з оригіналу, який був дав­ніший і який продовжує великокнязівський київський літопис, теж під назвою руський літопис [3].

Характерно, що текст Хлєбниковського списку супроводжує більший, ніж сам текст, коментар [4], згідно з яким не можна зробити ні припущень ні висновків, чому Хлєбниковський спи­сок називається Галицько-Волинським літописом, а Українська держава ХІІІ століття “Галицько-Волинським князівством” [5]. Однак, М.Ф.Котляр всього-на-всього в своїй роботі в означенні назви посилається на І.П.Крип’якевича та його роботу радянсь­кого часу “Галицького-Волинське князівство. Ось і всі наукові пояснення [6].

Далі М.Ф.Котляр у визначенні Української держави в ХІІІ столітті як “Галицько-Волинського князівства”, в основному по­силається на свої праці та сформовану ним концепцію радянсь­кого часу, “применшення ролі української держави в ХІІІ століт­ті”, та праці, в основному російської історичної науки XVH-XX століть, згідно з висновками яких в Україні не проглядається роль могутньої централізованої української середньовічної дер­жави в ХІІІ столітті [7].

Ось в загальному всі основі наукові коментарі М.Ф.Котляра по “Галицько-Волинському князівству” та безпідставному ото­тожненню назв Хлєбниковського списку з “Галицько- Волинським літописом” [8].

Характерно, що в Літописі Руському, який найяскравіше описує історію України-Русі, охоплюючи періоди ІХ-ХІІІ сто­ліття, є різні літописці, які в більшій мірі орієнтовані на ті чи інші князівсько-боярські угрупування. В ньому яскраво, з точки зору тогочасного світобачення, показана неперервна історія від створення світу до кінця ХІІІ століття.

В різних розділах, які написали різні автори, у яких різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літо­писної справи, сконцентровані джерельна інформація по конкре­тній історичній епосі.

Як засвідчують фахівці, які досконало вивчали його похо­дження, “Літопис Руський” - це староукраїнське літописне об’єднання, яке розкриває в історичному ракурсі розвиток укра­їнської державної влади, особливо акцентуючи на її християнсь­кій епосі, а тобто з ІХ по ХІІІ століття.

Він поділяється на три частини, де остання частина Руського літопису ХІІІ століття, так звана “Галицько-Волинська” є яскра­вим продовженням Київського літопису. Все це пов’язано оче­видно з переміщенням політичного та літописного центру з Киє­ва в Галич. За таких обставин його синхронність дещо була втрачена, оскільки свідчення про дуже короткий відтинок історії події з 1199 по 1204 роки є фрагментарними. Однак автор яскра­во наголошує про наступність великокнязівського написання „Літопису Руського”: ”У рік 6709 [1201]. Початок княжіння ве­ликого князя Романа, що був державцем всієї Руської землі, кня­зем галицьким”. Тут же літописець розповідає про великого кня­зя Романа, про його родовід, який виводиться від його предка великого князя Володимира Мономаха, з якого новий видатний великий князь Роман Мстиславович, все життя брав приклад. Таким чином літописець розповідає нам про традицію та історію української держави від часу Володимира Мономаха до часу Романа Мстиславовича, наголошуючи, що сьогоднішня столиця великого князя Романа Мстиславовича, місто Галич.

Отож, наголошує літописець, пояснюючи традиції українсь­кої держави: “Роман, який ревно наслідував Володимира Моно- маха в цім і старався погубити іноплемінників... велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його Данило, чо­тирьох літ, а другий Василько, двох літ” [10].

Таким чином літописець від київського періоду літописання і наступності великокнязівської влади яскраво переходить до га­лицької наступності великокнязівської влади, наголошуючи, що власне династія від Володимира Мономаха до Романа Мстис­лавовича була володарями України-Русі, а отже, наголошує лі­тописець, нові юні князі Данило і Василько є наслідними воло­дарями “Руської землі”, в якій по смерті їх батька великого князя Романа “самодержця всієї Руської землі, князя галицького” - „постала велика смута” [11].

Характерно, що ні в Іпатіївському ні в Хлєбніковському лі­тописах ми не знаходимо абревіатури “Галицько-Волинський літопис”, чи “Галицько-Волинська держава”, а всюди домінують назви, які означують староукраїнську державу, як “Руська зем­ля” “Русь”.

Літописці ХІІІ століття всюди в своєму історико- політичному контексті означують староукраїнську державу, “Руська земля”, а її володаря “державцем Руської землі” з озна­ченням “князь галицький”, що може означати, що новий великий князь “Руської держави”, “Руської землі” в цю пору має за свою резиденцію, чи столицю місто Галич [12].

Як бачимо із аналізу свідчень Літопису Руського ХІІІ століт­тя, це було літописне зібрання над яким працювало не менше чотирьох авторів. Перший довів розповідь до 1234 року і повніс­тю наслідував традиції літописання Іпатіївського літопису. Дру­гий продовжив з 1235 і довів його до 1266 року. Третій з 1269 по 1286 рік, четвертий з 1286 по 1292 рік [13].

Перша частина цього літопису по 1264 рік розповідає в осно­вному про історію Руської держави навколо її нового столичного центру Галича.

Характерно, що “Літопис Руський ХІІІ століття”, як і Хлєб- никовський теж ніде не має означення “Галицько-Волинський літопис”, який під редакцією Є.Петрушевича в 1871 році був ви­даний в Львові і ось уже під такою назвою, без критичного ана­лізу назви, дійшов в останньому своєму Хлєбніковському варіа­нті, без пояснення назви абревіатури М.Ф.Котляром, в 2002 році, до сучасних вчених.

М.Ф.Котляр, який видав текст Хлєбниківського списку зро­бив свої традиційні дослідження та коментар, який безсумнівно відомий по його попередніх радянських працях, він намагався пояснити все, в применшеному значенні трактування Українсь­кої державності в ХІІІ столітті та “Галицького-Волинського лі­топису”, однак не пояснює звідкіля, з яких історичних джерел, він взяв назву Літопису Руського ХІІІ століття: Іпатіївського лі­топису та Хлєбніковського списку видав з означенням Галицько- Волинського літопису (ГВЛ), оскільки ні в жодному варіанті ру­кописів така назва не присутня [15].

Однак сьогодні вже можна наголосити, що традиційна назва ГВЛ суперечить історичній істині, оскільки самі джерела, як Іпатіївський так і Хлєбніковський, називалися в ХІІІ столітті “Літописом Руським” і виражали традиційні інтереси великокня­зівської влади з центром в Києві, а потім Галичі та Холмі [16].

Слід наголосити, що до цього вже була досить добра україн­ська традиція, яка пов’язується з Л.Махновцем, реалізувати спробу і здається, вірно означеною назвою - “Літопис Руський”, який дослідив староукраїнське джерело в сукупності з розвит­ком староукраїнського суспільства в Х- ХІІІ століття, аналіз роз­витку якого як і літописання визначено вірно. Своїм науковим виданням та коментарем “Літопису Руського” в 1989 році Л.Махновець довів традицію великокнязівської влади та літопи­сання в стародавній Україні-Русі з ІХ по ХІІІ століття [ 17]. Без сумніву “Літопис Руський ХІІІ століття” належить до найцікаві­ших з точки зору історичного вивчення подій цього часу. Він цікавий для нас і як літературне джерело, однак, як історичне, висвітлює події конкретної епохи, а саме ХІІІ століття.

“Літопис Руський” (ЛР) яскраво розповідає про найприваб- ливіші події в історії України-Русі в ХІІІ столітті, та її володарів, концентруючи головну увагу навколо наймогутнішого - короля Русі Данила Романовича, галицького та його наступників.

У висновок наголосимо, що ні в одному варіанті жодна реда­кція літописів не означена як “Галицько-Волинський літопис”, а це говорить, що у останньому академічному виданні М.Ф.Котляр з самого початку, починаючи з назви, відійшов від вірного трактування цього унікального джерела [18].

Дане дослідження не ставить за завдання з’ясування терміну “Галицько-Волинське князівство”. “Галицько-Волинський літо­пис” в контексті розвитку та аналізу історико-політичної термі­нології, однак, свідчення історичних джерел дають право наго­лошувати, що така термінологія прижилась внаслідок відсутнос­ті впродовж довгих віків політичної організації в українського народу, української, чи, як означували її в ХІІІ столітті Руської держави [19].

Сьогодні, при наявності української держави, створене за ві­ки для української історії ХІІІ столітті “Галицько-Волинське гетто” слід переосмислити в історично вірну назву - Літопис Руський та Руська (Українська) держава ХІІІ століття [20].

Список джерел та використаної літератури

1. ”Летописець руский”. Санкт-Петербургская библиотека Россий­ской Академии Наук. Шифр -16.4.4.

2. Галицько-Волинський літопис. Київ. Наукова Думка. 2002. Текст, с. 77-156.

3. Хлєбниковский список. Санкт-Петербургская государственная библиотека им. М.Е.Салтыкова-Щедрина. Шифр F TV №230.

4. Галицько-Волинський літопис. Київ. Наукова Думка. 2002. Комен­тар, с. 159-359.

5. Галицько-Волинський літопис. Київ. Наукова Думка. 2002, с. 159.

6. І.П.Крип’якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с. 86.

7. В.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті і сучасна методологія державознавства. Мандрівець. Серпень, 2002, № 4, с. 21-25.

8. Віктор Ідзьо. Українська держава часів короля Данила у висвіт­ленні сучасної історіографії. Україна, українці, українознавство у ХХ столітті в джерелах і документах: Збірник наукових праць у 2-х частинах.-Київ: НВЦ, 1999. - Ч. 1, с. 33-40.

9. М.Ф.Котляр. Галицько-Волинський літопис. Київ. Наукова Думка. 2002. Коментар, с. 159-359.

10. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

11. Руський літопис. К. 1989, с. 369.

12. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.

13. В.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с. 8, 12, 13.

14. Літопис Руський. К. 1989. Від перекладача, с. 7.

15. Літопис Руський. К. 1989. Від перекладача, с. 7-8.

16. Галицько-Волинський літопис. Київ. Наукова Думка. 2002, с. 5-6.

17. В.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с. 244-245.

18. Л.Махновець. Літопис Руський. Від перекладача. Київ. 1989, с. 5­14.

19. Літопис Руський. К. 1989. Від перекладача, с. 5-14.

20. В.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті і сучасна методологія державознавства. Мандрівець. Серпень, 2002, № 4, с. 21-25.

21. Віктор Ідзьо. Українська держава часів короля Данила у висвіт­ленні сучасної історіографії. Україна, українці, українознавство у ХХ столітті в джерелах і документах: Збірник наукових праць у 2-х частинах.-Київ: НВЦ, 1999. - Ч. 1, с. 33-40.

22. Літопис Руський. К. 1989. Від перекладача, с. 5-14.

Руське королівство під управлінням королів Данила, Шварна та Льва (1253-1301).

Король Данило Романович І. (1253-1264)

Українська держава після коронації та вступу в союз католи­цьких держав, короля Данила, як вважають Санкт-Петербурзькі вчені І.Я. Фроянов і А.Ю. Дворніченко відмічають, зазнає нових соціально-політичних змін державного влаштування, цей час, феодалізм в Україні-Русі модернізувався, її складові частини княжіння набирають рис загальноєвропейського характеру. Яск­равий приклад модернізованої української держави по західно­європейському зразку, являється державець "Данило-король" зі своїм дворським, печатником-канцлером, воєводою, тисяцьким, служилими князями і боярами. Це нова епоха, яка характеризує новий період історії України-Русі у час входу останньої у євро­пейський союз католицьких держав /5.

Український академік І.П. Крип'якевич вважав, що «Галиць­ко-Волинська держава» являлася такою могутньою тому, що вважалася власністю великого князя після 1253 р. руського ко­роля, який опирався на патриціат князів та боярсько- патриціальних земельних спадкових власників. Король був уже самодержцем, а князі і бояри його дідичні васали різного рангу підчинення. Таку структуру політичної влади «Галицько- Волинська держава», на думку дослідника, набрала у часи коро­ля Данила, внаслідок політичного зближення з західними сусі­дами - Польщею, Угорщиною, Чехією та іншими державами Центральної Європи. В устрої українського королівства з'явили­ся елементи західного права, літописці уже замінюють титула- туру «великий князь» загальноприйняту в уживанні для волода­рів України-Русі на титулатуру «руського короля», яка прита­манна в вживанні у країнах Західної Європи/6. Григорій ІІІ у 1231 закликав «світлого короля Русі Данила» приєднатися до католицької віри. Інокентій ΓV, починаючи з 1246 року, постійно титулує Данила королем Русі/7. Треба зауважити однак, що ще до Данила титул короля приживається в Україні-Русі. Ним були проголошені в Галичі угорські королевичі Коломан і Андрій, а також князь Мстислав Удатний, про що наголошувалось у попе­редніх розділах. Однак, тільки починаючи з короля Данила в українській державі титул короля Русі вживається в розумінні володаря цілої української держави. А самі володарі України- Русі у такому контексті почали вживати західноєвропейські ознаки королівської влади: вінець (корона) герб, печатка, пра­пор. Вони були і у ранішній історії України-Русі, але у час коро­ля Данила набули особливого розвитку під впливом політичного зближення з країнами Західної Європи. Розповідаючи про коро­націю великого князя Данила на короля Русі, літописець згадує, що папа Інокентій прислав до Данила послів достойних, які при­несли вінець і скіпетр і корону, тобто реліквії, які у західноєвро­пейському світі означують королівський сан. Вінець-це королів­ська діадема, або корона, скіпетр-жезл, корона - це так звана держава, або куля з хрестом/8. Характерно, що із прийняттям великим князем Данилом титулу короля Русі в українській дер­жаві формуються досі невідомі управлінські структури. Перше місце між королівськими сановниками зайняв дворський чи дво­рецький. Він виник, вважав І.П. Крип'якевич, під впливом коро­лівського улаштування двору західноєвропейських держав, зок­рема таких як Німеччина і Угорщина. Літопис згадує посаду дворського у 1211 році в Угорщині «великого дворського Пота», який очолював угорські війська, вислані на допомогу князю Да­нилові. З 1242 року дворськими почергово виступають бояри при особі Данила. Наступним управителем королівства Русі джерело наживає "суддю нашого двору", тобто королівського суддю, який виконував державне судочинство". Один раз джере­ла згадують посаду "печатник". Ця посада зовсім не відома серед управлінців в українській державі до часів короля Данила, вона була поширена лише в Західній Європі. Можна вважати, що пе­чатник був охоронником королівської печаті і використовував її для королівських документів, як це робили західноєвропейські канцлери. Збережені оригінальні грамоти українського королівс­тва ХІУ століття, написані на пергаменті, можуть говорити про їх широке застосування у суто західноєвропейському вигляді, починаючи із короля Данила. Печатник, очевидно, і складав текст грамот, або керував їх складанням/ 9. В цей же час в Укра­їні-Русі по західноєвропейському зразку було реформоване і вій­сько. «Слово о полку Ігоревім» згадує, що «полки Романа були споряджені шоломами латинськими, мечами булатними». Ці полки уже не підчинялися боярським урядникам, а безпосеред­ньо королю. Літопис наголошує, що полководці були повністю підкорені королю: «Ти, король, голова всім полкам. Якщо кого з нас пошлеш у перед, - як тебе не послухати, бо ти знаєш війсь­ковий порядок, знаєш звичай війни і кожний тебе засоромиться і налякається». Дане повідомлення дає нам право говорити, що військова організація української держави у ХІІІ ст. ототожню­ється із структурою рицарського війська західноєвропейських країн, в першу чергу Угорщини, Німеччини, Чехії, основу якого становили рицарські полки. В цей час у новому рицарському кінному війську вводиться посада сідельничого, який за згадкою літопису був відправлений королем проти бунтівних бояр. Київ­ський дослідник ХІХ ст. М. Дашкевич вважав, що українське військо часу короля Данила було настільки могутнім, що його боялася вся Західна Європа. Дякуючи могутній військовій орга­нізації українська держава активно приймала участь у політич­них процесах у Центральній і Західній Європі, що з другої сто­рони посилило західний вплив на останню, який на думку М. Дашкевича у середині ХІІІ століття, був найбільш могутній. Лі­топис наголошує, що після того, як угорський король Бела ΓV породичався з володарем України-Русі Данилом, видавши дочку Констанцію за сина Данила князя Льва, - Україна-Русь активно почала втручатися в європейські політичні справи: «З'їхались колись, наголошує літописець, король угрів з Данилом проти німців. Данило же прийшов до нього на чолі безчисленних пол­ків. Німці же боялися зброї татарської, були бо коні в личинах і коярах шкіряних, рицарі в ярицях (посріблених кольчугах)»/10. Такі широкі політичні контакти відкривали простір не тільки для торгово-економічних контактів, але й для релігійного взаємоп­роникнення і релігійного взаємовпливу. Очевидно, вихований при угорському дворі Данило, якого навіть готували в угорські королі з метою в майбутньому злучити Угорщину і Україну-Русь в одну державу, був готовий до повної інтеграції української держави у західноєвропейське суспільство, подай папа римський всеоб’ємлючу військову допомогу проти татар. Джерела дають нам право робити такі висновки і наголошувати, що при всій своїй могутності українська держава у середині ХІІІ століття шукала опори на заході, союз з яким вів до створення централь­ноєвропейської безпеки. Встановивши політичний союз з центральноєвропейськими державами, великий князь Данило задумав зблизитися з заходом і у релігійному відношенні. Като­лицьке духовенство через посередництво угорського короля і польських князів швидко запропонувало вступити Україні-Русі як у політичний так і релігійний «Союз католицьких держав». Коронація Данила Романовича фактично була домінантою всту­пу України-Русі у склад західноєвропейської коаліції католиць­ких держав. З цього приводу М. Дашкевич наголошував: «Релі­гійна і політична унія Данила мала великий вплив на подальшу історію. Світлий король Русі Данило проголошувався папою римським як рівний серед рівних володарів Європи. Королівство Русь тепер знали у Європі як реально існуюче і входяче в союз католицьких держав, затверджене папою». В зв’язку із цим Захід познайомився ближче з Україною-Руссю і по другому через без­посередню пропаганду папського престолу дивився на королівс­тво Русь, як на західноєвропейську державу/11. В цей же час, як вірно зауважував галицький історик Д. Зубрицький, королівство Русь було більш могутньою державою ніж Угорщина, Чехія чи Польща. Королівство Русь садовило свого князя на Австрійсь­кий престол, воювало Чехію, Ригу, повністю забезпечило недо­торканість кордонів зі сторони Польщі, Ярославською битвою 1245 року повністю припинило агресії Угорського королівст- ва/12. Так наголошував літописець Данило з благословенням по перемозі над Чехією почав славним бути в усій Європі і Папа Римський, величаючи його, прислав йому благословення і зна­мена королівські/13. Очевидно, що вплив української держави на Західну Європу теж був великий, особливо військовий, що видно із свідчення нашого літопису:« Під час переговорів Бели і Данила полки останнього були добре вилаштувані хоробрими людьми з світлою зброєю». У другий раз коли Данило пішов на допомогу угорському королю, то «було у нього полків його світ­лих від зброї світящихся і король заплатив тисячу срібла за те, що Данило прийшов звичаєм руським батьків і дідів своїх», а це значить, що у Центральній Європі в українському не бачили ні­чого поганого, а навпаки було багато повчального. Наприклад, польський князь Конрад Мазовецький любив «руський бій». Угорський король, прийшовши під Володимир, розхвилювався від побаченого: « Я такого багатого міста не бачив ні в одній ні­мецькій країні. На заборолах стояли рицарі зброя і щити яких блищали подібно сонцю»/14. Із вище приведених прикладів мо­жна сказати, що українська держава часів короля Данила всту­пила в нову фазу політичного розвитку.

Нова могутність української держави привернула увагу пап­ського престолу, як зауважував І. Шараневич, уже папа Інокен- тій ІІІ пропонував Роману вступити в союз католицьких держав, королівську корону і заступництво меча апостола святого Петра, та Роман вирішив не поспішати вступати в союз з католицьким заходом. Та папа був терплячим і усердним, продовжував пере­говори дальше і більш наполегливіше. Новий папа Інокентій ΓV, внаслідок широких дипломатичних переговорів і багато- чисельних уступок і компромісів щодо православної віри в Україні-Русі, зумів зробити так, що католицька ідея запалала і в Україні-Русі в грецькому обряді, і зазнаючи вдосконалення і зміни, проіснувала до сьогоднішнього дня/15.

Хочу загострити увагу важливостей цих подій, які привели українську державу очолювану королем Данилом до широкома­сштабних політичних і соціально-економічних і релігійних змін, поставили її на вищий ступінь розвитку з наймогутнішими дер­жавами тогочасної Європи. Це була дійсно, як зауважував М. Дашкевич, історична подія, унія, давала широкі можливості ін­теграції як торгово-економічно так і політично-культурної у глибоко культурно-релігійний світ Західної Європи. Унія стави­ла українську державу чи українське королівство в один ряд з наймогутнішими державами Європи і посилювала її політичний вплив внаслідок самої інтеграції на країни Західної Європи, і не принижувала її роль як вважають опоненти, а навпаки підвищу­вала її.

Розглянем по сукупності джерел хід подій, згідно яких Русь- Україна у ХІІІ столітті попала у русло релігійної реформації, як соціально-економічної так і політичної. Нам цікаво однак, якими міркуваннями керувався проводячи реформи володар України- Русі, великий князь Данило, адже переговори з приводу унії ве­лись на протязі цілого десятиліття.

Очевидно, міркування були наступні: Після погрому монго- ло-татарів Русь-Україна була ізольована від Ростово- Суздальської Русі і від Візантійської імперії. Єдиними і ненадій­ними сусідами з якими у Русі-України були стабільні, часто пе­реходячі від миру до конфронтації, відносини, були сусідні ка­толицькі країни: Польща, Угорщина і Чехія. У зв’язку із такими складними обставинами в які попала Русь-Україна, потрібно бу­ло шукати вихід, тому не дивно, що після монголо-татарського нашестя Данило Романович став «мирником Золотої Орди» і що це, очевидно, теж серйозно затурбувало сусідні від України-Русі країни Західної Європи. Однак, «зла була честь татарська», за­уважує літописець, та союз з Золотою Ордою давав час для від­новлення міст і сіл, усієї економіки і господарства України-Русі, концентрації усього політичного і соціального життя країни на­вколо одного володаря великого князя Данила Романовича, Га­лицького.

Сам союз України-Русі з Золотою Ордою дуже сильно наля­кав сусідні католицькі держави : Угорщину, Польщу, Чехію, то­му римська курія була ініціатором всеоб'ємлючих переговорів з володарем України-Русі/26. І такі переговори у такий трагічний час для всієї християнської Європи стали необхідністю усіх за­цікавлених сторін, в тому числі і такого розумного політичного діяча, як Данила Романовича. Галицький історик Д. Зубрицький вірно зауважував, що держава Данила стояла між двома світами Західним і Азіатським (східним), між якими потрібно було, щоб зберігати незалежність і могутність такій великій державі, як Русь-Україна, треба було користуватися силою хитрості і силою договорів/27. Данило бачив у стані татар кризову анархію і вод­ночас наростаючу культурну, економічну і політичну могутність католицького заходу, який дав опір татарам, і який мав сильний вплив у його власній державі розпочав зближення з католицьким заходом/28. Однак, Данило Романович, як мудрий державний діяч, вичікував і не поспішав, папа перший, внаслідок довготри­валих переговорів, запропонував останньому союз і входження України-Русі в католицький союз держав. По крайній мірі уже у час Ліонського собору папа у 1246 році називає Данила королем Русі/29.

Папська грамота Інокентія ΓV від 4 травня 1246 року «прий­має Данила Руського короля під покровительство і захист свято­го Петра і Римської апостольської церкви і доручає своєму лега­ту в Лівонії постановляти єпископів на Русі і домініканцям не­відлучно проживати при дворі короля Данила». Ми бачимо, що папа уже у 1246 році величає у грамоті, яка написана до волода­рів і духовних осіб Європи, Данила Романовича світлим королем Русі: "Кеді Ииббіє Ulustri¹VSQ. Відомо, що Плано-Карпіні осінню 1246 року, проїжджаючи Мазовію до хана Батия, познайомився з братом великого князя Данила Романовича волинським князем Васильком, і був запрошений останнім у його столицю Володи­мир, розмовляв з руськими єпископами, вручив їм листи від па­пи і переконував їх приєднатися їх до римської церкви. Характе­рно, що коли Плано- Карпіні повертався назад із Татарії через «володіння світлого короля Русі» у 1247 році, то був зустрінутий люб’язно королем Данилом і усім його двором, братом Василь­ком, єпископами і ігуменами, що сказали йому, що вони відда­ються усі і Руську державу під покровительство папи, якого ви­знають своїм отцем і головою їх церкви підтверджуючи, що усе це вони уже сказали через особливого посла, що був відправле­ний до папи. Д. Зубрицький наголошував, що переговори Дани­ла з папою римським Інокентієм у 1246-1247 роках фактично утверджували унію в Україні-Русі, справа йшла до офіційної ко­ронації Данила Романовича на короля Русі, чого вимагав па- па/31. Із вище сказаного ми бачимо, що для координації дій ко­ролівського двору Данила з папою римським до двору руського короля було призначено папою римським архієпископа католи­цької церкви. Раніше ми знаємо із джерел про католицького ар­хієпископа Бернарда-поляка, який проживав при дворі Данила ще у 1233 році. Наступним католицьким архієпископом при дворі Данила був Петро, який, очевидно, і налагоджував стосун­ки Данила Романовича з папою Римським, очолював посольство від Руського королівства на Ліонському соборі у 1246 році/32.

В цей же час Данило Романович внаслідок балансуванням силами між Західною Європою і Татарською державою внаслі­док особистих переговорів з ханами стає мирником (союзником) Орди, бажаючи виграти час і надіючись на допомогу католиць­кого заходу, тобто позитивних у цьому контексті рішень Ліонсь­кого Собору. Очевидно, позиція католицького заходу після Лі­онського Собору була не дуже байдужою відносно королівства Русі. Внаслідок заключень і Ліонських (переговорів) папа не ви­падково у грудні 1245 чи січні 1246 року звернувся буллою до володаря України-Русі з пропозицією вступити до союзу като­лицьких держав. Окремою буллою папа у 1245р. звертався і до руського духовенства, про що нам наголошує Плано-Карпіні. Ці булли і є тим критерієм, які дають нам право говорити про дов­готривалі переговори, що привели володаря України-Русі до вступу в союз католицьких держав. В той час він вірив у силу папського слова, кинути всі заковані в залізо сили католицького заходу проти татар, тому як, зауважував М. Дашкевич, уже в квітні 1246 Данило висловив папі свою покірність і перехід України-Русі під покровительство Римської церкви/33.

Плано-Карпіні наголошує, що Данило і Василько дали згоду на пропозицію папи Римського прилучитися до католицького світу. Це підтверджує нам і булла папи від 3 квітня 1246 року в які папа особисто звертається короля Данила. У своїй буллі папа пише: «Усім віруючим Христа у державі Русі». Виголошується розуміння у зв'язку з виявом покірності Римській церкві. У на­ступній буллі від 3 травня 1246 року мова іде про згоду обох сторін приступити до унії. Плано-Карпіні з цього приводу пише, що в зв'язку із вступом в католицький союз держав і у справах унії церков Данило вислав посольство до папи. 12 вересня 1247 р. папа велів архієпископу Пруському відправитися до володаря України-Русі Данила і особисто переконатися чи твердо він його єпископи і вельможі намірені з'єднатися з Римською церквою. Сам факт, що Данило уже в 1246 р. вів переговори про унію ду­же цікавий. Інокентій !V схиляючи українську державу до полі­тичної і релігійної унії при усій своїй могутності бажав мати на сході Європи сильного політичного союзника. З цією метою як видно із сукупності джерел він пустив у хід весь свій талант тонкого дипломата, а також дипломатію сусідніх з Україною- Руссю Угорської і Польської держав. Очевидно в першу чергу допомогу проти татар обіцяли Польща і Угорщина, що видно із анналів під час коронації Данила.

Цілком можливо, що папа дійсно вважав, що план реальної військової допомоги можливий, та сама політична система като­лицького заходу була до цього не готова. У своїй буллі від 4 лю­того 1247 року він переконував угорського короля допомагати Русі проти татар. У зв'язку з цим папа 24 липня 1248 року видав наказ госпітальєрам розпочати підготовку в Угорщині до хрес­тового походу проти татар. Сам Данило і це передавали папські посли, бачив, що папа готує католицький захід проти татар. Та­кий хід обставин заставив Данила повірити папі, в реальні кроки останнього по наданню допомоги Русі. Тому, як це видно із булл під 1246 і 1247 роками Данило просив папу про прийняття його і Василька із землями під охорону св. Петра. Разом із цим він просив папу про збереження Руською церквою свого древнього православного обряду. Наступні документи свідчать. Плано- Карпіні:«Римський протекторат прийняли король Русі Данило, його брат князь Василько усі єпископи і кращі люди». Наш літо­пис засвідчує:« Данило прийняв вінець від бога від церкви св. Апостолів і від стола святого Петра і від отця свого Інокентія». Булла папи від 1246 року виражає радість від того, « що Руські признали Римську церкву матір'ю і учителькою усіх других, а папу намісником св. Петра». Буллою від 1247 року папа доручив легату Альберту з'єднати руських з Римською церквою». Вна­слідок подальших переговорів папа вислухавши просьби Дани­ла, що стосувались догматів обрядової сторони унії і по основ­них положеннях вважив на просьби короля Русі Данила. Він до­зволив руським єпископам і пресвітерам створювати усі обряди які у них були раніше, і які не протирічили католицькій релігії.

22 січня 1248 року папа просив Данила інформувати про усі дії татар, щоби він міг вчасно надати йому поміч. Перші хто по­винні прийти на поміч світлому королю Русі це повинен був бу­ти Тевтонський Орден і госпітальєри, яких папа задля цього пе­ревів до угорського королівства. Характерно, що ряд документів свідчать, що папа давав накази польським князям і угорському королю допомагати руському королю Данилу. Усі вони в свою чергу намагалися переконувати Данила, що папа готує для нього військову поміч, у якій папа звертався до слов'ян Чехії, Моравії, Сербів, і Поморян виступити в похід проти татар. Папа Інокен­тій зобов'язав особливим договором Тевтонський орден допома­гати королеві Русі Данилу у війні проти Куремси. Папа, як наго­лошує М. Дашкевич, робив усе, щоби організувати хрестовий похід проти татар про що говорять булли від 1247р., 1251 р.,

1253 р., 1254р. Він намагався з'єднати війська усіх західних во­лодарів, що розміщувалися поблизу України-Русі і допомогти світлому королю Русі. Коронація Данила Романовича фактично з'єднувала Україну-Русь з союзом католицьких держав. «Угри і Ляхи під час коронації клятвено обіцяли виступити разом з Ру­ським королем проти татар». Релігійна рівність з католицьким Заходом багато давала володарю України-Русі. По-перше, папа клятвено завіряв, що ні угорське королівство ні польські князі, чеський володар ніколи не будуть нападати на королівство Русь. Власне вони у першу чергу виступлять гарантом безпеки Украї- ни-Русі і повинні будуть в першими виступати на допомогу ко­ролю Русі. Були отримані і другі вигоди від союзу з очолювано­го папою римським коаліцією католицьких держав. В той час Ятвязькі землі знаходились між Руссю, Польщею і Тевтонським орденом і усі ці держави намагалися захопити ці землі.

Включення Руського королівства у католицький союз держав урівнювало Данила Романовича в правах на Ятвязьку землю. Ці землі дістались Русі тепер без всякої боротьби. Папа буллою від

1254 р. надав право українській державі на третину землі. Влас­не в цей час пройшло зближення Данила Романовича з Тевтон­ським орденом, що дало можливість відбити напад татарського хана Куремси. Унія послужила тісному зближенню Русі, Поль­щі, Чехії і Угорщини. Переговори Данила Романовича з папою римським, судячи з ходу подій, були щирими. Він, папа, усе ро­бив, щоби його новий союзник на сході Європи - Данило, був у переконана ний у щирості намірів реально допомогти останньо­му у війні проти татар. Татарська загроза над усім європейським християнським світом, очевидно, прискорила процес діалогів окрім політичної боротьби з останніми і у питанні релігійного злучення. Сам Данило Романович, як засвідчують джерела, роз­діляв точку зору, згідно з якої необхідно було швидко примири­тися з католицьким заходом. Не тільки Данило, а й багато інших володарів у Східній Європі у ХІІІ столітті приходили до думки про необхідність релігійного єднання з католицьким світом. Як­що вірити папським буллам від 1227 року (adunιversos Reges Russιae) і 1231р., до князя Юрія Всеволодовича, 1248 р. до Олек­сандра Невського, і також булла була послана і Данилу, хоча останній вагався, та внаслідок татарської загрози пішов на збли­ження з католицьким Заходом, що забезпечувало безпеку від вторгнення у час боротьби з татарами від західних католицьких сусідів.

В зв’язку з визнанням папою Данила, як повновласного ру­ського короля, угорське і польське королівства повинні були ві­дмовитися від вторгнення на Русь не тільки внаслідок ослаблен­ня татарського нашестя і Ярославського розгрому, а й внаслідок покровительства, яке папа надав українській державі. Буллою від 3 травня 1246 року папа прийняв під захист і охорону св. Пе­тра короля руського і його королівство. Буллою від 12 вересня 1247 р. було прийняте під покровительство святого Петра Руське королівство Данила і його брата Василька і їх усі сім'ї володіння і майно. Буллами від 27 серпня 1247 р. Данилу, його сину, і Ва­сильку було надано право повернення володінь, земель і другого майна які дістались їм по праву, а тобто землі які були утриму­вані другими королями, що не знаходилися у покорі римської церкви. Папа заборонив хрестоносцям і другим орденам вторга­тися у землі світлого короля Русі і у землі які він забрав по праву наслідування без його згоди. Складається враження, наголошу­вав Д. Зубрицький, що Данило Романович, укріпивши свою державу договорами на заході і сході, ставши у Центральній Єв­ропі могутнім володарем, почав прибирати до своєї держави зе­млі, які раніше тільки економічно входили в сферу впливу його держави. Його володіння, що складалися з Галичини, Волині, Київщини, усі землі Поділля, і від Пруту до Дніпра почали шви­дко збільшуватися. Його васалами стали пінські князі, чернігів­ські, які втекли від татар на праву сторону Дніпра і зараз очолю­вали полки його могутнього війська/34. Отже, Русь-Україна у середині ХІІІ ст. виступає як політична сила з якою приходиться рахуватися не тільки їх близьким сусідам, але й татаро- монгольському великому хану і римському папі.

Слід зауважити, що водночас окрім широкомасштабних пе­реговорів з римським папою Данило вів широкомасштабні пере­говори в Золотій Орді, особливо з того часу, коли Батий зверну­вся до Данила з вимогою: ''Дай Галич'', що привело до поїздки останнього в Золоту Орду/35. Очевидно, що поїздка в Орду була обумовлена з татарською стороною і була не першим контактом з татаро-монголами. Данило Романович не був таким легковаж­ним політиком, щоби піддавати себе і своє життя ризику. Від Плано-Карпіні ми знаємо, що Василько Романович ще раніше, посилав послів в Орду, вів з останньою широкомасштабні пере­говори, які закінчились тим, що посли повернулися до нього і брата його Данила з охоронною грамотою для проїзду до Батия - «для господина Данила»/36. Данило Романович безсумнівно мав зв'язки в Золотій Орді і самій Монголії у ставці імператора, де проживало багато вихідців із Русі. Плано-Карпіні бачив у Золо­тій Орді багато руських, угрів, які знали руську мову, латинь і навіть французьку мову/37, тому то П. Карпіні прибув у Воло­димир і поділився свідченнями про настрої татар. Про зв'язки Данила з татаро-монголами розповідають і угорські джерела. /38.

Отже, в 1245 році Данило Романович «зі всіми своїми воїна­ми і людьми» відправився у ставку Батия. Літопис не зберіг суті усіх переговорів з великим ханом Золотої Орди, та достовірно відомо, що татаро-монголи признали володаря України-Русі сво­їм ''мирником''. Зі сторони Батия Данилу Романовичу були вияв­лені знаки найбільшої поваги. Хан особисто пригощав Данила кумисом, а від Рубруквіса ми знаємо, що пити кумис у хана ве­лика честь/39. Знаючи закони Русі і традиції, хан, прислав Дани­лу вино і сказав : «не звик ти пити молоко, пий вино». В резуль­таті переговорів Данило Романович став союзником Золотої Ор­ди, тобто володарем номінально залежним від Золотоординсь- ких ханів, була "поручена земля його йому" наголошував літо­писець, та до повного підчинення не дійшло, Україна-Русь за­лишалась повністю незалежною державою, що дуже налякало володарів Центральної Європи, які почали плести інтриги, щоби розірвати договір із Золотою Ордою. Так Данило Романович пі­сля приїзду знову об'єднує всі землі України-Русі, дає могутній бій наступаючій на Україну-Русь угорсько-польській коаліції який з великою перевагою виграв. В цей же час великий князь Данило, щоб підкреслити, що власне він є повновладним госпо­дарем України-Русі, призначив печатника Кирила загальноукра­їнським митрополитом і в 1246 році відправив його в Нікею до патріарха на утвердження. В цей же час галицький літописець упевнено говорить про всю повноту влади Данила Романовича в Україні-Русі.

Якщо вважати відвідини Орди Данилом, як відмічали сучас­ники, досить успішним, «що бог спас його від поганих татар, про що стало відомо в усіх країнах». Про договір володаря Укра- їни-Русі з монголо-татарами і союз останньої Ордою стало відо­мо усім західноєвропейським країнам, і вони почали боятися його Данила. Данило Романович зумів використати зовнішньо­політичні вигоди, що відкрилися в результаті договору з монго- ло-татарами. Відносини з Угорщиною потребували урегулюван­ня у першу чергу. На цей раз угорський король Бела ZV сам зве­рнувся до володаря України-Русі з пропозицією союзу. Галиць­кий літописець пише, « що король убоявся його, тобто Данила, тому, що той побував в татарах і перемогою завершив війну над уграми і зятем його». Цьому признавався і сам угорський король у листі до папи Інокентія ZV, що « видав своїх дочок за руських князів тільки тому, що боявся їх наводу на Угорщину татар». Союз України Русі був оформлений за участю митрополита, який закріпив шлюб сина Данила князя Льва з дочкою угорсько­го короля Констанцією. Наслідком союзу Угорщини і України- Русі, являється кінець політичної кар’єри князя Ростислава чер­нігівського, який повністю перейшов на угорську службу зроби­вшись баном Мачви, землі між ріками Дунаєм, Савою і Дравою.

Такий політичний хід угорського короля Бели ZV, являється яскравим прикладом того, що останній сильно налякався союзу Данила з Золотою Ордою. В зв’язку з цим радянський дослідник В. Т. Пашуто наголошував, що внаслідок успішних переговорів Данила Романовича в Золотій Орді римська курія відновила свої переговори як політичні так і релігійні в Україні-Русі. Зручним випадком для її відновлення була місія францисканця Іоана де Плано-Карпіні, якого папа Інокентій ZV відправив до монголо- татар. Проїжджаючи осінню 1245 року через Україну-Русь Пла- но-Карпіні вступає у переговори з волинським князем Василь­ком і ознайомлює його з змістом папської булли від 25 березня 1245 року, яка призивала всіх володарів укріплюватися на випа­док нового наступу татар.

Джерела не дають нам усіх подробиць переговорів між па­пою та володарем України-Русі, та зближення позицій, очевид­но, було відчутне, що дало можливість Плано-Карпіні послати папі повідомлення про готовність України-Русі вести перегово­ри з Римською церквою. Це могло статися внаслідок перегово­рів, які Плано-Карпіні провів із володарем України-Русі Дани­лом, з яким він зустрівся між Дніпром і Доном, який повертався від Батия. Він очевидно, і сповістив Данила про початок перего­ворів папи з Українською державою, внаслідок чого останній відправив по приїзді своїх послів до папи/40. Отже, переговори розпочались, очолив посольство від України-Русі ігумен монас­тиря гори святого Данила-Григорій. Посольство було прийняте папою Інокентієм ZV, що відмітив його біограф Миколай де Ку- рбіо/41. Ділові документи ходу переговорів нам невідомі, та з послідуючих подій і документів можна встановити, що руська сторона побажала встановити унію церков пов'язуючи з питан­ням проти татарської боротьби всього християнського світу. Папська курія, як це видно із булл, змушена була піти на серйоз­ні поступки, оскільки Русь-Україна була могутньою державою, навіть не Польща, чи Литва, тому папа признав недоторканість грецького обряду і православної літургії, при цьому папа загро­жував католицьким сановникам карою, хто порушить його уста­нови по відношенні до грецької церкви. У стосунках з українсь­кою державою Данила, папа робив усе, щоб не тільки зчинити унію церков, але й щоб реально і конкретно надати «світлому королю Русі», як величає папа Данила Романовича з 40-х років, негайну допомогу проти татар. Однак останній, як свідчать до­кументи, теж вимагав від володаря України-Русі гарантій, що бачимо із відправки в Україну-Русь спеціального легата з метою прийняти присягу від «руського короля Данила, князів та бояр, духовенства, на вірність римській церкві, а також оголосити в усій Україні-Русі акт папи про унію церков»/42.

Згідно із свідчень актів, зі своєї сторони Україна-Русь, що включалася в союз католицьких держав, теж зуміла отримати ряд вигод уже в ході переговорів, коли тільки «папа брав під опіку папського престолу Руське королівство»/43. Визнання па­пою Данила королем Русі анульовували приславуті претензії угорських королів на Галичину, признавали за Данилом Романо­вичем як королем Русі права на усі землі від Карпат до Дніпра, усі білоруські та литовські землі на які він не мав права/44. Вступ України-Русі у католицький союз держав означало юри­дичну рівність при колонізації ятвязьких земель Україною, Польщею, і Тевтонським Орденом. Папа забороняв Тевтонським рицарям і членам других монаших орденів селитися без згоди світлого короля Русі в його землях/45. Це повинно було згладити інцидент, типу Дорогичинського. Як бачимо, Данило Романович провів велику дипломатичну роботу, встановивши стосунки як з самим папою, хрестоносцями, у яких бажав бачити союзників для спільної боротьби з татарами. Це видно хоча б із булли папи кінця липня 1248 року, в якій папа писав Данилу, «щоб світлий король Русі сповіщав хрестоносців про наступ татар, щоб він міг швидко прийняти всі міри і надати останньому допомогу для оборони України-Русі»/46.

Як свідчать джерела, уже в 1246-1248 роках Данило Романо­вич мав тісні політичні зв’язки союз, який був сформований для боротьби з татаро-монголами. Рига і Краків, Мазовія, Помор’я, а також Буда була втягнута в союз з Україною-Руссю, однак, на­давати їй військову допомогу для бороьби проти татар, не пос­пішали. За таких обставин Данило Романович у 1248 році займав очікувальну позицію щодо Заходу. Формально він уже був гото­вий до унії і офіційної коронації на короля Русі, та без реальної військової допомоги західноєвропейських держав, ще до остато­чного вирішення цього питання не приступав. Офіційна відпо­відь папі на його послання за виразом галицько-волинського лі­тописця ось така: «Прислав Інокентій ZV до Данила єпископа Беренського і Кам’янецького говорячи йому. Прийняти вінець королівства, та Данило заявив, що рать татарська не перестає, зле вони живуть із нами, то як я можу прийняти вінець без до­помоги твоєї»/47.

У той час папа не настояв, а при певних політичних змінах, коли Русь-Україна знаходилася в інших політичних умовах, він знову продовжив переговори. Ініціатива продовження перегово­рів належала папі римському через посередництво угорського короля Бели IV, який писав папі, «що не пожалів праці щоби склонити руського короля до переговорів»/48. Місія угорського короля поліпшувалася тим, що у цей час татаро-монголи напра­вили до своїх західних кордонів військо під керівництвом хана Куремси, якому Данило вирішив не підчинятися, і зацікавлений мати на заході союзників, розпочав переговори з папою. До цьо­го слід долучити факт, що коронація великого князя Міндовга на короля Литви у 1251 році серйозно розхвилювала Данила, так як ставила староукраїнську державу в нерівні політичні стосунки з західними державами при веденні війни з Литвою. В цей час Да­нило Романович, щоб закріпити свій вплив в Західній Європі вів війну за австрійську спадщину. Союз з папою римським міг бути тут необхідним. Закріплення Данила в Австрії могло йому дати додаткові військові сили для боротьби з татарами, тому володар України-Русі захотів зміцнити тут свої позиції. У червні 1246 року він разом з угорським королем Белою IV вели бойові дії проти австрійського герцога Фрідріха ІІ. По свідченнях джерел австрійські війська зустрілися з українсько-угорською коаліці­єю, і у битві при Лейні по, одному із свідчень, «від руки русько­го короля загинув австрійський герцог Фрідріх ІІ, не залишивши прямих наслідників»/49. Цьому єдиному свідченню можна ціл­ком довіряти, оскільки послідуючі свідчення під 1248 роком на­голошують, що у 1248 році при зустрічі в Братіславі «руський король Данило, угорський король Бела IV і імператорські посли обговорювали питання про майбутнє австрійських земель».

Про ці зустрічі і переговори розповідає нам і галицько- волинський літопис:« прислав король угорський Бела ZV до Да­нила послів, просячи його на поміч. Є мені рать і війни з німця­ми. І пішов йому на поміч і прийшов на Погожу. І прийшли бо були посли німецькі до нього, бо цезар утримував один Відень і землю Ракушську і Штирську, герцог бо Фрідріх ІІ уже убитий був». Осінню 1251 року Пшемисл чеський ІІ при підтримці час­тини австрійських баронів і австрійського духовенства вступив з військом в Австрію і проголосив себе герцогом Австрійським. В лютому 1252 року він закріпив своє положення в Австрії шлю­бом з уже не молодою сестрою Фрідріха ІІ Маргаритою Бабенс- берг, яка офіційно передала свої наслідні права володіння свого роду чеському королю Пшемислу ІІ /50. Угорський король, у якого, по оприділенню папи Інокентія ΓV, знаходилась з 1248 року племінниця покійного герцога Гертруда Бабенсберг, вирі­шив втрутитися у боротьбу за австрійську спадщину. Угорський король добився того, щоби Гертруда передала йому свої права на свої володіння, та оскільки угорський король не мав достат­ньо сил для ведення війни з могутнім Чеським королівством, він звернувся за підтримкою до володаря України-Русі Данила Ро­мановича, обіцяючи йому теж якісь надбання у Центральній Єв­ропі. У зв’язку з цим, Данило Романович з усім військом виру­шив походом в Європу де на кордоні Австрії зустрівся з королем Белою FV. Тут же при участі Гертруди Бабенсберг був оформле­ний договір, по якому син володаря України-Русі Роман Дани­лович ставав герцогом Австрії. На жаль галицько-волинський літопис не подає нам повного тексту договору, та із других свід­чень видно, що у першій половині 1252 року союз був закріпле­ний шлюбом Романа Даниловича з Гертрудою Бабенсберг/51.

Урочистості вступу Романа Даниловича на австрійський пре­стол проходило під Віднем в замку Гімборг при участі Данила Романовича та Бели W/52. Цікаво у цих подіях те, наголошував радянський дослідник В. Т. Пашуто, що папа до австрійського наслідства зайняв двояку позицію. Спочатку папа Інокентій !V признавав наслідні права на Австрію Гертруди Бабенсберг, коли вона була дружиною Володислава Чеського, та починаючи з 1253 року папа признав законність шлюбу і права на Австрію чеського короля Пшемисла ІІ з сестрою герцога Маргаритою і почав титулувати останнього Австрійським герцогом/53. Та си­туація змінилася, війська чеського короля покинули Австрію і таким чином Роман Данилович став австрійським герцогом, що мало велике значення для української середньовічної держави. Роман Данилович, як незалежний австрійський володар міг звер­татися уже безпосередньо сам до володарів Центральної і Захід­ної Європи з метою створення європейської коаліції проти татар і надання військової допомоги Україні-Русі проти татар.

В цей час у нього у західній Європі появляються однодумці та союзники, серед яких слід виділити могутнього баварського князя та польських князів, які боялися зміцнення чеського коро­ля Оттокара. Австрійського герцога Романа Даниловича підтри­мували і ряд австрійських баронів серед яких найвпливовішим був Бернард Преусель. Таке швидке зміцнення Романа на авст­рійському престолі, запровадження останнім широкомасштаб­них союзних зв'язків налякало «союзного» угорського короля Белу XV, який побоявся як-бито Австрійське герцогство не ви­йшло з під його впливу. Згідно договору підписаного між авст­рійським герцогом Романом, угорським королем Белою IV, останній повинен був сприяти військовою допомогою утвер­дженню Романа на австрійському престолі. Бела зобов'язувався присилати у випадку необхідності війська. Без будь яких причин угорський король відмовився надавати Роману допомогу і почав вимагати від нього ряд австрійських земель в обмін на землі в Угорщині/54.

Однак Роман Данилович відхилив цю пропозицію, залишив­ши за собою цілісність Австрії і почав сам за допомогою своїх військ і військових загонів ряду відданих йому австрійських ба­ронів приверженців своєї дружини, зокрема барона Бернарда Проуселя захищати австрійське герцогство від чеського короля Оттокара. В цей же час Данило Романович приймав усі міри, щоб допомогти сину утримати за собою австрійське герцогство. Розуміючи, що австрійське герцогство без допомоги не зможе зупинити військо чеського короля Оттокара, щоб відвернути йо­го від нападу, почати захищати власну державу володар Украї- ни-Русі вирішив зробити напад на Чехію.

Наступ було придумано комбінований. З заходу на підтрим­ку австрійського герцога Романа Даниловича вийшов з війська­ми князь баварський, руські і польські володарі наносили удар по чеському королівству з півночі на Опаву. Угорський король теж вирушив з усім своїм військом на Австрію, та не зумівши сходу взяти Оломоуца, надовго застряв під ним. Судячи по свід­ченням західноєвропейських джерел та наших літописів, похід був підготовлений фундаментально/55. Згідно свідчень джерел, йшов в похід сам володар України-Русі Данило, його син князь Лев, прийшла поміч від князя волинського-київського Василька. Прийшли також союзні Данилу литовські князі Товтавил та Едивид. З польської сторони на стороні Данила в похід пішов краківський князь Болеслав Стидливий, зять короля Бели IV, Володислав, син Казимира Ласконогого, Межек князь Опольсь- кий. Та польські князі, як засвідчують джерела, воювали проти Чехії з неохотою. У більшій мірі вони виступили на боці Данила, боячись зі сторони останнього наводу татар. Особливо неохоче воював польський князь Володислав Опольський володіння яко­го знаходились поблизу Чехії, Болеслав краківський теж воював без бажання. Угорський король, щоб втягнути його у війну, змушений був використати свої права тестя. Як виразився літо­писець: «Болеслав не хотів іти на війну, та дружина його Кінга, дочка Бели ΓV допомагала Данилу словами». Данило Романович привів своє військо в Краків, там з'єднався з Болеславом Огид­ливим, князь Володислав приєднався до них на Одрі біля міста Козин.

Після злучення українсько-польські війська рушили в сторо­ну Чехії. Однак, як зауважують джерела, особливого успіху цей похід не мав із-за пасивності польських князів. Цей похід охопив незначну територію сілезько-моравського кордону. Результатом походу явилось розорення околиць Опави, Глубочиці, взяття Нессіделя/56. Наш літописець придає велику важливість цьому походу, однак відмічає, що у зв’язку із зрадою польських князів, основна мета допомога Роману в Австрії проти Пшемисла II че­ського була не досягнута і тому через певний проміжок часу, будучи не в змозі оборонятися, Роман змушений був покинути Австрію. Літописець зберіг нам цікаві свідчення про останні мі­сяці перебування Романа Даниловича на австрійському престолі в обложеному чехами замку Гімборг, чекаючи на допомогу сво­го батька та угорського короля. Однак, Роман, розуміючи швид­ке падіння замку за допомогою приверженця своєї дружини ба­рона Просвеля, пробився з замку й подався за поміччю в Украї- ну-Русь/57. Не дивлячись на те, що похід у Австрію був невда­лим і Роман Данилович не зумів утриматися на австрійському престолі і володар України-Русі повертався із австрійського по­ходу розчарований своїми європейськими союзниками, однак в цей же час в малопольській столиці Кракові папські посли очі­кували його повернення із чеського походу.

Та володар України-Русі незадоволений своїми союзниками не побажав вести переговори в Кракові і відмовився прийняти послів Інокентія IV, говорячи їм: «Не подобає мені могутньому володареві вести переговори з вами у чужій країні» і запросив послів і сусідніх можновладців для такого роду переговорів, в Русь-Україну. І коли пізніше посольство на чолі з легатом папи Опізо прибуло в Дорогичин то і тут Данило Романович, знахо-

дячись у тяжкому моральному становищі, утрати герцогства Ав­стрійського не бажав вступати в переговори з папськими посла­ми, розуміючи, що коронування на короля Русі, дипломатична робота над яким з обох боків була уже завершена, приведе до підриву союзу і ворожого настроєння проти нього зі сторони зоюзної ще Золотої Орди. Однак, як зауважує літописець: «Опізо же прийшовши вінець несучи, дав обіцянку, що він матиме по­міч від папи, та Данило все одно не хотів, та умовила його мати водночас велика княгиня Романова і візантійська принцеса Ан­на, яка бажала бачити свого сина царем в Україні-Русі». Дуже сильно настоювали польські князі, приговорюючи:«прийняв би ти вінець, а ми готові усі тобі на підмогу проти поганих». На це­ремонії коронування, наголошував літописець, були присутні всі сусідні володарі, посли від угорського короля, польські князі: Болеслав, Семовит, князь волинсько-київський Василько, уся служила українська знать від Карпат до Дніпра, українське ду­ховенство. Коронація Данила Романовича на короля України- Русі в Дорогичині, поблизу західноєвропейських держав у сусід­стві з Литовською, Польською державами, Орденом повинна була нести у собі критерій єдності цих держав з Україною-Русю у боротьбі з спільним ворогом татарами. «Ти матимеш поміч од папи», - сказав Опізо великому князю Данилу, «Прийняв би ти вінець від бога - сказали польські князі, а ми готові тобі на під­могу проти поганих»/58.

Таким чином, приймаючи титул короля України-Русі і всту­паючи в союз католицьких держав, Данило Романович став на чолі антитатарської коаліції і вирішив дати бій Золотій Орді і в першу чергу, кочуючому поблизу золотоординському хану Ку- ремсі.

Проаналізуємо, що ж принесла Україні-Русі політична і релі­гійна угода з Заходом, католицькою церквою, і чи перетворила вона Україну-Русь, яка знаходилась між Золотою Ордою і сою­зом католицьких держав в західноєвропейське королівство? Згі­дно свідчень документів можна сказати, що з 1254 року союз уже короля Данила з папою став реальною базою у боротьбі проти татар. Це видно по фактичному матеріалі відображеному в джерелах за 1253 рік, згідно яких Данило Романович сповіщав папу про наближення татар до своїх східних кордонів і просив папі надати вразі необхідності йому військову допомогу. У від­повідь «світлому королю Русі» була направлена булла папи рим­ського від 14 травня 1253 року, яка «призивала християн Поль­щі, Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я і других сусідніх з Україною- Руссю держав виступити проти татар»/59. Таку буллу, очевидно, отримав і угорський король Бела IV, який відписував папі Іноке- нтію : «Що хвилинно чекає нападу татар». Папа, бачучи загрозу татар над Україною-Руссю, навіть помирив Чехію з Угорщиною, тільки для того, як наголошував І. Умінський, щоб вони разом виступили на допомогу Україні-Русі/60. В боротьбі проти татар, наголошував А. Амманн, Україна-Русь стала фортецею для усієї Європи і папа, бачучи, довгу затяжну боротьбу Русі проти татар, побажав об'єднати усіх християн Європи без різниці, якого би релігійного обряду вони не були.

Татарська загроза примусила папу приділити багато уваги європейському сходу, як справі захисту усього християнства від нашестя татар. Папа намагався з усіх сил здружити Україну-Русь з західноєвропейськими державами після її офіційного включен­ня до союз католицьких держав і подружити короля Данила з володарями цього союзу. На його думку така особиста дружба допомогла би королю Данилу скоріше інтегрувати Україну-Русь в союз католицьких держав і надати останніми допомогу Украї- ні-Русі у війні проти Золотої Орди. Така невтомна праця папи у цьому напрямку привела в 1250-1260 роках до унії з католиць­кою цивілізацією двох таких могутніх і впливових у Централь­но-Східній Європі держав, як Литви і України-Русі /61. Викла­дені нами факти, дозволяють робити припущення, що у середині ХІІІ століття Русь-Україна внаслідок вступу до союзу католиць­ких держав повністю забезпечила собі безпеку зі сторони захід­ноєвропейських сусідів. В цей же, час можна наголосити, украї- но-угорські відносини складалися так, що угорська держава пос­тійно просила допомогу у союзної їй України-Русі.

Після 1260 року володар України-Русі усе більше втручався у справи сусідніх західних держав, зокрема Чехії та Угорщини, підтримуючи свого тестя Белу ΓV у боротьбі з чеським королем Пшемислом ІІ. Сповіщаючи папу Олександра FV про перемогу над угорським королем під Крестбургом, Пшемисл ІІ згадував, що в числі союзників угорського короля був і король Русі Дани­ло: з краківським князем Болесла- вом Стидливим. Якщо вважати за реальну таку історичну тради­цію, що Романовичі постійно підтримували Конрада мазовець- кого, а по смерті його синів, то не випадковим є те, що князь Ва­силько Романович був запрошений в кінці 1245 року на з'їзд польських князів в Ленчиц, де його бачив Плано-Карпіні, і де окрім Конрада Мазовецького були також малопольські князі і єпископ краківський/63.

Ціль з'їзду заключалася у досягненні миру між польськими князями. Та мир не був заключений і скоро Конрад мазовецький, підтриманий волинським князем Василько і литовськими князя­ми, розпочав війну з краківським князем. За таких обставин у той час папа римський Інокентій ZV був зайняв дуже ворожу по­зицію щодо Конрада мазовецького, 7 лютого 1247 року він писав краківському єпископу, щоби останній схиляв вірних вірі воло­дарів помагати у боротьбі з невірними краківському князю. Ма- зовецького князя зв’язаного з Україною-Руссю папа ще в 1247 році «вірним» не рахував. Ситуація у Польщі у серпні 1247 року міняється, в цей час помирає князь Конрад мазовецький, як за­уважує з цього приводу галицько-волинський літопис: «Умер князь великий лядський Конрад і був же він славний і предобрий і жаліли за ним Данило та Василько»/64. Як бачимо із подаль­ших свідчень джерел, володарі України-Русі і дальше підтриму­вали союзні стосунки з синами Конрада Болеславом та Сомови­том, які визнаючи зверхність українських володарів брали з ни­ми участь у походах на ятвягів у 1248 та у 1254-1255 роках. Ко­ли на полі брані загинув Сомовит, то син його у подальшому отримував підтримку володарів України-Русі. Угорщина і Чехія в цей час теж не обмежувалися лиш одними політичними конта­ктами з Польщею та Україною-Руссю. Після «австрійської вій­ни» чеський король Пшемисл ІІ зблизився зі шлезьськими кня­зями, а Бела IV підтримував союзні стосунки з великопольським князем Болеславом Благочестивим, якого одружив на своїй доч­ці Іоланті і цим закріпив угорсько-польський союз /65. Дуже своєрідними і насиченими прикладами приязні та добросусідст- ва у середині ХІІІ століття склались відносини України-Русі з великим князівством Литовським.

Ці стосунки склалися ще у той час, коли політична сила Ки­ївської Русі була у фазі могутності. Ситуація не змінилась у той час, навіть коли столиця України-Русі перейшла в Галич чи на­віть Холм. Політичний вплив України-Русі у Прибалтиці і, зок­рема, Литві був настільки потужний, що доречно буде відмітити, що він брав безпосередню участь на формування феодальної державності у литовців. В першу чергу впливали на формування литовської державності такі порубіжні міста України-Русі, як Райгород, Дорогичин, Герцине, Пінськ, Берестя.

На початку ХІІІ століття на землях між ріками Неманом і Двіною почала помітно розширюватися Литовська держава. В цей час вона включила у свій склад деякі прикордонні землі ближче до Полоцька і Смоленська. На жаль, по даним літописця неможливо прослідкувати у який термін часу литовці заволоділи Чорною Руссю. Літописи зберегли лиш результати цього проце- су-договір 1219 року князів об'єднаної дофеодальної Литви з волинським князем Данилом Романовичем. Можливо, що затяж­на феодальна війна в Україні-Русі привела до того, що частина прилеглих до Литви земель потрапила у литовську залежність.

Зміцніла Русь-Україна зробила усе можливе, щоби зберегти хоча б частину попередніх володінь. Роман Мстиславович, зок­рема, зробив багато, щоби утримати в державних кордонах України-Русі південної Судавії і досяг успіху, бо теж «Слово про похід Ігорів» знає, що перед його мечем « багато країн хінових» покорилося:«Литва, Ятвяги, Деремела»/66. По смерті Романа великого литовські князі дуже тривожили Україну-Русь, їхні війська доходили до Пінська, Турійська, Червена, власне тому літописець і записав так тужливо:«біда бо була від воювання литовського в землі Володимирській»/67.

Договір 1219 року поставив кінець цим війнам та нападам Литви. Він залишався в силі до кінця 40-х років ХІІІ століття. Цей договір був в першу чергу вигідний королю Данилу, оскіль­ки литовці зараз спустошували недружних Україні землі польсь­ких князів. Роль Литви в стабілізації польсько-українських від­носин була досягнута. Зштовхуючи Литву з мазовецьким і кра­ківським князівствами, волинські князі могли не хвилюватися за свої прикордонні землі Дорогичинську та Берестейську. В тако­му політичному ракурсі союз України-Русі з Литовським вели­ким князівством був вигідним. Дотримуючись його, великий ли­товський князь Міндовг прислав допомогу Данилу Романовичу у 1245 році під Ярослав/68. Надійний мир і дружні відносини з Україною-Руссю були потрібні також і Литві зайнятій бороть­бою з хрестоносцями. Загальний мир і добросусідство з Литвою не виключав однак нападів «гордих ятвягів», вони Литовській державі не підкорялись і сам великий князь Міндовг мав з ятвя- гами багато воєн. Мирні відносини Литви з Україною-Руссю по­рушились у кінці 40-х років ХІІІ століття і переросли у війну через такі обставини. По мирному договору Литовської держави з Україною-Руссю в 1254 році при посередництві литовського князя Войшелка, великий литовський князь Міндовг уступив Чорну Русь на васальних умовах сину Данила Роману, прибув- шому із Австрії і який одружився другим шлюбом на дочці Глі- ба Волковийського Олені. Полоцьк відійшов Товтивилу, одному із литовських союзників, який брав участь у чеському поході великого князя Данила. Дочка Міндовга, сестра Войшелка була видана заміж за Шварна Даниловича. В цей же час сам литовсь­кий князь Войшелк прийняв православ’я в Новогородку і посе­лився в Холмі. Однак такий широкомасштабний союз з Литвою не включав у політичну сферу ятвягів.

У зв'язку з цим, щоб приборкати останніх у 1248-1254 роках, Данило Романович разом з мазовецькими князями і князями чо- рноруськими Глібом волковийським, Із'яславом свислоцьким, Романом новогородським провів ряд походів на ятвягів. Походи були зумовлені тими обставинами, що тевтони по Христбургсь- кому договору 1249 року, завоювавши північно-пруські землі, розпочали свій рух у волинські землі і їх рух потрібно було при­пинити. Прийняття володарем України-Русі королівського сану саме в Дорогичині, пояснюється власне цими обставинами. Пе­реможені ятвяги були зобов'язані будувати фортеці для розмі­щення військ князя Данила і його мужів, один із яких Положи- шило збирав у них данину «чотири куни і білку і срібло». Таким чином, включені королем Данилом землі ятвягів у склад староу­країнської держави, змушувало мазовецьких князів стати міцни­ми та надійними союзниками короля Данила, їх непослух остан­нього став фактом боязні за похід у 1256-1257 роках проти «ру­ських схизматиків», який був успішно блокований ударом по Мазовії литовського князя Міндовга/69. Внаслідок перемоги над ятвягами, щоб ще більше прив'язати Мазовію до України-Русі король Данило послав їм частину ятвязької данини: « щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платять данину королеві Данилу, синові великого князя Романа»/70.

В цей же час у 1254 році Данило Романович підписує союз­ний договір з Тевтонським Орденом, за яким Орден визнавав за королем Данилом та мазовецьким князем Земовитом третину ятвзьких земель. Водночас, наголошував академік І. Крип'яке- вич, поступово почали розладжуватися стосунки України-Русі із Литвою. Коли Міндовг тільки починав злучення литовських зе­мель, тоді він сам бажав дружби з українською державою, нада­вав останній допомогу проти Польщі, але за добросусідством поставало і суперництво, яке врешті решт привело до війни. Ба- чучи поступове просування литовців у землі України-Русі, Да­нило Романович вирішив зупинити їх просування назавжди. Пе­рший наступ проти литовців король України-Русі скерував на так звану Чорну Русь, землі, що лежали на північ від верхів'я Прип'яті. Одним ударом король Данило захопив міста Здинів, Слонім та Вовковийськ і дійшов до ріки Щари, підкоривши кня­зів, які перебували в залежності від великого князя Міндовга.

В 1251-1252 роках Романовичі направили свій удар у Ново- городське князівство, але спустошивши лише його околиці, змушені були відійти від нього, зате здобули добре укріплене місто Городно-Гродно. Так внаслідок успішної політичної та військової кампанії, українська держава зуміла поширити свої володіння на північному і західному кордонах. Таке глибоке проникнення Данила Романовича у порубіжні землі, улаштуван­ня в них міцних фортець ставила перед собою завдання забезпе­чення глибокого тилу для майбутньої війни з татаро-монголами. Дана територія послугувала також плацдармом для переговорів з західними союзниками. Такі приготування велись у зв’язку з ти­ми обставинами, що Золота Орда уже почала непокоїти володаря України-Русі, частина золотоординських ханів, зокрема війська хана Куремси приблизили свої кочовища до кордонів України- Русі. Ординці спочатку не виступали війною проти короля Да­нила, лише намагалися послабити його владу, притягуючи на свій бік незадоволених Даниловим правлінням. Не входячи поки що у боротьбу з Ордою, король України-Русі, однак, виступив проти «татарських людей». У 1255 році король Данило організу­вав великий похід земель, що розміщувалися на ріках Случі, Те- тереві, Бозі, володарі яких признали над собою владу татар. Вна­слідок блискавичної кампанії монголо-татари лишилися всіх своїх союзників, населення було переселене у державу Данила, а міста їх були знищені. Ця військова кампанія стала початком, який привів до війни з татарами. Узнавши про напад Данила, хан Куремса дав наказ своїм воєноначальникам захищати «людей татарських» і виступив сам з усіма своїми військами спочатку до Кременця, а потім під Володимир та Луцьк. Та ця «куремсина війна», як зауважував І. Крип'якевич, не мала успіху, його напад був королем Данилом успішно відбитий, а сам Куремса був про­гнаний в степ від кордонів української держави. Як бачимо із свідчень джерел, українсько-татарські стосунки почали набирати конфронтаційний характер, у зв’язку з тим, що король Данило знову з'єднав Київську землю в одну політичну структуру. У зв’язку з цим Батий у 1252 році послав на Україну-Русь війська під керівництвом ханів Неврюя та Куремси, поставивши перед останніми завдання заволодіти Україною. У ханській ставці в Сараї для Куремси було розроблено досконалий стратегічний план дій проти непокірного руського короля, який складався з трьох основних частин:

1. Куремса повинен був заволодіти найменш захищеним га­лицьким пониззям з попереднім форсуванням рубежу українсь­ких володінь по Дністру;

2. Витіснити українські війська з півдня і сходу Волині з ме­тою відірвати військо короля Данила від Київщини і захопити останню;

3. Загарбати Київську землю, відірвавши її від володінь Да­нила, а вже тоді, використавши сили вороже настроєного щодо короля Данила Новгород-Сіверського князя Із'яслава, вдарити на центральну частину української держави, а тобто Галицьку та Волинську землі.

Спочатку Куремсі вдалося дотримуватися виробленого пла­ну. Він перейшов Дністер, відігнав прикордонну сторожу і на­віть «посадив» баскака в головному місті галицького пониззя Бакоті. Дальше його просування у Галичину було зупинене і він відійшов до південної Волині і, не зумівши взяти місто Креме­нець, спустошив його околиці. Втративши біля стін міста багато воїнів, він і не втямив, як на допомогу місту підійшли війська під керівництвом князя Льва Даниловича, які застали неготових до бою золотоординців і завдали значних втрат військам темни­ка Куремси, змусивши його покинути володіння України-Русі і поспішно втікати в степ. Можна сказати, що це був розгром та­тарського війська, після якого татаро-монгольський воєначаль­ник втратив рівновагу і почав боятися короля Данила. Король Данило, добре зрозумівши наслідки Кременецької битви, напри­кінці 1254 року розпочав широкомасштабний наступ проти мон- голо-татар. Видатний стратег врахував ту обставину, що попро­сити допомоги Куремса не зможе, оскільки усі золотоординські війська були у розпорядженні верховного хана Менгу, який у 1254-1255 роках постійно воював на Азіатському континенті, куди відволікав і усі військові сили Золотої Орди. Військова ка­мпанія проти туменів Куремси була продумана і організована з вражаючим уяву розмахом. Український король за для успішно­го нанесення удару розділив своє військо на дві частини, полки князя Льва увійшли на Побужжя і повоювали там «татарських людей», тобто місцевих бояр, які перейшли у підданство безпо­середньо золотоординським ханам. У цей же час головні полки українського війська на чолі з королем Данилом та його братом князем Васильком дали битву головним силам хана Куремси і між Горинню та Случчю розбили їх.

Навесні 1255 року наслідник королівського престолу Шварн Данилович стрімко пішов на схід до рік Случа і Тетерева і здо­був міста, що піддалися татарам, так звану Болохівську землю. Наслідком цього походу було включення болохівських земель до складу української держави.

Спроби хана Куремси перехопити воєнну ініціативу не мали успіху, коли його кіннота з'явилася знову на Волині, вона не ви­тримала удару важко озброєних рицарів короля Данила і була останніми розсіяна, а сам хан Куремса ледь врятувався від поло­ну. Його розгромлена орда спаслася втечею і змушена була ві­дійти від кордонів України-Русі в Причорномор’я. /71. Отже, Куремса не чекав, що підійшовши під кордони України-Русі зу­стріне добре влаштоване військо, фортефікаційні споруди взяти які і пройти він не зуміє. Йому, вдалось на короткий час поста­вити у залежність Київську землю, та й то з великими трудно­щами і звичайно не всю. Побачивши, що більшість фортець у Київській землі йому не взяти, він відійшов з Київщини на Во­линь, де зустрів головні сили короля Данила, від яких внаслідок розгрому свого війська, спасся втечею.

Та темник Куремса був не з тих вельмож, хто не виконує на­кази великих ханів. Зустрівши опір у Київській землі і на Воли­ні, він вирішив ще раз попробувати прорватися в Україну-Русь через нижнє Подністров'я, як виразився літописець «слабозахи- щене Пониззя» вдертися до Галичини. Такий його маневр мав певний успіх. Не чекаючи удару Куремси, намісник Бакоти Мі- лей здав татарам місто і сам перекинувся до татар і був залише­ний намісником-баскаком в місті уже від татар. Взявши Бакоту, Куремса підійшов під Кременець де намагався підчинити собі це добре укріплене місто. Намісник і управитель міста не підчини- вся ханові Куремсі, заявивши, що у нього є Батиєва грамота. Та­тари, узнавши, що боярин Андрій обманював їх, убили його на переговорах.

Слід зауважити, що під Бакотою та Кременцем Куремса сто­яв дуже довго і приступами не міг взяти міст, що означало, по розгромі в Київщині і на Волині він не був уже настільки могут­нім, щоби військовим шляхом підчинити українську державу. Це видно хоча би з факту, що у боротьбі проти короля Данила Ку- ремсу підтримав смоленського князя Із'яслава Мстиславовича, який фактично був його підручним/72. Сам смоленський князь, побачивши, що по розгромі в Україні-Русі хан не може робити походів в Галичину, сам пішов походом на Галич і зненацька захопив його, у зв’язку з чим король Данило відрядив в похід на нього свого сина Романа і всіх бояр своїх і швидко повернув Га­лич, захопивши в полон союзника золотоординців смоленського князя Із'яслава Мстиславовича. Як бачимо, план темника Курем- си був повністю провалений. Відбивши напад монголо-татарів, король Данило відкрито виступив проти татар, організувавши проти останніх широкомасштабний наступ, в результаті якого були зайняті і зруйновані усі міста, що підчинялися татарам, із яких літописець згадує 14 міст, що перейшли під протекторат володаря України-Русі. Васалами короля Данила стали також усі болоховські князі. Таким чином, наступальними зусиллями ко­роля Данила був розчищений шлях до приєднання Київської зе­млі. Комбінований наступ Данила Романовича положив кінець союзникам татар, лише Возвягль уцілів і то тільки тому, що його мешканці відкрили ворота перед наступаючими військами на- слідника королівського престолу, Шварна Даниловича, і прийн­яло від нього тіуна. Цілком очевидно, що король України-Русі своїми походами на схід намагався знову злучити володіння сво­єї держави від Карпат по Дніпро.

Готуючись до нового походу в Київську землю, Данило Ро­манович просив допомоги у великого князя литовського Міндо- вга, який обіцяючи надати йому допомогу, писав: «Пришлю до тебе Романа Даниловича з новогородцями, щоб вони пішли на Возвягль, а звідтіля на Київ». Джерела не подають достовірних свідчень про визволення Київщини та приєднання її до українсь­кої держави, та без сумніву, що вона була включена навіть не дивлячись на контрудари Куремси по Луцьку і Володимиру, які були успішно відбиті. Літописець яскраво засвідчив:

«Данило мав часті війни з ханом Куремсою і ніколи не бояв­ся Куремси». Такі успішні дії короля Данила, його повне злу- чення в одну інфраструктуру української держави в 1250-1260 роках не могли не налякати золотоординських ханів. Сарай, як вірно зауважував І. Крип'якевич, вважав небезпечним росту мо­гутності короля України-Русі і вирішив прийняти, щодо прибор­кання останнього, круті заходи. На місце Куремси, який не ви­являв для боротьби потрібної енергії, було прислано нового хана з безчисленною силою воїнів, як зауважує галицько-волинський літописець "прийшов Бурундай в силі тяжкій". Це був безогляд­ний жорстокий хан, як його характеризує літописець «безбож­ний, лихий, окаянний, проклятий». Він повів підступну політику проти володаря України-Русі, і запропонував українським кня­зям як союзникам прийняти участь у поході монголо-татар на Литву, щоб посварити Українську та Литовські держави. Рома­новичі, бачучи великі сили кочовиків і розуміючи, що не встоять проти них, оскільки на допомогу чекати ні від кого, змушені бу- ли підкоритись вимогам Золотої Орди, і Василько Романович разом з ханом Бурундаєм змушений був на протязі усього 1258 року руйнувати Литву.

Незважаючи на цю угодовість, у 1259 році Бурундай з своїм військом рушив на Волинь, зустрівши володарів України-Русі дуже вороже і сказав: «Якщо союзники мені, то поруйнуйте укріплення власних міст». Бурундай, наголошують джерела, сам пильнував, щоб спалені та розкопані були укріплення Володи­мира, Луцька, Кременця, Львова та інших міст, щоб останні пе­рестали бути опорними пунктами у війні з ординцями/73. У зв’язку з такою політикою Золотої Орди король Данило зібрав усіх князів України-Русі для обговорення критичності станови­ща. На нараді було вирішено, що Данило як король України-Русі до татар з добром більше їхати не буде, тому поїхати до них по­винен князь Василько. Так як прийняте рішення означало війну з Литвою, то князь Василько відправився із Берестя через Литву до Бурундая. На своєму шляху він повоював Литовські землі. В цей же час Данило Романович вторгся в Чорну Русь, де литовсь­кі князі Войшелк і Товтевил, як у помсту за україно-татарський наступ схопили і вбили князя новогородського Романа Данило­вича. Чим закінчився цей похід Данила Романовича літопис не говорить та в цілому ясно, що прихід Бурундая серйозно ослабив українську державу і лишив її Литовського союзника. В 1259 році хан Бурундай організував новий похід на Польщу. На цей раз його шлях проходив північніше і він вступив в Галичину і на Волинь, пославши вістку володарям України-Русі: «Коли ви ми- рники мені, то помагайте мені у війні».

Після довгої наради зустрічати Бурундая поїхали князі во­линсько-київський Василько Романович та Лев Данилович, князь львівський, єпископ холмський. Король Данило Романо­вич не підчинився татарам і знову поїхав в Польщу, а потім в Угорщину з метою просити військової допомоги і створення ан- титатарської коаліції проти татар. В цей же час, ми бачимо із свідчень джерел, мимо волі короля Данила, Русь-Україна була включена, як союзна держава у сферу зовнішньополітичної дія­льності Золотої Орди. При таких обставинах українські можнов­ладці примушені були допомагати Золотій Орді в завоюванні Польщі, тому у похід хан Бурундай окрім власних військ попро­сив у союзників і українські полки, які він повів в глибину Польщі. Внаслідок могутнього удару монголо-татарів по Польщі повному спустошенню були піддані області Сандомірська, Кра­ківська, Шленська області. Чим закінчився цей похід наш літо­пис не говорить, зауважуючи тільки про « Судомирське взяття».

За таких обставин в українсько-польських політичних стосу­нках настало безладдя і для урегулювання яких був створений з'їзд українських та польських князів у Тернові, де усі суперечні питання найшли своє вирішення, як зауважив літопи- сець:«Положили договір межи собою про землі усі руські і ляд­ські князі». Цей договір однак не похитнув позицій України-Русі у Мазовії і Куявії і дані княжіння Польщі дальше залишалися у сфері політичного впливу України-Русі. Що стосується україно- литовських відносин, то вони залишалися не урегульованими аж до смерті Міндовга. Великий литовський князь постійно нападав на суміжні та прикордонні землі України-Русі, штурмував міста: Камень, Мельник, а також нападав на союзні до України-Русі польські землі, зокрема Мазовію, Куявію і Брянське князівство.

Під час одного із таких нападів був убитий мазовецький князь Семовит і захоплений в полон син його Конрад. В цей же час, завоювавши Польщу, татарський хан Бурундай почав готу­вати похід на Угорщину, та маючи недостатньо сил, почав скло- нятися до тимчасового перемир'я між Золотою Ордою та Угор­щиною. Перемир’я повинно було бути підкріплене шлюбом сина Бели IV з дочкою хана, чи сина короля з дочкою хана. Про про­позицію хана Бела IV сповістив папу римського і отримав відпо­відь, яка застерігала його від союзу з татарами/74.

В цей же час в Угорщині перебував український король Да­нило, який вів переговори з папою Олександром IV про вирі­шення хрестового походу проти татар, очевидно, такі перегово­ри мали певний результат, оскільки у 1258 році папа доручив домініканцям і францісканцям об'явити про збір військових сил для хрестового походу проти татар/75. В березні 1260 року папа повелів хрестоносцям збиратися в Прусії з тією метою, щоби ландмейстер пруський повів їх в похід проти татар на прохання польських князів, які особливо постраждали від їх нападів. Папа закликав на допомогу Польщі і Україні-Русі чеського короля Пшемисла II і брандебургських маркграфів/76.

Із-за малочисельності джерел ми не можемо говорити про реальну допомогу і військові кампанії хрестоносців проти татар, хоча один із німецьких хроністів писав про реальну допомогу і багаточисельні військові кампанії проти татар. Є свідчення, що­правда тільки одного хроніста про спільні дії хрестоносців поло­вців поляків і королівства Русі проти татар, який вводив в ранг хрестового походу проти останніх/77. Важко, однак, що- небуть сказати з приводу цих свідчень, на жаль, наші джерела нічого про такий хрестовий похід не говорять, і навіть якщо собі уяви­ти, що він був, то користі від нього Україні-Русі не було ніякої. Цілком можливо, що стосунки Данила Романовича з папою по налагодженю хрестового походу проти татар були ілюзорними. Після розгрому Польщі та Литви татарами король Данило воче­видь побачив слабкість Заходу особливо у питанні боротьби з татарами. У таких умовах у Данила Романовича не залишалося ніяких побажань, окрім зміцнення власної держави, недопущен­ня нової феодальної війни у своїй власній країні. З цього приво­ду, вірно зауважував вчений ХІХ століття Ф. Енгельс, говорячи, що королівська влада була носієм порядку, яка зуміла в Україні- Русі зламати феодальну опозицію, об'єднати землі Галичини, Волині, Київщини в одну політичну систему, яка зуміла відбити неодноразові напади ворогів з заходу та сходу, а отже, при коро­лі Данилі, не дивлячись на монголо-татарську навалу, Русь- Україна залічивши рани, продовжувала дальше розбудовуватися. Ще з більшим натхненням Данило Романович улаштовув нові міста та ремесла, торгівлю і військо. Українська армія брала участь у широкомасштабних європейських кампаніях, ходила до Опави, Риги, Братіслави, Каліша і Відня. Не дивлячись на найті­сніші зв’язки з заходом, українська держава, її військо у час пра­вління нею короля Данила, українська народність, релігія, зако­ни, мова, культура, залишилися незміненими.

Утворення українського королівства, як єдиної держави, ста­ло тим відхідним пунктом, який продовжив незалежне існування України-Русі генетично з часу Київської Русі до часу короля Да­нила ще на ціле століття. У своїй внутрішній політиці, щоб за­безпечити єдність держави, Данило Романович опирався на слу­жилу знать: князів, бояр в основному на середніх та дрібних фе­одалів, а також на торгово-ремісничу знать «мужів градських», багатих міщан та селян. Дякуючи такій збалансованій політич­ній діяльності, володар України-Русі Данило зумів залучити до своєї державницької ідеї усе українське суспільство від Карпат до Дніпра. Внаслідок консолідації навколо королівської влади усіх верств українського суспільства, проходила і консолідація української нації. В умовах татарської загрози цей процес про­ходив набагато швидше, ніж у процесі мирного розвитку, тому смерть українського короля і консолідатора української нації у 1264 не привела до розпаду української держави.

Король Шварн Данилович І. (1264-1271)

В 1264 році на український престол вступив по завіту короля Данила його син, як наслідник королівського престолу Шварн Данилович, а пізніше Лев Данилович, яких західні джерела по­чергово називають королями Русі/78.

На нашу думку, Шварн Данилович унаслідував був по запо­віту Данила усю владу і королівську корону. Перед смертю во­лодар України-Русі король Данило заставив присягнути на вір­ність своєму сину новому королю України-Русі Шварну усіх князів і бояр української держави. По усій сукупності даних мо­жна сказати, що інтронізація Шварна Даниловича на короля Русі була остання воля умираючого короля Данила. Це видно хоча б із того, що Шварн Данилович володів по смерті короля Данила усією Східною Галичиною з центром в Галичі, усім Забужжям з такими великими містами, як Белз, Холм, Червен, Мельник і До- рогичин, тоді як Лев Данилович володів тільки Львовом та Пе­ремишлем. Отже, після смерті короля України-Русі Данила І українська держава залишається нероздільною. Новим її волода­рем стає Шварн Данилович, який володарює недовго. Однак, попробуємо з'ясувати політичний розвиток української держави у час правління Шварна Даниловича, якому джерела у час його життя, хоч короткого, але енергійного приділяють багато уваги. Як наголошував радянський дослідник В. Т. Пашуто по смерті короля Данила Шварн Данилович вважався по суздальським мі­ркам великим князем України-Русі, його підтримував в усьому і допомагав волинсько-київський князь Василько Романович. Ре­шта князів України-Русі немов би була в тіні /79.

Однак, наголошує сучасний російський дослідник Д. Н. Але­ксандров, дане питання потребує уточнень і доповнень. Судячи по свідченням Іпатіївського літопису, Шварн Данилович дійсно володів Холмом королівською столицею свого батька, як і міс­том Дорогичином, де Данило Романович коронувався на короля Русі. Надто пізне попадання Шварна Даниловича на шпальти нашого літопису пояснює сам літопис: «князювали Войшелк в Литві з Шварном. Іде литва на ляхи воювати на Болеслава князя і йшла біля Дорогичина... Тоді же Шварно був князем Нового- родським... Шварно пішов у Холм, а Володимир пішов у Чер­вень» /80. По смерті батька короля Данила можна ясно сказати, що Шварн Данилович був наймогутніший феодал України-Русі. Йому належала вся Галичина, Холмщина, Чорна Русь, Нового- родське князівство, а в майбутньому й усе велике князівство Ли­товське. Отже по заповіту Войшелка князя литовського Шварн Данилович був великим литовським князем. Якщо сторожко по­в'язати це з титулатурою, то це приблизно звучить так: «Світлий король Русі, великий князь Литовський». Дослідники зауважу­ють, що джерела намагаються якось применшити роль Шварна Даниловича, немов би натякаючи, що не по старшинству він отримав право бути володарем України-Русі. Зокрема це відчу­вається у пізнішім волинськім літописі, а також у літописі князя Льва, який щоб підтвердити своє право на королівський Холм так сповістив про цю подію в літописі: «Лев почав князювати в Галичі і в Холмі по браті своїм по Шварні». Однак, чому Галич і Холм по смерті батька дісталися не Льву, літопис замовчує. Очевидно, королівський титул і ключові землі української дер­жави Шварн Данилович наслідував по волі батька. Ми бачимо, що з 1264 року по 1271 рік літописи уділяють велику увагу Шварну Даниловичу, можна припустити, що у Холмі у час во­лодарювання Шварна Даниловича складався окремий для нього літопис. Характерно, що Шварну Даниловичу постійно у всіх його діяннях допомагає Василько Романович, судячи по чисель­них свідченнях Іпатіївського літопису, у них були дуже дружні відносини. В цей же час українські джерела наголошують на зближенню короля Шварна Даниловича з сином великого литов­ського князя Міндовга Войшелком, таке зближення України- Русі і Литви підкріплюється фактом участі Шварна Даниловича у 1267 році разом з литовцями у поході проти поляків/81.

У відповідь на цей похід краківський князь Болеслав Стид- ливий, згідно з свідченнями польських хронік, опустошує землі Шварна Даниловича у битві, що сталася між Шварном і Боле­славом переміг краківський князь/82. Польський дослідник Во­лодарський вважав, що основною ціллю походу польського кня­зя було зробити розкол у державній структурі України-Русі, а тобто розвалити союз, що склався після смерті короля Данила між королем Шварном Даниловичем і князем волинсько- київським Васильком Романовичем /83. Однак зрозумівши, що це не вдається і, не бажаючи подальшої війни, Болеслав Стидли- вий заключив мир з руським королем Шварном Даниловичем і князем Васильком Романовичем. В цей же час, відчуваючи про­тидію деяких литовських князів своїй політиці великий князь литовський Войшелк пішов у монастир, передавши велике кня­зівство Литовське королю України-Русі Шварну Даниловичу. Таким чином, в кінці 60-х років ХІІІ століття з’явилася можли­вість об'єднання України-Русі з Литовсько-Руською державою в одну державу/84.

Як бачимо, зовнішньополітична діяльність короля Шварна була досить широкомасштабною. Уперше за всю історію Украї- ни-Русі, внаслідок ослаблення монголо-татарського іга українсь­кому володарю Шварну Даниловичу вдалося вирішити зразу де­кілька завдань: по-перше, ослабити натиск монголо-татар, збері­гаючи з ними союзний договір; по-друге, з'єднати Україну і Лит­ву в одну державу. Слід зауважити, що політичні устремління короля Шварна Даниловича були повністю підтримані волинсь­ко-київським князем Василько Романовичем/85. Однак, в кінці 60-х років ХІІІ століття всі ці діячі сходять з політичної сцени, Войшелка убиває в монастирі Лев Данилович, Василько Рома­нович умирає в 1269 році, а Шварн Данилович у 1271 році/86.

Король Лев Данилович І. (1271-1301)

Після смерті короля Шварна Даниловича у 1271 році, Лев Данилович, який до цього часу носив титул «короля Галичини і Володимирщини» заволодів по праву його землями, і стає коро­лем України-Русі, що відмічено ворожим князю Льву волинсь­ким літописом: «А Лев почав князювати в Галичі і Холмі по браті своїм по Шварні». В цей же час він переносить столицю України-Русі по розміщенні резиденції великого князя у місто Львів/87. Що стосується виникнення і швидкого розвитку нової столиці України-Русі міста Львова, то згідно останніх свідчень археологічної науки, можна вважати, що містечко під іншою на­звою, існувало на «Львівських горах» до початку ХІІІ століття, а тобто в ХІІ столітті чи, навіть, в ХІ ст. /88.

Однак, у середині ХІІІ століття в зв’язку з тим, що розміщені на «Львівських горах» замки і містечко добре прикривали сто­личний Галич від раптового нападу їм почались надаватись ве­лике значення. Лев укріпив місто і замки. Очевидно, що у такій гармонії і почав швидко зростати майбутній Львів. Джерела не зберегли дослідникам точної дати заснування міста Львова, а це дає підстави вважати, що місто існувало до того часу, як отри­мало статус князівської резиденції. Історія міста Львова почина­ється у джерелах раптово, у них Львів постає, як уже добре сфо­рмований торгово-економічний і політичний центр. У джерелах Львів постає перед нами у середині ХІІІ століття як князівський центр, який в час згадки добре вписується у систему міст старо­української держави. Дослідження літописного свідчення дали право вченим визначити першу згадку про Львів, яка вірно дату­ється весною (березнем) 1256 року. На думку І. П. Крип'якевича місто було закладене в 1256 році, на нашу думку, перейменоване і оформлене в окреме князівство на честь одруження князя Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією, цей династи­чний шлюб відбувся в 1247 році. Не є виключенням, що Львів­ське князівство було подароване Данилом Романовичем сину як в знак виявленої хоробрості під час Ярославської битви у 1245 році/89. Подібно до Києва, Галича, Холма нова столиця України- Русі, Львів, виросла не на пустому місці, археологи в районі замкової гори виявили поселення які існували тут в ХІІ, а мож­ливо ще і в ХІ столітті/90. Таке раннє закладення городища- фортеці, було стратегічно вигідним. Разом з тим, слід наголоси­ти, що в долині річки Полтви схрещувалися шляхи, що вели на схід до Києва, Чернігова, на південь до Візантії та країн Леванту, на північ до Холма, Володимира і Белза, на захід до Перемишля і до країн Центральної і Західної Європи. Не дивно, що обнесе­ний кам'яними стінами Львів, швидко виріс в один із світових центрів міжнародної торгівлі. Є всі підстави вважати, що в час першої згадки, в літописі львівський замок існував ще задовго до 1256 року і в останньому до цього часу були могутні оборон­ні споруди. Свідчення джерел під 1259 роком, що внаслідок на­казу хана Бурундая, укріплення Львова, так само як і всіх інших міст України-Русі, були знищені. З жалем галицький літописець сповіщає: «Лев послав Львів розметати». Про те, що у час, коли столиця України-Русі перемістилася у Львів, останнє було могу­тнім центром, свідчить згадка нашого літопису під 1286 ро- ком:«Жителі усіх навколишніх містечок і сіл сховалися у Львові від нападу татарського хана Телебуги. Монголо-татари два тиж­ні штурмували місто, але понісши великі втрати, так і не взяли ні передміотні замки та змушені були відступити від міста» /91.

Обставини заснування Львова намагався з'ясувати у XVII столітті львівський історик Й. Зіморович, який для побудови своєї концепції використав стародавні легенди, згідно яких фун­датором міста Львова був не Данило Романович, а сам Лев. Як­що розглядати стародавні легенди через призму нашої концепції переходу столиці староукраїнської держави з Києва в Галич, далі в Холм і, на кінець, у Львів, то згідно такого світобачення леген­ди використані Й. Зіморовичем являються історично вірними. Згідно них: "Лев на самому рубежі своєї країни (України-Русі) побачив серед долин гору і поставив замок з дерева, оточив його засіками. У цьому високому замку князь Лев перезимував зиму, а потім збудував собі на другій нижчій горі "низький замок", де й оселився разом з сім'єю. На теренах між двома замками і вини­кло місто. З цього приводу I. П. Крип'якевич зауважував, що сві­дчення легенд Й. Зіморовича не суперечать фактам джерел, осо­бливо свідченням польського історика XV століття Яна Длуго- ша, який твердив, що у Львові дійсно було два замки. На терасах між замками почали з середини XIII століття закладати свої дво­ри бояри, княжі слуги, торгово-реміснича знать, що переїхала разом з володарем України-Русі у нову столицю/ 92. На думку дослідників, історичний центр староукраїнської столиці кінця XIII століття 1271-1301рр. Львова, склався у часи могутності короля Льва, який внаслідок вивищення і стараннями цього во­лодаря у короткий час перетворився у красиве місто /93. Князь Лев отримав по смерті короля Шварна «по браті» не одну тільки королівську столицю Холм, а все Побужжя з такими важливими торгово-економічними центрами Волині, як Червен, Белз, Мель­ник, Дорогичин, а це значить, що по смерті короля Данила князь Василько Романович не отримав старшинства і не став волода­рем королівської корони і столиці Холма. Лев, заволодівши сто­лицею, не забажав переїжджати до останньої, надто великі були його володіння, тому він вирішив залишатись у центральній Га­личині у своєму облюбованому і добре укріпленому і улаштова­ному Львові, щоби добре контролювати і всю Галичину і Во­линь, яка у більшій мірі теж належала йому.

В цей же час волинський князь перейшов у розряд другоряд­ного. Він не мав володінь в Галичині і важливіші центри на Во­лині йому не належали, не володів він і Чорною Руссю, не воло­дів він ні Луцьком, ні Теребовлем, де сидів князь Мстислав Да­нилович. Князь Василько Романович, на нашу думку, володів Київщиною та Пінщиною і, власне, за цих великих володінь ра­хувався великим князем в Україні-Русі. Таким чином ми бачимо, що по смерті короля Данила Романовича, новим Холмським во­лодарем став король Шварн Данилович, який унаслідував усю батьківську владу, спадщину, як володаря України-Русі від Кар­пат до Дніпра, по смерті Шварна Даниловича володарем Украї- ни-Русі став Лев Данилович, тому немає ніяких підстав говори­ти, що українська держава у другій половині ХІІІ століття поча­ла занепадати. Улаштована по західноєвропейському зразку вла­да у державі просто передавалась від батька до сина, що замов­чує волинський літописець/94. Навпаки можна наголошувати про подальший розвиток королівської влади в Україні-Русі. Як бачимо усі ключові землі по смерті короля Шварна Даниловича сконцентрувалися у наслідника престолу Льва Даниловича, який переносить столицю України-Русі у Львів і якого, як свідчать джерела, монголо-татари признавали великим князем України- Русі, в цей же час усі західноєвропейські джерела називають Льва Даниловича королем Русі /95.

Зв’язки Льва Даниловича з Золотою Ордою були настільки глибокі, що давали можливість останньому використовувати золотоординські війська проти Польщі і Угорщини. Ослаблюю­чи Польщу і Угорщину Лев Данилович фактично зміцнював свої позиції у Центральній Європі, поширивши вплив української держави на Польщу, Угорщину, Чехію і, навіть, німецькі землі. По усій сукупності фактів можна сказати, що волинські князі з своїми київськими територіями були залежні від королівської влади Льва. Джерела нам малюють значно ширший розмах полі­тичної діяльності Льва ніж будь-кого із решти українських кня­зів. Татарську силу король Лев протиставляв проти західних су­сідів, що заставляло останніх рахуватися з володарем України- Русі. Очевидно, що військові походи татар у Польщу в 1280, 1286 та 1287 роках, у Литву в 1275, 1277 роках, скоріше всього відповідали зовнішньополітичним інтересам України-Русі.

Слід зауважити, що Лев Данилович не поривав загальнору- ських дипломатичних зв'язків, оженивши свого сина Юрія на дочці Ярослава Ярославовича тверського, що укріплювало пози­ції України-Русі, а сході. Зовнішня політика українського короля Льва Даниловича на заході, базувалось на союзі з угорським ко­ролівством, а в подальшому з Чеським. Весною 1270 року, коли умер угорський король Бела !V, його наступником став брат дружини Льва Констанції Стефан V, який розірвав мир з Чехією і розпочав проти останніх військову кампанію. У 1270 році між Стефаном V угорським та Пшемислом !! чеським розпочалась війна. В акті мирного договору, який був заключений в червні 1271 році, серед союзників угорського короля Стефана V згаду­ється король Лев Данилович, князі Мстислав Данилович і князь Василько: і «Ottokarus contra Ruthenorum... Rehem Ruthenorum excιta vιt>; «Kunik Leo Rιuzen>. Як засвідчує дане джерело, з самого початку кампанії руський король Лев був на стороні чеського короля Пшемисла !!, та Ру­дольф Габсбург зробив усе, щоби перетягнути руського короля на свій бік і заключити з останнім союз. Він відправив до поль­ських князів свого довіреного францисканця Генріха і доручив останньому встановити зв’язки з двором руського короля Льва Даниловича: ∕97. Су­купність джерел дозволяє наголошувати, що Лев Данилович був досить впливовим політичним діячем не тільки в Європі, але й в Золотій Орді. Користуючись своїми зв’язками в Золотій Орді він постійно випрошував у ханів великі військові сили для військо­вих кампаній проти Литви, Польщі, Угорщини. Балансування силами Західної Європи і Золотої Орди дозволяло Льву Данило­вичу зберігати українську державу досить сильною, щоби вести помітну політичну діяльність, яка охоплювала Центральну Єв­ропу: Польщу, Угорщину, Чехію і навіть, німецькі землі.

Політика великого князя Льва, за виразом російського істо­рика А.Е. Преснякова, була дуже збалансованою, він, знахо­дячись між двома вогнями цивілізацій західною і східною, вико­ристовував монголо-татарську військову силу проти угрів і по­ляків, де останніми же постійно лякав монголо-татар/98. Сучас­ники вважали короля Льва Даниловича великим державним дія­чем. Усі західноєвропейські хроніки титулують його королем Русі: «Leon Regem Ruthenorum», «Kame Leo von Rιuzen>>. Чеські та німецькі джерела теж титулують Льва Даниловича королем Русі: І.П. Крип'якевисч. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, 0115-117.

7. І.П. Крип'якевич. Вказана праця, с 119.

8. І.П. Крип'якевич. Вказана праця, с. 115-117.

9. Н.Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по нашим и иност- ран ным известиям. К. 1873, с. 96-105.

10. Н.Дашкевич. Первая Уния в Юго-Западной Руси с католичест­вом (1246-1254). К. 1884, с. 2-3.

11. І.Шараневич. История Галицко-Володимирской Руси. Львов, 1863, с. 97-98.

12. Руський літопис. К. 1989, с. 367-368.

13. Руський літопис. К. 1989, с.366-367.

14. І. Шараневич. Істория Галицко-Володимерской Руси, с. 97-98.

15. Ropell. Geschichte pollens. Berlιn. 1897, t. 1, s. 414-415.

16. Н. Дашкевич. Первая уния в Юго-Западной Руси, с. 2-3.

17. Kunasιewιz. Przewodnxk po koscιele Bozego data otza.

Domιnιcanow we Lwowe. Lwow. 1878, s. 45-48.

18. Н.И. Линниченко. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XkV столетия. К. 1884, с. 167-177.

19. Vericus et fratres suιcorumgue condves latιnι. Therner. 1864, 1, NLV, LVZ.

20. Описание Киево-Софийского собора и Киевской киевской ие­рархии. Киев. 1925, с. 95.

21. Monumenta Polomae. Lwow 1878, t. 3, s. 23.

22. Monumenta Polomae. Вказана праця, t. 3, s. 23.

23. Н. Дашкевич. Первая Уния в Юго-Западной Руси, с. 9.

24. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 251.

25. Руський літопис. К. 1989, с. 314, 332.

26. Д. Зубрицкий. История Галицко -Русского княжества. Львов. 1855, т.3, с. 152-153.

27. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 153.

28. Н. Дашкевич. Переговоры пап с Даниилом Галицким об Унии Руси с католичеством. "Известия" Киевского Университета N8 за 1884 г, (с. 136-181), с. 137.

29. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 152-153.

30. Плано-Карпіні., с. 42-44.

31. Руський літопис. К. 1989, с. 368.. Д. Зубрицкий. Вказана пра­ця, т. 3, с. 152-153. Плано-Карпіні., с. 42-44.

32. Н. Дашкевич. Первая Уния Юго-Западной Руси с католичест­вом (1246-1254). К. 1884, с. 31, 42.

33. Н. Дашкевич. Первая Уния в Юго-Западной Руси, с. 44-45.

34. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 150-151.

35. Руський літопис. К. 1989, с.

36. Плано-Карпіні, с. 44.

37. Плано-Карпіні. Вказана праця, с. 57.

38. Codex Dιplomat. Arpad, Kontιn, ed G. Wenzel, t. (1235-1260).

Pest. 1869,p. 164.

39. Рубруквис, с. 90.

40. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 251-252. Плано-Карпіні, с. 61.

41. L. Muratori. Rerum ιtalιcarum shcriptores, 3. Medιolam, 1723, p. 592.

42. HRM. 1, N72.

43. HRM, 1, N68.

44. HRM, 1, N67.

45. HRM, 1, N69. (1247).

46. HRM, 1, N77.

47. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

48. Oodex Dιplomatιcus Hungariae ecclesιasticus ascιvιlιs, ed. G. Fejer, t. 4, 2, p. 144. Budae, 1829 (від 9 травня 1259 р.)

49. Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів. 1930, ч. 2, с. 205-211.

50. Fontes Rerum Вohemicarum, t. 2, 5. Praze. 1874, p. 89, t. 3, p. 312.

51. M. Fιschetr. Merkwιrdιgere Schicksale des stιftes und der Stadt klosternt uburg aus Urkunden gezogen, (Urkundenbuch). Wιen, 1815, s. 217-218, N 60.

52. Monumenta Germanxka Hιstorika (MGH; SS, t. 5. Pars 1, Hannoverae. 1890, s. 134-154.

53. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 256.

54. MGH. Вказана праця, t, 9, p. 599.

55. Huber. Dιe steιrische Reimchronik und das osterreιchtschen

56. Geschtchtsforsch und. Bd. 4, Heft 1, Insbruk, 1883, 351, Anm. 1.. MPH, t. 2, p. 573, p. 805.

57. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

58. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369. В. Т. Пашуто, с. 259.

59. HRM, 1, N90.

60. Fontes Rerum Bohemfcarum, t. 2. Praha. 1874, s. 291.

61. Codex Dιplomatιcus et Epιstolaris Morawιae, ed. A. Boczek, t. 3.

Olomoucri, 1841, N192, 193.

62. A. Amman. Kιrchenpolιtιsche Wandlungen ιm Ostbaltikum bιs zum Tode Alexander Newskk Studιen zum Werden der russιschen Orfhodoxee. Orientalia Christiana Analesta. Roma. 1936, s. 142, 251, 261.

63. HRM, t. 2, Spb. 1842, p. 348, N5, 2.

64. Oesterreιchιsche Cronik. Hannoverae et Lιpsιae. 1909, p. 120.

65. Плано-Карпіні, с. 44.

66. Руський літопис. К. 1989. с. 368-371.

67. B. Wlodarski. Polska і Czechy w drugiej polowinie 13 і pozatkach 14 wieku (1250-1360). Arch. Tow-wa Naukowe we Lwowe, dzial 2, t. 7., zeszyt 3. Lwow. 1931, s. 31.

68. Л. Махновець. про автора Слова о Полку Ігоревім. К. 1987, с. 24-29.

69. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369. 68. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 280.

70. MPH. Vatikan, 3, N84.

71. І.П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с. 102-103. Руський літопис. К. 1989

72. М. Ф. Котляр. Полководці Давньої Русі. К. 1989, с. 148-149.

73. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 282.

74. І. П. Крип'якевич. Вказана праця, с. 104.

75. O. Raunaldo. Annales Ecelesiastici, t. 3. Lucae. 1748, p. 43. (під

1259 р.)

76. RBm, t. 2, N186. (від 20 липня 1258 року).

77. Regester der Markgrafen v. Brandeburg aus askaniscen Hause ed H. Krabbo, Munchen-Berlin. 1922, N269.

78. MGH, SS, t. 9. (Annales S. Rudberti Salisburgenses, p. 795. (під

1260 роком).

79. Oesterraichische Reimchronik, MGH, t. 5, p. 210 (v. 15233).

80. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 289.

81. ПСРЛ. М. 1962, стб. 864-869.

82. Д. Н. Алексанров. Южная, Юго-Западная и Центральная Русь в 13-14вв. и образование Литовского государства. М. 1994, с. 114. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 864-869.

83. Великая хроника о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв. М. 1987, с193.

84. Wlodarski. Вказана праця, s. 226-227. 84. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 116.

85. ПСРЛ. М. 1962, стб. 866-667.

86. ПСРЛ. М. 1962, стб. 869-870.

87. М.С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1993, т. 3, с. 32-33.

88. М. Ф. Кптляр. Данило Галицький. К. 1979, с. 154-156.

89. І. П. Крип'якевич. Нариси історії Львова. Львів. 1956, с. 22.

90. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с, 155-157.

91. Руський літопис. К. 1989, с. 368-370.

92. І. П. Крип'якевич. Нариси історії Львова, с. 22-24. Dlugosz J. Opera omnia. Cracoviae, 1863-1887.

93. Шараневич. Стародавній Львів. Львів 1861, с. 19-20.

94. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с. 290-291.

95. A. H. Насонов. Монголы и Русь. М. 1940, с. 69-71. Oesterreichiche Cronik, MGH, t. 6. Hannoverae et Lιpsιas. 1909, p. 133.

96. RBM, t. 2, N735, p. 302.

97. MGH, t. 6. Вказана праця, p. 133.

98. А. Е. Пресняков. Курс лекций по Русской истории. М. 1993, с. 39-40.

99. MGH, t. 5. Вказана праця, p. 210 (v. 15233), MGH t. 6, p. 133.

100. І. П. Крип'якевич. Нариси історії Львова, с. 108.

101. G. Lozinski. La Russie dans la Iitterature francoise du moyen age. Revue des etudes Slaves. 1929, t. IX, fasc. 1-2, p. 71-88; fasc. 3-4, p. 253-269, p. 258, Note I.

102. I. Шараневич. Істория Галицко-Волынской Руси. Львов. 1863, с.107.

103. I. П. Крип'якевич. історія України. К. 1990, с, 79-81.